Виникнення і розвиток держави та права. Київська Русь

Із-за відсутності письмових джерел ми не можемо висвіт­лити становлення української держави та права — Київської Русі. Ця держава гучно повідомила про своє існування у середині IX століття, коли у 860 р. київські князі Аскольд і Дір раптово з'явилися зі своїм флотом із 200 кораблів під Цар-городом — столицею могутньої Східної Римської імперії (Візантії). Немає сумніву, що організувати такий похід мог­ла держава, яка мала велике військо — 6 000—8 000 воїнів. Похід виявився невдалим, але сприяв встановленню кон­тактів Візантії з Київською державою. У 867 р. на Русі було засновано першу християнську єпархію і відбулося часткове охрещення, насамперед верхівки суспільства на чолі з кня­зями. Легенди про Аскольда та Діра говорять про них, як про християн.

На час правління Аскольда припадає і діяльність відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія, завдяки яким через християнство було зв'язано Захід зі Сходом.

У середині IX ст. виникає держава і в землі словенів, які у 862 р. запросили зорганізувати у них владу варягів: трьох братів — Рюрика, Синеуса і Трувора. Після смерті Синеуса і Трувора Рюрик став єдиновладним князем, володіння якого включали землі словенів (Новгород), кривичів (Полоцьк) та фінських племен — мері, весі і муроми.

Отже, у IX ст. виникли дві окремі, незалежні держави: сло­в'янська Київська та слов'яно-фінська Новгородська. Олег, який успадкував владу після Рюрика, підступно вбив Асколь­да та Діра і став правити Києвом. Він, як пише літописець «Повісті временних літ», «обладав» полянами, сіверянами, древлянами, радимичами. Війна з хозарами спричинила спу­стошення військом Олега берегів Каспійського моря. У 907 р. Олег здійснив похід на Царгород, який закінчився підписан­ням договорів Київської Русі з Візантією (907р. і 911 p.).

У відповідності з договорами купці з Русі одержували пра­во безмитної торгівлі, греки мали давати їм утримання про­тягом шести місяців і забезпечити повернення додому, надавши їм необхідне обладнання для човнів та потрібну кількість харчів.

Участь у підписанні договорів з греками брали «под рукою его (Олега) світлих і великих князь і єго великих бояр». Отже, договори з греками дають нам можливість зробити висно­вок про те, що у той період вже існував організований адмі­ністративний апарат, представники якого брали участь і у міжнародних політичних відносинах. У договорах з греками є свідчення того, що в Київській Русі вже тоді виникла і функціонувала своя система права. В договорах говориться про «закон... языка нашего», «закон русский».

Договори 907р. і 911 р. є найціннішим джерелом україн­ської історії. Київська Русь виступає на міжнародній арені як держава, що має розвинену політичну систему і націо­нальне право, як рівноправний з Візантією суб'єкт міжна­родного права.

Про високий ступінь політичної і суспільної організації української держави у добу правління княгині Ольги (945— 964 pp.) посвідчує той факт, що вже тоді державноправова і приватноправова власності були роздільні. Данину з древ­лян Ольга поділила на три частини: дві послано було до Києва, а третю — до Вишгорода, міста, яке було власністю княгині. Під час правління Ольги посилився процес асимі­ляції норманського елементу. Свідченням цього є наявність слов'янських імен в її родині та її охрещення.

У висвітлювану нами добу з великою швидкістю відбував­ся процес об'єднання земель південних слов'ян у політичну цілісність Київської Русі. На півночі Новгородська держава об'єднала слов'янські і фінські племена в одне ціле. Ці дві держави розвивалися незалежно одна від одної. Залежність Новгорода від Києва було встановлено у добу правління князя Ігоря (913-945 pp.).

Протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється: в руках військового керівника-князя зосе­реджується вся повнота влади. Своє значення втрачають народні збори (віче), князі погоджують свої дії не з віче, а з керівниками військових дружин. Власне, військові дружини складаються не з варягів, а з місцевого населення — земле­власників, бояр.

У добу князювання святого Володимира (980—1015 pp.) територія Київської Русі розширяється. У 992 р. князь Во­лодимир здійснив похід на Закарпаття і з того часу там за­кріпляється назва «Русь». Він здійснював успішні походи у Крим, надавав допомогу візантійським імператорам у при­душенні заколотів. Під час правління князя Володимира було об'єднано в одній державі усі слов'янські племена Східної Європи, а також частину фінських та литовських племен.

У зв'язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, і її місце посідає українська. З рядів місцевих старших дружинників він призначає намісників та воєвод. Зникають місцеві «ясні князі». Князь Володимир віддає управління різними землями до рук своїх 12 синів, котрих він мав від різних дружин. Цен­тральне управління державою він зосереджував у своїх руках.

Існування багатонаціональної імперії, якою була Київська Русь, могло бути забезпечене не тільки зміцненням сильної централізованої політичної влади та розвитком економічних зв'язків. Необхідно було найти й інше об'єднуюче начало, зокрема об'єднати населення країни на релігійній основі.

Хрещення населення Київської Русі сталося у 988 р. за східним православним обрядом. Поскшьки грецькі попи не знали місцевої мови, то Володимир звернувся за допомогою до болгарського духовенства, яке вело богослужіння і мало церковні книги на болгарській мові. Ця мова вживається й до сьогоднішнього дня духовенством руської православної цер­кви і відома під назвою старослов'янської. Цим було покла­дено початок роздвоєнню між мовою книжною і народною.

