Історіографія київської русі
Проблеми походження та ранньої історії слов’ян здавна привертали увагу археологів, істориків, мовознавців. В українській науці найбільший внесок у їх дослідження зробили історики М.Грушевський, археолог і мовознавець В.Петров, археологи В.Хвойка, М.Смішко, та ін.
Зокрема Вікентію Хвойці належить пальма першості у вивченні пам’яток черняхівської культури. Учений встановив час її існування, висловив думку про те, що вона являє собою вищий етап розвитку слов’янського населення, яке залишило нам зарубинецькі старожитності кінця ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. Публікації результатів його археологічних досліджень (зокрема, відомої статті "Поля погребений в среднем Поднепровье // Записки Российского археологического общества. — СПб., 1901. — Т.12, вып.1/2) привернули увагу спочатку німецьких учених, котрих цікавила проблема експансії германських племен готів і гепідів з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я. Згодом до дискусії долучилося чимало вчених-археологів з різних країн Центральної і Західної Європи. Внаслідок цього проблематика черняхівської культури стала однією з пріоритетних в європейській археологічній науці. Варто відмітити, що її наукова актуальність зберігається і понині.
З числа російських вчених на найбільшу увагу заслуговують праці археологів П.Третякова, В.Сєдова, І.Русанової, О.Трубачова, В.Топорова та ін. Великий інтерес становить зокрема праця В.Сєдова "Происхождение и ранняя история славян" (М., 1979). Досить оригінальними є концепції О.Трубачова, викладені в працях "Этногенез и культура древнейших славян" (М., 1991) та "Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья" (у співавторстві з В.Топоровим; М., 1962). Однак, на думку фахівців, учений, вельми прискіпливо аналізуючи дані лінгвістики, відверто нехтує археологічними даними, або відводить їм другорядне місце.
Серед зарубіжних учених фундаментальні наукові дослідження проблеми належать П.Шафарику, Л.Нідерле, Й.Поуліке, Б.Хроповському, Т.Лер-Сплавинському, Г.Ловмянському, В.Генселю, К.Годловському та ін. По-справжньому хрестоматійною є праця чеського дослідника першої половини ХІХ ст. П.Шафарика "Славянские древности" (1848), який обгрунтував концепцію праслов’янської прабатьківщини на стику Середньої та Західної Європи, що згодом отримала підтримку цілого ряду фахівців. Зокрема ідеї П.Шафарика щодо глибокої давності слов’ян в Європі знайшли свій подальший розвиток у працях його співвітчизника Л.Нідерле. Цей чеський учений, котрий працював на початку ХХ ст., узагальнивши найновіші на той час досягнення історії, археології, етнології та антропології, означив давньослов’янську територію в межах міжріччя Ельби на заході та Десни на сході. Праці Л.Нідерле тривалий час залишалися вершиною досягнень у вивченні проблем слов’янського етногенезу і, на думку фахівців, значною мірою зберігають свою значимість і сьогодні.
Щоправда, в 1930–40-х рр. концепція Л.Нідерле була частково переглянута польськими вченими, які, базуючись на результатах нових археологічних досліджень, відстоювали більш західне походження слов’ян, прабатьківщиною яких, на їх думку, було межиріччя Вісли та Одера. Чи не найбільша заслуга в створенні Вісло-Одерської теорії належить археологу Ю.Костшевському, позицію котрого активно підтримали антрополог Я.Чекановський і славіст Т.Лер-Сплавинський. Зокрема, Т.Лер-Сплавинський, проаналізувавши широке коло джерел лінгвістичного, антропологічного та археологічного походження, запропонував власну, вельми привабливу, концепцію походження слов’ян через їх виокремлення з балто-слов’янського субстрату тощо ("Про походження і правітчизну слов’ян", — польською мовою; Познань, 1946).
На противагу Вісло-Одерській теорії походження слов’ян у радянській історіографії певний час побутувала так звана Вісло-Дніпровська теорія, що доводила логічність пересунення центру слов’янського етногенезу із заходу на схід, а згодом набула поширення Дніпро-Одерська концепція, обгрунтована в 1979 р. Б.Рибаковим. Її суть в тому, що запропановані на той час концепції не враховують повною мірою всі аспекти процесу етногенезу слов’ян. Спроба ж повного узагальнення, на думку вченого, неминуче підводить до визнання необхідності розширення ареалу етногенезу від Дніпра на сході до Одеру на заході.
Безумовним авторитетом серед фахівців користувалися і продовжують користувататися праці відомого польського славіста Г.Ловмянського, котрий по-новому інтерпретував найдавніші письмові свідчення про слов’ян, а також визначив чи не найбільш переконливу модель суспільного устрою слов’ян та висуноув своє бачення проблеми їх етногенезу ("Початки Польщі" – польською мовою; Варшава, 1963, т.1–2; "Основные черты родоплеменного и раннефеодального строя славян" в кн.: "Становление раннефеодальных славянских государств" – Київ, 1972). За Г.Ловмянським, близько середини ІІ тис. до н.е. з-за Середньої Волги та Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися частини індоєвропейського населення. Північну частину цього масиву складали предки германців, південну — предки слов’ян, а між ними — балти. Саме предки слов’ян і балтів, асимілювавши давніх жителів європейського континенту, сформували нову спільність, з якої, вже в першій половині І тис. до н.е. виокремилась окрема слов’янська етнічна група.
