Україна в умовах нової геополітичної ситуації
Існують певні труднощі у виробленні геополітичної доктрини України. Це пов’язано з тим, що Україна вийшла на політичну арену як незалежна держава тоді, коли інтереси більшості інших держав повністю оформились, також визначилося їх місце в структурі міжнародних відносин. По-друге, в самій Україні немає єдності поглядів на геополітичні пріоритети, відчувається вплив стереотипів минулого.
Європейські політики відмічають, що Україна може відігравати стабілізуючу роль в Європі. Таким чином, можна зробити висновок, що в політиці щодо України враховується те, що вона являється сусідньою державою з Росією, країною, яка має серйозні внутрішні конфлікти, нестабільність, непередбаченість подальшого розвитку. В цих умовах важливо реально оцінювати ситуацію і виходячи з неї реалізувати державні інтереси. В цілому сьогодні відбувається процес глобалізації і нова конфігурація геополітичних сил.
Наша країна являється європейською державою за ознакою території. Але цього не досить щоб стати дійсно європейською державою за сутнісними ознаками. Згідно з Хантінгтоном, Україна не належить до західної цивілізації (у всякому разі, більша частина народу України належить до слов’яно-православної цивілізації). Він виділяє західну, конфуціанську, японську, ісламську, гінді, слов’яно-православну, латиноамериканську, з певними зауваженнями ще і африканську.Після закінчення „холодної війни” Європу роз’єднують не ідеологічні, а культурно-цивілізаційні відмінності. „Оксамитова завіса культури замінила залізну завісу ідеології як найістотніша лінія поділу в Європі” . Лінія, що відділяє західну і незахідну цивілізації в Європі пролягає вздовж кордону між Росією та Фінляндією і країнами Балтії, розтинає Білорусь та Україну, відокремлюючи греко-католицьку Західну Україну від православної Східної. Православні народи в меншій мірі здатні побудувати стабільні політичні системи на демократичних засадах. Україна за висловом Хантінгтона є „роздвоєною” країною, що знаходиться на межі двох цивілізацій. В „роздертих” країнах, якою є Росія, значно більше проблем, що породжені належністю різних груп народу до різних цивілізацій. Хантінгтон називає умови, при яких такі країни можуть здійснити цивілізаційну трансформацію:1) політична і економічна еліта країни має підтримувати цивілізаційну трансформацію; 2) народ має бути готовим до такого переходу; 3) провідні верстви цивілізації-реціпієнта повинні мати бажання прийняти нову країну.
Український вчений О.Дергачов вважає, що цивілізаційна невизначеність, притаманна Україні, приховує в собі альтернативи, пов’язані з різними геополітичними орієнтаціями, різними варіантами вирішення питання про місце та роль країни в системі міжнародних відносин і, природно, з різними зовнішньополітичними пріоритетами. Він пов’язує це з співіснуванням в українському суспільстві пригнічених рис „європейськості” та набутих „євразійських” ознак.
Об’єднана Європа висуває ряд умов, за виконання яких шанси України стати членом ЄС зростуть. Найбільш суттєві зауваження Об’єднаної Європи до України можна звести до трьох: по-перше, європейці вважають Україну не достатньо демократичною, вони вказують на відсутність верховенства права, обмеженість свободи преси і т.п.; по-третє, в Україні велика доля бідних; по-третє, Україна відстає від Європи в технічному і технологічному оснащенні економіки. Це є основними умовами вступу до ЄС.
Отже, геополітичний фактор суттєво впливає на європейські інтеграційні процеси. Визначаючи стратегічні цілі, ставлячи задачі слід пам’ятати, що коли вони сформульовані ясно і конкретно, вони вказують на те, чого можна очікувати і коли. Розробляючи зовнішньополітичну стратегію країни слід враховувати і виграш і програш від інтеграції України і Європи.
