Система політико-правових інститутів державності

Категорію «інститут» прийнято вважати однією з найваж­ливіших у соціально-політичних науках; її трактують як особливу форму інституціоналізованої соціальної дії, специ­фічну соціальну реальність, що складається в різних сферах суспільства. Сучасні наукові інтерпретації поняття «інсти­тут» досить різноманітні, у правознавстві під терміном «ін­ститут» зазвичай розуміють певну сукупність норм, які регу­люють групу однорідних суспільних відносин.

Політична наука поняття інституту використовує, голов­ним чином, для характеристики відповідних елементів по­літичної системи (держава, влада, партії, ідеологія, громад­ські організації тощо)1. Ступінь і характер інституціона-лізації суспільства свідчить про тип існуючої політичної сис­теми і досконалість політико-правових механізмів, про рівень політичної культури і політичного структурування соціуму, досвід його асоціативного життя, практику формування і дій громадсько-політичних угруповань. У цьому відношенні су­часна демократична держава суттєво відрізняється від архаї­чних, авторитарних і, особливо, тоталітарних держав, по­літична й суспільна структура яких зводиться до мінімуму офіційних і формалізованих політико-правових та соціаль­них інститутів.

1 Політологія: Підручник / Панов М. І. (керівн. авт. кол.), Герасіна Л. М., Осипова Н. П. та ін. — К.: Ін Юре, 2002. — С. 65-80, 175-192; Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию: Учебник. — Изд. 4-е, доп. — М.: Аспект Пресс, 2002. —Раздел V. — С. 248-285; Халипов В. Ф. Власть: Кратоло-гический словарь. — М.: Республика, 1997. — С. 154-155.

Фундаментом соціально-політичного інституту є сукуп­ність певних матеріальних засобів, соціально-легітимованих і нормативно закріплених санкцій, конституйований поря­док виконання тих чи інших професійних дій, соціальних вчинків, поведінських актів, які здійснюються спеціальними (чи уповноваженими) соціально-професійними групами. У за­хідній науці нерідко весь суспільний розвиток уявляється як послідовна чи стрибкоподібна зміна одне одним різних соціа­льних (політичних) інститутів, що переважали у ті або інші періоди цивілізаційної історії1.

Наукове обґрунтування поняття інституту пов'язане з ро­ботами французького юриста М. Оріу (1856-1929), засновни­ка школи інституціоналізму в правознавстві. На його думку, більшість правових інститутів не тільки є результатом юри­дичної техніки (конструкцією на базі норм), а представляє со­бою елемент організації суспільства. М. Оріу доводив, що будь-яка суспільна група стає інституцією, як тільки в ній бу­де визнано наявність особливої волі, що є відмінною від волі окремих її членів; зокрема, до інституцій він відносив профспілки, банки, церков і саму державу. Найбільшого по­ширення та подальший розвиток концепція інституціоналіз­му отримала в працях італійських і французьких правознав­ців. Після Другої світової війни італійські державознавці по­глибили й уточнили концепцію інституту. Вони стверджува­ли, що держава є не тільки своєрідною юридичною особою, але й визначеним (у тому числі — правовим) порядком у суспіль­стві, а головним елементом цього порядку є не норма права, а інститут як чинна організація суспільних груп.

Класичні інституціоналісти тієї доби здебільшого вивчали не стільки інститути державності, скільки інститути суспіль­ства в цілому, про що свідчать і попередні визначення. Але їх ідеї були сприйняті не тільки романо-германською правовою доктриною і, відповідно, кодифікованими системами права західноєвропейських континентальних країн, усіх посткому­ністичних держав Євразії, а й сучасними конституціями франкомовних країн Африки та Азії, що розвиваються.

1 Clark J. М. Economic institutions and human welfare. — N. Y., 1957.

У сучасних політико-правових дослідженнях поняття «ін­ститут» почало вкорінюватися спочатку в конституційному праві; а в подальшому ця дефініція стала однією з головних під час вивчення проблем державної влади і реалізації основ­них прав людини й громадянина1. Для державознавства го­ловне значення мають фактичні відносини держави і суспіль­ства, стан і функціональність структур державності; хоча більш детальне їх вивчення передбачає також оцінку чинної системи законодавства та аналіз характеру політичної влади.

Спроби проектування й удосконалення систем влади поча­лися ще в глибокій давнині та продовжуються і за наших часів усіма парламентами, урядами і головами держав світу. Необхідність в цьому особливо зростає в періоди великих соціальних зрушень, кардинальних змін у суспільстві чи під час корекції владних систем.