Новозаснована церква опинилася в залежності від кон­стантинопольського патріархату. У Києві, Чернігові, Пере­яславі, Турові, Білгороді, Володимирі і Тьмутаракані було засновано єпархії. Згодом було створено єпархії в Новгороді та Ростові. Київський єпископ дістав титул митрополита. По суті справи Володимир прагнув до створення автоке­фальної церкви, незалежної від Візантійського патріарха. Тому-то християнство, запозичене у греків, стало не візан­тійським, а українським, поскільки на суто грецькі обряди поступово наклалися ті обряди українців, які існували в них, коли вони були ще язичниками.

Прийняття християнства сприяло ознайомленню населення Київської Русі з величною, пишною візантійською культу­рою, що у X—XI ст. переживала нове піднесення. Разом з тим Володимир підтримував дружні стосунки з Римом.

З прийняттям християнства з'являються і церковні зако­ни, які були систематизовані і стали відомі під назвою Уста­ва Володимира.

В Уставі князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.

Устав затверджує також існування церковного суду, який мав розглядати справи про знахарство, чаклунство, тобто мав карати за дотримання старовинних вірувань, та інші обряди, які існували у язичників. Церковний суд розглядав злочини проти християнства — осквернення Христа або церкви, хуління церковних обрядів і т.ін. Він же розглядав справи про шлюб, не освячений церквою, про розлучення, спори із-за майна, побиття батька або матері. Під церковне судочинство підпадали усі так звані церковні люди: ігумен, чернець, піп, попадя, дяк та інші, а також особи, що шукали церковного захисту — різні старці та каліки, прочани, сліпі, криві та інші.

Доба князя Володимира була кульмінаційною точкою про­цесу завершення утворення української держави — Київ­ської Русі.

Після смерті князя Володимира між його синами-почала точитися боротьба за владу. У цій боротьбі переміг Ярослав (1019—1054 pp.), відомий під ім'ям Мудрого. Ярослав Муд­рий об'єднав землі Київської Русі, які мали нахил до сепаратизму. Для цього він застосував не тільки військову силу, але й високу дипломатію, встановлюючи цікаві династичні зв'язки, що сприяло збільшенню його авторитету й міжна­родної поваги.

За князювання Ярослава Мудрого велося інтенсивне бу­дівництво соборів та церков не лише в Києві, але й в інших містах Київської Русі. Монастирі, зокрема Києво-Печер­ський, стають осередками розвитку культури. При монасти­рях та церквах виникають школи. З'являються переписувачі книжок у перекладі з грецької мови. Князь Ярослав, зазна­чає літописець, «многы книга списав, положы в церкви св.Софии», тобто зібрав першу в Україні бібліотеку. До речі, доля цієї книгозбірні досі невідома, хоча сліди її існування дійшли аж до XX століття.

За Ярослава Мудрого було укладено першу збірку законів — «Руську Правду», яка діяла на всій території Київської Русі. Після смерті Ярослава Мудрого почався розпад Київської Русі. Партикуляризм етнографічно-географічного характеру північно-східних племен поступово почав переходити у сепа­ратизм окремих земель. Цьому сепаратизмові сприяла ще й система успадкування престолу, що існувала в Київській Русі. Ярослав у своєму заповіті поділив державу між своїми п'ять­ма синами, наказавши, щоб вони жили дружно й шанували старшого сина «в отця місце», тобто він обмежився порада­ми морального характеру. З цього часу прискорюється роз­пад Київської держави. Прагнення князів до зміцнення своєї влади і незалежності від великого князя Київського підси­люється і сепаратизмом окремих земель. Ці землі стають лег­ким здобутком іноземних завойовників. Бичем Божим для земель колишньої могутньої Київської держави на період майже в півтора століття стають половці, які втручалися у міжусобну боротьбу князів і спустошували руські землі, за­бираючи людей в неволю. Найчастіше половці нападали на Київську землю і Переяславщину.

У 1097 р. за ініціативою князя Володимира Мономаха відбувся з'їзд, на якому князі зробили спробу порозумітися між собою. На з'їзді вони дійшли згоди жити між собою у мирі і злагоді, і щоб кожен князь держав свою вотчину. Тим самим було узаконено владу князів в окремо взятій землі.

Київ став об'єктом боротьби за великокнязівський стіл, його досить часто грабували інші руські князі. Почали з'яв­лятися нові політичні центри. За Києвом залишалося зна­чення релігійного центру та осередку української культури. Суспільство у добу Київської Русі поділялося на два ос­новні класи: феодалів та феодально залежне населення. У середині цих класів існували різноманітні верстви (групи) населення.

До класу феодалів можемо віднести верхівку князівської військової дружини, так званих «княжих мужів», як їх нази­ває «Руська правда». Вони були радниками князя, могли безперешкодно покинути князя і піти служити до іншого. З їх середовища князь призначав воєвод та інших урядовців. З XI ст. «княжі мужі» стали називатися боярами. Вони кон­центрували у своїх руках великі земельні наділи, у багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь в кня­зівських радах, на вічі. В князівській адміністрації вони по­сідали вищі посади. Виникають цілі династії бояр-урядовців, що посідали вищі посади в державі. Верства бояр не була якоюсь замкненою кастою, до неї міг ввійти будь-хто за ви­значні заслуги перед князем (державою).

У Київській Русі боярська верства населення не відокрем­лювалася від заможних купців і ремісників, з яких уже з X ст. виходять «старці градські», «нарочиті мужі». У зв'язку з послабленням в XI—XII ст. князівської влади багато бояр пов'язують свою долю з містом і ведуть боротьбу проти кня­зя. З XII ст. міська верхівка бореться за розширення прав міста, і усі князі, щоб посісти князівський стіл, змушені були укладати «ряд» (договір) з вічем.