Аналіз геополітичних особливостей України дає підстави стверджувати, що вона в цьому відношенні має багато переваг, оскільки вигідно відрізняється і своїм географічним положенням, і розмірами території, і чисельністю населення, і родючістю ґрунтів, і багатими природними ресурсами, і сприятливими кліматичними умовами. До того ж Україна володіє досить вигідними шляхами сполучень, має вихід до моря. Все це сприяло тому, що впродовж багатьох століть територія України була перехрестям не лише міграційних шляхів народів, а й торговельних шляхів. Характеризуючи геополітичне положення України, слід звернути увагу на одну його особливість, яка викликає певні суперечки в українських наукових колах. Йдеться про те, що серед науковців немає одностайної думки стосовно регіональної, так би мовити, «приналежності» України. С. Пирожков, наприклад, вважає, що Україна є регіональною, виключно європейською державою, тобто її власні національні інтереси виявляються через загальноєвропейські структури. Інші науковці схильні розглядати її як державу бірегіональну. При цьому, на думку О. Дергачова, Україна найбільшою мірою зацікавлена в утвердженні власної бірегіональності й підтриманні стабільних конструктивних міжнародних відносин як у східному, так і в західному напрямках, оскільки це надає їй можливості перетворення на своєрідний геополітичний центр, міжнародний вузол комунікаційних зв'язків, який об'єднує і пов'язує народи Сходу і Заходу, Азії і Європи.
Слід зазначити, що хоча така позиція і є більш плідною, оскільки вона повніше відповідає українським геополітичним реаліям, однак зазначена геополітична особливість містить у собі й певну загрозу, пов'язану з небезпекою перетворення України на буферну зону, яка б відокремлювала Захід від Сходу, Європу від Євразії. Цього, зрештою, прагнуть і певні політичні сили, особливо на Заході.
Згідно з концепцією того ж С.Хантінгтона, Україна локалізована на порубіжжі між двома протилежними цивілізаціями, примирення яких не передбачається. Вона безпосередньо розділяє ті країни, які є членами НАТО, і Росію, яка там ніколи не буде, і тому має відігравати роль своєрідного санітарного кордону.
Такі погляди поділяє й Г. Кіссінджер, який вважає, що Україна розташована на сході геополітичного простору, який розмежовує двох із шести глобальних носіїв могутності – Європу і Росію. Аналізуючи цей розклад, він зауважує, що оскільки Росія продовжує чинити тиск на Європу, а принциповим завданням Атлантичного союзу є гарантування того, щоб російський традиційний націоналізм не виплеснувся через кордони цієї країни, є очевидним, що реалізація Америкою глобального балансу сил включає Україну до кола ймовірних кандидатів на «врівноваження» Росії в Європі. 3. Бжезинський, який надає високого значення незалежній Україні для глобальної світової політики, оцінюючи сам факт її виникнення як третю за своєю історичною значимістю подію в XX ст. після розвалу Габсбурзької монархії і розколу світу на протилежні системи після Другої світової війни, не уникнув прагнення відвести Україні роль «буферної зони», яка б допомогла «трансформувати» Росію. Вважаючи Україну геополітичним центром Центральної та Східної Європи, який суттєво впливає на формування балансу сил на європейському континенті в цілому, З. Бжезинський зауважує, що роль і місце України в процесі європейської інтеграції можна розглядати з позиції наслідування (імітації) та переорієнтації. Процес наслідування європейського досвіду, процес розбудови справжньої системи безпеки передбачають включення України до процесу історичного примирення, регіональної співпраці. Проте найважливішим аспектом незалежності України є її вплив на Росію, оскільки це гарантує безболісну трансформацію останньої з імперіалістичної в національну державу.
Таким чином, західні політологи розглядають Україну не як самостійну геополітичну одиницю, що має власні інтереси на міжнародній арені, а як об'єкт посилення свого впливу і тиску на Росію. Цей фактор сам по собі є об'єктивним із точки зору сучасного геополітичного розташування сил, і його слід визнавати як реальність, ураховуючи в процесі формування власної зовнішньої політики. Отже, національні інтереси України мають не тільки враховувати головні тенденції розвитку світової цивілізації, а й виходити з аналізу об'єктивних реальностей.
У цьому відношенні Україна має концентрувати свої зовнішньополітичні зусилля на створенні й розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному, регіональному та глобальному рівнях, а також розвивати широке співробітництво з іншими державами, насамперед сусідніми, та міжнародними організаціями, включаючи військово-політичні, з метою підвищення передбачуваності й довіри, взаєморозуміння та партнерства, побудови всеохоплюючих і ефективних механізмів регіональної безпеки в Європі та вдосконалення існуючих у рамках ООН механізмів глобальної безпеки. Але при цьому – максимальною мірою використовувати переваги свого геополітичного положення з метою рішучого відстоювання національних інтересів.
