Етнічний склад населення й сучасні етнічні процеси в Україні

На українській етнічній території поряд з корінним народом цієї землі — українцями здавна проживали представники інших народів. Їх поселення спричинювалося географічним положенням України, історичними умовами буття, політич­ними, економічними чинниками, участю у процесі колоніза­ції та освоєння певних частин української території тощо. Залежно від дії цих факторів в Україні формувався і в різні періоди змінювався (не раз дуже істотно) склад інонаціо­нального населення та його співвідношення з корінними жителями. Особливо великий вплив на цей процес мала багатовікова експансіоністська політика чужоземних понево­лювачів, для яких фактор заселення і освоєння захопленої української землі відігравав важливу роль. В Україні налічується понад 52 млн. населення. З них 37,4 млн. — українці й близько 15 млн. — представники інших народів. Найбільшу частину інонаціонального насе­лення України становлять росіяни (11 млн. 340 тис, себ­то 21,9 %). Інші національні групи в Україні репрезентовані таким чином: білорусів — 439,9 тис. (0,8 %), євреїв — 486 тис. (0,9 %), болгар — 232,8 тис. (0,4 %), поляків — 218,9 тис. (близько 0,4 %), молдаван — 324,9 тис. (0,6 %), угорців — 163,3 тис. (0,3 %), румунів — 134,7 тис. (0,25 %), греків — 98,6 тис. (0,18 %), поволзьких та кримських татар — 86,8 тис. (0,17 %), вірменів — 60 тис. (0,12 %), німців — 37,9 тис. (0,07 %), гагаузів — 32 тис. (0,06 %). Не згаданих представників інших національностей, що прожи­вають в Україні, разом близько 800 тис. чоловік (1,5 %). Ще порівняно недавно ці дані виглядали інакше. За офіційною статистикою початку 30-х років нашого століття, відсоток населення інших національностей в Україні стано­вив 24,2%, а перепис 1989 р. зафіксував уже 27,3%.

Особливо стрімко зросла за останні 60 років частка російського населення (більш як у два рази). Така динаміка зміни етнічного складу населення України і співвідношення його корінної та інонаціональної частин — реальний результат «найсправедливішої» у світі ленінсько-сталінської національної політики.

В Україні ця політика була спрямована передусім проти її корінного населення. Засобами імперської централізовано-економічної системи і всієї потуги партійно-бюрократич­ної, ідеологічної і державно-репресивної машини українсь­кий народ був підданий перманентному винищенню, себто справжньому етноциду. Йдеться і про послідовне руйнуван­ня соціально-економічної та культурно-традиційної основи українства — українського села, і про організацію голодо­морів, масових розстрілів, виселень, переселень, заслань та інших заходів, що коштували українському народові десятків мільйонів людських життів та знівечених доль, і про налагоджену на державному рівні індустрію системної русифікації українців з інтенсивним скороченням їх націо­нального шкільництва, приглушенням і затуманенням історичної пам'яті, пригніченням національної свідомості та гідності, і про брутальне вилучення з державного обігу та звуження сфери вжитку української мови та багато інших чинників цього страхітливого механізму. Наслідки не забарилися. Уже в 30-ті роки темпи природного приросту населення України значно знизилися; до того ж помітно зменшилася частка українців у цьому прирості. І сьогодні дійшло до того, що українці, які ще якихось півсотні років тому належали до народів з найвищим природним приростом населення, мають найнижчий у світі показник — з переважанням коефіцієнта смертності над народжуваністю. В умовах тоталітаризму знекровлено, здеформовано національну свідомість, мораль, перервано міжпоколінну успадковуваність традицій, грубо зґвалтовано релігійні почуття, зміщено інші духовні ціннісні орієнтири. Чималих втрат від цієї політики зазнали й національні меншини в Україні, очевидно, крім російської. Унаслідок фактичного ігнорування їх прав на підтримання і розвиток своєї національної ідентичності, через відсутність шкіл з рідною мовою навчання, національних культурно-освітніх

закладів, дискримінацію й переслідування, виселення і пере­селення значна кількість представників цих меншин або полишила Україну, або асимілювалася — здебільшого русифікувалася.

