Етнокультурна ситуація в період енеоліту
Неолітична революція та її наслідки
Зростання продуктивності полювання внаслідок удосконалення знарядь праці, передовсім винайдення лука та стріл, збільшення кількості населення поступово призвело до порушення екологічного балансу. Унаслідок чого в багатьох регіонах України склалася ситуація, характерна для більшості Європи, і названа кризою мисливського господарства. Найперше така кризова ситуація простежується в степовій зоні, де наприкінці мезоліту помітно скорочується продуктивність мисливства на великих стадних тварин, передовсім бізона. Через зростання продуктивності мисливської праці та зміни природного оточення популяція бізона зазнає катастрофічного скорочення, що ставило під сумнів можливість його подальшого відтворення як об’єкта життєзабезпечення первісних громад. Значно погіршена була і репродуктивність популяцій інших промислових тварин. За таких умов присвоюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а їм на зміну йшли відтворюючі форми. Перехід від привласнюючих до відтворюючих форм економіки після публікацій відомого англійського археолога Г.Чайлда розглядається в науці як аграрна або неолітична революція, що підготувала умови для виникнення на Землі перших цивілізацій. Саме з аграрною революцією пов’язується, насамперед в південних районах України, перехід від мезоліту до неоліту, тобто нового кам’яного віку, що припадає на другу половину VI тис. до н.е. Неоліт, що тривав упродовж VI - ІІІ тис. до н.е., це вершина кам’яної індустрії та водночас її гранична межа. Разом зі зміною форми економіки у виробництво та побут впроваджуються нові знаряддя праці, з’являється керамічний посуд, прядіння, ткацтво тощо. Все це спричинює зміну всієї системи життєзабезпечення, соціальної організації суспільства, його духовної сфери та культури. Процес переходу від привласнюючих до відтворюючих форм економіки на території України був досить тривалим у часі і мав певні характерні регіональні особливості. Так, у степовій зоні відтворююча економіка склалася переважно на місцевій основі завдяки розвитку продуктивних сил та запозиченню деяких новацій. У Закарпатті, в лісостеповій зоні Прикарпаття та Волині землеробсько-скотарська економіка сформувалася з початком V тис. до н.е. завдяки прийшлому населенню з Південної та Центральної Європи. Згодом цей регіон стане своєрідним осередком "неолітизації", звідки елементи відтворюючої економіки поширюватимуться на решту України. У лісостеповій та лісовій зонах, у Криму населення ще досить тривалий час не практикуватиме ані землеробства, ані скотарства, оскільки наявні природні ресурси дозволятимуть розвиватися на базі привласнюючої економіки.
Етнокультурна ситуація в період енеоліту
Первісні форми відтворюючого господарства, що зародилися в епоху неоліту, отримали подальший розвиток у період переходу від кам’яного віку до епохи бронзи, відомий в історичній літературі під назвою енеоліту (мідно-кам’яний вік), що тривав упродовж IV-III тис. до н.е. В цей час людство оволоділо першим металом - міддю (перші металургійні досліди, пов’язані з використанням самородної міді населенням Близького Сходу, мали місце ще у VIІІ-VIІ тис. до н.е.). І хоча освоєння міді не спричинило до революції у розвитку продуктивних сил, насамперед через її малу поширеність та відсутність особливих переваг м’яких мідних виробів у порівнянні з кременевими, все ж застосування першого "прирученого" металу мало далекосяжні наслідки. Впровадження металевої індустрії відкривало шлях для виникнення нових технологій, появи нових конструктивних елементів (цвяхи, заклепки, дріт), нових способів обробки дерева, каменю, шкір. Плавлення та обробка міді вимагали відповідних знань і умінь, наявності певного практичного досвіду, а це сприяло виділенню перших спеціалізованих ремісників, котрі жили за рахунок громади. Тобто нового щабля сягає розподіл праці в людському середовищі. З появою мідних виробів активізується міжплемінний обмін. Мідні вироби стають речами престижу, засобом обміну та знаком соціального статусу. Землеробство та скотарство за енеоліту стають основними засобами здобуття харчів, а головним багатством - земля та худоба. Відтворювальне господарство остаточно доводить свою перевагу над привласнюючим і поширюється на значній території. Енеоліт - час розквіту землеробських культур, які змінили вигляд планети, час виникнення перших цивілізацій на Землі. Визрівання передумов для поширення енеолітичних культур на території України відбувалося наприкінці неоліту, коли на території Подунайя та західних районах України склалося декілька етнокультурних груп населення (культури Боян, Поляниця, лінійно-стрічкової кераміки тощо), котрі досить рано перейшли до відтворюючих форм економіки та познайомилися з технікою обробки міді. Важливим є те, що за попередніх епох практично не простежувалася лінія господарського розмежування. Тепер вчені виділяють два господарських