Під політико-правовим інститутом державності в кон­тексті політологічного підходу слід розуміти виокремлену ор­ганізаційно-функціональну структуру (чи систему функцій) в системі державно-політичного регулювання, що діє на підста­вах легальності та публічності за участю спеціальних про­фесійних груп державних службовців.

Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты / Пер. с фр. — М.: Юристъ, 2002. — С. 51-88, 92-102; Институты конституционного права иностранных государств. •— М.: Городец-издат, 2002; Теория государства и права: Учеб. для юрид. вузов и фак-тов / Под ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова. — М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1997. — С. 272-275, 289-295, 415-419,435-459.

Виходячи із загальних функцій соціальних інститутів можна припустити, що політико-правові інститути викону­ють такі власні функції в державі та суспільстві:

— політична і правова соціалізація членів суспільства що­до всіх соціально значущих політико-ідеологічних цінностей, соціальних і правових норм;

— відтворення та постійне підтримання певного політич­ного структурування суспільства; контроль за глобальни­ми і локальними політичними процесами в соціумі;

— розподіл (чи перерозподіл) соціальних, політичних, пра­вових, економічних, інформаційних, духовних та інших ре­сурсів влади;

— вироблення всього розмаїття політичного «продукту» (політичних ідей, цілей, програм розвитку, політичних стра­тегій та технологій, політичних бкторів) для пропозиції на «політичному ринку»;

— дотримання відповідного політичного порядку в про­цесі функціонування влади, її наступності та забезпечення конституційного правопорядку.

В ряду політико-правових інститутів особливе місце нале­жить самій державі, вона створюється і функціонує в асимет­ричному суспільстві, є системною формою втілення громадсь­кого договору, який прагне подолати соціальні розбіжності. Один із центральних функціональних інститутів держави — це влада; її органи та установи є не тільки тим, що має певну побудову, структуру і склад, розвивається і функціонує, але й тим, що проектується і створюється людьми. Отже, влада, бе­зумовно, має не тільки природну, а й штучну природу, яка суб'єктивно зумовлена діями її людських носіїв.

Державна влада — публічне явище соціально-політичного характеру, основна форма вияву політичного панування вели­кої соціальної спільноти (народу, класу, блоку соціальних то­що). Вона виступає як функція асиметричного суспільства, во­лодіє у ньому верховенством та має спеціалізований апарат для регулювання соціальних відносин, використовує право і мож­ливість легітимного примусу. З іншої точки зору, державна влада є інститутом конституційного права, тобто системою чинних правових норм, які регулюють владні відносини сус­пільства, громадянина і держави з юридичних позицій. Статті багатьох конституцій світу характеризують зміст державної влади, закріплюють форми її організації та здійснення.

Найважливіші елементи природи державної влади — це її політична воля, сила та ресурсний потенціал; структурні елементи влади складаються з системи політико-правових інститутів, що є типовими для форм сучасної держави і водночас — специфічними в їх реалізації у конкретних краї­нах. Державна влада не тільки цільова, організована, терито­ріальна, легальна, правосуб'єктна, суверенна, але й інсти-туціоналізована влада, яка значно більшою мірою характе­ризується рисами інституту, ніж інші форми влади; а на дум­ку російського політолога І. М. Гомерова, вона навіть є понад інституційною1.

Нерідко навіть саму державу уявляють як сукупність ін­ститутів державної влади через її органи, установи, апарат, адміністративну бюрократію, посадових осіб, що здійснюють цю владу в межах формально визначених правових принципів і юридичних норм. У цьому випадку держава специфічно ото­тожнюється з такими поняттями, як «парламент», «уряд», «го­судар», «президент», «суд» тощо, чи асоціюється з владними відносинами, процедурами, ритуалами, ролями-функціями.

1 Гомеров И, Н. Государство и государственная власть: Предпосылки, особен­ности, структура. — М.: Изд-воЮКЭА, 2002. — С. 545.

2 Simon Y. R. Philosophy of Democratic Government. — L., 1993. — P. 19; Чир-кин B. E. Современное государство. — M.: Международные отношения, 2001. — С. 112-113; Гомеров И. Н. Государство и государственная власть: Предпосылки, особенности, структура. — С. 82-86, 87-104.

