Утвердження християнства на русі
Одним з найважливіших заходів, проведених Володимиром 988 p., було проголошення християнства державною релігією. Християнство утверджувалося у східних слов'ян протягом тривалого і складного періоду, який розпочався задовго до його князювання і продовжувався після нього.
Знайомство слов'ян з християнською релігією відбулося, за не зовсім чіткими свідченнями письмових та археологічних джерел, ще в антську епоху. Цьому сприяли економічні та політичні контакти з римським світом і Візантією. Вчені вважають за цілком достовірний факт хрещення слов'янського князя Бравдина наприкінці VIII—на початку \Х ст. у м. Сурож над Чорним морем, описаний в "Житії св. Стефана Сурозького".
Важливим етапом стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. За візантійськими джерелами, 860 р. русичі здійснили похід на Візантію і ледве не захопили Константинополь. Імперія змушена була укласти договір, однією з важливих статей якого було хрещення Русі. Християнство, однак, не стало панівною ідеологією, бо хрестилася лише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Нова релігія зустрічала опір не тільки народу, а й значної частини панівної верхівки. Мабуть, саме тому язичник Олег, опираючись на антихристиянські сили, 882 p. вбив Аскольда і став князем у Києві. Відродження язичництва в часи Олега засвідчує договір 907 р. з Візантією.
Ситуація змінилася після смерті Олега, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Під час заключення договору 944 р. з Візантією язичники і християни виступають як рівноправні спільноти. У Києві на Подолі на той час вже існувала християнська церква св. Іллі.
Велика княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль до поширення нової релігії. Однак їй не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава.
На початку свого правління Володимир, маючи намір зміцнити державу, вирішив створити новий поганський пантеон, об'єднавши в ньому верховні божества окремих племен. Однак язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества не могло служити об'єднавчій політиці київського князя, не відповідало вимогам тогочасного суспільства. Стара релігія стала гальмом суспільного поступу.
Християнство, що вже досить глибоко вкорінилося на Русі, стало офіційною державною релігією 988 р. Після хрещення Володимира, яке відбулося в Херсонесі, нову релігію стали впроваджувати по великих містах Київської держави, часто навіть примусово.
Введення нової віри зміцнило міжнародний авторитет Київської Русі, вивело її в число передових європейських країн, сприяло розширенню економічних і культурних зв'язків з багатьма народами, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури та мистецтва.
Оцінюючи видатну роль християнства в розвитку культури Київської Русі, навряд чи було б правильно вважати християнську церкву винятковим фактором її всесвітньо відомих досягнень, однак саме вона взяла на себе роль головного стимулятора та організатора цього процесу.
КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
В епоху Київської Русі створена яскрава й самобутня культура, яка розвинулася на основі матеріальних і духовних здобутків народу, творчого засвоєння досягнень інших слов'янських земель, країн Західної Європи, Візантії, Кавказу, Азії.
РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА. В історичному розвитку Київської Русі християнська церква відігравала надзвичайно важливу роль. Як офіційна ідеологія християнство спрямовувало культурний розвиток Русі, а церковна організація відігравала суттєву роль у політичному житті країни.
Початки церковної організації на Русі сягають ще часів Аскольда, коли після першого хрещення Русі 860 р. було створено митрополію. Візантійський патріарх Фотій надіслав у Київ архієпископа Михайла Сірина та шістьох підлеглих йому єпископів. Боротьба між християнством і язичництвом аж до офіційного запровадження християнства 988 р. позначилася на церковній організації, яка то занепадала, то піднімалася. Лише з часу релігійної реформи Володимира, яка остаточно утвердила християнство в ролі державної релігії Київської Русі, розбудовується церковна структура.
На чолі церкви стояв київський митрополит, який призначався, як правило, з Константинополя. Спроби Візантії через церкву впливати на політику Русі зустрічали опір. Свідченням цього можуть бути факти висвячення у митрополити осіб руського походження — Іларіона, Климента Смолятича. Важливим кроком у зміцненні незалежності церкви було також створення культу власних святих, першими такими національними святими стали князі Борис і Гліб, по-зрадницьки вбиті своїм братом Святополком.