Решта населення міста називалася «чернь» або просто «люди». Формально у політичному відношенні вони були рівноправними з боярами та заможними купцями і реміс­никами, вони брали участь у роботі народних зборів (віче). Проте економічні протиріччя між бідними і заможними вер­ствами міського населення дуже часто закінчувалися вибу­хом, як, наприклад, це було в Києві у 1068 та 1113 роках.

До класу феодалів радянська історіографія відносила та­кож духовенство, яке поділялося на чорне і біле. Чорне ду­ховенство — ченці та черниці — дуже часто складалося з представників вищих верств населення: князів, княгинь, бояр. Досить часто вони були і засновниками монастирів.

Біле духовенство — попи, диякони, дяки, паламарі, при­четники — становило середні та малозабезпечені верстви населення, що перебувало під юрисдикцією церкви. В сере­довищі білого духовенства виділялося вище, наприклад, єпис­копи, архімандрити.

Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань заможних людей. З часом монастирі ставали великими зем­левласниками. Князі заповідали їм села, гроші та різні пожитки. Проте за часів Київської Русі монастирі не були багатими. У Київському Патерику (XI—XII ст.) є багато вка­зівок на те, що ченці найбагатшого, як вважається, Печерського монастиря не мали навіть хліба і в'язали різні речі та носили їх продавати на ринок.

Основну масу населення Київської Русі становили селяни, які називалися смердами. Смерди були вільними людьми і мали у своєму володінні землю, худобу, господарські будівлі і дім. Вони відбували військову повинність в ополченні і пла­тили податі. «Руська Правда» охороняла особу та господар­ство смерда, як і будь-якої вільної людини, але за злочини проти нього покарання були менші, ніж за «княжого мужа».

У зв'язку з розширенням феодального землеволодіння з XII ст. зменшується кількість незалежних смердів.

«Руська Правда» говорить про напівзалежні і повністю за­лежні категорії населення. До напівзалежних належать так звані закупи. Більшість дослідників сходиться на тому, що закупи — це селяни, які з різних причин втратили своє гос­подарство, а потім брали позику або сідали на чужій землі і обробляли її за певну частину врожаю. Хоча вони були з юридичної точки зору вільними, але могли легко втратити волю, коли робили великі борги. Становище закупа було тяжким: феодал мав право фізично карати його; закуп ніс матеріальну відповідальність за втрати в господарстві.

Повністю залежними від феодала були люди, яких назива­ли челяддю або холопами. Джерелами холопства були: по­лон, вступ на службу до феодала без укладення договору, самопродажа, втеча закупа від феодала, народження від батьків-холопів. Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан, і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, він сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном. Звільнені паном холо­пи попадали в категорію ізгоїв.

Ізгоями називали людей, які вибули з однієї категорії лю­дей і не потрапили до іншої. В Уставі Володимира перера­ховано людей, які відносяться до категорії ізгоїв: звільнені холопи, збанкрутілі купці, діти священиків, що не навчили­ся грамоті. До ізгоїв віднесено синів, батьки яких померли, не одержавши права власності.

За формою правління Київська Русь була ранньофеодаль­ною монархією. На чолі держави стояв великий князь, при ньому існувала боярська дума. У випадку війни або якихось інших надзвичайних подій скликалося віче, рішення якого спрямовувало діяльність великого князя. У період феодаль­ної роздробленості скликалися з'їзди феодалів.

Як українська, так і російська історіографія дивилися на походження князівської влади та її взаємовідносини з інши­ми органами влади по-різному.

Російські слав'янофіли, ухопившись за факт тривалого існу­вання сільської громади і громадського землекористування, базували на цьому й походження політичного ладу Київсь­кої Русі. На думку слов'янофілів, «руський» народ виробив відмінні від західноєвропейських народів форми життя. Якщо в Західній Європі держава виникає в результаті завоювання — звідси й боротьба між владою і народом, то на Русі вона виникає в результаті добровільного зречення громадою вла­ди, передавши її запрошеним варягам. Звідси й взаємне до­вір'я громадського віче і влади, яка регулярно скликає віче, а пізніше — земський собор, щоб спільно вирішувати різні проблеми.

На противагу слов'янофілам, західники вказували на ана­логічність розвитку Київської Русі і країн Західної Європи. Російські історики-західники Соловйов і Кавелін висунули теорію так званого родового побуту. Вони звернули увагу на те, що найстарший у роді великий князь сидів на старшому столі, решта родичів в залежності від ступеня свого старшин­ства, сиділи на інших столах. Тобто зв'язок між старшими і молодшими членами роду був родовим, а не державним.

Київська Русь складалася із земель та волостей, що були слабко пов'язані в економічному відношенні. Волості об'єд­нувалися в землі, в яких були головні міста. Князі правили волостями і землями на праві родинної власності. Проте наявність громади у багатьох випадках вела до встановлення в окремих землях діархії: існування народного віче та влади князя, який спирався на військову дружину.

Цікаво, що населення не уявляло свого життя без князя. «Тяжко бяше кияном, не остал бо ся у них ни един князь»,— зазначав літописець.

Як правило, влада князя була необмеженою, навіть тоді, коли його обирали, уклавши з ним «ряд». Він був військо­вим начальником і займався організацією військових походів. Великий князь об'єднував у своїх руках не тільки військову, але й адміністративну та судову влади. Він формально вва­жався першим серед рівних. Проте цього неписаного закону великокнязівської суверенності не завжди дотримувалися.