Державна влада є особливим різновидом публічної по­літичної влади та реально належить органам держави, її посадовим особам відповідно до чинного законодавства (в цьо­му виявляється її легалізація). Вона діє від імені всього суспільства, за його уповноваженням (фактичним або юри­дичним), наприклад в результаті виборів, хоча на практиці вона не завжди представляє інтереси всього суспільства в цілому, інколи репрезентуючи їх в одних відносинах, а в інших — ні. Публічна політична влада нерозривно пов'язана з державною владою, хоча не ідентична їй2; їх поділ доцільно проводити лише з метою більш повного проникнення в сутність та інституційну природу останньої, адже державна влада водночас має і публічний, і політичний характер. Як на рівні теоретичної абстракції, так і в реальному житті, — стверджує відомий державознавець В. Чиркін, — ці явища слід розрізняти при всій їх взаємозалежності1.

Отже, державна влада постає головним, найбільш інсти-туційним засобом реалізації політичної волі народу чи блоку соціальних сил у державних формах, специфічними владно-політичними засобами і методами.

Слід підкреслити, що державній владі значно більше ніж усім іншим різновидам соціальної влади притаманні такі оз­наки інституту, як:

— наявність складної ієрархічної інфраструктури органів та установ;

— виокремлення їх спеціальних функцій та відповідних статусів і «ролей» всередині них;

— професіоналізм спеціальних груп, що виконують ці фун­кції тощо.

Прийнято вважати, що державна влада, в її формальному політико-правовому аспекті, має безособовий (але не без­суб'єктний) характер; існує до, поза і після (відповідно, довше у часі) будь-якого її персонального носія. Головним чином во­на представлена відповідними владними органами. Як зазна­чав М. М. Коркунов, «ті особи, за якими визнається право роз­порядження владою у певному відношенні, називаються орга­нами державної влади...»2. Такими органами є ті частини, елементи держави, які слугують засобом, інструментом вико­нання окремими людьми владної діяльності щодо всієї держа­ви в цілому, всіх її частин, підсистем та членів (громадян).

1 Чиркин В. Е. Современное государство. — С. 113-115; Он же. Государственное управление. — М.: Юристъ, 2002. — С. 41-44.

2 Коркунов Н. М. Русское государственное право // Мухаев Р. Т. Хрестоматия но теории государства и права, политологии, истории политических и правовых учений. — М., 2000. — С. 348.

Отже, соціальними суб'єктами державної влади є тільки ті громадяни чи піддані даної держави, які посідають певні міс­ця в її владних органах та виконують чітко визначені функції і певні політичні ролі від імені держави. Ці функції (ролі) високою мірою стандартизовані, впорядковані, формалізовані та організаційно оформлені у чітку систему не тільки згідно з правовими нормами, але й відповідно до всіх інших соціаль­них правил, норм, зразків, еталонів, приписів (наприклад іде­ологічних, релігійних, моральних). Ці ролі за умови їх зне­особлення та стандартизації трансформуються на відповідні державно-владні посади.

Слід враховувати, якщо владні органи держави, державні інституції та функції, що виконують суб'єкти державного уп­равління, є відносно постійними та пролонгованими у часі, то конкретні особи обіймають певні посади вищих владних інсти­туцій лише тимчасово (принаймні у демократіях), тобто підля­гають ротації чи посідають ці місця протягом строго визначе­ного законом строку. Так, згідно з Конституцією США конк­ретна особа може займати посаду і виконувати функції Прези­дента країни не більше двох разів по 4 роки; а згідно з Консти­туцією України — одна особа може обиратися президентом на­шої держави також не більше двох разів строком по 5 років. Са­ме тому владні державні органи та ролі, що виконують їхні суб'єкти, мають бути більш автономними, незалежними від індивідуальних особистісних рис конкретних носіїв влади, ніж в інших осередках суспільної влади.

Суб'єкти державної влади, працюючи в органах чи устано­вах держави і зберігаючи індивідуальні якості особи та свої інтереси, зобов'язані, між іншим, виконувати належні владні функції виключно від імені держави та її владних інституцій. Незалежно від особистих властивостей зони можуть і повинні отримувати підтримку цих органів, До того ж завжди у той спосіб, що строго визначений і формалізований державою в законах і підзакоиних актах.

Нерідко деякі уповноважені особи у владних органах вико­ристовують свої державні посади та функції, орієнтуючись, головним чином, на власні інтереси та корисливі потреби. Та­ка практика, як правило, призводить не лише до корупції, а й до встановлення в країні режиму не державної, а особистої влади: прямої чи прихованої диктатури, «культу» особи. То­му не слід забувати: державна влада, яку здійснюють уповно­важені суб'єкти в її органах та установах, як правило (тому що владу можуть і узурпувати), делегована так званими контр-суб'єктами влади — громадянами чи підданими відповідної держави, тобто народом. Державні органи, як і зайняті в них суб'єкти, лише опосередковують (репрезентують) собою по­тенційну владу всіх інших громадян цієї країни. Отже, дер­жавна влада сучасного зразка є не безпосередньою, а делегова­ною владою від усіх громадян держави тим її членам, що вико­нують управлінські функції в державних органах і установах.

