Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави

Міжнародні відносини і світовий політичний процес

1. Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави.

2. Нові тенденції в розвитку міжнародних відносин і світового політичного процесу.

3. Політична глобалістика.

4. Україна в сучасному геополітичному просторі.

Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави

Актуальність проблем міжнародної політики постійно зростає за кардинальних змін у світі, загост­рення глобальних проблем, невирішеність яких загрожує існуванню людства. Розв'язання проблем світового співтовариства залежатиме від політики на міжнародній арені як окремих держав, так і міжнародних організа­цій.

Міжнародні відносини дуже складний і багатоаспектний механізм. Його вивченням займається спеціальна галузь політичної науки -

- теорія міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між держа­вами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими руха­ми, які діють на світовій арені.

Міжнародні відносини є особливим різновидом суспільних відносин. З одного боку, вони — своєрідне вті­лення внутрішньо суспільних відносин, з іншого— якісно но­ва система з притаманними тільки їй рисами. Вони ха­рактеризуються взаємодією таких суб'єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські орга­нізації, рухи і навіть окремі особи різних країн. Забезпечують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними ор­ганізаціями, партіями, компаніями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв'язки, які формують люд­ське співтовариство.

Формуються вони під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись багатьма міжнародними нормами і цінностями, виробленими людством упродовж його історичного розвитку. Тому міжнародні відносини слід розглядати як систему систем, макросисте­му, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємо­дії різні її елементи і ланки, що представляють різномані­тні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій. З глобалізацією світових господарських зв'язків, інтенсивною політичною інтеграцією держав, по­силенням залежності людства від зброї масового знищен­ня, екологічною небезпекою на міжнародні відносини ак­тивно впливають загальнолюдські інтереси. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюю­чий центр, якому беззастережно підкорялися б суб'єкти міжнародного політичного життя.

Стрижневим елементом міжнародних відносин є полі­тичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносина­ми, своєрідно спрямовують їх. Головним суб'єктом між­народних відносин є держава. За сучасних умов на міжнародній арені все активніше виступають і недержавні, неурядові організації, суспільно-політичні рухи, але їх­ню роль не можна порівнювати з роллю держав в міжна­родних відносинах, особливо у політичних.

Держави репрезентують на міжнародній арені суспіль­ства в цілому, а не окремі соціальні групи чи політичні організації. Такі важливі питання, як суверенітет, безпе­ка, територіальна цілісність вирішує через свої структури тільки держава.

Держава — єдиний загальнонаціональний ін­ститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: укладати двосторонні й багатосторонні договори про співробітництво в певних сферах, оголошувати війну та підписувати мирні угоди тощо. Сукупна зовнішньополі­тична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику.

Кожна держава, проводячи зовнішню політику, пере­слідує свої інтереси. Категорія “національний (держав­ний) інтерес” — головна в теорії міжнародних відносин, визначальна щодо зовнішньої політики держав.

Націо­нальний інтерес охоплює:

ü проблеми збереження нації не­залежної держави;

ü безпеки від зовнішньої загрози;

ü зрос­тання добробуту населення держави;

ü захисту її економіч­них і політичних позицій у відносинах з іншими держа­вами;

ü збереження і розширення її впливу в світовій полі­тиці.

ü

Він реалізується в зовнішньополітичному курсі дер­жави, у політиці її уряду, який визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення.

Формування зовнішньополітичного курсу держави — складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умо­вам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам.

У своєму зовнішньополітичному курсі держава повин­на:

ü враховувати своє геополітичне положення,

ü спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал.

Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визна­чає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополі­тичних проблем.

Організація і контроль за здійсненням зовнішньої полі­тики покладені на спеціальні органи держави:

міністер­ства закордонних справ (зовнішніх зв'язків);

парламент­ські комітети з питань зовнішньої політики;

посольства;

представництва в інших державах;

наукові й культурні центри за кордоном;

офіційні й напівофіційні місії тощо.

Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, ствер­джуючи, що “змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами”.

