Поняття «держава». Основні теорії виникнення держави

Держава – базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства, який створюється для налагодження життєдіяльності суспільства в цілому і здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності й безпеки, задоволення загальносоціальних потреб.

В повсякденному житті термін «держава» ототожнюють з країною або суспільством. Але в науковій літературі державу трактують як сукупність державних установ, тобто апарат управління суспільством; або ж особливий вид політико-правової влади в суспільстві.

На сьогодні існує велика кількість концепції походження держави, кожна з яких пропонує своє розуміння сутності цього політичного інституту, його соціального призначення і функцій.

Однією з найдавніших концепцій походження держави є теологічна, яка появу держави пов'язує з наданням якимись божественними силами представникам певного роду чи соціальної групи, наприклад жерців, права керувати іншими. Оскільки така влада є «від Бога», то вона повинна здійснювати його волю на Землі. Відомим представником цієї концепції є Аврелій Августин.

Згідно з патріархальною концепцієюпоходження держава – це результат розвитку сім'ї. Так, Арістотель вважав виникнення держави природним процесом розвитку та ускладнення форм спілкування людей: спочатку люди об'єднуються в сім'ї, потім декілька сімей утворюють поселення, а на завершальній стадії цього процесу постає держава, як форма спілкування людей, які користуються певним політичним устроєм і підпорядковуються владі закону.

На думку Арістотеля, людина як істота політична за своєю природою потребує державного спілкування. Тому той, хто створив державу, зробив велике благо для людей.

Конфуцій ототожнював державу з великою сім'єю, тому відносини в ній мають будуватися за аналогією з сімейними. Влада правителя в державі подібна до влади батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні стосунки, де молодші підпорядковуються старшим; піддані мусять слухатися правителя, як діти батьків, а правителі мають дбати про підданих, як батьки про дітей.

Велику роль у розвитку політичної думки відіграла договірна,або конвенціональна, теоріяпоходження держави, творцями якої були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін. За цією теорією держава виникла в результаті свідомої і добровільної угоди між людьми, які раніше перебували у природному, додержавному стані, а потім з метою забезпечення своїх основних прав і свобод, вирішили створити державу. Держава повинна турбуватись про спільне благо. Наділивши державу владними повноваженнями, люди свідомо самообмежили свою свободу на користь спільних інтересів.

Договірна теорія походження держави значною мірою сприяла формуванню сучасних демократичних держав і донині справляє глибокий вплив на політичні уявлення їх громадян. На основі цієї теорії у другій половині XVIII ст. в Західній Європі та Північній Америці була започаткована практика свідомого державотворення, цілеспрямованого визначення форм держави та принципів її взаємовідносин з громадянами. У цей період були прийняті перші конституції (США – 1787 p., Франція – 1791 p.), які стали правовою формою суспільного договору.

У XIX ст. набули поширення концепції походження держави, які пов'язували її виникнення з насильством, завоюванням.Ідейною основою таких концепцій стала теорія соціального дарвінізму, що зводила закономірності розвитку суспільства до закономірностей біологічної еволюції. Представники теорії завоювання Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський вважали, що держави виникли в результаті завоювання одних народів іншими.

Найвідоміший представник теорії завоювання польсько-австрійський соціолог і юрист Людвік Гумплович називав боротьбу людських спільнот («рас») за існування рушійною силою суспільного розвитку. В результаті зіткнення сильні раси підпорядковують собі слабкі. Панування однієї раси над іншою мало бути певним чином організоване. Такою організацією, заснованою на нерівності, є держава. Насильство виступає не тільки причиною виникнення держави, а й найважливішим чинником її існування.

Класова, або соціально-економічна, теоріяпоходження держави була запропонована ідеологами марксизму. Її положення висвітлені, зокрема, у працях «Походження сім'ї, приватної власності і держави» Ф. Енгельса, «Держава і революція» В. І. Леніна. Згідно цієї теорії держава існувала не завжди. Вона стала результатом історичного розвитку суспільства, його закономірної диференціації на класи під впливом розвитку продуктивних сил, який супроводжувався виокремленням різних видів праці та появою приватної власності.

Психологічна концепціяобґрунтовуєпоходження держави за допомогою психологічних чинників. За своїм психічним складом люди поділяються на схильних до влади, здатних брати відповідальність не лише за себе, а й за інших, та тих, хто уникає відповідальності і схильний перекласти її на інших, делегувавши їм певні права на управління суспільним життям.

Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Сучасні дослідники відкинули цю теорію.

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов'язані і доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обґрунтував англійський соціолог Г. Спенсер.

Іригаційна концепція пов'язує походження держави з необхідністю побудови великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення історії країн Стародавнього Сходу.

Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа Х. Ортеги-і-Гассета, виводить ґенезу держави з поширення спорту. Система фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної армії і в підсумку – держави. Олімпійські ігри стали фундаментом процесу об'єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.

2. Ознаки та сутність держави

У сучасній науці виокремлюють такі основні причини виникнення держави.

1. Розвиток виробництва, суспільний поділ праці, ускладнення суспільної організації привело до необхідності виокремлення управлінської діяльності в самостійний вид праці, появи особливої групи людей, яка б здійснювала управлінські функції.

2. Майнова диференціація населення, виникнення приватної власності, утворення класів і становлення способу виробництва, заснованого на позаекономічному примусі до праці та експлуатації, актуалізували створення держави як знаряддя примусу і придушення опору класу поневолених.

3. Воєнно-територіальна експансія, завоювання одних народів іншими, створювала умови для соціальної нерівності різних народів, реальні можливості для відкритого присвоєння продуктів чужої праці, а тому виникла необхідність формування та функціонування інститутів насильства та управління.

4. Демографічні причини (перехід від кочового до осілого способу життя і збільшення щільності населення) вимагали створення механізмів регулювання та вирішення територіальних проблем.

Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада.

Територія –це просторова основа держави, та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави.

Другим складовим елементом держави є населення,тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути багатонаціональним. Багатонаціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин – представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там суб'єктами державотворення.

Третім складовим елементом держави є політична владаяк відносини панування та підпорядкування між органами державної влади та громадянами.

Будь-яка держава характеризується:

- організацією влади за певним територіальним принципом: поділом населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками;

- всезагальністю (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що проживають на її території, в тому числі громадян інших держав);

- наявністю публічної влади, здійснюваної особами, що виконують функції суспільного управлінням та охороною встановлених порядків (державні чиновники);

- правом і можливістю реалізації внутрішньої і зовнішньої політики від імені всього суспільства;

- монопольним правом на примусовий вплив щодо населення і наявністю особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армії, поліції, суду, в’язниць);

- суверенною законотворчістю (правом видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення);

- монопольним правом на збір податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

3. Структура та функції держави

Структура держави яки система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави, складається з:

- органів державної влади (представницьких) (парламент);

- органів державного управління (виконавчо-розпорядчих) (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

- президента як глави держави;

- органів правосуддя;

- контрольно-наглядових органів (прокуратура, контрольні відомства);

- органів охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органів державної безпеки.

Лише державні органи в межах своєї компетенції можуть виступати офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дозволяють їм діяти, використовуючи засоби переконання і державного примусу.

Держава не лише організовує суспільство, управляє його справами, вона робить його цілісним, узгоджуючи багатоманітні соціальні інтереси. Загальне призначення держави конкретизують її багатоманітні функції як основні напрями, її впливу на громадян та на інші держави. Загалом функції держави поділяють на зовнішні і внутрішні.

Основні внутрішні функціїдержави диференціюють залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями є економічна, соціальна, політична й культурно-виховна, до яких додається ще правова.

Економічна, або господарсько-організаторська, функціяполягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності через визначення державою стратегії економічного розвитку, його планування чи програмування, видання законодавчих актів з регулювання економічної діяльності, вироблення і проведення податкової політики, виділення кредитів, використання економічних санкцій і стимулів тощо.

Соціальна функціядержави забезпечує узгодження багатоманітних соціальних інтересів – класових, демографічних, етнічних, професійних тощо, цілісність та єдність суспільства.

Оскільки держава є політичним інститутом, то всі її функції носять політичний характер. Власне політична функціяпов'язана з реалізацією політичної влади. Ця функція полягає у визначенні програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпеченні функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримці відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо.

Культурно-виховна функціядержави спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. Держава фінансує культурно-освітні заклади, законодавчо встановлює вимоги до освітньої підготовки, надає підтримку розвитку мистецтва тощо.