Владні органи держави це не тільки її структурні елемен­ти, вони утворюють свій функціональний апарат, тобто влас­ну систему владних державних установ — управлінських організацій, працівники яких у свою чергу виконують коор­динуючі владні функції та дії, що визначені державою та її органами. Такі владні державні установи слід відрізняти від усіх інших державних підприємств, установ і організацій, які функціонують в галузях освіти, культури, охорони здоров'я, у промисловості, транспорті, енергетиці, комунальному гос­подарстві, будівництві тощо. Створені органами державної влади державні установи є особливими організаціями, що спеціально слугують досягненню спільних цілей та специфіч­них завдань шляхом розподілу і координації, впорядкування й узгодження питань спільної діяльності та необхідних для цього засобів (ресурсів), — матеріальних, соціальних, інфор­маційних, фінансових, духовно-культурних, часових, про­сторових та ін. Діяльність працівників цих установ ґрунту­ється виключно на основі визначених норм, зразків та ета­лонів, формалізованих правил, які мають здебільшого право­вий характер.

Працівники державного апарату як суб'єкти державної влади, на відміну від інших носіїв влади в суспільстві, вико­нують свої владні функції професійно. Усі вони повинні мати відповідну освіту та управлінській досвід, як правило, звіль­нені на цей час від інших (особливо підприємницьких, комерційних) видів діяльності, отримують встановлену держа­вою винагороду (заробітну платню). Крім того, визначені за­коном працівники державного апарату і деякі суб'єкти дер­жавної влади мають спеціальний статус — державних служ­бовців, тобто перебувають на державній службі1. Державні службовці мають володіти спеціальною фаховою підготов­кою, професійними знаннями та вміннями; відповідно до ква­ліфікації їм присвоюються кваліфікаційні розряди, а за зас­луги перед народом і державою — надаються нагороди.

Отже, державні службовці, які працюють в органах дер­жавної влади і владних державних установах, складають кад­ровий державний апарат; у змісті їх діяльності та відносинах з людьми державна влада фізично втілюється і фактично ре­алізується. Це виявляється в тому, що її суб'єкти:

1) мають спеціальну підготовку, фахові знання, професійні вміння і навички з виконання владних функцій;

2) вони звільнені (на цей час) від усіх інших справ, занять, видів професійної діяльності;

3) отримують за свій труд встановлену державою чи її владни­ми органами спеціальну винагороду (заробітну платню та ін.).

Держава як комплексний інститут політичної сфери утво­рює власну інфраструктуру політико-правових інститутів (у тому числі підінститутів, органів, установ), що залежать від поділу функцій та професіоналізації управлінської праці, а також від ціннісних і діяльнісних ознак держави (таких як суверенність, легальність, керованість, контрольованість то­що). В узагальненому плані такі утворення називають інсти­тутами державності.

Петришин А. В. Государственная служба. Историко-теоретические предпо­сылки, сравнительно-правовой и логико-понятийный анализ. — X.: Факт, 1998; Игнатов В. Г., Белолипецкий В. К., Понеделков А. В. и др. Профессио­нализм в системе государственной службы. — Ростов н/Д, 1997; Турчи-новА. И. Должности государственной службы // Государственная служба: Теория и организация. — Ростов н/Д, 1998; Мальцев В. А. Государственный служащий современного типа. — М.; Н. Новгород, 1995.

До головних політико-правових інститутів провідні вітчиз­няні та зарубіжні правознавці відносять найважливіші орга­ни держави1, які складають підґрунтя державної структури:

— парламент;

— уряд;

— президентство;

— вищі органи конституційного контролю;

— інститути представництва політичних інтересів (вибори, партії, рухи, громадські інституції, політичні клуби) та ін.

У сучасних державах спостерігається тенденція зростання кількості та різноманіття органів державної влади, владних державних установ і державних посад. Проте в межах однієї країни всі разом вони мають складати відносно цілісну систе­му. Отже, головними елементами сучасної державності є:

1) інститут глави держави з відповідними йому установами і посадами;

2) законодавчо-представницькі органи, що також предс­тавлені відповідними державними інституціями, установами та посадами;

3) виконавчо-розпорядчі органи, які складаються з уповно­важених державних установ, структур і посад;

4) система юстиції та судова влада, які в кожній державі виконують досить типові функції, але водночас представлені специфічними за національно-історичною формою інститу­ціями, установами і професійними посадами;

5) інститути контрольної влади в державі, що набули юри­дичної форми контрольно-розпорядчих органів та інших від­повідних структур.