Україна прагне усвідомити себе в геополітичному просторі в контексті розвитку світової цивілізації, визначити свої пріоритети, реальні національні інтереси й виробити стратегію і тактику їх реалізації. Вирішення цих завдань передбачає вироблення науково обґрунтованої геостратегії, одним із головних принципів якої для України є принцип багатовекторності. Багатовекторність притаманна для зовнішньої політики багатьох держав, але для України, з її особливим геополітичним положенням, вона набуває вирішального значення і пов'язана з конкретними перевагами. Історичні та географічні реалії практично виключають можливість орієнтації України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрямок. Проте поняття «багатовекторності» слід розуміти як розвиток і підтримку відносин позаблокової держави з багатьма учасниками міжнародного життя.
У стратегічному відношенні доля України залежатиме від її здатності знайти свій шлях і модель розвитку, модель глобального інтегрування, розробка якої можлива лише за умов зовнішньополітичної багатовекторності. Проте багатовекторність аж ніяк не означає рівновекторності й зовсім не припускає рівнозначності всіх її складових. Серед багатьох векторів завжди виділяються ті, що є пріоритетними, головними, які, власне, й визначають стратегію зовнішньої політики держави, її стратегічних партнерів.
Аналізуючи сучасну геополітичну ситуацію, розстановку сил на міжнародній арені, об'єктивні можливості і геополітичне положення України, можна стверджувати, що інтерес до неї з боку Європи за логікою геополітичних тенденцій зберігатиметься і навіть зростатиме, оскільки вона є важливою стратегічною державою і може стати чинником, який поєднає Східну та Західну Європу. Крім того, і незалежній Україні об'єктивно потрібна Європа. Прагнення України до повномасштабної участі в політичному та економічному житті Європи логічно випливає з геополітичного положення й історії нашої держави. Як одна з найбільших країн континенту Україна об'єктивно приречена бути важливим чинником тих процесів, що відбуваються в Європі, і не може залишатися осторонь тих динамічних інтеграційних процесів, які сьогодні визначають її обличчя.
Безперечно, приналежність України до Європи не можна заперечувати – це об'єктивна реальність, як і та, що український народ належить до сім'ї європейських народів. І це, безумовно, робить об'єктивно пріоритетною європейську спрямованість зовнішньополітичного курсу України, її входження до європейських економічних і політичних структур. Будучи в геополітичному вимірі європейською державою, Україна зацікавлена також у процесах, що сприяють зміцненню регіональної безпеки, стабілізації та розширенню структур колективної безпеки в Європі. У цьому зв’язку М. Кулініч зазначає, що без України неможливе створення системи колективної безпеки в Європі, а безпосередня і повна участь України в такій системі безпеки виступає гарантом її надійної безпеки. Отже логічно, що сьогодні Україна визначила як однозначну свою стратегічну мету інтеграцію до Європейського Союзу.
Аналіз різних джерел свідчить, що основу європейської політики України складають такі геополітичні пріоритети:
1. Виживання України як суверенної незалежної держави, зміцнення фундаментальних цінностей та інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;
2. Повернення України до європейського цивілізаційного простору, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних та соціальних структур, а також структур безпеки;
3. Посилення потенціалу стримування як власного, так і колективного завдяки участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних запевнень і гарантій безпеки тощо;
4. Пріоритетна орієнтація на інтеграцію до Європейського Союзу (ЄС). Поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур цієї організації як наріжного каменя структури європейської безпеки;
5. Зміцнення стратегічного партнерства з США та зв'язків із країнами Західної Європи відповідно до національних інтересів і пріоритетів;
6.Підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин із Росією;
7.Зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном, країнами Вишеградської групи і Середньої Азії;
8.Цілеспрямована діяльність із формування «поясу стабільності» та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя та Середньої Азії;
9.Активна участь у створенні європейських і євразійських «транспортних коридорів» як по Балто-Чорноморсько-Близькосхідній вісі, так і по вісі Західна Європа – Україна – Закавказзя – Середня Азія – Китай. Використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;
10. Курс на альтернативне лідерство на теренах колишнього СРСР. Активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій;
11.Протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню та всебічний захист економічного суверенітету. Недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності;
12. Блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії і домінування;
13. Цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.
Виходячи з таких геополітичних пріоритетів, які стали сьогодні одним із найважливіших завдань України в процесі розбудови державності, можна стверджувати, що повернення до європейського цивілізаційного простору як повноправного суб’єкта Євроатлантичної геополітики виглядає нині єдино розумним вибором для українського народу. Без будь-якого перебільшення можна стверджувати, що входження, або, правильніше сказати, повернення України до західної цивілізації помітно вплине на всю геополітичну структуру світу. Це одностайно визнають провідні західні аналітики, і Україна, до речі, повинна враховувати це у своїй геополітичній стратегії.
