Концепція людини і світу в літературі бароко. Світське і релігійне бароко

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVII століть.

Термін "бароко" був введений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками — класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище.

Етимологія терміну "бароко" не визначена і на сьогодні. Найімовірніше, він походить від португальського виразу "perola baroko" — "перлина неправильної форми" або від італійського слова, що означає "вигадливий", "химерний".

Термін "бароко" вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Згодом його починали вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті застосовували до музики, а у XIX столітті його скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття почали говорити про бароко в літературі.

Розквіт європейського літературного бароко припадав на XVII століття, яке поєднувало дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. У бароковому напрямі слід вбачати синтез мистецтв двох епох — Відродження та Середньовіччя (готики), хоча не можна відкидати і наявності у ньому цілої низки оригінальних стилістичних прийомів і поетичних рис.

Характерною особливістю нової доби стала суперечливість думок і почуттів. Якщо головним для доби Відродження був пристрасний вчинок у світі ("Ромео і Джульєтта", "Дон Кіхот"), то для барокової доби — пристрасні роздуми про світ. Література бароко вела людину у світ неможливого, у світ мрій і сновидінь.

Характерні риси напряму:

• трагічна напруженість;

• світосприйняття;

• песимізм;

• скепсис, розчарування;

Людина, згідно із провідною бароковою ідеєю, —піщинка у Всесвіті. Життя її скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширеніші теми літератури бароко — "memento more" ("пам´ятай про смерть") і "vanitas" ("суєта"). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя;

• протиставлення реальності та ілюзій; • інакомовність; • нахил до ускладненої форми;

• гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жахливого з кумедним, тобто "поєднання непоєднаного";

• погляд на Бога як на вершину досконалості (але зберігався і антропоцентризм: людина трактувалася не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння);

• збереження античного ідеалу краси, але спроба поєднання його з християнським ідеалом (Венера Мілоська і Сікстинська мадонна).

Визначальні прикмети бароко:

1. Знову спостерігається нахил до ускладненої форми (як у пізній готиці)

2. Повертається готи сниці геоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише тепер людина практикується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння.

3. Замість світської спрямованості бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення всіх сфер культури, як у добу середньовіччя.

4. Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави.

5. Зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення традицій античної і християнської.

6. Як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві ), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й милосердя Творця.

Окрім цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості.

7. Динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це – любов до складної кривої лінії, на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; у літературі це – змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр.

8. Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайних гротескам, любов до антитез, пристрасть до важливих форм до універсальності всеохопности.

Література бароко характеризується суперечливим поєднанням релігійних і світських мотивів, образів. Саме тому в бароко виділя.ть 2 тесії: світське і релігійне бароко.

Висновок. Отже, бароко у мистецтві та літературі XVII століття стало одним із наймогутніших стильових напрямів, які створили незаперечні художні цінності. Найголовнішим завданням бароко було зворушити людину, справити на неї сильне враження. Доба бароко — неповторне мистецьке явище, котре залишило після себе вигадливі, а подекуди навіть химерні пам´ятки у багатьох європейських країнах.