1 Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты / Пер. с фр. — С. 51-88, 92-102; Чиркин В. Е. Государствоведение. — С 127-129, 268-357; Гомеров И. Н. Государство и государственная власть. — С. 584—735.

Велике різноманіття досвіду міжнародної політичної прак­тики і форм держав у світі складає підстави для різних кла­сифікацій політико-правових інститутів державності.

Фахівці вважають, якщо трактувати інститут як цілісну організаційно-функціональну структуру, то в різних із них відповідно домінують або організаційні, або функціональні якості та риси.

До інститутів з організаційною домінантою слід віднести насамперед інститут глави держави та його підінститут президента, що має місце в більшості країн світу. Він утілю­ється в існуванні вищої посадової особи в державі, апарату управління, що їй підпорядкований (у президентських рес­публіках), адміністрації президента (напівпрезидентських республіках), канцелярії президента (у парламентських рес­публіках), а також — офіційній резиденції та державних відносинах (президентський штандарт, державний прапор над президентським палацом тощо). До цього ж типу, безпе­речно, належать також інститути парламентаризму і пар­ламенту, уряду, політичної партії та ін.

До функціональних політико-правових інститутів, які не завжди пов'язані з одним специфічним органом, належать: інститут державної влади, інститут виборів, референдуму, інститут надзвичайного стану, інститути вето, імпічменту та ін. Слід зазначити, що поділ на ці дві групи інститутів дер­жавності є досить умовним. Адже будь-який орган держави, посадова особа (наприклад уряд, президент) виявляють себе, головним чином, у діяльності; також і функція, зрозуміло, завжди пов'язана з діяльністю тієї чи іншої політичної суб­станції (організації, установи, органу держави).

У межах іншої класифікації за критерієм складності мож­на виокремити прості й складні (комплексні) політико-пра-вові інститути.

Прості інститути представляють собою цільну, елементар­ну політико-правову субстанцію, яку неможливо поділити на більш дрібні інститути — у ряду, референдуму, парти, надзви­чайного стану, парламенту, вето, адміністративного конт­ролю представників держави за законністю діяльності органів місцевого самоврядування та ін.

Комплексні політико-правові інститути складаються (чи містять у своїй інфраструктурі) інші політичні інститути або підінститути. До них перш за все слід віднести: інститут дер­жави (будується з численних інституцій державності); інсти­тут глави держави (варіанти його підінститутів — монарх, президентство); інститут форми держави, що складається з підінститутів: форми правління, територіального устрою та державно-політичного режиму. У свою чергу, як відомо, дер­жавно-територіальний устрій містить підінститути феде­ралізму, унітаризму, автономії, адміністративно-терито­ріального поділу унітарної держави; інститут політичного плюралізму включає підінститути партиципації, багато­партійності, ідеологічного плюралізму, політичної конку­ренції тощо. Інститут контрольної влади (як її визначено в конституціях Алжиру, Швеції тощо) містить свої підінститу­ти1, що діють у більшості країн у формі органів консти­туційного контролю, прокуратури, омбудсмена або парла­ментських комісарів, робітничо-селянської інспекції та на­родного контролю (за радянських часів), генеральних конт­ролерів, контрольних палат чи контрольних управлінь, на­родних правозахисників та ін.

Крім того, інколи дослідники вирізняють головні та не­основні політико-правові інститути, тобто останні нібито при­микають до перших, виступаючи додатковими. Так, до одного з головних і найширших інститутів політики — державної влади, як її невід'ємні (атрибутивні) ознаки, належать такі неосновні інститути, як державний суверенітет, автономія (внутрішня та зовнішня); до інституту виборчої системи (ви­борів) належать як додаткові інститути політичного пред­ставництва, право голосу, політичної конкуренції; інститут представника державної влади на місцях (у певних адміні­стративно-територіальних одиницях), пов'язаний з інститу­том контролю держави за діяльністю місцевого самовряду­вання (наприклад у Франції, Росії).

ЧиркинВ. Е. Государствоведение. — С. 358-374.

Зрештою, класифікацію державних політико-правових ін­ститутів досить природно здійснити відповідно трьом гілкам державної влади (законодавчої, виконавчої та судової). У ме­жах сфери дії кожної з них можна виокремити декілька одно-порядкових інститутів, які можуть бути як простими, так і комплексними, головними чи додатковими. Наприклад, гіл­ка законодавчої влади створює перш за все інститути парла­ментаризму, законотворчості, делегованого законодавством, парламентського контролю та ін. Виконавча влада реалізує інститути відповідального уряду, президентства чи монарха, особливого режиму прямого президентського правління то­що. Гілка судової влади характеризується своїми політико-правовими інститутами — конституційно-правового контро­лю, судово-правової охорони, прав і свобод людини, судової відповідальності вищих посадових осіб та ін.