Відомо, що варязькі князі прибули на Русь з військовою дружиною, у середовищі якої виділялися радники і урядовці, які з часом склали панівний клас феодалів — бояр. Бояри мали великий вплив при вирішенні різноманітних справ. Радитися з боярами було моральним обов'язком князя. Во­лодимир Мономах у своєму «Поученії дітям» говорить, що він щоденно радився з боярами. Разом з тим необхідно зау­важити, що боярські думи не стали державним інститутом з чітко окресленим складом, компетенцією та функціями.

З послабленням центральної князівської ради підвищуєть­ся роль народного віче, у якому беруть участь усі жителі міста, але керівна роль належить боярам та заможним куп­цям і ремісникам. На народному віче вирішували важливі справи життя міста, обирали посадових осіб і навіть князя. Так, зокрема у 1068 р. Київське віче обрало на великого князя Всеслава, князя Полоцького, пізніше закликало на престол Володимира Мономаха та інших князів. Віче укла­дало з князями договір, вирішувало питання війни. Проте воно діяло спорадично, не набуло характеру державного шституту і не переросло в орган представництва різних станів населення, як це було на Заході.

Для відбиття масового нападу ворога князь скликав опол­чення, яке поділялося на тисячі (полки), сотні і десятки з тисяцькими, сотниками і десяцькими на чолі. Тисяцький часто мав титул воєводи і очолював військово-адміністра­тивний округ. Тобто, військова організація мала і адмініст­ративний характер і, очевидно, фінансовий, поскільки є дані, що оподаткування велося по сотнях. Військово-адміністративні функції виконував посадник — особа, що завідувала якимось округом або стояла на чолі міста.

На чолі князівського двору стояв дворецький, канцелярію очолював печатник, а покладник завідував князівським помешканням. Князівським господарством відали ключники або тіуни. Для виконання різноманітних князівських дору­чень існували спеціальні служилі люди: биричі, дітські та отроки.

Держава Київська Русь та інші ранньосередньовічні дер­жави проіснували недовго. На середину XII ст. з великої держави залишився лише Київ з приміською зоною. Титул великого князя існував тільки номінально, оскільки реаль­ної сили він не мав, а тому не міг змусити князів виконува­ти свою волю.

Причина розпаду Київської Русі криється в її феодально­му розвиткові. Величезна кількість нащадків, невпорядко­ваність права успадкування великого князівського престолу сприяли виникненню права сильного, загостренню міжу­собних війн.

Протягом двох століть Київська Русь розпалася на 15 ок­ремих земель, які тяжіли до нових політично-культурних центрів.

На заході колишньої Київської Русі виникає Галицько-Волинське князівство, яке об'єднало майже всю частину української етнографічної території свого часу, і тим самим продовжило існування української держави. На північному сході виникає Ростово-Суздальське князівство, яке прагну­ло поширити свій вплив на Україну.

Галицько-Волинське князівство, з одного боку, протидія­ло захопленню українських земель і асиміляції українців з боку Польщі, а з другого — припинило процес злиття укра­їнського елементу з великоруським.

Якщо імперія Карла Великого, після її розпаду, поклала початок існуванню трьох держав — Німеччини, Франції та Італії, то новоутворені політично-культурні центри на тери­торії колишньої Київської Русі стали об'єктом нападу з боку монголо-татар, які затримали їх подальший самостійний поступ. До того ж Галицько-Волинське князівство було об'єк­том нападу з боку угорців, поляків та литовців.

Татаро-монгольське панування проявлялося у двох фор­мах: у видачі «ярликів» — грамот на князювання і у обкла­денні даниною всього населення. Спочатку данину збирали монголо-татарські урядовці — баскаки, а з часом — князі.

В польській і російській історіографії панувала версія про повне спустошення і обезлюднення України після монголо-татарської навали. Очевидно заможні верстви населення — бояри, купці, духовенство та окремі ремісники могли емігру­вати, але основна маса населення — селянство, ховаючись по лісах та яругах під час нападу, поверталося знову у свої посе­лення. Про це свідчать, топографічні назви дотатарських часів, що залишилися в південній частині України. Навіть міста продовжували жити своїм попереднім життям. Посол папи Інокентія IV де Пляно-Карпіні, відвідавши Україну, писав у 1245—1246 pp., що він застав у Києві бояр і тисяцького.

Занепаду Києва як політичного і культурного центру сприяв переїзд спочатку до Володимира (1300 p.), а потім до Моск­ви митрополита. Очевидно головною причиною переїзду стала відсутність у Києві великого князя та міграція місько­го патриціату, тобто слабшали елементи, які підтримували церкву матеріально, і які давали стимул для розвитку куль­тури і економіки.

В Ростово-суздальській землі склалися інші умови. Росто­во-суздальські князі одержали від монголо-татар ярлик на старшинство над усіма руськими князями, Хоча вони пере­стали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, але стали володіти необмеженою владою стосовно всього населення, яке мало безумовно коритися їм.

Галицько-Волинське князівство із-за боярської олігархії та зовнішніх чинників, не змогло стати центром об'єднання усіх українських земель. Бояри цього князівства були на­стільки економічно і політично могутніми, що навіть само­стійно роздавали землю, приймали до себе на службу декого з дрібних, зубожілих князів, що звалися «службовими кня­зями». Джерелом збагачення бояр було не тільки велике зем­леволодіння, а й вищі адміністративні посади, які вони по­сідали і з яких вони «кормилися».