Однак не всі політологи поділяють думку, що голов­на роль у міжнародних відносинах належить державі. Так, американський дослідник Д. Капорозо вважає голо­вними дійовими особами в міжнародних відносинах не держави, а класи, соціально-економічні групи й політич­ні сили. Інший американський фахівець у галузі міжна­родних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій по­літиці, спричинивши взаємозалежність народів і су­спільств, докорінно змінили і міжнародні відносини. Го­ловною в них є вже не держава, а конкретна особистість, оскільки утворився так званий “міжнародний контінуум (лат. continuum — неперервне, суцільне), символічними суб'єктами якого є турист і терорист”.

Міжнародні відносини не можна зводити тільки до міждержавних, тим більше до діяльності недержавних суб'єктів. Значне розширення кількості суб'єктів міжнародних відносин, зростання активності в міжнародній політиці й міжнародному житті недержавних суб'єктів, у тому числі особистостей, свідчить про необхідність врахо­вувати роль цих суб'єктів, їх вплив на міжнародну полі­тику. Попри помітну питому вагу кожного суб'єкта в між­народних відносинах, головними, вирішальними з них, як свідчить практика, залишаються держави.

Зовнішня політика держав пов'язана з внутрішньою.

В політичній науці перевага як вирішальному чинникові надається або зовнішній, або внутрішній політиці. Од­нак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні ін­тереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика.

Міжнародні відносини виявляють себе у різних ти­пах, видах, станах.

У радянській і східноєвропейській лі­тературі їх класифікували, виходячи з класового крите­рію, поділяючи на такі типи:

ü відносини панування і під­корення (у рабовласницькому, феодальному і капіталісти­чному суспільстві);

ü співробітництва й взаємодопомоги (між “соціалістичними” країнами);

ü перехідні відносини (між країнами, що розвиваються).

ü

Реальне міжнародне життя не вписувалося в таку схему, адже між капіталісти­чними країнами існували й існують відносини справжньо­го співробітництва, а між деякими “соціалістичними” країнами виникали серйозні протиріччя, навіть збройні конфлікти.

Нині більшість фахівців поділяє міжнародні відноси­ни на два типи:

1) відносини, які ґрунтуються на балан­сі сил;

2) відносини, що спираються на баланс інтересів.

Види міжнародних відносин розрізняють також:

ü за сферою суспільного життя(економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні);

ü за суб'єктами взаємодії(міжнародні, міжпартійні, відносини між різ­ними неурядовими асоціаціями тощо);

ü за ступенем їх розвитку(ви­сокий, середній, низький).

Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття:

§ “регіональні”;

§ “субрегіональні”;

§ “глобальні”.

Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин:

ü нестабільності,

ü суперництва,

ü во­рожнечі,

ü конфлікту,

ü війни

ü мирного співіснування,

ü довіри,

ü співробітництва,

ü політичного вирішення проб­лем на основі цивілізованого узгодження державами сво­їх інтересів.

Послідовна зміна станів міжнародного політичного життя зумовлена особливостями світового політичного процесу, який є результатом взаємодії всіх політичних інститутів і сил, задіяних у міжнародному житті. У цій взаємодії стикаються різноманітні, інколи цілком проти­лежні, інтереси, ідеологічні позиції, цілі й наміри суб'єктів міжнародного політичного життя, насамперед дер­жав. Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко супер­ничають з іншими. Тому результат взаємодії суб'єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в рі­зних тенденціях світового політичного процесу: в тенден­ціях пом'якшення клімату на міжнародній арені або загострення, протистояння, конфронтації тощо. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світо­вого політичного процесу.

У просторі міжнародних відносин відсутнє централь­не ядро влади, рішення якого були б обов'язковими для всіх держав, інших суб'єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабіль­ності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору ін­тересів людства політичні дії і рішення держав і між­державних об'єднань, так і спонтанні, ірраціональні, непередбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили.

2. Нові тенденції в розвитку міжнародних відносин і світового політичного процесу.

Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для сво­го часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного порядку. Імперії будувалися саме на силі й насиллі. Щоправ­да, з утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжна­родних зв'язків, формуванням світового ринку, розвит­ком засобів зв'язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішен­ня важливих для держав питань (Міжнародний теле­графний союз — 1865 p., Всесвітній поштовий союз — 1874 p.), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжна­родні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, суперечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни.

Підраховано, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише в XVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн. осіб, у XVIII ст. — понад 5 млн. у XIX ст. — 6 млн. у XX ст. — 70 млн. осіб.

Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей. Цілком законними для розширення території і збага­чення держав вважали також анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території ін­шої держави) і контрибуція (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь дер­жави-переможця).

Дипломатія протягом тривалого часу була підпорядкована питанням, пов'язаним з війною, на­магаючись забезпечити сприятливі умови для ведення війни, сприяти найефективнішому використанню резуль­татів перемоги (в разі перемоги), домогтися найменших втрат у разі поразки. Її завданням також було документальне закріплення в інтересах держави наслідків перемоги чи поразки у війні.

Філософи, історики, політики наводили різні аргу­менти для доказу природності, закономірності, невідво­ротності війн. Серед них давньогрецький філософ Геракліт та історик Фукідід, італійський політичний мисли­тель і письменник Н. Макіавеллі, голландський юрист і соціолог Г. Гроцій, англійський економіст, демограф Т. Мальтус, німецький філософ Ф. Ніцше і багато інших. Та й нині багато західних соціологів і політологів нама­гаються обґрунтувати тезу про неминучість і закономір­ність війн між державами, посилаючись на різні чинни­ки: природу людини, непередбачуваність наслідків зітк­нення інтересів держав на міжнародній арені, ірраціо­нальність поведінки людей і політики держав, наявність расових і національних відмінностей між народами, не­рівномірність розподілу плодючості ґрунту, розселення народів, утвердження суверенітету держав та ін.

Так, X. Болдуїн (США) наголошує, що причина війн в людській природі, а не в створених людиною економічних чи політичних системах. І. Горовіц вихідним пунктом фі­лософського вивчення війни і миру вважає людину. Люд­ській природі, за твердженнями окремих західних соціо­логів і психологів, притаманна інстинктивна агресив­ність. Р. Ардрі пише, що людина — це хижак, природний інстинкт якої — вбивати за допомогою зброї.

А. Вінбауер у статті “Війна як біологічна проблема” пише, що війна має біологічні корені і є “великим кро­вопусканням”, якому періодично піддається історія люд­ства за певними “законами біологічної циркуляції”. За його концепцією, відносно мирні епохи неминуче зміню­ються епохами великих війн, а інтервали між воєнними періодами точно відповідають періодам біологічної реге­нерації людства. Великі війни в Європі, за Вінбауером, виникали кожні 40—50 років, що відповідає тривалості життя одного покоління.

Ідея фатальної обумовленості війн у суспільстві є центральною в “Енциклопедії воєнної історії” Р. і Т. Дюпуї, які вважають їх супутниками людського існування відтоді, як печерна людина намагалась забити свого су­перника дубиною або каменем. Протягом віків засоби і техніка конфліктів стають більш хитромудрими, але ос­новні цілі війни залишаються незмінними. І навіть поява сучасної зброї не змінила бажання людей вдаватися до війни, щоб нав'язати свою волю іншим.

Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть закріплена в низці міжнародних угод. До се­редини XX ст. війну вважали звичним способом розв'я­зання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову гро­мадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв'язання міжнародних конфліктів збройним, насиль­ницьким шляхом.

До таких глобальних змін належать:

ü деідеологізація міжнародних відносин;

ü роззосередження влади в світовій політиці;

ü перехід від конфронтації до партнерства і співробітництва;

ü демократизм і гуманізм світової політики;

ü розширення міжнародних відносин;

ü прискорення темпів економічного і технічного прогресу не тільки в розвинутих країнах, а й країнах, що розвиваються;

ü небувале посилення взаємозв'язків і взаємозалежності кон­тинентів і країн;

ü перетворення світу на цілісну систему.

Попри те, що людське суспільство складається з понад 230 держав, які різняться суспільним ладом, тра­диціями, віруваннями, рівнем економічного і культурно­го розвитку, національними і державними інтересами, світ постає як взаємозалежна цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумов­лене посиленням всебічних контактів, взаємозв'язків між ними.

На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжнародні відносини не мають єдиного центру управління. У цій сфері практично діють стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин, а це переконує в тому, що головну роль в міжнарожних стосунках мають відігравати переговори, співробітництво, взаємодія.

Поруч із поняттям “міжнародні відносини” в політології застососується і більш інтегральна категорія “міжнародна політика”, чи “світовий політичний процес”.

