Культурно-національний розвиток зх.укр. земель на рубежі 19-20 ст

У цей час український етнос на західноукраїнських землях представляло здебільшого селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою.

Ще слабо досліджено процес зростання інтересу до народу і його культури на західноукраїнських землях перед «Руською трійцею». А вже в кінці XVIII ст. тут порушувалися питання про необхідність освіти народною мовою. А у 1816 р. в Перемишлі виникло товариство з метою підготовки книжок для народу освітнього і релігійного змісту. Там же для підготовки сільських учителів у 1818 р. було засновано дяко-учительску школу. Зрозуміло, що цій роботі чинили всілякі перешкоди офіційні власті і особливо запеклий опір — поміщики.

Вони віддавали у рекрути дяків-учителів, чинили розправу над селянами, які підтримували школу і посилали до неї своїх дітей. І. Франко навів документ про те, що поміщик переслідував школу, засновану в с. Залуччя біля Снятина, віддав у солдати трьох дячків, які наважилися вчити сільську молодь читати і писати.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали вплив ідеї просвітництва, наполеонівські війни, польський революційний рух, пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи у слов'янських країнах.

Відгомін усіх цих подій, ідейних тенденцій досягав і західноукраїнських земель. Це позначилося на характері мислення і діяльності певної частини інтелігенції. Саме на це вказує Я. Головацький у листі до Осипа Бодянського в листопаді 1844 р. Він говорить про обставини зародження народознавчого руху в Галичині. Приклад культурного самоутвердження слов'янських народів послужив, зокрема, поштовхом до наукового дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. Така робота вже досить широко розгортається в 20-х роках XIX ст. її результатом були філологічні праці Івана Могильницького і величезний, як на той час, шеститомний словник Івана Лаврівського, чистовий рукопис якого датований 1826р.

Польські і австрійські урядовці, з одного боку, а російські — з другого, вважали непридатною до вживання українську мову в народних школах, бо вона, мовляв, є «необразованним наріччям» російської чи польської мови. І. Могильницький у своєму трактаті «Відо­мість о руськім язиці* з науковою аргументацією показав історичну глибину і самобутність українсь­кої мови, її спільність для населення всієї України, придатність для літературного вжитку. У зв'язку з цим вчений розглядає Східну Галичину як «знакомиту часть Малой Руси», визначає рівноправність української мови у сім'ї слов'янських мов, трактує мову як одну з най­важливіших ознак народу, указує на «Бнеїду» І. Кот­ляревського як на зразок «мови руської в землях руських».

Трактат І. Могильницького був відомий у рукопи­сах, його дещо скорочений варіант надруковано було у 1829 р. в польському перекладі. Він мав вплив на формування національної свідомості і народознавчих устремлінь молодого покоління західноукраїнської інтелігенції. М. Шашкевич ще в 30-х роках вимагав добути з консисторських архівів і видати «Грамати­ку» І. Могильницького. І. Франко не випадково на­звав І. Могильницького «першим мужем на Галицькій землі, котрий намагався розвіяти пануючу тут у по­гляді па національну справу єгипетську темряву з до­помогою світла науки».

Позитивно позначилася в Галичині діяльність Зоріана Доленги-Ходаківського, його народознавчі мандрівки в цьому краї, його знаменита стаття «Про Слов'ян­щину перед християнством», надрукована у Кременці у 1818 р. Висока оцінка ним творів усної народної поезії сприяла посиленню уваги в Галичині до фольк­лору.

У 1822—1823 pp. на сторінках двох випусків аль­манаху «Львівський пілігрим» вперше в Галичині були надруковані добірка українських і польських пісень, статті про народні пісні, написані професором Львів­ського університету Карлом Гютнером і майбутнім галицьким істориком Денисом Зубрицьким.

Ще перед виступом «Руської трійці» окремі пред­ставники західноукраїнської інтелігенції виявили жи­вий інтерес до розвитку нової української літератури на Наддніпрянщині, до російської літератури і науки, підтримували особисті зв'язки з слов'янськими дія­чами науки і культури. Наведені приклади перекону­ють, що не було таким уже непочатим краєм те поле, на яке ступила на початку 30-х років «Руська трійця». Справедливіше буде сказати, що причини виникнен­ня її значною мірою пов'язані з кращими попередні­ми здобутками культурного руху в Галичині. Розгорта­ючи свою діяльність далі, вона поставила її на широку основу, збагатила й поглибила зміст комплексом важ­ливих, актуальних питань, та осмисленням їх у дусі передової суспільно-політичної і культурної думки того часу.

Організатором гуртка був М. Шашкевич. Як люди­на поетично обдарована, він не був байдужий до на­родної поезії, приніс живе зацікавлення до неї і в му­ри львівської духовної семінарії, до якої вступив у 1829 р. У Львові він став одним з учасників загаль­ного збирацького фольклорного руху 20-30-х років. Уже на початку перебування в семінарії М. Шашке­вич зблизився зі своїм ровесником І. Вагилевичем, який приніс із рідного карпатського села захоплення народнопоетичним словом. У 1831 р. до семінарії всту­пив Я. Головацький.

«Руська трійця»— напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне об'єднання — було ство­рене М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Ґоловаць-ким. Своєю різнобічною діяльністю «Руська трійця» здійснила перехід від фольклорно-етнографічного ета­пу національного руху до культурницького, зробила перші кроки в напрямку політичного вирішення на­ціональних проблем.

Члени «Руської трійці» перебували під впливом ідей романтизму, творів істориків, етнографів та літе­раторів Наддніпрянської України, тому прагнули підняти дух народний, просвітити народ.

Ці та інші факти дають підставу бачити виникнен­ня гуртка М. Шашкевича і характер його діяльності в контексті з європейським і особливо слов'янським визвольним рухом, ідеалами слов'янської взаємності, національно-культурної самобутності.

Дослідник історії цієї організації Р. Кирчів слуш­но зауважує, що все зроблене «Руською трійцею» в га­лузі етнографії і фольклористики, — це велика і дуже істотна частина загальноукраїнського народознавчого доробку І половини XIX ст. Не регіонального галиць­кого чи західноукраїнського, а саме всеукраїнського. Так проглядається її діяльність, мета і сутність сами­ми учасниками: «...оце ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою зад-ніпровою складаємо одне существо». Наприкінці 1836 р. в Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая» — збірник літературних, фольк­лорних праць членів «Руської трійці». Це був нова­торський твір і за формою, і за змістом. Він написаний народною українською мовою, фонетичним правопи­сом, «гражданськимв шрифтом. Це робило збірку зро­зумілою українському читачеві. Три ідеї пронизують збірку: визнання єдності українського народу, розді­леного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків повстань; пропаган­да ідей власної державності та політичної незалежності.