Всі свої функції держава здійснює за допомогою права. Головним засобом здійснення державою її функцій є право. Право забезпечує регулювання суспільних відносин й забезпечує елементарний порядок у суспільстві. Система державних правоохоронних органів забезпечує дотримання та контроль правових норм. Тому правова (правотворча і правоохоронна) функція– це одна з найважливіших функцій держави.

Зовнішні функціїдержави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній арені. Залежно від характеру інтересів держави у сфері міжнародних відносин (інтереси існування, співіснування і функціонування) виділяють три найважливіші зовнішні функції – оборонну, дипломатичну і співробітництва.

Оборонна функціядержави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань.

Дипломатична функціяпередбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.

Функція співробітництвареалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об'єднаннях тощо.

4. Форма держави

Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, населення, політична влада, апарат, суверенітет тощо) держава існує в багатоманітних конкретних формах.

Форма держави – це сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними функціональними способами організації влади.

У політології є три основних категорії, які розкривають форму держави: «форма державного правління» (інституціональні характеристики організації влади), «форма державного устрою» (територіальні характеристики організації влади) і «політичний режим» (функціональні характеристики організації влади).

Форма державного правління – це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархію і республіку.

Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя, від monos – і один, єдиний і arche – влада)– це така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень.

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна. Абсолютна монархіяхарактеризується зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати). Уряд призначається монархом, виконує його волю.

Конституційна (обмежена) монархія передбачає наявність обмежень повноважень монарха нормами діючої конституції. Існує два види конституційної монархії – дуалістична і парламентарна. В дуалістичній монархії одночасно функціонують дві політичних установи – монархія і парламент, які поділяють між собою державну владу. Монарх юридично і фактично незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним. Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але жодного впливу на формування і діяльність уряду не має. В дуалістичній монархії відсутній інститут парламентської відповідальності уряду, а тому парламент не може відправити уряд у відставку. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежені на користь монарха, який користується правом абсолютного вето, правом розпуску парламенту та призначення до його верхньої палати. Сьогодні дуалістична монархія зберігається в Йорданії, Кувейті та Марокко.

У парламентарній монархіївлада монарха суттєво обмежена у сфері законодавчої та виконавчої влади. Юридично за монархом можуть зберігатися значні повноваження, але фактично він ними не може користуватися.

Формально уряд вважається урядом монарха, проте жодної відповідальності перед монархом він не несе. Уряд формується парламентським шляхом і відповідальний за свою діяльність лише перед парламентом. Саме політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність є основною відмінною ознакою парламентарної монархії.

На відміну від дуалістичної монархії у парламентарній монархії центральне місце в системі органів державної влади посідає не монарх, а уряд, який не лише здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує (через парламентську більшість) всю діяльність парламенту. Сучасними парламентарними монархіями є Австралія, Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Швеція, Японія.

Республіка (лат. respublica, від res – справа, publicus – суспільний)–це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Республіка є найпоширенішою формою правління. Існує три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність між ними полягає у способі формування та функціонування уряду.

У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом.

У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов'язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парламентської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту.

За змішаної форми державного правління – парламентарно-президентській чи президентсько-парламентарній – уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду.

Основними ознаками президентської республікиє:

1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

2) обрання президента на загальних виборах;

3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем'єр-міністра;

4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність6.

Класичною президентською республікою вважаються США.

Парламентарна республікахарактеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність.

Ознаками парламентарної республіки є:

1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра;

2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави;

3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною;

4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом;

5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд;

6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.

Парламентарно-республіканська форма правління досить поширена в розвинених країнах. На європейському континенті парламентарна республіка існує в Албанії, Греції, Естонії, Італії, Латвії, Словаччині, Угорщині.

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана – парламентарно-президентська, абопрезидентсько-парламентарна – форма республіканського правління,яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською республікою». Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду.

Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 р. В Європі ця форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії і Хорватії. Змішану форму правління мають також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу.

Форма державного устрою – це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових.

Форма державного устрою визначає відносини між різними органами влади, що існують у територіальних одиницях держави, з центральними органами державної влади. Розрізняють унітарну та федеративну форми державного устрою.

Унітарною(франц. unitaire – єдиний, від лат. unitas – єдність) є така держава, територія якої складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць.

З особливостями територіального устрою пов'язані інші ознаки унітарної держави.

1. Єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень або обмежень.