Українці рівномірно населяють майже всю територію України, за винятком Республіки Крим та деяких південних і східних промислових районів. Майже в усіх областях України українців у сільській місцевості понад 90 %. Тільки в Криму українці становлять четверту частину сільського населення. Відсоток українців у містах значно менший — у середньому близько 67 %. Населення інших національнос­тей розміщено нерівномірно: значна частина проживає в містах, промислових центрах, на прикордонних землях і в південноукраїнських областях, де з часу їх колонізації приплив іноетнічного населення особливо великий. З XVI—XVІІ ст. на східних окраїнах України, на Слобожан­щині, а з кінця XVIII ст. — на Півдні України, у Бессарабії виникали російські поселення, які утворювали цілі острівці. Крім природного приросту, приплив російського населення в Україну постійно збільшувався внаслідок міграцій, поміщицьких і урядових переселень з російських губерній, осідання в Україні значної частини військовослужбовців, великого відсотка росіян у числі робітників промислових підприємств, державних службовців різних рівнів і рангів. У колишній царській Росії, як і в радянський час, залучення та спеціальне «вживления» росіян до органів держав-но-адміністративного апарату в Україні було важливою складовою великодержавної політики. Заохочувані пільгами і привілеями, з Росії в Україну в значній кількості переселя­лися спеціалісти різних галузей господарства. За роки тоталітаризму чисельність російського населення в Україні зросла втричі.

Поселення поляків на українській землі веде свій початок з часу загарбання Польщею Галицько-Волинського князів­ства в XIV ст. На захоплених магнатами і багатою шляхтою масивах землі поселялися селяни і дрібна шляхта з Польщі, а в містах — польські ремісники. Особливо значна кількість поляків проживала на Правобережній Україні та в Галичині. Інтенсивна польська колонізація східної Галичини і Волині тривала і в період окупації цих земель у 20—30-х роках XX ст. Кількість поляків в Україні значно скоротилася після другої світової війни у зв'язку з міждержавними угодами про репатріацію поляків з Радянського Союзу і українців — з Польщі. Тоді до Польщі переселилося з України близько мільйона поляків.

Найбільш значна кількість білорусів віддавна була розселена в пограничній з Білоруссю смузі України. Білоруси брали також участь у колонізації Слобожанщини і Південної України. Перепис населення 1989 р. свідчить, що лише 35,4 % білорусів в Україні назвали рідною свою національну мову.

До кількісно найбільших національних меншин в Україні належать євреї. Вони поселялися в Україні ще зчасів Київської Русі, займалися здебільшого торгівлею та різними ремеслами і становили значний відсоток міського населен­ня — понад 60 %. Вони володіли також і чималими земельними маєтками, особливо в східній Галичині. У роки другої світової війни єврейське населення України дуже зменшилося через масове його винищення фашистськими окупантами, а в наступні десятиліття — внаслідок еміграції до Ізраїлю та інших країн. Тепер євреї розселені переважно в містах України, більшість з них вважає рідною мовою російську.

Виникнення болгарських поселень в Україні пов'язане з колонізацією Півдня України наприкінці XVIII — у пер­ших десятиліттях XIX ст. і втечею болгар з рідної землі від турецько-османського поневолення. Нині більшість болгар живе у західних районах Одеської і приазовських Запорізької областей, а значна частина — у містах України. Здавна на українських землях, зокрема у їх півден­но-західних районах, поселялися молдовани («волохи»). Рятуючись від турецьких загарбників і феодального гноблен­ня своїх правителів-господарів, вони масово переселялися в «козацький край», засновували тут власні окремі поселення чи підселялися до українських.

Сучасні греки у південній Україні ведуть свій родовід ще з грецьких поселень у VI ст. до н. е. Упродовж наступних віків формування грецької етнічної групи на території України зумовлювалося різними чинниками політичного й економічного характеру. Важливу роль ще з княжих часів відігравала спільність греко-візантійського віросповідання. У деяких містах Центральної України (Київ, Ніжин) теж існували окремі грецькі громади. Нині більшість греків в Україні асимільована, вважає рідною мовою російську.

До найдавніших іноетнічних поселенців в Україні належать також вірмени. Поневолення Вірменії у X—XI ст. арабами і турками-сельджуками зумовило хвилі втікачів з цієї країни не тільки в Крим, а й на західноукраїнські землі. Тут виникли компактні вірменські поселення, а в ряді міст (Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Могилеві-Подільському) утворилися вірменські громади. У новіший час вірменські колонії в Україні втратили свою цілісність, розпалися, здебільшого асимілювалися. Уряди Росії і Австрії значною мірою стимулювали пересе­лення в Україну вихідців з різних західноєвропейських країн, зокрема німців. Вони звільнялися від податків, військової служби, користувалися правом самоврядування та іншими пільгами. Так, у другій половиш XVIII ст. виникли колонії німців на Чернігівщині, а в першій половиш XIX ст. — у ряді місцевостей Півдня України, Поділля, Волині. З XVIII ст. німецькі поселення з'являються в Галичині, Буковині й Закарпатті. Наприкінці 20-х років нашого століття в Україні проживало більше півмільйона німців. У часи другої світової війни переважну більшість їх переселили у східні райони Радянського Союзу, а значна частина виїхала до Німеччини.