За сучасних умов проблема структури і змісту функціону­вання політико-правових інститутів набуває нового звучання насамперед тому, що в діяльності всіх ланок влади не завжди враховуються соціальні наслідки. Оскільки йдеться про по-літико-правові інститути державності, то діяльність, що їх характеризує, має бути спрямована не тільки на створення належної процедури, але й на досягнення певного ефекту в змісті суспільних відносин; з правової точки зору вона висту­пає як встановлення належного співвідношення норм мате­ріального і процесуального права.

Сьогодні також на часі ставити питання про сутність і за­дачі будь-яких політико-правових інститутів, враховуючи, що це — відносно виокремлені організаційно-функціональні структури держави і стабільні форми публічної політики, що виконують власні специфічні функції в цілісній системі дер­жавно-політичного регулювання суспільних відносин засоба­ми правового й політичного впливу. Отже, можна констатува­ти, що ефективність політико-правових інститутів держави та суспільства вимірюється не лише досконалістю їх струк­турної побудови та функцій, але й тим, які соціально-політичні наслідки має ця діяльність, чи відповідає вона на-

зрілим соціальним проблемам і включає їх до програм прак­тичної реалізації.

Правова політика держави

У процесі демократизації суспільних відносин і формуван­ня інститутів громадянського суспільства, у ході усвідомлен­ня соціальної цінності права і природних прав людини, що гу­маністично трансформують суть всієї юридичної системи, по­няття «правова політика» слід визначати як систему право­вих ідей, цілей, принципів і завдань, що реалізуються завдя­ки праву та у сфері дії права. Отже, правова політика — це ме­ханізми і програми соціально-правового регулювання, що опосередковані публічною владою.

В ідеалі, правова політика об'єктивно обумовлена волею народу (громадянського суспільства) і суб'єктивно опосеред­ковується його повноважним представником — державою. Це зумовлене тим, що переважна частина внутрішньої та зовніш­ньої політики держави регулюється за допомогою права і його норм, втілюється у законодавчі форми і спирається на міжна­родно-правові принципи.

Сучасна інтерпретація змісту правової політики не може обмежуватися лише вузьким, прикладним підходом, який зводить її призначення лише до утилітарних завдань оцінки адекватності чинного законодавства і подальшого удоскона­лення юридичної системи держави. Вбачається, що за сутніс­тю своєю і соціальними цілями правова політика — це особ­ливий необхідний компонент державної політики, засіб юри­дичної легітимації, закріплення й забезпечення політичного курсу країни, санкціонованого волею народу і його політич­них лідерів, що відбивається у діяльності владних структур.

Серед різновидів правової політики варто виокремити нормотворчу, карно-виправну, судову, кримінальну, слідчу, на­глядову, правоохоронну, цивілістичну та ін.

Змістовна структура правової політики досить широка і різноманітна, її компонентами є:

— стратегія законотворчості;

— принципи правового регулювання;

— конституційне будівництво;

— судово-правова й адміністративна реформи;

— пошук оптимальної реформи парламентаризму, вдоско­налення виборчого права і кодифікованих галузей права;

— зміцнення законності, правопорядку, дисципліни, врешті — самої державності.

Різко окреслених, застиглих меж правової політики не мо­же існувати. Маючи відносну стабільність, правова політика схильна до мінливості під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників; отже, в ній з'являються нові напря­ми, дещо по-іншому акцентуються пріоритети, відбувається переоцінка цінностей. Так, після вступу до Ради Європи із правової політики України послідовно було вилучено практи­ку застосування смертної кари, переглянуто з більш гуманіс­тичних позицій діяльність пенітенціарної системи тощо.

У консолідованому вигляді правова політика документаль­но втілюється у Конституції України, законах і кодексах, інших нормативно-правових актах, спрямованих на охорону і відтворення суспільних відносин, що склалися, і сформовано­го політичного режиму. При всій складності і суперечливості соціальних зв'язків право здатне внести стабільність і впо­рядкованість у цей «клубок суспільних відносин», адже воно є найбільш стабільною та упорядкованою формою спільного життя людей, що належать до різних соціальних верств і груп. Тому не можна не погодитись із Р. Штаммлером, який зазначав, що «існує лише єдина ідея, яка з безумовною прин­циповістю дійсна для будь-якого права, — це ідея людського спілкування»1.