У великих містах сиділи єпископи, що керували церковною округою, єпархією. Однією з найстарших була єпархія у Переяславі. Мабуть, уже наприкінці X ст. існували єпископські кафедри у Білгороді, поблизу Києва (тепер с Білгородка), Чернігові, Володимирі на Волині та інших містах. Церковна організація, спираючись на підтримку влади, створила струнку і добре організовану систему управління, необхідну для відправлення політичних і правових функцій, керівництва церковним життям.
Після впровадження християнства виникають монастирі. Перші офіційні відомості про них належать до часів Ярослава Мудрого, однак цілком ймовірно, що монастирі існували вже за Володимира. В джерелах згадується про майже 70 великих монастирів. Найбільшим був Києво-Печерський монастир. Крім нього, вже в XI ст. у Києві існували Михайлівський, Видубицький, Федорів та інші монастирі. Були монастирі також в окремих землях Київської держави. Так, уже в другій половині XI ст. існував монастир в околиці Володимира на Волині.
Церкви та монастирі були важливими осередками освіти, літератури і мистецтва. Духовенство висунуло із свого середовища таких видатних діячів культури, як літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапіт та багато інших.
ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА. Писемність у Київській Русі була відома ще до запровадження християнства. Про це свідчать
угоди Русі з греками, в яких містяться вказівки на те, що обидві держави розв'язували різні спірні питання "не тільки на словах, а й на письмі". За договором 944 р. вимагалося, щоб посли та купці з Русі пред'являли у Візантії спеціальні грамоти, підписані самим князем.
Арабський письменник Ібн Фадлан, спостерігаючи за обрядом поховання руса 92 і p., відзначив, що на кургані поставили дерев'яного стовпа й написали на ньому ім'я небіжчика та ім'я царя русів. Інший арабський письменник Ель Масуді (помер 956 р.) згадував про написані на камені знаки в одному з руських храмів. Про письмена, вирізьблені на дереві, говорить арабський вчений X ст. Ібн ель Недіма. На думку вчених, це було давнє докирилівське письмо — черти і різи. Існування писемності до введення християнства підтверджують і відкриття археологів. На посудині-амфорі першої половини X ст. із Гніздовського могильника біля Смоленська продряпано напис 'Тороухща", що вказує на речовину, яку зберігали в ній, — можливо, гірчицю або, ймовірніше, горючу рідину, мабуть, нафту.
Одним з найвагоміших доказів існування докирилівського письма вважають відкриття у Софійському соборі Києва давньої азбуки, що складалася з 27 літер, з них 23 літери — з грецького алфавіту, решта — спеціальні букви для передачі слов'янських звуків: б, ж, ш, щ. Ця азбука, мабуть, була перехідним варіантом від грецького алфавіту до кирилиці. її виникнення відносять до часу, який передував створенню слов'янської азбуки 863 р. Кирилом і Мефодієм. Після введення на Русі християнства кирилиця поступово витіснила стару писемність.
Нечисленні рукописи, що дійшли до нас, свідчать про високий розвиток книжкової справи у Київській Русі. Найдавнішою книгою, що збереглася, є знамените "Остромирове євангеліє", писане в Києві 1056—1057 pp., та "Ізборник Святослава" 1073 р.
Про поширення писемності серед різних прошарків населення свідчать написи на різноманітних виробах ремісників — корчагах, цеглинах, хрестах та іконах, пряслицях. На мечі із Фощеватої, що в Подніпров'ї, виявлено напис "Коваль Людота". В 1068 р. зроблений напис на камені із Тмуторокані. Доволі часто робилися написи на стінах різних будівель і церков. Вони відомі з Києва, Чернігова, Переяслава, Галича та інших міст. Понад 300 написів різного часу відкрито в Софії Київській і серед них один з найбільш ранніх — запис про смерть Ярослава Мудрого 1054 р. Українські грамоти, писані на березовій корі, відкрито у Звенигород!. Разом з добре знаними берестяними грамотами Новгорода та інших міст Північної Русі вони є важливим джерелом вивчення писемності на Русі.