“Суть міжнародної політики ідентична внутрішній політиці. І внутрішня, і зовнішня політика – це бороть за силу...”, - писав в свій час Г. Моргентау.

Міжнародна політика – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя.

Міжнародна політика базується на таких принципах:

ü невтручання у внутрішні справи інших держав;

ü рівноправ’я;

ü повага суверенітету;

ü добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов’язань.

ü

Суб’єктами політичного життя світового політичного процесу є:

ü національні держави;

ü організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру (Європейський Союз);

ü міжнародні урядові організації та їх органи (Організація Об’єднаних Націй, Європейський парламент);

ü недержавні суспільно політичні, громадські організації (Міжнародна організація охорони здоров’я).

В останні десятиліття стають помітнішими позитивні зміни у відносинах між державами, зовнішньополітична діяльність яких насамперед формує “світову політику”, напрями розвитку світового політичного процесу. Спосте­рігається перехід від методів примусу до методів врегулю­вання і погодження при розв'язанні конфліктів і непоро­зумінь між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається політичне пробудження мас, за­лучення мільйонів людей до міжнародної політики, поси­лення їх впливу на політичні рішення і дії як всередині країн, так і на міжнародній арені.

Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори.

За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов'язаний процес демілітаризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й лік­відацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і не­воєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних ліде­рів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності.

У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин, які передбачають:

ü суверенну рівність держав,

ü незастосування сили або по­грози силою,

ü непорушність кордонів,

ü територіальну цілі­сність держав,

ü мирне врегулювання суперечок,

ü невтру­чання у внутрішні справи,

ü повагу прав людини і основ­них свобод,

ü співробітництво між державами,

ü сумлінне виконання обов'язків з міжнародного права.

Сучасне співтовариство прагне виробити різні механізми, норми, процедури щодо питань міжнародного життя. Функції дипломатії все більше зміщуються від силового тиску до процедур переконання, врегулювання та узгодження.

Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнаро­дні урядові й неурядові організації. Найбільш представни­цькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, не­зважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань сві­тового розвитку.

Головним міжнародно-правовим документом сучаснос­ті, в якому визначені основні принципи міжнародного пра­ва, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Орга­нізації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 p. 50 держава­ми—засновниками ООН. Статут визначає цілі ООН:

1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру.

2. Розвивати дружні відносини між націями на осно­ві рівноправності й самовизначення народів.

3. Здійснювати міжнародне співробітництво щодо розв'язання міжнародних проблем економічного, соці­ального, культурного і гуманітарного характеру і в за­охоченні розвитку поваги до прав людини і основних сво­бод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.

4. Бути центром узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.

Найважливіші принципи сучасної міжнародної полі­тики викладено також у “Декларації про принципи між­народного права” (1970), “Декларації про надання неза­лежності колоніальним країнам і народам” (1960), “Де­кларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981), Заключному акті На­ради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін.

ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфлікт­них ситуацій. За деякими підрахунками з 1945 р. у світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН. Результати миротворчої дія­льності ООН не завжди давали цілком позитивні наслідки, однак вони є вагомими. Американські соціологи Р. Ригас і Д. Плано, проаналізувавши дії ООН щодо врегулювання 123 конфліктів з 1945 по 1980 pp., дійшли висновку, що рівень успішності становить 51%. А Л. Бенкет визначив, що понад 90% конфліктів були певною мірою врегульова­ні внаслідок миротворчих зусиль ООН.

Нині ООН зосереджує свої зусилля на забезпеченні узгодженої та надійної системи міжнародного миру і без­пеки. Найважливішим її органом є Рада Безпеки, яка концентрує у своїх руках всю політичну владу. Згідно зі ст. 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування загрози мирові, порушення миру або акту агресії і дає рекомен­дації або вирішує, яких заходів слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Останнім часом обговорюється доцільність реформу­вання ООН, демократизації діяльності її закладів. Підда­ється сумніву правомірність збереження положення, згі­дно з яким п'ять ядерних держав зберігають статус постійних членів Ради Безпеки, володіють правом “вето” з питань, які мають всесвітнє значення, а Генеральна Асамблея, членами якої є майже всі держави світу, не має жодних контрольних функцій щодо Ради Безпеки.