Штаммлер Р. Сущность и задачи права и правоведения. — М., 1908. —С. 75.

Аналізуючи інститут правової політики, слід визначити її стрижневі принципи щодо завдань побудови цивілізованої правової держави. До них варто віднести: соціальну обумов­леність і наукову аргументованість; стійкість і передбачува­ність; легітимність і демократичність; моральність і гуман­ність; гласність і справедливість; пріоритетність прав людини у поєднанні з інтересами суспільства і держави; відповідність міжнародно-правовим стандартам тощо.

Крім того, феномен правової політики можна характеризу­вати через сукупність властивих їй атрибутивних рис і ознак. Найважливіша властивість правової політики — її державно-вольовий характер і владно-імперативний зміст. Звідси ви­пливають невід'ємні риси правової політики:

1) заснована на праві і здійснюється юридичними методами і засобами;

2) охоплює, головним чином, правову сферу діяльності;

3) при необхідності спирається на легальний примус за до­помогою «особливого апарату» держави;

4) є публічною, офіційною;

5) вирізняється нормативно-організаційними засадами.

Звичайно, сучасна правова політика української держа­ви — це політика ритму життя перехідного періоду, із власти­вими їй недосконалостями, зигзагами і непослідовністю. Пе­рехідні стани суспільства («транзит у демократію») є природ­но нестабільними і суперечливими, звідси прогалини, вади, «забігання вперед» чи відставання в правовій політиці, в тому числі — застосування «шокової терапії» радикальних ре­форм, які випереджують правосприйняття їх населенням.

Головним завданням правової політики суверенної Украї­ни залишається юридичне забезпечення всього спектра со­ціальних реформ, стабільності та правопорядку в країні. Сьогодні, на жаль, це завдання не реалізується як належить. Процес законотворчості і правозастосування поки ще далекий від оптимальних форм і необхідної динаміки. Країні потрібна дієздатна і сильна влада, але не менше їй потрібні сильні й ефективні закони, які «тримали б у межах правового поряд­ку» саму владу та її інститути.

Правова політика України визначається і виробляється її легітимними суб'єктами — Президентом країни, Верховною Радою, депутатським корпусом, Кабінетом Міністрів, Кон­ституційним Судом і Верховним Судом України, іншими представницькими і виконавчими, а також судовими органа­ми влади, що мають право законодавчої ініціативи чи повинні здійснювати правозастосовчі і правоохоронні функції. Так, органи судової, прокурорської, слідчої та іншої юрисдикції, здійснюючи величезну правовиконавчу і правоохоронну практичну діяльність, нерідко суттєво коригують правову політику держави у контексті своїх повноважень. Вони, з од­ного боку, висвітлюють у ній слабкі та міцні сторони, вади і переваги, а з іншого — вносять необхідні пропозиції та реко­мендації щодо її вдосконалення. Особливе місце в цьому про­цесі відіграє Конституційний Суд України, який своїми функ­ціональними діями сприяє не тільки справедливому порядку прямої дії норм Конституції України, належним чином тлу­мачить їх сутність і зміст, але й підтримує відповідність пра­вової політики держави конституційному ладу.

Отже, головним організатором і координатором правової політики є держава з її могутнім управлінським апаратом і владними прерогативами. Залишаючись генератором і коор­динатором правової політики, демократична держава сприяє опосередкованій участі в правотворчості політичним партіям, громадським організаціям, рухам, об'єднанням вчених і гро­мадян, якщо не безпосередньо, то через пресу, суспільну дум­ку, офіційні канали й інститути плебісцитарного представ­ництва.

Основними методами здійснення правової політики є пере­конання у раціональності, доцільності певних рішень та нор­мативних положень, а також примус (легітимний, соціально виправданий). Різні форми вияву і сполучення цих методів створюють широкий арсенал засобів і технологічних прийо­мів правового впливу на людей: виховання, покарання, юри­дична відповідальність (позитивна і негативна), санкції (за­охочувальні і карні), превенція, юридична освіта, розвиток правової культури і правосвідомості. Можна також стверджу­вати, що більшість форм реалізації права (дотримання, вико­нання, використання і застосування) за суттю своєю збіга­ються з формами проведення правової політики.