Пріоритетні орієнтації України на інтеграцію до Європи, політичних структур ЄС, ЗЄС, НАТО тощо мають супроводжуватись широкою програмою заходів зі всебічного входження до європейського соціокультурного простору, відкритістю країни не тільки до економічних інвестицій, але й до інвестицій культурних та інформаційних. Власне західна зовнішньополітична стратегія України містить низку стратегій: євроатлантичну, європейську, відносини із США, міжнародними організаціями Заходу, глобальними міжнародними організаціями та валютно-фінансовими установами, двосторонні відносини з країнами Заходу. Тому Україна при визначенні всіх векторів західної стратегії має враховувати: власні геостратегічні інтереси, геостратегічні інтереси Заходу, позиції провідних західних країн – стратегічних партнерів України.
Як стверджують дослідники, геостратегічні інтереси Заходу є такими :
– збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північноамериканською та тихоокеанською частинами; зміцнення базових цінностей та інституцій цієї цивілізації – демократії, вільного ринку, ліберально-демократичної ідеології; формування структуризації світу за принципами геоекономіки;
– протидія створенню та зміцненню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б протиставити себе західній цивілізації і сприяти формуванню нової чи антагоністичної біполярності;
– зміцнення НАТО і керівної ролі США на європейському просторі;
– обмеження впливу мусульманських держав, запобігання переростання регіональних конфліктів між цивілізаціями в глобальні війни;
– збереження й посилення існуючої стратегічної переваги та забезпечення стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;
– поширення НАТО і ЄС на Схід, передусім, до країн, близьких до західної культури;
– розбудова і поширення впливу міжнародних і регіональних інститутів, що ґрунтуються на західних цінностях, на східні країни;
– економічна та соціокультурна експансія та підтримка інституцій і груп, які орієнтуються на західні цінності та спосіб життя.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ЗНАНЬ:
1. Назвіть основні напрями зовнішньої політики України на сучасному етапі.
2. Які фактори впливають на роль і місце України в сучасному геополітичному просторі?
3. Дайте прогноз характеру майбутніх стосунків України і Росії, України і ЄС, України і США.
4. Яке місце Україна займає і яке буде займати в майбутньому у світосистемі.
ТЕМИ РЕФЕРАТІВ, доповідей і контрольних робіт
1. Країни “третього світу” в умовах “нового світового порядку”.
2. Зовнішньополітичний курс України.
3. Умови забезпечення державної безпеки України.
4. Українсько-російські відносини в нових геополітичних відносинах
5. Пріоритети України в зовнішній політиці.
6. Позаблоковий статус України.
7. Реструктуризація глобальних відносин.
8. Внутрішня геополітична динаміка посткомуністичного світу.
9. Україна на міжнародній арені
10. Політичні аспекти глобальних проблем людства.
11. Моделі міжслов’янських відносин.
12. Суперечності геополітичного самовизначення.
13. Причинний аналіз глобалізації
ЛІТЕРАТУРА
1.Андрущенко В.Організоване суспільство. – К.,2006.
2. Бідзюра І. Деякі аспекти захисту національних інтересів //Політичний менеджмент. – 2005 – № 2.
3. Бжезинський З. Велика шахівниця // – Львів – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.
4. Бжезинський З. План для Європи //Політика і час. –1996. -№5. –с.21-30.
5. Богданович В.Ю., Маначинский А.Я. Методологические основы системных исследований военной безопасности государства. – Киев, 2001.
6. Василенко С.Д., Василенко М.Д. Геополітика України. – Одеса.:»Друк», 2007. – 360 с.
7. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія /О.Г.Білорус, Д.Г.Лук’яненко та ін.; Керівник авт. колективу і наук. ред О.Г.Білорус. – К: КНЕУ, 2001. – с.260.
8. Гречанінов В.О. Після розпаду біполярної системи // Політика і час. – 2002. – № 1. – С.58-67.
9. Деменко О. Українська геополітика ХХІ ст.: євразійство чи євроінтеграція? // Людина і політика. – 2004. – № 1. – С.73-82.
10. Дергачов В.П. Геополитика. – К.:ВИРА-Р, 2000. – 448 с.
11. Зленко А. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. – Х.: Фолио, 2003. – 559 с.
12. Кириченко В.П. Захід чи Схід: пошук балансу // Політика і час. – 2000. – № 10. – С.8-11;
13. Короп М.О. Геополітика і національна безпека України // Наука и оборона. – 1995. – С.20-30.