Галицькі бояри підтримували чернігівських князів у їх праг­ненні отримати Галицький престол. Проте галицькі князі, спираючись на міщан — «мужів градських», зміцнили свою владу і, конфіскувавши землі старого боярства, поклали по­чаток утворенню служилого боярства. Данило, князь галиць­кий, навіть одержав від папи римського Інокентія IV королівську корону (1253 p.). Отже, традиції княжого Києва пе­рейшли до Галицько-Волинського королівства, а не до Мос­кви, яка добилася підвищення князівського титулу тільки у середині XVI ст. Прагнення Данила Галицького заявити свої права на всю Україну проявилися у призначенні митропо­литом всієї Русі Кирила, який у 1246 р. був висвячений у Нікеї. Але після смерті Данила знову посилюється боярство, яке не дає зміцнитися центральній владі. Усі відомі нам гра­моти про привілеї підписувалися не тільки князем, але й єпископом та боярами. Саме у цей період виходять з міжу­собної боротьби сусіди України — Угорщина та Польща, які з 1340 р. починають боротьбу між собою за Галицько-Волинські землі.

Борючись проти загарбників, що насідали з усіх боків (та­тари, Литва, Польща, Угорщина), Галицько-Волинське кня­зівство продовжило на сто років існування Української дер­жави, не допустило розриву в її існуванні з боку Ростово-Суздальського князівства.

Основними джерелами права Київської держави були зви­чаї та закони. Було рецеповано і візантійське право, яке по­значилося головним чином на церковному законодавстві, перш за все на Церковних Статутах Володимира і Ярослава Мудрого.

Дані про звичай, побут і моральність у слов'ян до утворен­ня у них держави і права знаходимо у літописах і творах іноземних авторів.

Розповідаючи про слов'янські племена, літописець «Повісті временних літ» зазначав, що вони «имяху об обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав». Як бачимо, літописець вживає слово «звичай», а також «закон». Літопи­сець, вказуючи на різницю у звичаях різних племен, надавав їм характеру права.

Факти свідчать про те, що образа, поранення, позбавлен­ня життя людини до появи держави і права були справою постраждалих протягом певного часу, до зміцнення держа­ви і права.

Більшість дослідників вважають, що в Київській Русі існу­вала кривава помста і зазначають, що ст. 1 «Руської Правди» узаконює право помсти за близькими родичами вбитого.

Таке тлумачення не є правомірним. Адже кривава помста залишається звичаєм до тих пір, поки не виникає потреба у її скасуванні правом. Скасування стало можливим тоді, коли речі набули характеру майна, що дало можливість викорис­товувати його як еквівалент завданої шкоди і міри спокути.

Нагадаємо, що «Руська Правда» була укладена Ярославом Мудрим після повстання у 1015—1016 роках в Новгороді. Постають запитання: Чи міг Ярослав після повстання юри­дично закріпити у кодексі право кривавої помсти? Чи могла бути узаконена кривава помста за Ярослава Мудрого, коли держава Київська Русь досягла кульмінаційної точки у своє­му розвиткові? Відповідь може бути тільки негативною.

То як же ж потрібно тлумачити ст.1 «Руської Правди»: «Якщо уб'є муж мужа, то мстити братові за брата, або бать­кові, або синові, або дітям брата, якщо ніхто не буде мсти­ти, то треба заплатити 80 гривен, якщо це буде князівський муж або тіун; коли ж це буде русин, або ізгой, або словенін, то заплатити за нього 40 гривен»?

У цій статті мова йде не про право кривавої помсти, а про право вказаних у статті осіб одержати грошову винагороду як еквівалент завданої шкоди і міру спокутування з боку злочинця. Якщо ж таких осіб, що мають право на одержан­ня грошової винагороди, не буде, то вбивця повинен запла­тити 80 гривен за вбивство князівського мужа і тіуна та 40 гривен за вбивство русина, ізгоя і словеніна на користь кня­зя (держави). Необхідно пам'ятати, що попередник Яросла­ва Мудрого князь Володимир скасував смертну кару. Дер­жава не могла дозволити існування кривавої помсти, бо це означало б дозволити свавільно діяти. У ст.32 «Руської Прав­ди» короткої редакції і ст.79 поширеної редакції забороняєть­ся «умучать» смерда і огнищанина «без княжа слова», тобто статті передбачають відповідальність за свавільне застосу­вання кари без суду особам, що знаходилися під князівською юрисдикцією.

У «Руській Правді» ми знаходимо приклади трансформації звичаїв у норми права, що стосуються процесуального пра­ва. Держава вдавалася до таких видів доказів, як присяга, ордалії, показання свідків, відомих первісному ладові. Зберігши звичайні форми судових доказів, держава встановлює у їх застосуванні ряд змін, вигідних панівному класові. Так, у ст. 85 «Поширеної Правди» говориться: «Усі тяжби вирі­шуються показаннями свідків із числа вільних (людей); якщо трапиться свідком бути холопові, то на суді йому не висту­пати».

У період становлення права суспільні відносини в Київській Русі були складними і багатогранними. У цей час система права ще повністю не сформувалася, і правове регулювання не охопило усі суспільні відносини. Тому деякі відносини не були врегульовані нормативно-правовими, звичаєво-пра­вовими засобами. У таких випадках судді, керуючись влас­ною правосвідомістю, приймали конкретне рішення. З ча­сом судова практика перетворює рішення у конкретних спра­вах в юридичну норму, тим самим надається індивідуаль­ним рішенням значення самостійного джерела права. Нор­ми, що встановлювалися судовою практикою, з часом транс­формуються у законодавчі акти.

Отже, поруч із звичаєм та прецедентом джерелом права в Київській Русі були нормативно-правові акти.