2. Єдина система вищих органів державної влади, юрисдикція яких також поширюється на територію всієї країни.

3. Єдина система права. Місцеві органи управління зобов'язані застосовувати у відповідних адміністративних і політико-адміністративних одиницях нормативні акти, які приймаються центральними органами державної влади. їхня власна нормовстановлююча діяльність має суто підлеглий характер.

4. Єдина судова система, яка здійснює правосуддя на всій території країни, керуючись єдиними нормами права; судові органи, що створюються в територіальних одиницях, є ланками єдиної централізованої судової системи.

5. Єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину політичну належність. Адміністративно-територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.

Унітарна форма державного устрою є переважаючою у світі. Унітарні, зокрема, більшість держав Європи, Латинської Америки та Африки.

Федерація – це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю.

Головна відмінність між унітарною та федеративною державами полягає в тому, що територія унітарної держави складається з самоврядних адміністративних чи політико-адміністративних одиниць, які не мають політичної самостійності, а федеративної держави – з державних утворень з певною політичною самостійністю. Сама ж федеративна держава виступає як союз цих утворень. Як правило, унітарні держави називаються ще простими, а федеративні – складними.

Федеративна форма державного устрою існує більш ніж у 20 країнах: Австралії, Австрії, Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, Росії, США, ФРН, Швейцарії та ін. Федеративна форма державного устрою має такі характерні ознаки:

1. Територія федеративної держави в політико-адміністративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з територій суб'єктів федерації. Верховенство на території суб'єктів федерації мають центральні (федеральні) органи державної влади. Суб'єкти федерації не можуть мати власної грошової одиниці, армії, виступати суб'єктом міжнародного права. У випадку порушення загальнофедеральної конституції або загальнофедерального законодавства центральна влада має право на застосування примусу стосовно суб'єктів федерації. Суб'єкти федерації не наділені правом одностороннього виходу (сецесії) з союзу.

2. У більшості федеративних держав поряд із загальнофедеральною конституцією і загальнофедеральними законами діють конституції і закони суб'єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів. Суб'єкти федерації наділяються правом видання законодавчих актів у межах конституційно встановленої для них компетенції. Ці акти діють лише на території суб'єкта федерації й повинні відповідати федеральному законодавству.

3. У федеративній державі поряд із федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб'єктів федерації. Порядок їх організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації. Загальною закономірністю є те, що організація органів влади суб'єктів федерації майже завжди копіює федеральну форму правління.

4. Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура союзного парламенту. В минулому були однопалатні парламенти при федеративному державному устрої. Нині двопалатна структура парламенту прийнята майже в усіх федеративних державах. При цьому верхня палата забезпечує представництво суб'єктів федерації.

5. У більшості федерацій поряд з федеральним громадянством існує і громадянство суб'єктів федерації. Тут ідеться не про подвійне громадянство, а про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою отримання громадянства суб'єкта федерації є наявність загальнофедерального громадянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині країни, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус.

Федеративна держава може утворюватися:

1) в результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору у суб'єктів федерації (так були утворені США);

2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі – штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на території колишньої НДР);

3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти федерації (Бельгія);

4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати).

Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою.

Конфедерація – це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі.

Конфедерацію не можна вважати формою державного устрою, це скоріше форма об'єднання суверенних держав.

У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 p., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до 1787 p., Швейцарія з 1815 до 1848 p., Германський союз з 1815 до 1867 p., з 1958 до 1961 р. конфедерацію Об'єднана Арабська Республіка складали Єгипет і Сирія, з 1982 по 1989 р. Сенегал і Гамбія утворювали конфедерацію Сене-гамбія.

Хоча нині Швейцарія офіційно називається конфедерацією, реально за своїм устроєм вона є федерацією.

Конфедеративна форма об'єднання держав характеризується такими основними ознаками:

1) конфедерація утворюється на основі відповідних договорів;

2) суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї;

3) суверенітет у конфедерації належить державам, які входять до її складу;

4) до предмету відання конфедерації входить невелике коло питань: війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, системи комунікацій тощо;

5) у конфедерації утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення завдань, особливо виокремлених за договірними актами;

6) постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень;

7) суб'єктам конфедерації належить право відмови у визнанні або в застосуванні актів союзної влади та ін.

Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою.

Тема 8. Політичні режими