Інші міжурядові організації покликані узгоджуати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Амери­канських Держав та ін.) або сфери суспільного життя — у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, еко­номічних питань та питань безпеки, виступають на за­хист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.

Міжнародні неурядові організації різноманітні за сво­їми цілями і складом. Це — політичні, профспілкові, молодіжні, жіночі, наукові, культурно-освітні, релігійні організації та об'єднання.

Вони формують і виражають громадську думку з проблем міжнародної політики. Їхні оцінки певних ситуацій у світі мають велику політичну вагу, впливають на політиків щодо вироблення важливих для людства рішень.

Нині жодна держава одноосібне не зможе контролю­вати міжнародну ситуацію, диктувати свої умови, оскільки існують серйозні обмеження для концентрації влади.

На сучасному етапі простежується тенденція до наро­щування зусиль міжнародних організацій, багатьох держав, політичних і громадських організацій, політиків і вчених для подолання конфронтації, відмови від насиль­ницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій, на­дання пріоритету загальнолюдським інтересам й ін­тересам людини.

Цю тенденцію посилили розпад СРСР та соціалістичної співдружності, ліквідація Ради Економічної Взає­модопомоги, саморозпуск Організації Варшавського До­говору, що дало змогу покінчити з конфронтаційним протистоянням Заходу і Сходу, “холодною війною”, гон­кою озброєнь, яка вимагала колосальних витрат. За да­ними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 80-х років XX ст. воєнні витрати становили 1000 млрд дол. США на рік.

Однак тенденція до демократизації та гуманізації міжнародних відносин, стабілізації міжнародного життя наштовхується на серйозні перешкоди.

У світі ще існу­ють намагання силового, навіть збройного, розв'язання проблем між державами, про що свідчать локальні війни в різних регіонах. У 1945—1986 pp. відбулося до 250 війн, у яких брало участь до 90 держав, а втрати в них перевищили 35 млн осіб. Численними конфліктами супроводжувалися розпад колишніх СРСР, Югославії, утворення на їх теренах нових суверенних держав.

У війнах із застосуванням новітньої неядерної зброї загинули мільйони людей. Тільки в іраксько-іранській війні (1980—1988 pp.) полягло понад 1 млн. осіб, в тому числі цивільних. Ще не підраховано жертв війн і зброй­них сутичок після 1988 року. А вони вибухають у різних регіонах світу. Деякі гарячі точки загрожують перетво­ритися на міжнародні збройні конфлікти.

Скорочення ядерної зброї водночас супроводжується і її вдосконаленням, про що свідчить випробування її Фра­нцією, Китаєм. Крім п'яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Ін­дія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Пра­гнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскіль­ки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною си­лою навіть для могутнього агресора.

Не всі держави дотримуються правових норм, розроб­лених і підтриманих ООН, ЄС, іншими міжнародними організаціями. Так, наприклад, США під приводом захи­сту людей, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури здійснили збройні акції щодо Лівії, Панами, на Гаїті. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії.

Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтовариство виробляє норми міжнародного права, які визначати­муть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначені в Женевській конвенції 1949 р., у додаткових документах до неї 1977 р., у багатосторонніх міжнарод­них угодах. У них йдеться про захист жертв війни, забо­рону певних видів зброї масового знищення, режим утри­мання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону використання найманців у збройних конфлік­тах, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років. Порушення цих норм є воєнним злочином і під­лягає покаранню.

Як писав К. Ясперс, ніде не може відбутися нічого істотного, щоб воно не зачепило усіх. І це стосує­ться як позитивних, так і негативних явищ.

Політична глобалістика

Новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішу­вати які можна лише зусиллями всіх країн світу. Ігнору­вання цих проблем ставить під загрозу існування люд­ського роду. І. Фролов писав: "Глобальні проблеми, якщо їх вчасно не вирішити, можуть перетворитися не тільки в гальма розвитку суспільства, а лей у вибухівку, яка спроможна підірвати основи його існування".

Глобальні проблеми – це найбільш суттєві, злободенні проблеми, які торкаються життєвих інтересів всіх народів і для свого розв'язання вимагають колективних зусиль світового співтовариства.

Головні ознаки глобальних проблем:

ü їх загальнолюдський характер;

ü масштабність;

ü надзвичайна гострота;

ü необхідність колективного вирішення.