14. Кудряченко А.І. Геополітика: Підручник / Кудряченко А.І., Рудич Ф.М., Храмов В.О. – К.:МАУП, 2004. – 296 с.
15. Кулініч М.А. Україна в новому геополітичному просторі: проблеми регіональної та субрегіональної безпеки // Наука и оборона. – 1995. – С.8-19.
16. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Сучасна українська геополітика. – К.: Либідь, 2003. – с.13.
17. Матійчик Я.П. Між Європою й Азією. Пріоритети зовнішньої політики України у контексті геополітичного розвитку // Політика і час. – 2002. – № 9. – С.73-83.
18. Нейган Уинстон Толерантность и международный порядок //Политическая мысль. –1995. -№2-3, -с. 5-13.
19. Політологічний енциклопедичний словник: А-Я / Упоряд. В.П.Горбатенко; За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – 2-е вид., доп. І перероб. – К.:Генеза, 2004. –736 с.
20. Пирожков С. Україна в геополітичному вимірі: деякі пріоритети // Украина в современном геополитическом пространстве. – Приложение №5(10) к журналу «Персонал». – 2000. – № 2(56). – С.30-33.
21. Рудич Ф. Україна, Росія, Євроатлантика: деякі аспекти взаємовідносин // Украина в современном геополитическом пространстве. – Приложение №5(10) к журналу «Персонал». – 2000. – № 2(56). – С.10-12.
22. Соловьев Э.Г. Геополитический анализ международных проблем современности: Pro Et Contra //Полис. – 2001. - № 6.
23. Тихонравов Ю.В. Геополитика: учебное пособие. – М.: ЗАО „Бизнес-школа „Интел_синтез”, 1998 – с.22.
24. Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій? // Філософ. та соціолог. думка. – 1996. -№1-2.
25. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти /За ред. Ф.М.Рудича. – К., 2002. – 488 с.
26. Українська державність у XX ст. і історіко-політичний аналіз. –К., 1996.
27. Уткин А.И. Мировой порядок ХХІ века. – М.: Изд-во Эксмо, 2002. – с.244-259; Кириченко В.П. Захід чи Схід: пошук балансу // Політика і час. – 2000. – № 10. – С.8-11):
28. Шульга М. Геополітика – геоекономіка – хронополітика //Політичний менеджмент. – 2006. - № 4.
Тема 19
ПОЛІТИКА І РЕЛІГІЯ
Зміст:
19.1 Релігія як соціальний феномен.
19.2Функції релігії та її роль у політичному житті суспільства.
19.3Причини різної політичної активізації релігійних організацій.
19.4Вплив релігійного фактору на політичну боротьбу в Україні.
19.5Тенденції політики демократизації державно-церковних відносин на Україні.
19.6Політика держави щодо релігійних інститутів.
19.1 Релігія як соціальний феномен
Релігія – система вірувань і ритуалів, за допомогою яких група людей об’єднує і реагує на те, що є зверх природним і священним; це глибоко особистий інтерес для кожного, однією з найважливіших функцій є надання смислу людському життю. Релігія – соціокультурний інститут, який являє собою сукупність вірувань, символів, зразків дій, завдяки яким регулюються відносини людей до екзистенційних проблем людства – життя, смерті, добру, злу тощо.