Поширення писемності стало важливою умовою розвитку школи та освіти. Освіта на Русі перебувала в руках церкви і була зосереджена переважно у монастирях. Постійно піклувалися про освіту князі, багато з яких були глибоко освіченими людьми. Вже Володимир почав віддавати дітей "на учення книжне". Навчання письму велось не тільки в Києві при Десятинній церкві, а й у тих містах, куди Володимир посилав своїх синів для управління землями — Чернігові, Володимирі, Полоцьку та ін. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на покритій воском дощечці з допомогою писал — металевих або кістяних стрижнів з загостреним кінцем і лопаткою у верхній частині. Гострим кінцем писали букви і слова, а лопатками згладжували написане. Для кращого запам'ятовування алфавіту букви писали на окремих предметах. Про це свідчать пряслиця з Любеча, гребінець з Берестя, дерев'яна дощечка з Новгорода. Великі тексти писали на березовій корі.
Високоосвіченою людиною був Ярослав Мудрий, який "до книг мав нахил, читаючи часто вдень і вночі". 1037 р. при Софійському соборі відкрито школу нового типу, в якій навчали не тільки грамоті, а й вивчали греку і латину, студіювали філософські твори, основи медицини. Тут же була велика збірка книг, які переписували і перекладали з грецької на слов'янську мову. З'являються книгозбірні і в інших містах.
Навчання велось також при монастирях. Особливо важливим освітнім осередком був Києво-Печерський монастир.
ЛІТЕРАТУРА І ФОЛЬКЛОР. Усна народна творчість, яка передавалася із покоління в покоління, стала важливим джерелом
літературних творів та літописання Київської Русі. Численні народні пісні, перекази, казки, легенди, прислів'я зберегли риси та нашарування давніх епох. Ще дохристиянської пори сягають русальські пісні. Дуже давнє походження мають обрядові пісні — весільні, похоронні, різного роду плачі й голосіння.
Великий інтерес становлять перекази, які містять реальний історичний матеріал часів Київської Русі, зокрема, про Вольгу Святославича, прототипом якого прийнято вважати Олега, або пов'язані з іменами Володимира Святославовича та його дружинників.
Деякі історичні перекази та легенди увійшли в літературні та літописні твори. Зокрема, легенда про трьох братів — засновників Києва фігурує в "Повісті минулих літ".
Виникнення писемності у східних слов'ян створило умови для перетворення усної народної творчості в писемну літературу. Літературна спадщина Київської Русі була винятково багатою. За підрахунками окремих вчених, у XI—XIII ст. в обігу по всій території Русі перебувало близько 140 тис. книг декількох сотень найменувань. Страшні руйнування, заподіяні татаро-монголами в середині XIII ст., та війни в наступні часи призвели до величезних втрат.
Один з найдавніших творів — "Слово про закон і благодать", де поставлено питання про місце Київської Русі серед інших держав, написав митрополит Іларіон між 1037 і 1050 pp. Ігумен Печерського монастиря Феодосій створив низку повчань та послань. Досить розповсюдженими були життєписи святих і діячів церкви. Монах цього ж монастиря Нестор створив "житія" Бориса і Гліба, Феодосія Печерського. Багато житійних творів, пов'язаних з цим відомим монастирем, лягли в основу "Києво-Печерського патерика", який займає визначне місце серед пам'яток давньої літератури.
Крім діячів церкви літературні твори складали високоосвічені князі. Таким є, зокрема, знамените "Повчання дітям" Володимира Мономаха, в якому він виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність на користь людей і держави.
Самобутнім явищем в літературі є літописи. їх виникнення відноситься до часів запровадження писемності, коли в різних містах велися якісь записи за роками. Створення найдавнішого літопису деякі дослідники пов'язують ще з часами Аскольда. Проте цей, як і наступні літописні зведення, не збереглися, однак були використані при складанні Нестором-літописцем "Повісті минулих літ" — комплексу літописних праць, що створювався між 1112 і 1119 pp. Ця велична історична праця, в якій подається зв'язний виклад історії Русі, пронизана ідеєю міцної держави і влади. Як пам'ятка літератури та історична праця "Повість минулих літ" посідає видатне місце в тогочасній європейській літературі.
Літописи на Русі писалися не тільки в столиці — Києві, а й у багатьох інших містах. Досить рано з'явилося літописання в Галицькій землі. Очевидно, в Перемишлі була написана "Повість про осліплення Василька", в якій описувалось осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславича 1097 р. і воєнні події 1098—1099 pp. Цей твір увійшов у "Повість минулих літ''. Уривки перемишльського літописання 80—90-х років XI ст. збереглися в польській хроніці Длугоша, галицькі літописні повідомлення — в Київському літописі XII ст.
