Порівняйте становище українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої

Влиття українських (руських) земель у XIV-XV ст. до складу Литви проходило поступово і мирно. Формально українці користувалися рівними правами з усім населенням Великого князівства. На початку свого панування в Україні, що за традицією називалася Руссю, або руськими землями, литовські правителі проводили політику «вростання в землю». Вони встановлювали свої порядки «без крику і ґвалту». За своїм характером це була русько-литовська держава. Гедимін навіть титулувався: «король литовців і руських».

Литовські володарі прийшли в Україну як її визволителі з-під татарського ярма і як збирачі земель роздробленої Русі. Тому місцеве населення ставилося до них «спокійно», не чинило опору, не цінуючи, як належить, власного самостійного державного життя. Литовські правителі не нав'язували українцям литовські державні органи. Вони залишили чинною «Руську правду», незмінними - місцеву владу, суди та інші ланки управління, діючи за принципом: «Ми старовини не руйнуємо, а нового не вводимо». Великі князі вели постійну боротьбу з татарами, ворогами українського народу, чим також викликали симпатії. Вони запозичили місцеву організацію війська та самооборони, перейняли способи господарювання та управління. А тому місцева знать все частіше по своїй волі закликала до себе литовських княжат. За це її звільняли від сплати данини. Більше того, великий князь почав широко залучати українських землевласників до керування державою, до великокнязівської Ради. їм, як васалам Литви, було дозволено мати озброєні загони самооборони і керувати ними. Вони часто допомагали литовським покровителям.

Офіційною державною мовою князівства стала староукраїнська (руська) мова, а загальновизнаною релігією - православна церква. 3 12 синів Ольгерда 10 були православними

Річ посполита У кінці XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Хоча деякі польські історики твердять, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне — Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля.

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV —XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура

38.Універсали Центральної Ради - акти програмного характеру, якими визначалися чергові завдання новоствореної Української Народної Республіки, її уряду та народу. Перший Універсал (23 червня 1917 p.) оголосив національно-державну автономію і затвердив скликання українського сейму. Другий Універсал (16 липня 1917 p.) містив запрошення до складу Центральної Ради представників інших народностей та пропозицію відкласти питання про автономію України до скликання загальноросійських Установчих зборів. Третій Універсал (20 листопада 1917 p.) проголосив Українську Народну Республіку в складі Росії, а також скасував поміщицьке землеволодіння, ствердив впровадження восьмигодинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, скликання Українських Установчих зборів тощо. Четвертий Універсал (22 січня 1918 p.) проголосив Україну самостійною незалежною державою.

Білет 9

9. Чому українські землі в другій половині XIV - першій половині XVII ст. стали предметом боротьби між сусідніми державами

XIV та XV ст. для України були періодом глибокого занепаду. Роздроблені та ослаблені золотоординським ігом українські землі стали об’єктом експансії Польщі, Угорщини, Литви, Молдавії, Московського князівства, Кримського ханства й Туреччини.

Швидке зростання Литовської держави почалося при Гедиміні (1316-1341). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Переломним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 р. Цього року військо трьох сусідніх народів -нитовського, українського та білоруського розгромило монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монголо-татарського ira. Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась уся Білорусь, частина земель Московії і а значна частина території України - майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділ-іія. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

39. “Руська правда”- це найбільш повний кодекс давньоруського феодального права. Найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі.

Білет 10

10.Проаналізуйте джерела козацької доби історії України.

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років). До літописних пам’яток козацької доби відносять також літописні записи родини Лизогубів, “Уманський літопис” у складі хроніки Ф. Сафоновича, ”Літописець” Василя Дворецького та ін. В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо. Отже, козацькі літописи відіграли винятково важливу роль у розвитку українознавства. По-перше, вони збагатили знання про формування української нації в козацько-гетьманську добу, про її боротьбу за волю, незалежність і власну державність. По-друге, літописи стали цінним джерелом для подальших українознавчих досліджень, оскільки проливають світло на всі проблеми буття українського народу в добу модерної історії. По-третє, поява козацьких літописів засвідчила потужний поступ інтелектуального і духовного розвитку українського народу, його природне тяжіння до самопізнання, до засвоєння надбань освіти і культури, сконцентрованих в українознавстві. По-четверте, козацькі літописи послужили надійним містком, який поєднав літописну традицію княжої доби зі становленням наукового українознавства середини і 2-ої половини ХІХ ст. Власне, вони вже не були літописами у буквальному значенні слова, а виступали як історико-літературні твори з елементами наукового осмислення подій, явищ і фактів. За своїм інформаційним потенціалом вони не вичерпали свого джерельного значення і в сучасних умовах.

40. Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (14 (26) липня 1880,) — український прозаїк, драматург, художник, а також політичний та державний діяч. У 1901 році він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась «Студентською громадою». Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Білет 11

11.Охарактеризуйте формування законодавчих, виконавчих та судових інститутів влади незалежної України

Українська революція початку 90-х років здійснювалася мирним шляхом, і одночасна руйнація всіх державних структур могла лише поглибити економічний, політичний та правовий хаос у республіці. Тому законодавчі інститути тимчасово було залишено без змін, а виконавчі зазнали реорганізації.

Указом Президента України Л. Кравчука від 25 лютого 1992 р. "Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні" був скасований інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе. В результаті реорганізації та ліквідації окремих міністерств до системи центральних органів державної влади було введено 26 міністерств, позбавлених права безпосереднього управління трудовими колективами, але наділених відповідальністю за проведення державної політики у відповідних сферах і галузях народного господарства.

З метою визначення стратегії державної політики, основних напрямів і принципів діяльності органів виконавчої влади Указом Президента від 28 лютого 1992 р. "Про Державну Думу України" було утворено новий постійно діючий орган, який очолив Президент республіки. Заступником Голови Думи став Прем'єр-міністр. 62 члени думи увійшли до чотирьох колегій, сформованих за професійним принципом: з питань економічної, науково-технічної, гуманітарної та правової політики. Керівниками колегій були призначені державні радники України, відповідно О. Ємельянов, І. Юхновський, М. Жулинський та О. Ємець. Державна Дума проіснувала до кінця року, але так і не стала ефективним органом управління.

Концепція реорганізації державного управління передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влад. Отже, виникла необхідність вилучити у Рад виконавчі функції, зокрема, на рівнях області і району, тобто ліквідувати їх виконавчі комітети. Натомість Законом України від 5 березня 1992 р. було утворено інститут представників Президента як найвищих посадових осіб виконавчої влади — голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів, їх відділів та управлінь. Представники Президента набули досить широких повноважень. У Республіці Крим (таку назву у лютому 1992 р. дістала Кримська АРСР) Президент України встановив своє представництво.

Однак усі ці реорганізації стосувалися лише форми, залишаючи незмінним зміст. При владі перебувала та ж сама державно-управлінська еліта, що й до серпня 1991 р., дещо поповнена вихідцями з демократичного табору. З одного боку, це забезпечувало еволюційний характер змін, а з другого — гальмувало реформи, які давно назріли.

Головні проблеми державного будівництва розв'язувалися вкрай повільно. Верховна Рада скликання 1990 р. так і не спромоглася прийняти нову конституцію, хоч проект її не раз перероблявся і виносився на всенародне обговорення. Тому залишилися відкритими питання, чи буде Україна президентською чи парламентською республікою, унітарною чи федеративною державою, як розподілятимуться повноваження між законодавчою і виконавчою владою. Невирішеність цих питань не раз викликала тертя між центром і регіонами.

Невпорядкованість системи державного управління була однією з причин того, що влада часто виявлялась безсилою перед проблемами, що постали перед українським суспільством у перші роки незалежності.

41. Дмитро Іванович Вишневецький (8 листопада (1517 — 1563) — шляхтич, волинський магнат, князь гербу Корибут з династії Гедиміновичів. На початку 1550-х років заснував замок на ос трові Мала Хортиця, згуртував навколо нього козаків і цим поклавпочаток Запорозької Січі. Саме тому його вважають першим козацьким гетьманом.

Білет 12

12. Охарактеризуйте стан гетьманщини у другій половині 18 ст

Зміцнення Української козацької держави непокоїло сусідніх володарів. Польське королівство, Московське царство, Османська імперія почали вдаватися до ворожих дій за спиною українського уряду. Це врешті-решт призвело до жорстокої братовбивчої війни, яка розколола козацьку Україну на Лівобережну й Пра-вобережну Гетьманщину. Той поділ остаточно закріпила угода в Андрусові, підписана 1667 р. між Польщею та Московією. За Андрусівським договором Лівобережна Україна відходила до Московії, Правобережна Україна – до Польщі. Запоріжжя мало спочатку перебувати під опікою обох держав, а згодом – під Московією. Долю Лівобережної Гетьманщини другої половини 17 – початку 18 ст. визначав невпинний наступ московського царату на її незалежність. Від 1659 р. між кожним новообраним гетьманом і царем укладалися угоди. І щоразу в них дедалі більше обмежувалися державні права козацької України. Спробу відновити державну самостійність України було здійснено за гетьманування Івана Мазепи. Щоб визволити Україну, гетьман Мазепа вирішив скористатися з війни між Московією і Швецією та виступити на боці шведського короля Карла XII. Проте намірам Івана Мазепи здійснитись не судилося.

42. Військо Запорізьке— у XVI столітті офіційна назва козацького війська з центром у Запорозькій Січі, а з середини XVII століття — української козацької держави на чолі з гетьманом. Через руїну всередині цієї держави, розділилося на Військо Запорозьке Городове — власне Гетьманщину або Наддніпрянську Україну та Військо Запорозьке Низове — Запорозьку Україну з Січчю.

Білет 13