світи - землеробів і скотарів. Кожен із них мав власний усталений спосіб життя та порядок господарювання, які позначилися також на духовній культурі, ідеології, формах соціальних відносин і власності. \Найбільш ранніми енеолітичними суспільно-культурними утвореннями на території України були землеробські (землеробсько-скотарські) племена трипільської культури та культури Гумельниця. З часом постало ще декілька культур землеробського напрямку, пам’ятки яких відомі також і на захід від сучасних кордонів України - кулястих амфор, воронковидних посудин тощо. Землеробське населення мешкало переважно на правобережній лісостеповій частині України, де були найбільш сприятливі умови для вирощування основних злакових культур. До того ж ці регіони відчували на собі вплив високорозвинутих енеолітичних культур Балкано-Дунайського регіону. Причорноморські степи й Крим заселяли племена з переважанням скотарського (скотарсько-землеробського) способу ведення господарства - носії середньостогівської, ямної та інших археологічних культур. Останні, судячи з фактів виявлення на їхніх стоянках великої кількості бойових молотів, кинджалів та наконечників для стріл, були досить войовничими і сусідство з ними вимагало від землеробських племен постійної турботи про свою безпеку. Водночас племена скотарського типу культури справляли й цивілізаційний вплив на сусідів-землеробів, які в добу пізнього енеоліту почали активно долучатися до скотарських практик.
Трипільська культура
Однією з найдавніших і найяскравіших землеробських культур енеоліту була трипільська культура (свою назву отримала від с.Трипілля на Київщині, де вперше були відкриті та досліджені її памї’ятки В.Хвойкою наприкінці ХІХ ст.), що з’явилася на історичній арені на початку IV тис. до н.е. Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що займала території лісостепової смуги Правобережної України, Молдови та Румунії. Трипільська культура характеризувалася швидким поширенням у Європі та довготривалістю існування без значних змін своїх основних рис (протягом 1500-2000 років). Хронологічно історія трипільців поділяється на три етапи: ранній (4000-3600 р. до н.е.), середній (3600-3100 р. до н.е.), пізній (3100-2500 р. до н.е.). На ранньому етапі відбувалося розселення трипільців із території Молдови на правобережний лісостеп України - від Дністра до Південного Бугу. Археологами виявлено майже 50 ранньотрипільських поселень, кожне з яких існувало впродовж 50-75, а нерідко й 10-20 років. Усе це вказує на екстенсивний характер тогочасного господарства та слабку заселеність земель. Головними матеріалами для виготовлення знарядь праці й надалі залишався камінь, а також - кістка та ріг. Але трипільці користувалися й мідними речами, частка яких поступово зростала. Провідним матеріалом у побуті стала глина. Її широко застосовували при будівництві жител, виготовленні посуду, речей хатнього вжитку та культових атрибутів. Спеціалісти відзначають технологічну досконалість, розмаїття форм і призначень, а також естетичність оздоблення трипільського посуду. Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури стала поява керамічних виробів, прикрашених розписом. За середнього періоду трипільці значно просунулися в північному напрямі (угору по Дністру) та північно-східному, досягнувши середньої течії Дніпра. Особливо густо були заселені Верхня Наддніпрянщина, межиріччя Південного Бугу та Синюхи, межиріччя Дніпра та Росі. У цей час господарство трипільців набуло стабільності, зріс добробут населення, що доволі виразно простежується на основі аналізу житлово-господарських комплексів (зокрема, істотно збільшується об’єм зерносховищ). Позитивні економічні тенденції позначаються на демографічних показниках - невпинно зростає кількість населення, у Верхньому Побужжі виникають поселення-гіганти: Володимирівка (понад 100 га), Веселий Кут (150 га), Миропілля (200 га). Зростає і тривалість проживання на одному місці. Поселення трипільської культури завжди розташовуються на берегах великих і малих річок, струмків, в місцях, багатих на природні захисні елементи, деякі з них були додатково укріплені ровами. Забудова, як правило, велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкнутого контуру житла з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну захисту. Таких ліній могло бути декілька. Поселення забудовувалися переважно наземними дерев’яно-глиняними будинками та заглибленими землянками чи напівземлянками. Наземні будинки за своєю конструкцією могли бути одно- та двоповерховими. В останніх перший поверх використовувався як господарське приміщення. Трипільські поселення-гіганти за площею переважали майбутні давні міста, проте щільність їхньої забудови та чисельність населення були нижчі. Крім того, в них не виявлено ознак тих структурних частин, які були притаманні власне давнім міським поселенням, а саме: кварталів ремісників, монументальних культових та адміністративних споруд тощо.