У другій половині XIX ст. на Волині, зокрема в Рівненсь­кому, Дубненському, Луцькому і Купичевському повітах, виникли чеські поселення. Згодом компактні оселі чеських колоністів з'явилися також у Криму, Приазов'ї і на Поділлі. У пограниччі зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією на суміжних українських землях поселялися компактними колоніями і розпорошено представники корінних мешканців цих країн. Вони і сьогодні становлять тут значний відсоток населення.

В Україні (здебільшого в південних районах) проживають поволзькі і кримські татари, караїми (колонії їх відомі ще з XIV—XV ст. і в ряді центрально- і західноукраїнських міст — Галичі, Києві, Львові, Луцьку), гагаузи, а також представники інших народів, передусім колишнього Радянського Союзу, в національній політиці якого надавало­ся особливого значення розмиванню етнічної цілісності народів, їх перемішуванню.

Отже, Україна, як і більшість сучасних європейських країн,— держава з багатонаціональним складом населення. Властиво, не багатонаціональна держава, до якої входять різні народи, нації зі своєю етнічною територією, як, скажімо, Росія, Югославія, Індія, Індонезія, а держава, на території корінної нації якої у різний час поселилися і проживають групи інших народів, етнічна територія і національне ядро яких здебільшого знаходиться поза межами України. Цю різницю понять (яку, до речі, не завжди розуміють) слід мати на увазі, бо вони володіють різною предметною сутністю. Лише кримські татари входять сьогодні до складу України зі своєю етнографічною територією.

Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України і про­голошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність Української держави з наступним його всенародним підтвердженням на референдумі 1 грудня 1991 р. заклали основу вільного розвитку не тільки українського народу, а й усіх національних меншин, що проживають на те­риторії України.

У Декларації проголошено, що держава забезпечує націо­нально-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й національних традицій, функціо­нування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також гарантує право вільного національно-культурного розвитку громадянам України інших національностей.

В умовах гострої економічної кризи, підступних і ворожих дій проти молодої Української держави учорашніх комуніс­тичних правителів та їх слуг, багато з яких залишилося при владі і діє по-старому, все ж інтенсивно реалізуються визначальні принципи національної політики нової України. Виникають різні громадські культурно-просвітницькі това­риства, які розгортають роботу щодо формування націо­нальної свідомості широких народних мас, відновлення історичної пам'яті, відродження кращих культурно-побутових традицій. Чимало зроблено за порівняно невеликий час для реформування шкільної освіти в Україні з тим, щоб вона краще служила потребам національно-культурного розвитку українців та інших національних груп населення України. Помітно пожвавилося освітнє і культурне життя національ­них меншин.

Утворення самостійної Української держави позитивно вплинуло на моральний стан і активізацію національ­но-культурного руху українців поза межами України. Передусім це стосується українців, розпорошених на території колишнього Радянського Союзу, які внаслідок цілеспрямованої політики більшовицького режиму були приречені на асиміляцію. Тепер вони створюють свої суспільно-культурні організації, налагоджують зв'язки з відповідними громадськими і державними структурами в Україні. Активно діють, наприклад, товариство українсь­кої культури «Славутич» у Москві, таке ж товариство «Кобза» в Уфі, український культурний центр в Алма-Аті, українські громади в Литві, на Далекому Сході та в багатьох інших регіонах.

Дух національного відродження і державотворення є сьогод­ні найголовнішим чинником єднання українців як на своїй рідній землі, так і поза нею сущих.

ЛІТЕРАТУРА

Бойківщина: Іст.-етногр.дослідження / За ред. Ю. Г. Гошка. К., 1983.

Гуцульщина: Іст.-етногр. дослідження / За ред. Ю. Г. Гошка. К., 1987.

Етнографія Києва і Київщини: Традиції і сучасність. К., 1986.

Культура і побут населення України / За ред. В. І. Наулка. Вид. 2-е, перероб. і доп. К., 1993.

Общественный, семейный быт и духовная культура населения Полесья. Минск, 1987.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Щотаке етнічна територія народу?

2. Позначте на карті межі української етнічної території, схарактеризуйте її основні фізико-геогра­фічні риси.

3. У чому полягає різниця між поняттями «етногра­фічна група» і «етнічна група»?

4. На основі чого визначається етнографічне району­вання етнічної території?

5. Позначте на карті схематичні межі етнографічних районів України.

6. Що Ви знаєте про проживання в Україні груп населення інших народів — національних меншин?

Пономарьов