З виникненням Київської Русі виникає система писаного права. Про це свідчать найраніші пам'ятки права — догово­ри Русі з Візантією. На початок X ст. було створено збірник законів — «Статут» і «Закон руський» — прототип «Руської Правди», на основі якого велося судочинство. Цей кодекс датується добою правління князя Олега, і регулював він ту частину нових відносин, які не були відомі первісному сус­пільству. Додатком «Статуту» і «Закона руського» були «Ста­тути» та «уроки» княгині Ольги і «Статут Земляний» князя Володимира.

Важливим періодом у розвитку права Київської Русі була доба княжіння Ольги, яка в 946—947 pp. провела адмініст­ративно-судові реформи. Суть реформ полягала в узаконенні системи погостів — адміністративних, фінансових і судових центрів, у нормуванні повинностей і у виданні «уроків» та «статутів», якими могли б керуватися при стягненні данини і чинити суд представники влади на місцях.

Найвидатнішою пам'яткою права доби Київської Русі є «Русь­ка Правда» — перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського народу. «Руська Правда» складається із двох частин: Правди Ярослава (1015—1016 pp.) та Правди Ярославичів (1072 p.), або Коротка і Поширена Прав­ди.

Правда Ярослава складається із трьох частин: 1) стаття про вбивство (ст.1); 2) статті про поранення і образу (ст.ст.2— 10); 3) статті про порушення права власності (ст.ст.11—18). Ця Правда є неповним джерелом з історії українського права початку XI ст. У ньому відсутні деякі норми права, на­приклад, про правове становище челяді, норми спадкового права, які існували до XI ст. Правда Ярослава говорить про право власності, але не говорить про власність на землю і про правове становище залежного населення. Це пояснюється тим, що право, його норми і форми відставали від еволюції соціально-економічного життя.

Якщо за статутами княгині Ольга правові норми виробля­лися на базі звичаєвого права, то у добу правління Яросла­ва, коли феодальні відносини набули широкого розвитку, починає проходити зворотній процес: феодальне право по­чинає впливати на звичай, розкладаючи і пристосовуючи його до нових соціальних відносин. Розвивається процес захоплення феодалами селянських і вільних земель.

Правда Ярославичів виникла за умов подальшого розвит­ку феодальних відносин і загострення класової боротьби. Створення Правди Ярославичів було відповіддю на повстання 60-70 pp. XI ст.

Особливо загострилися соціальні відносини на початку XII ст. У 1113 р. розгорілося велике повстання в Києві. У тому ж році київський князь Володимир Мономах разом із пред­ставниками знаті виробив новий юридичний збірник, відо­мий під назвою «Статут Володимира Мономаха».

З метою зміцнення позицій феодалів з одного боку, а з іншого — умиротворення країни, Володимир Мономах пішов на деякі поступки закупам і смердам. Це, зокрема, прояви­лося у тому, що обмежувалися лихварські проценти (рєзи). Поряд з детальною регламентацією зобов'язувальних відно­син, Статут Володимира Мономаха встановлює принципи сімейного, спадкового і опікунського права. В Статуті є ве­ликий розділ, присвячений кримінальному та процесуаль­ному праву.

До пам'яток права доби Київської Русі треба віднести і «Поученіє дітям» Володимира Мономаха. У «Поученії дітям» він виступав проти зловживання владою урядовців, наказу­вав синам самим судити, стежити, щоб «а ні худий смерд, а ні вбога удовиця» не були скривджені. Він виступав проти смертної кари, заповідаючи: «не вбивайте а ні невинного, а ні винного». «Поученіє» є документом гуманності, яку спо­відували деякі київські князі.

Пам'ятками українського права є також договори князів з народом. Так, наприклад, у відповідності із договором (1146 р.) народу з князем Ігорем, останній зобов'язувався усунути тіунів і особисто вести розгляд судових справ і не чинити насильства.

Особливе місце серед пам'яток права посідають князівські грамоти, якими окремі особи або міста одержували певні дарунки або привілеї.

Значну роль у виникненні і розвиткові права Київської Русі відіграла церква. В руках духовенства знаходилося пра­во законодавства і саме застосування права. Як великий землевласник церква здійснювала правове регулювання суспіль­них відносин залежного населення і чинила суд над ним. Справи про злочини проти моралі і спори з питань сімейно-шлюбного і спадкового права відносились до компетенції церковного суду і регулювалися нормами так званого цер­ковного права. Зауважимо, що оскільки перші богослужебні книги були на болгарській мові і богослужіння велося на цій же мові, то ця мова в Україні стала літературною, зва­ною старослов'янською. Ця мова стала недоторканою свя­тістю і завдала опісля величезної шкоди розвиткові україн­ської мови і всієї української культури. Народи Західної Євро­пи, які сприйняли латинську мову як літературну, зуміли розвинути свою національну мову і вже, наприклад, у Франції судочинство на національній мові запанувало з 30-х роках XVI ст., в Англії — з середини XVII ст. Ми ж користувалися старослов'янською мовою аж до Котляревського, а церква — й посьогодні. Тому-то й пам'ятки українського права доби Київської Русі є досить часто незрозумілими для пересічно­го читача, а тлумачення деяких термінів, зокрема «Руської Правди», були і є предметом гострих наукових диспутів і розходжень. Пізніші пам'ятки українського права не мають уже тієї чистоти старослов'янської мови, все частіше зустрічаються домішки української народної мови, так само як і транскрипція та вимова поодиноких букв та звуків, що на­дають їм особливий, український характер.

Необхідно зазначити, що українські пам'ятки права доби Київської Русі вплинули на подальший розвиток українсь­кого права. «Руська Правда», зокрема, вплинула на право Галичини, що простежується у Віслицькому статуті, а також була джерелом Литовського статуту, який тривалий час мав чинність на Правобережній Україні.