Зміст правової політики багатомірний та, незважаючи на автономність, певним чином конгломератний. Це пояснюєть­ся тим, що правова політика не може реально існувати в ра­фінованому, дистильованому стані, у відриві від тих галузей життя та форм буття людей, яким нібито не властиві суто юридичні засоби. Однак правова політика виступає засобом акумуляції та вираження різних соціальних інтересів, потреб, прагнень (економічних, політичних, культурних, етнічних тощо), отже, — несе на собі їх відбиток та харак­терні ознаки. Узагальнюючи різні галузі людської діяль­ності, вона синтезує їх в юридичних нормах та інститутах (наприклад, інститути прав людини, виборів, парламента­ризму; кодекси — цивільний, кримінальний, податковий, митний тощо). Тобто правова політика здійснює на ці сфери необхідний стабілізуючий вплив. Саме звідси виникли зміша­ні по суті та нерозривні поняття — «економічні закони», «соціальне законодавство», трудове, адміністративне, подат­кове право і багато інших. Отже, правова політика тісно по­в'язана з усіма іншими різновидами політики і тяжіє до охоп­лення всього різноманіття громадських стосунків.

Запитання для самоконтролю

1. Якими соціальними і політичними чинниками зумовлене виникнення держави як політико-правового інституту?

2. Чому держава, як організація політичної влади, сприяє здійсненню в межах визначеної території певних соціальних ін­тересів (класових, національних, загальнолюдських, релігійних та ін.)?

3. Охарактеризуйте суттєві ознаки, які держава має на відміну від інших політичних інститутів та соціально-політичних утво­рень.

4. Що поєднує і що відрізняє публічну політичну владу і владу державну?

5. Система яких функцій (внутрішніх і зовнішніх) характери­зує діяльність держави?

6. Наведіть типології держав, що розроблені в політичній і пра­вовій науці?

7. Які можливості надає класифікація форм держави (за В. Чиркіним) на монократичну, полікратичну і сегментарну?

8. З якою метою створюються політико-правові інститути дер­жавності?

9. Які елементи складають інфраструктуру політико-правових інститутів сучасної держави?

10. Покажіть, що форма державного правління характеризує порядок утворення та функціонування вищих органів державної влади, їх відносини між собою та з громадянським суспільством.

11. Доведіть, що форма державного устрою відбиває спосіб по­літичного об'єднання населення певної території, зв'язок грома­дян і держави через владно-політичні й територіальні утворення.

12. Чому правова політика держави є показником її характеру, типу і ціннісної спрямованості?

13.3 яких компонентів діяльності держави і публічної політи­ки формується зміст правової політики?

Рекомендована література

1. Агаев М. Б. Президентская власть в системе государственной власти. — М., 1994.

2. Босхолов С. С. Основы уголовной политики. — М.: ЮрИн-фоР,1999.

3. Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. — Изд. 2-е, перераб. и доп. — М.: Логос, 1998.

4. Гомеров И. Н. Государство и государственная власть: Пред­посылки, особенности, структура. — М.: Изд-во ЮКЭА, 2002.

5. Герасіна Л. М. Інституційна природа державної влади та сис­тема її політико-правових інститутів // Державне будівництво та

місцеве самоврядування: 36. наук, праць. — Вид. 5. — X.: Право, 2003.

6. Государственное управление: История и современность. — М., 1998.

7. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические инсти­туты / Пер. с фр. — М.: Юристъ, 2002.

8. Игнатов В. Г., Белолипецкий В. К., Понеделков А. В. и др. Профессионализм в системе государственной службы. — Рос­тов н/Д., 1997.

9. Мальцев В. А. Государственный служащий современного ти­па. — М.; Н. Новгород, 1995.

10. My хаев Р. Т. Хрестоматия по теории государства и права, политологии, истории политических и правовых учений. — М., 2000.

11. Ортега-и-Гассет X. Восстание масс // Избранные труды. — М., 1997.

12. Панов М. І., Герасіна Л. М. Правова політика як універсаль­ний феномен соціального буття//Право України. — 2001. — №8.

13. Петришин А. В. Государственная служба: Историко-теоре-тические предпосылки, сравнительно-правовой и логико-поня­тийный анализ. — X.: Факт, 1998.

14. Российская правовая политика: Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. — М.: Изд-во НОРМА, 2003.

15. Тацій В. Я., Тодика Ю. М. Функціонування державної вла­ди в аспекті конфліктології // Право України. — 1997. — № 3.

16. Чиркин В. Е. Государствоведение. — М.: Юристъ, 1999.

17. Чиркин В. Е. Современное государство. — М.: Международ­ные отношения, 2001.

18. Чиркин В. Е. Государственное управление. — М.: Юристъ, 2002.

19. Шаповал В. Державний лад країн світу: Довідник. — К.: Український Центр Правничих Студій, 1999.

20. Simon Y. R. Philosophy of Democratic Government. — L., 1993.

Кирилюка