У цей час у трипільців розвивається мідна металургія. Вони освоюють плавлення та лиття металу, хоча перед тим послуговувалися лише куванням. З’являються майстри-металурги, остаточно утверджується ремісничий характер гончарного виробництва. Землеробство у трипільців було екстенсивним, польовим, із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Для рихлення грунту застосовували рогові та дерев’яні рала, суковатки, а для розбивання грудок - рогові та кам’яні мотики. Культивували пшеницю, ячмінь, просо та бобові. Збирання урожаю здійснювалося за допомогою кремінних серпів, які за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним. Досить розвинутим було тваринництво. Розводили велику рогату худобу, свиней, дрібну рогату худобу, коней. Важливими галузями виробництва залишалися мисливство, рибальство та збиральництво. Як транспортний засіб трипільці використовували сани, запряжені одним чи двома волами. Відомостей про використання коня як тяглової сили чи для верхової їзди поки що не виявлено. Натомість біля с.Ворошилівка на Вінниччині знайдено невеликі глиняні пряслиця, які можна вважати за перші з відомих на території України коліщата. Широке розселення трипільських племен, з одного боку, інтегрувало величезні території, а з другого - викликало диференціацію всередині трипільського світу. Східний масив населення, далеко відірвавшись від своєї батьківщини, значною мірою консервує на землях у межиріччі Південного Бугу та Дніпра риси ранньотрипільської культури. Трипільські поселення Наддністрянщини - західне відгалуження трипільців - розвиваються значно інтенсивніше, впроваджуючи до виробництва розмальований посуд. Подальший розвиток трипільського суспільства вимагав пошуку нових засобів інтенсифікації виробництва, адже шлях розвитку за рахунок освоєння нових територій та нарощування людського потенціалу як головної продуктивної сили на цьому етапі був вичерпаний. Тим більше, що наприкінці середнього етапу своєї історії трипільці зіткнулися із скотарськими племенами середньостогівської спільноти і під їхнім тиском змушені були припинити своє просування на південь та схід, відійшовши на північ за річку Стугна на Правобережжі та - Трубіж на Лівобережжі. Однак розвиток трипільського суспільства пішов іншим шляхом. Замість інтенсифікації існуючої системи господарства було обрано шлях зміни форми господарської діяльності. В економіці частини трипільських громад намічається ухил до активізації скотарства та, натомість, зменшення питомої ваги землеробства. Це обумовлює напрями наступних колонізаційних переміщень трипільців - у степові регіони, мало придатні для ведення землеробного господарства. Характерно, що на ранньому та середньому етапах розвитку трипільські спільноти, освоюючи нові території та контактуючи з іноетнічним населенням, навіть приймаючи їх у своє середовище, не втрачали своїх традицій в господарській діяльності, матеріальній та духовній культурі. На завершальному етапі, зіткнувшись із потужними сусідами, що не поступалися їм у силі, - почали інтенсивно змішуватися з іноетнічним населенням, втрачаючи визначальні компоненти власної культури, ідеології, увійшовши в такий спосіб до нових культур.
Населення епохи бронзи
Бронзовий вік на території нашої держави тривав понад тисячу років, приблизно від ХХ до Х-ІХ ст. до н.е. Свою назву епоха дістала від найменування першого штучно отриманого людиною металу - сплаву міді з оловом або, рідше, з свинцем, вироби з якого в цей час стають найбільш поширеними. Бронзовий вік нерідко називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почав формуватися перший начерк етнічної карти Європи. В Україні потужні міграційні хвилі зачепили як степову, так і лісостепову зону та Полісся. Умовно добу бронзи в Україні поділяють на три періоди: ранній (2000 - 1600 рр. до н.е.); середній (1600 - 1200 рр. до н.е.) та пізній (1 200-800 рр. до н.е.), означаючи в такий спосіб як зміни в розвитку металургійного виробництва, так і головні історичні процеси епохи. Доба бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур - близько двадцяти. Доба ранньої бронзи в Україні представлена передовсім катакомбною культурно-історичною спільності, культурою шнурової кераміки та городоцько-здовбицькою культурою. Доба середньої бронзи - культурою багатопружкової кераміки, стжижовською і мар’янівською культурами, культурою Отомань і Хлопіце-Веселе. Доба пізньої бронзи - культурою багатопружкової кераміки, зрубною, тшинецькою, комарівською, сосницькою, сабатинівською, білогрудівською та ранньою чорноліською культурами. Суть історичного процесу бронзової доби складають взаємозв’язки різних етнічних груп, що населяли на той час Україну, або були її близькими чи далекими сусідами. Зокрема, деякі вчені доводять, що культурні трансформації початків бронзової доби в Україні були спровоковані північним походом ассирійського царя Ніна. Міграція під впливом цього походу