Важливою рисою судово-адміністративного устрою Київ­ської Русі був поділ судочинства на два відомства — світське і церковне.

Найнижчою судовою інстанцією були громадські суди, які складалися із сільських старшин, що розглядали незначні справи. Складніші справи розглядалися за участю представ­ників декількох сіл.

На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. В них засідали або самі князі, або ж посадник чи тіун. Під час княжого судочинства були присутні окремі особи, що брали участь у процесі: «ябетник» — щось на зра­зок офіційного обвинувача, «метальник» — писар, «істці» — слідчі. Дорадчим голосом в суді користувалися громадські представники — так звані старці.

Для вирішення цивільних справ, зокрема тих, що стосува­лися розподілу спадщини, спорів про межу і т.п., князь по­силав своїх «отроків» або «дітських».

Існував також і суд феодала-землевласника. Під його юрис­дикцію підпадали холопи, наймити та закупи. У справі хо­лопа рішення суду феодала було остаточним і оскарженню не підлягало. Наймити і закупи користувалися правом ос­карження рішення суду феодала до князівського суду.

Церковні суди — це суд митрополита і владики. їх юрис­дикція поширювалася на духовенство і на так званих цер­ковних людей. Церковні суди розглядали справи про злочи­ни проти моралі, порушення церковних законів, двоєжонство, розпусту, ворожіння, родинні сварки і ті цивільні спра­ви, що стосувалися церковного майна.

Якщо характеризувати право доби Київської Русі у ціло­му, то необхідно зазначити його досить розвинену систему, його самобутність і навіть його прогресивність у порівнянні із тогочасним західноєвропейським правом. Так, зокрема, сервітутне право передбачало, що коли майно корабля, що потерпів аварію, буде хвилями винесене на берег, то воно має охоронятись доки з'явиться його власник. А у тогочасній Західній Європі майно розтрощеного і навіть того корабля, що сів на мілину, належало власникові землі.

Досить високим було становище і жінки у тогочасному українському суспільстві. Якщо за римським та старонімець-ким правом жінка завжди перебувала під опікою чоловіка і не була дієздатною, то за «Руською Правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала главою сім'ї. У відповідності з «Руською Правдою» батько мав розподіли­ти своє майно серед синів, а боярин — ще й серед дочок, Майно ж матері-вдови не було родовим, а тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка вона не відпо­відала за втрати, їй належало право, коли розділити синів. Якщо удова одружувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути усе майно, а коли щось було втрачено, то й відшкодувати втрати.

Право захищало матір, коли діти не хотіли їй коритися: «дітям волі не давати». Покарання за вбивство жінки було таким же, як і за вбивство чоловіка.

Низький техніко-юридичний рівень доби Київської Русі не породив спеціального терміну про право власності. Про­те право власності і право володіння розрізнялися. У Правді Ярослава говориться про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у Правді Ярославичів ми знаходимо згадку про право власності на землю: встановлено кару за порчу межі і «перетеса», засіченого на дереві. Власник речі міг ви­магати повернення її володіючим невласником з виплатою компенсації за користування.

Форми земельної власності у добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади.

Власність громади на землю базувалась на природному праві: князівська — на освоєнні пустопорожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська — на основі дарування з боку князя.

Успадковувати власність можна було по заповіту і по за­кону. Вотчину успадковували не тільки сини, але й дочки. Ми уже згадували про високе становище жінки у Київській Русі, про її право розпоряджатися власним майном і успад­ковувати майно дружиною після смерті чоловіка. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли у нього були дочки, то вони успадковували лише частину май­на.

Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов'язального права. Зобов'язання, перш за все, виникали із спричинення шкоди: «А коли у пана буде закуп і він погубить свого коня, то він не платить; а коли пан дав йому плуг або борону, і від нього копу має, то за втрачене платити. Якщо із хліва або із-за загорожі виве­дуть, то закупу не платити; але якщо він згубить у полі або не зажене у двір і не запре там. де йому пан звелів, чи зна­ряддя своє втратить, то йому платити».

Зобов'язання витікали також із договорів: купівлі-продажу, позики, поклажі. У «Руській Правді» ми зустрічаємо догово­ри купівлі-продажу челядина та різних рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до про­давця з вимогою відшкодувати збитки.

Договір позики не обов'язково укладався при свідках: «Якщо якийсь купець дасть іншому купцеві куни для купівлі або як позичку, то купець не обов'язково має мати свідків; він може піти на роту, якщо той, кому дано куни, буде запе­речувати».

У відповідності з ст.53 Поширеної Правди лихвар, який дав гроші у ріст з розрахунку 50%, міг стягти з боржника зазначе­ний процент (рєз) два рази. Коли ж він стягував тричі по 50%, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу.

«Руська Правда» встановлює порядок сплати боргу: «Якщо хтось буде багато винен іншим, а купець прибуде з іншого міста або з чужої землі і не буде знати про борги і віддасть товар, а боржник знову не віддасть купцеві куни, а перші позичкарі почнуть вимагати свій борг, то боржника треба вести на торг і продати, і спочатку віддати куни купцеві, а місцевим — що залишиться, те і віддати; якщо ж куни бу­дуть князівські, то спершу взяти князівські куни; той же, хто мав багато процентів, то не отримує».