Дослідники зазначають, що галицько-волинському літописанню властива своєрідна літературна манера, любов до епітетів, метафор, ліричність і драматизм. Саме в тиком) стилі написане "Слово о полку Ігоревім". В ньому з великою майстерністю викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, який закінчився поразкою і полоненням князя. Автор цієї безсмертної поеми закликав до єдності князів у боротьбі з ворогами, виступив палким патріотом рідної землі.
У літературі Київської Русі значне місце посідали перекладні твори. Крім богослужебних книг, перекладалися з грецької мови також історичні, філософські, природничі праці й трактати.
АРХІТЕКТУРА ТА ЖИВОПИС. Будівельники Київської Русі створювали чудові споруди з дерева, каменю й цегли. Основним будівельним матеріалом служило дерево, з нього споруджували житло, оборонні та інженерні будівлі. Житла переважно були одноповерховими, у великих містах іноді двоповерховими, з ганками, галереями, переходами, їх стіни мали зрубну або каркасно-стовпову конструкцію.
При будівництві оборонних споруд довкола міст, замків і фортець поверх земляних валів влаштовували дерев'яні стіни — частоколи. Інколи вали зміцнювались усередині дерев'яними зрубними конструкціями, які засипали землею або залишали пустотілими і використовували під житло чи господарські потреби. Стіни зрубів виводили на поверхню і вони утворювали оборонні конструкції на валах. У наскельній фортеці Тустань, що в Карпатах, дерев'яні оборонні стіни закріплювали в пазах, які вирубували в скелі. В цій фортеці існувала п'ятиповерхова дерев'яна забудова. Дерево використовували також при спорудженні оборонних веж, в'їздів, підйомних мостів. У деяких містах деревом вимощували вулиці.
Ще до офіційного введення християнства на Русі існувала кам'яна архітектура. В договорі 944 р. згадується соборна церква святого Іллі та княжий терем у Києві. Можливо, що остання згадка стосується залишків одного з палаців, відкритих археологами біля Десятинної церкви. Сама ж церква Богородиці (Десятинна) була збудована протягом 989—996 pp. Князь Володимир дарував на її утримання десятину своїх прибутків, звідки й назва. Десятинна церква була не просто княжим храмом, а кафедральним, розрахованим, мабуть, на митрополію.
За часів Ярослава Мудрого розширюються межі укріпленої частини Києва і її найбільш величавою спорудою стає Софійський собор, будівництво якого розпочалось 1037 р. Крім богослужінь, у соборі відбувалися урочисті державні церемонії, укладалися договори. Тут садили на престол київських князів, здійснювали їх захоронения.
У 30-х роках XI ст. споруджуються також головні міські ворота Києва — Золоті Ворота з надбрамною церквою. Серед архітектурних пам'яток, споруджених у Києві в другій половині XI ст., виділяється Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073—1089), який у XII ст. служив зразком церковного будівництва.
Крім столиці, розгортається будівництво монументальних споруд в інших містах. У Чернігові зводиться Спаський собор, за зразком Київської Софії будують Софійські собори у Новгороді та Полоцьку. Наприкінці XI ст. споруджують Михайлівську церкву та єпископські ворота у Переяславі. На західних окраїнах Київської держави у Перемишлі в X—XI ст. побудовано палац та білокам'яну круглу церкву-ротонду. Дальший розвиток церковного будівництва на Русі пов'язаний з виникненням в окремих князівствах своїх архітектурних шкіл, серед яких особливою оригінальністю відзначається галицька архітектурна школа.
В епоху Київської Русі високого рівня досіігли мозаїка і фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Мозаїчні зображення викладалися на стінах та підлозі з різнобарвних (майже 180 відтінків кольорів) кусків смальти — сплаву свинцю і скла. Фресковий живопис виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці.
Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського собору. Це, насамперед, постать Христа-вседержителя, що символізує владу, та найбільше в усьому мистецтві Русі (висота 5,45 м) зображення Богоматері-заступниці з піднятими вгору руками ("Оранта"). Більша частина стін та склепінь собору розписана фресковим живописом. Крім постатей святих, євангельських сюжетів багато місця займають розписи на світські теми. Серед них виділяється композиція, яка зображає засновника храму — Ярослава Мудрого та його сім'ю.
В культурі тієї доби не останню роль відігравав іконопис. Ікони писалися на дерев'яних дошках і були в усіх церквах, проте переважна більшість їх втрачена. Багато ікон привозили з Візантії, де існувала найкраща на той час школа іконописання. Джерела донесли відомості і про одного з перших іконописців — київського майстра Алімпія. Його твором вважають велику ікону "Богоматір Велика Панагія" початку XII ст. з ярославського Спасо-Преображенського монастиря. Однією з найпопулярніших на Русі була ікона Володимирської Богоматері другої половини XI—початку XII ст., яку привезли з Константинополя у Київ. Деякий час вона перебувала у Вишгороді, звідки 1145 р. Андрій Боголюбський перевіз її у Володимир на Клязьмі. Згодом ікону перенесено в Москву. До київського мистецтва часів Володимира Мономаха відносять велику ікону Георгія XI ст. з Успенського собору Московського Кремля.
До часів Ярослава Мудрого, коли велося переписування й перекладання книг, належить виникнення книжкової мініатюри. "Остромирово євангеліє", написане 1056—1057 pp. київським дияконом Григорієм, прикрашене чудовими заставками та трьома витонченої роботи мініатюрами, що зображають євангелістів. Інтерес становлять мініатюри із зображенням князя та його родини в "Ізборнику Святослава". З мистецтвом Володимира на Волині пов'язують окремі мініатюри, вміщені у Трірському псалтирі (зберігається нині в італійському місті Чівідале). Вони були виконані десь між 1078 і 1087 pp. на замовлення жінки князя Ізяслава Ярославича Гертруди, якій належала ця латиномовна книга. Важливим джерелом для вивчення історії та культури Русі є понад 700 мініатюр так званого Радзивіллівського, або Кенігсберзького, літопису, які виконані у XV ст., проте є копіями давніших оригіналів.
МУЗИКА ТА ВИДОВИЩА Народні пісні і танці, ігри та забави були джерелом розвитку цього мистецтва. Талановиті
музиканти, співці, танцюристи, мандруючи від села до села, виступали на народних святах,
ярмарках, заробляли собі на життя, знайомили людей зі своїм мистецтвом. З письмових джерел відомо про виконання при дворах князів, великих феодалів світської розважальної музики, співу та про забави скоморохів. Під 1068 р. літописець дорікає християнам, які не відвідують церкви і захоплюються "трубами і скоморохами, і гуслями, і русаліями".
Надзвичайно цінним джерелом для вивчення музично-видовищного мистецтва є знамениті фрески Софії Київської. На одній з них намальовано музиканта, який грає на смичковому інструменті, що нагадує скрипку-гудок. На іншій фресці двоє музикантів трублять у труби, третій грає на флейті, четвертий б'є у тарілки, п'ятий перебирає струни лютні, шостий грає на багатострунному інструменті, що нагадує арфу. На третій фресці зображені акробати та ряжені.
Зображення музикантів і рештки музичних інструментів трапляються також серед археологічних матеріалів. На київському срібному браслеті с зображення гусляра та дівчини і воїна, які танцюють. В археологічних матеріалах Новгорода представлені гуслі та триструнні музичні інструменти — гудки. Під час досліджень стародавнього Звенигорода виявлено сопілки та частину гуслів. Відомі також кістяні фігурки із зображеннями музикантів. Письмові джерела, пам'ятки образотворчого мистецтва та археологічні матеріали засвідчують існування в Київській Русі струнних (гуслі, гудки, лютні), духових (труби, флейти, сопілки) та ударних (бубни, металеві тарілки) інструментів.
Ще одним видом музичного мистецтва був церковний спів, який мав свій особливий стиль і вже в часи Київської Русі трансформувався з простого одноголосся у багатоголосся хору.
Своєрідним видом була також військова музика. У супроводі такої музики виступали в похід військові дружини, звучала вона під час битв, штурму ворожих фортець. Особливу роль у ній відігравали труби та бубни.
Верстюк