частини населення Північного Кавказу в Приазов’я сприяла формуванню тут на грунті взаємодії з місцевим населенням ямної культури (назва походить від типу поховань - у ямах під курганними насипами), що свого часу постала на місці трипільської культури, нової культурно-історичної спільності, відомої як катакомбна культура. У взаємодії з південними племенами катакомбної культури еволюціонувало й суспільство носіїв культури шнурової кераміки або інакше культури "бойових сокир" (свою назву отримала від характерного орнаменту на посуді, що наносився за допомогою перевитого шнура та від клиновидних сокирок), які заселяли Полісся, північну смугу лісостепу та Прикарпаття. Поширення цих культур відповідає ареалу розселення північної групи індоєвропейців, до складу яких входили предки слов’ян, балтів і германців. У північно-східних районах і лісовій смузі розселялись племена фіно-угорської етнічної належності (їхня найзахідніша група), представлена зразками мар’янівської культури. В південній частині Закарпаття виявлено пам’ятки, що свідчать про проживання тут протофрако-іллірійського етнічного масиву. До рішучих змін культурно-етнічного характеру призводять події, пов’язані з активізацією скотарських племен, особливо тих з них, що оволоділи майстерством ведення війни на бойових колісницях. Набуває могутності перша держава індроєвропейців - Хетське царство, у Європі постає Мікенське царство. На півдні України панівні позиції завойовують індоіранські племена багатоваликової кераміки, які першими в регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на колісницях, запряжених кіньми. З часом вони поширили свій вплив на сучасну Київщину, лівобережжя Десни та Сейму. Щоправда поширення культури багатоваликової кераміки не було тривалим, і невдовзі на півночі України відновили контроль балто-слов’янські племена східнотшинецької та комарівської культур. Зникнення з етнічної карти Південно-Східної Європи войовничих індоарійських племен, що в XVI ст. до н.е. перемістилися до Переднього Сходу та Північно-Західної Індії, відкрило відлік існуванню в Європі зрубної культури (назва походить від практики поховань у дерев’яних зрубах під курганами). Зникнення чинника політичної напруги, яким безперечно були індоарії, відкрила можливості до мирного розвитку міжетнічних процесів, проте водночас значно відстрочила перспективи виникнення державності (принаймні на тисячу років). У той час як Лівобережну Україну заселяють іраномовні племена зрубної культури, на теренах Північно-Західного Причорномор’я на грунті культури багатоваликової кераміки складається сабатинівська культура. У її формуванні активну роль відіграють протофракійскі племена. Триста років стабільності і позитивних демографічних зрушень, що настали по цьому, завершилися раптовим і не до кінця збагненим відтоком у ХІІ ст. до н.е. населення сабатинівської та пізньозрубної культур. Після цього настали часи деградації землеробства, металообробки, домобудування. Протослов’янське населення цього періоду представляють білогрудівська, висоцька, а на пізнішому етапі і північна група пам’яток чорноліської культури.
Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання віку бронзи. Один такий скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії (тепер в Одеській області), Він містив 11 цілих і 6 фрагментованих предметів; два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев'яної чаші, чотири кам'яних сокири-молоти і уламки п'ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті часи становили, безперечно, велику цінність. Датується Бородинський (Бессарабський) скарб серединою ІІ тисячоліття до н. е.
У бронзовому віці далі посилюється роль батьківського права в роді, що завершується встановленням патріархальних відносин, Доказами посилення влади чоловіка — патріарха в сім'ї і роді — є парні поховання чоловіка і жінки катакомбної культури, де засвідчено сліди насильницького умертвіння жінки. За бронзового віку почали частіше споруджувати малі за площею житла, де могла мешкати лише одна сім'я. Цей факт свідчить, напевно, про подальший процес виділення парної сім'ї в роді. З удосконаленням способів пересування по воді і суходолу у бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це зумовило розвиток обміну металевими виробами, прикрасами тощо. Пересування і змішування племен бронзового віку були більш властиві південним степовим районам України. Вони нерідко супроводжувались військовими сутичками. У цей час виникали великі етно-культурні утворення.
Археологічне вивчення культур бронзового віку разом з даними порівняльного мовознавства і топоніміки мас важливе значення для розв'язання проблеми формування І поширення основних груп індоєвропейців (у тому числі слов'ян, балтів, фракійців, германців, іранців та ін.) та походження багатьох сучасних народів. Дослідження археологічних культур роблять зримим цей процес уже на рубежі ІІІ і II тисячоліть до н. е.