«Руська Правда» йменує злочин як образу. Під «образою» розуміли порушення громадського спокою, у якій би формі воно б не відбувалося: завдання потерпілому фізичної, мо­ральної або матеріальної шкоди. Злочини поділялися на такі види: проти князя (держави), проти особи і майнові злочи­ни. Суб'єктивний бік злочину був не досить вираженим: відо­мий був замах і закінчене злочинне діяння. «Руська Правда» знає співучасть і вимагає покарання усіх винуватих у зло­чині: «Якщо хтось украде скотину з хліву або із загорожі І коли буде один, то платити йому 3 гривни і 30 кун. А коли їх буде кілька, то усі платять по 60 кун».

Покарання за «Руською Правдою» є досить м'які: у ній відсутні смертна кара та членопошкодження.

До правління князя св.Володимира смертної кари зазна­вали розбійники. Князь Володимир замінив смертну кару грошовим штрафом. Причина скасування смертної кари полягала не лише в тому, як князь признавався єпископам, що він «боявся гріха», а в тому, що «військові потреби стали великі, то судові оплати придалися б на зброю і коні».

У відповідності з «Руською Правдою» вбивство каралося штрафом, частина якого йшла князеві, а частина — родичам вбитого.

«Руська Правда» розрізняє об'єктивну і суб'єктивну сторо­ну діянь: чи було вбивство вчинено з умислом, а чи випадко­во, чи у стані афекту, чи у бійці, чи у стані сп'яніння і т.д.

Злодія можна було скарати на смерть тільки у виключно­му випадку: коли його схоплять вночі на місці злочину, або коли він буде чинити опір; коли ж злодія схопили і зв'язали, а потім вбили, то винні мали сплатити штраф: «Якщо ко­гось уб'ють під час крадіжки у приміщенні, то зарити його як собаку; але, якщо його спіймають і затримають до світан­ку, то вести на князівський двір; але, коли уб'ють, а люди бачили злодія зв'язаним, то платити 12 гривен». Такому ж покаранню підлягав винуватий у вбивстві злодія за межами двору господаря.

«Руська Правда» — збірник законів, що має класовий ха­рактер. За вбивство «княжих мужів» штраф був¹ удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина: «Якщо хто уб'є князівського мужа у розбої, а головника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривен, а за простолюдина — 40 гривен», — говориться у ст.З «Руської Правди».

«Руська Правда» детально регулює суму штрафів за члено-пошкодження. «Якщо хто вдарить мечем, не вийнявши його з піхов, або ручкою меча, то 12 гривен продажі за образу», «А відсіче мечем палець, то 3 гривни продажі, а потерпілому гривну» і т.д.

За особливо тяжкі злочини «Руська Правда» передбачала специфічну міру покарання — «поток і пограбування». Цей найтяжчий вид покарання застосовувався за підпали, ко­нокрадство та розбій. «Поток і пограбування» за первісного суспільства означав вигнання злочинця разом з сім'єю з гро­мади, а майно злочинця знищувалось.

Розвиток майнових відносин сприяв тому, що зміст пока­рання «поток і пограбування» трансформувався. Винуваті у вчиненні таких злочинів у добу Київської Русі позбавлялись усіх прав, а їх майно конфісковувалось і поступало князеві (державі).

«Руська Правда» знає особливі форми так званого досудового процесу, як вважає Чельцов-Бебутов М.А., «досудового встановлення відносин» між потерпілим (майбутнім пози­вачем, звинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської Правди» про «звід» і «гоніння сліду», які є транс­формованими звичаєвими нормами. Звід — це порядок (про­цедура) встановлення осіб, що привласнили чужу річ, і по­вернення її власникові. За «Руською Правдою», «якщо хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену у нього, ...то йому не (слід) говорити «це моє», а (нехай скаже так) «піди на звід, (вияснимо) де ти взяв (її)». Якщо на зводі виявиться (той), хто винен (у привласненні чужої речі), то на того і лягає відповідальність за крадіжку; тоді він (тобто позивач) візьме свою річ, йому ж буде платити винуватий і за те, що пропало разом із виявленою річчю...»

Так зване гоніння сліду полягає у розшукові злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах. Вважа­лось, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець.

Коли слід заводить на територію якоїсь громади і там гу­биться, то громада зобов'язана була або знайти злодія, або ж відшкодувати вкрадене.

Коли ж сліди були відсутні, то потерпілий мав вчинити «заклик» про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів крадене не було повернене, то той, у кого знайшли крадене, мав не тільки повернути його, але й заплатити штраф на суму у три гривни. Коли ж у когось знаходили крадену річ до «заклику», то він мав доказати, де взяв або купив ту річ. Злодієм вважався той, хто не хотів або не зміг довести від кого набув крадену річ.

Той, хто «гнав слід», міг вимагати від властей допомоги, але якщо на суді виявиться, що він заарештував невинного, то він повинен був заплатити три гривни за арешт смерда і 12 гривен — за боярина.

Доказом вини було визнання підозрюваного, сліди злочи­ну на тілі скривдженого, свідчення «видоків» та «послухів», присяга та так званий суд божий — ордалії.

У справах місцевих жителів досить було свідчення двох оче­видців, а у справах іноземців — більше. Свідчення холопа не було доказом. Коли скривджений не міг довести винуватість підозрюваного, то останній мав право збудити справу про наклеп. Місцевий житель мав виставити сімох «послухів», тобто свідків своєї порядності, а для іноземця досить було двох. У кого не було «послухів», той ішов на «суд божий».

У справах до двох гривен можна було очиститися від підозри У вчиненні злочину присягою; до шести гривен — «випро­буванням водою»; більше шести гривен — «випробуванням залізом».

Під час «випробування водою» підозрюваного кидали у воду і коли він потопав, то визнавався невинним. При випробу­ванні розпеченим залізом невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів від опіків.