Релігія як соціальне явище розглядає: 1) як організовані релігійні групи; 2) норми і цінності релігійної групи; 3) чому існує релігія; 4) як впливає релігія на інші аспекти людського життя. Е.Дюркгейм вважав, що соціальна функція релігії – це відображення і укріплення суспільних зв’язків, що знаходить своє втілення у використанні ритуалів. Г.Ленскі (1961) визначає релігію як систему вірувань про сутність сил, які управляють в кінцевому рахунку долею людини, пов’язані з ними ритуалами, які використовуються певними членами груп. Роналд Л.Джонстоун виокремлює в релігії наступні елементи, які допомагають виявити, чи є релігією система вірувань: 1) група віруючих; 2) інтерес до явищ, які вважаються зверх природними і священними; 3) віро сповідування, чи специфічна система вірувань; 4) ритуали, чи зразки поведінки по відношенню до цих явищ; 5) уявлення про праведне. Е.Дюркгейм вважає, що ритуали – це зразки поведінки, по відношенню до зверх природного і священного; це цінності, які переписані людям, як вести себе в священих місцях. Релігія і суспільство об’єднуються на основі ритуалів. Е.Дюркгейм в доробку „Елементарні форми релігійного життя” (1912) підкреслює, що людям легше вірити в релігію, пов’язану з особливим божеством і особливими ритуалами. Підтримуючи владу суспільства, релігія відображає його структури і норми, концентруючи увагу і надії людей на загальних віруваннях і об’єктах обожнення. Ритуали здійснюють вплив на згуртованість групи та єдність їх релігійних переконань регулюють поведінку її членів і цементують структуру суспільства. Е.Дюркгейм вважав, що соціальна функція релігії – це відображення і укріплення суспільних зв’язків. Сутність релігії, згідно з Дюркгеймом, це: 1) тотемізм (культ); 2) анімізм (обожнення); 3)натуралізм (віра в Бога). Релігія передбачає: 1) віру в священе; 2) організацію вірувань; 3) обряди, чи практику, що виходять із цих вірувань. Релігія є солідарна система вірувань і практики, яка відноситься до речей свячено, об’єднується на моральній спільності, яка називається церквою. Головним для Е.Дюркгейма є створення реальності об’єкта віри. Релігія живе тільки ритуалами, символами, віруваннями і різними способами їх оновлення. Форми релігійних організацій: 1) церква; 2) секта; 3) віровчення; 4) культ. Д.Белл виокремлює 5 стадій еволюції релігії: 1) примітивна релігія; 2) архаїчна релігія; 3) історичні релігії (іудаїзм, християнство, іслам); 4) модерна протестантська релігія (епохи реформації); 5) сучасні релігії. М.Вебер виділяє три самих загальних типи відношення до світу, що відображає вектор соціальних дій: 1) пов’язані з конфуціанством і даосистським типом релігійно-філософських уявлень Давнього Китаю; 2) пов’язані з індуїстським і буддійським типом уявлень Давньої Індії; 3) пов’язані з іудаїстськими чи християнськими уявленнями (Близький Схід, Європа, Американський континент). М.Вебер три типи релігії визначає, як: 1) пристосування до світу; 2) втеча від світу; 3) оволодіння світом. Згідно з релігійною ознакою всі цивілізації світу слід розділити на два види: 1) шукають спасіння і саме життя розглядають як „підготовку до смерті”; 2) гедоністичний напрямок шукає вищий смисл людського буття і знаходять його і задоволеннях, конформізмі. Релігія може сприяти соціальним змінам, зв’язку між протестантською трудовою етикою і розвитком капіталізму; економічний успіх вважається божеством. М.Вебер вважав, що релігія так само впливає на суспільство, як суспільство впливає на релігію; економічні і соціальні зміни можуть привести до змін релігійних вірувань. Свобода віросповідування стає основою релігійного плюралізму, високим ступенем толерантності. Виокремлюються 4 типи свободи совісті: 1) право на сповідування релігії; 2) право на проведення релігійних обрядів; 3) право на релігійне навчання; 4) право на організацію релігійних об’єднань. В сучасний період всі великі релігії переживають релігійний ренесанс, інтегруються в соціально-політичне життя своїх країн і світових спільнот; релігійні цінності лежать в основі ряду зовнішньополітичних концепцій країн Заходу. Релігія має величезний потенціал у справі зближення народів, держав, цивілізацій; характеризується плюралізмом і толерантністю, конвергенцією (протестантів і католиків), секуляризацією (сприяє розвитку науки), екуменістичним характером, захистом прав людини, формуванням „нової релігійної спрямованості”, появою „електронних церков” (використанням радіо і телебачення); взаємовпливом релігій і політики („політизація ісламу”, „ісламізація політики”); участю у виробничому процесі релігійних партій; перетворенням релігій на національно-визвольну боротьбу; конституційно-правовим закріпленням між релігією і державою; захистом державою всіх конфесій; поєднанням гуманізму з релігійними традиціями. Таким чином, релігії грають консолідуючу роль шляхом екуменізму, тобто об’єднання зусиль всіх конфесій. Таким чином, церква вносить в систему цінностей порядок, без якого неможлива соціалізація і тим самим утворення політичних переконань, адже релігія є сутністю політичного життя і суспільних інституцій, створюючи опертя суспільства і держави (Т.Жіро). Інституціональна церква надає сакрального значення державним інституціям, соціальним і політичним зв’язкам; релігійні вірування сприяють свободі і суспільному прогресу. Релігія і участь в релігійній практиці є хорошим посередником при утворенні громадянської політичної культури і може бути важливим фактором при формуванні політичних позицій і переконань.