Глобальні проблеми людства поділяються:

§ соціально-політичні;

§ соціально-економічні;

§ соціально-екологічні;

§ проблеми людини.

Соціально-політичні проблеми охоплюють цілий комплекс завдань щодо забезпечення миру і міжнародної безпеки:

ü відвернення ядерної війни та запобігання локальним війнам(в світі нагромаджено близько 60 тис. різних ядерних боєприпасів загальною потужністю приблизно 55 тис. мегатонн, що є матеріальною основою багаторазового знищення всього живого);

ü припинення гонки озброєнь, проведення роззброєння та конверсії;

ü викорінення насилля у відносинах між людьми, забезпечен­ня застосування мирних засобів розв'язання міжнаціональ­них, міждержавних, регіональних та інших конфліктів;

ü побудова ненасильницького світу на основі утвердження до­віри між народами, добрососідства, партнерства, співробітництва та зміцнення системи загальної безпеки.

Глобальні соціально-економічні проблеми охоплюють:

ü економічну відсталість значної кількості країн;

ü демографічні проблеми;

ü продовольчі проблеми (за різни­ми даними у світі голодує 435—600 млн осіб. При зростанні населення (нині воно становить майже 6 млрд осіб, а до 2030 p. досягне 8—9 млрд.) ця проблема може знач­но загостритися. До того ж у країнах, що розвиваються (проблема голоду там найактуальніша), населення зрос­тає швидкими темпами, а економічно розвинуті країни перебувають у стані демографічної кризи. Так, у 1966— 1988 pp. населення Африки зросло в 2,14 раза, а в Європі — менш ніж на 12 %);

ü проблема ресурсів.

Не менш важливою є екологічні проблема, зумовлені істотним погіршенням природного середовища. Екологіч­на криза пов'язана з небаченим прискоренням економічного і технічного розвитку, наслідком чого є посилення експлуатації природних ресурсів, руйнування гармоній­них природних зв'язків, отруєння природного середовища. Спеціалісти висловлюють думку, що за нинішніх темпів зростання природоруйнуючої діяльності людство почне згасати приблизно з 2030 року.

Факти:

§ за даними ООН, в атмосферу щорічно викидається 25 млрд. т двуокису вуглецю, 150 млрд. т двуокису сірки,. 50 млрд. т окису азоту, 700 тис. фреонів, 100 тис. т токсичних хімікатів, 500 т свинцю, 10 тис. т ртуті;

§ один сучасний пасажирський реактивний літак протягом 8 годин польоту поглинає 50-70 т кисню;

§ озонова дірка в Антарктиді досягла розмірів 10 млн. кв. км і рухається в бік Південої півкулі;

§ понад 96% запасів води на Землі – це солоні води Світового океану. Нині 1,3 млрд. жителів фактично не мають доступу до питної води, а 1,7 млрд. жителів вживають забруднену воду.

Серед проблем глобального масштабу — боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія. Ці пробле­ми дали підстави членам Римського клубу (міжнародної неурядової організації, яка виникла у 1968 p. і об'єднує вчених різних країн, які присвятили себе вивченню гло­бальних проблем) дійти висновку про “кризу цивіліза­ції”, вихід з якої вимагає єдності всіх країн.

Глобальні зміни стимулювали нові підходи до вирішен­ня проблем і конфліктів між державами, внесли коректи­ви в міжнародну політику. Значний вплив на зміну між­народної політики справили видатні вчені, представники Римського клубу, політичні діячі. Так, Б. Рассел і А. Ейн­штейн у своєму маніфесті (1955 p.) наголошували, що в ядерну добу міждержавні сутички, спроби вирішувати проблеми силою загрожують людству знищенням. Автори доповідей Римському клубу закликали суспільство, насам­перед політиків, “подивитись далі інтересів нинішнього дня”, “потурбуватись про виживання всього роду люд­ського”, “приступити до спільних, колективних, коорди­нованих дій різних організацій і держав”. У цьому дусі висловлювались А. Сахаров, В. Брандт, Е. Кеннеді.

Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечли­вому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у полі­тиці й відносинах з іншими державами. Треба сподівати­ся, що прагнення людства до самозбереження сприятиме остаточній перемозі першої тенденції, гармонізує політич­не мислення світового співтовариства з новими реаліями.

Наши рекомендации