Як можна зробити висновок з публікацій Інституту археології НАН України, який нині є, безумовно, провідною установою України з вивчення зазначеної проблематики, завдання дослідження праісторії слов’янства належить до числа пріоритетних напрямків його науково-дослідної роботи. Зокрема, дослідженням пам’яток пшеворської культури на території України успішно займається колектив учених під керівництвом Д.Козака, котрий дослідив цілий ряд поселень Волині та Поділля і на їх основі підготував ряд фундаментальних праць — "Пшеворська культура у Верхньому Подніпров’ї і Західному Побужжі" (1984), "Етнокультурна історія Волині" (1992). У них вчений відстоює думку про те, що внаслідок симбіозу прийшлих з Мазовії та Підляшшя на Волинь носіїв пшеворської культури з місцевим населенням в регіоні сформувався своєрідний культурний варіант. Досить успішними стало й вивчення Д.Козаком пам’яток зубрицької культури на території Верхнього Подніпров’я та Західної Волині.
Археологічне ж вивчення матеріалів пізньозарубинецьких стоянок у середнього Подніпров’я та Лівобережжя, узагальнено в колективних працях О.Обломського, О.Петраускаса і Р.Терпиловського "Распад зарубинецкой культуры и его социально-экономические и идеологические причины" (Київ, 1990) та О.Обломського і Р.Терпиловського "Среднее Поднепровье и Днепровское Левобережье в первые века нашей эры" (Москва, 1991).
Зважаючи на актуальність проблематики черняхівської культури не лише для української, а й європейської історичної науки, вітчизняні археологи чимало уваги приділяють вивченню саме черняхівських пам’яток. Ще на початку 1960-х рр. Є.Махно створила карту пам’яток черняхівської культури на території України (видана у "Материалах Института археологи" за 1960 р.). Результати ж археологічних здобутків було узагальнено в монографіях І.Винокура "Історія та культура черняхівських племен" (К., 1972); В.Барана у "Черняхівська культура за матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу" (К., 1981 р.); Б.Магомедова "Черняховская культура Северо-Западного Причерноморья" (К., 1987) та ін.
Було також опубліковано цілий ряд наукових статей і розвідок П.Третякова, М.Артемонова, М.Смішка, М.Брайчевського, А.Сміленко та ін. Найбільш гострі дискусії в контексті розробки цієї проблематики велися з приводу етнічної належності представників черняхівської культури. До середини 1950-х рр. в радянській історіографії домінував погляд щодо їхнього слов’янського походження, викладений свого часу ще В.Хвойкою. У європейській історіографії досить міцними були позиції тих вчених, які відстоювали так звану "готську концепцію", вироблену німецькими сучасниками В.Хвойки. Виявлення на Волині пам’яток вельбарської культури, пов’язаної з германськими племенами готів, остаточно підірвало концепцію готської належності черняхівських старожитностей, оскільки засвідчило принципову відмінність у цих двох синхронних культурах. Штучність побудови готської теорії переконливо показав М.Смішко у праці "Відносно концепції про германську належність культури полів поховань" (МДАПВ. — К., 1961). На сьогоднішній день учені не ставлять під сумнів синкретичність черняхівської культури, котра сформувалася на основі цілого ряду як більш ранніх місцевих культур - зубрицької, пізньозарубинецької, так і прийшлих дако-готської та скіфо-сарматської. Зараз перед фахівцями стоїть завдання виявити характер взаємозв’язків і процесів їх інтеграції.
Ще одним пріоритетним напрямком дослідження історії зазначеної доби є вивчення пам’яток київської культури, відкритих на початку 1950-х рр. В.Даниленком ("Славянские памятники ІІ тыс. н.э. в бассейне Днепра" // КСИА АН УССР. — 1955. — № 4). Її дослідженням пдідно займалися тривалий час Н.Абашина, Є.Гороховський, Н.Кравченко, Р.Терпиловський та інші вчені. Їх результати узагальнені в спільній роботі Р.Терпиловського та Н.Абашиної - "Памятники киевской культуры. Свод археологических источников" (К., 1992).
Широкі польові дослідження ранньослов’янських поселень, активне вивчення іписемних джерел та використання можливостей нових методологічних підходів до вивчення суспільних структур слов’ян дозволяють науковцям Інституту археології створювати нові історико-культурні інтерпретації, які містить зокрема колективна праця В.Барана, Д.Козака та Р.Терпиловського "Походження слов’ян" (К., 1991).
Новітнє узагальнення сучасних знань з означеної проблматики відображено у першій частині третього тому "Давньої історії України" (К., 2000), опублікованої під загальною редакцією академіка П.Толочка. У його написанні взяли участь В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський, Б.Магомедов та ін.