Розділ ii. паризька мирна конференція та проблеми післявоєнного устрою світу

Форма № Н-6.01

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

(повне найменування вищого навчального закладу)

Кафедра всесвітньої історії та міжнародних відносин

(повна назва кафедри, циклової комісії)

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

(РОБОТА)

з «Актуальних проблем міжнародних відносин»

(назва дисципліни)

на тему: «Паризька мирна конференція, 1919 – 1920 роки»

Студента (ки) ІІІ курсу Б групи

напряму підготовки: «Міжнародні відносини»

спеціальності: Країнознавство

Педан Н.А.

(прізвище та ініціали)

Керівник: Зуєва А.О., асистент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала

Кількість балів:______Оцінка: ECTS____

Члени комісії _____________ _________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

_____________ _________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

_____________ _________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

Луганськ – 2014

ЗМІСТ

ВСТУП. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .2-3

РОЗДІЛ I. ЗАКІНЧЕННЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА ПЛАНИ ПІСЛЯВОЄННОГО УСТРОЮ СВІТУ КРАЇН-ПЕРЕМОЖНИЦЬ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .4-8

РОЗДІЛ II. ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ПІСЛЯВОЄННОГО УСТРОЮ СВІТУ. . . . . . . . . . . . . . . .9-22

2.1. Версальський мирний договір 1919 року та вирішення питання репарацій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .9-11

2.2. «Руське питання» на Паризькій мирній конференції. . 12-15

2.3. Створення Ліги Націй як першої міжнародної організації з питань колективної безпеки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .16-22

РОЗДІЛ III. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА ФОРМУВАННЯ ВЕРСАЛЬСКО-ВАШИНГТОНСЬКОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. . . . . . . . . . . .23-27

ВИСНОВКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .28-29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ. . . . . . . . .30-33

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.Витоки багатьох сучасних проблем міжнародних відносин слід шукати в першій третині ХХ століття. Початок ХХ століття ознаменувався посиленням напруги в міжнародних відносинах. В той же час, розвиток міжнародних відносин в післявоєнний період був безпосередньо пов'язаний з ітогами Першої світової війни. Вплив цієї війни на світову політику та становлення нової системи міжнародних відносин був величезним. Перша світова війна привнесла в систему міжнародних відносин новий світовий порядок, встановлення якого супроводжувалось в геополітичних та стратегічних пріоритетах провідних країн. Рішення Паризької мирної конференції 1919 – 1920 років наклали свій відбиток на подальший розвиток системи міжнародних відносин.

Проблемою післявоєнного устрою світу займались такі вчені, як З.С. Белоусова, С.В. Демидов, М.М. Наринский [10,16]. Стосовно підписання Версальського мирного договору 1919 року йдеться у роботі С.В. Артамошина [7]. Питанням створення Ліги Націй як першої міжнародної організаціі займались А.Д. Богатуров, А.Є. Глушков, А.М. Зайончковський, Г.І. Морозов. [32,14,18,24]. «Руського питання» на Паризькій мирній конференції торкалися М.М. Горинов, В.В. Чубобаров, Б.Є. Штейн [30,6]. Проблема створення Версальської системи міжнародних відносин розглядадался в наукових трудах С.В. Артамошина, Н.Є. Клейнової, А.Ю. Сидорова [7,22].

Отже, тема курсової роботи «Паризька мирна конференція, 1919 – 1920 років» є актуальною.

Об’єктом дослідженняє міжнародні відносини в першій чверті ХХ століття.

Предмет дослідження –Паризька мирна конференція 1919 – 1920 років.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 18 січня1919 року до 21 січня 1920 року та обумовлені строком роботи Паризької мирної конференції.

Мета дослідження –на основі аналізу друкованих джерел та наукових праць вітчизняних та зарубіжних науковців зробити цілісний аналіз Паризької мирної конференції 1919 – 1920 років та визначити головні результати її діяльності для післявоєнної системи міжнародних відносин.

Для досягнення поставленої мети були визначені наступні завдання:

- виявити ступінь розробленості теми в вітчизняній та зарубіжній історіографії;

- визначити плани післявоєнного устрою світу країн-переможниць після закінчення Першої світової війни;

- дослідити головні питання Паризької мирної конференції 1919 – 1920 років;

- виявити вплив Паризької мирної конференції на формування Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин.

Методологія та методи дослідження. Курсова робота збудована на основі використанні аналітичного та синтетичного методів аналізу, застосування яких здійснювалося на основі принципів історизму, об’єктивності, багатофакторності та системності. Відбір матеріалів здійснювався після їх критичного осмислення та співвідношення з обраними метою та предметом дослідження.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг курсової роботи становить 34 сторінки, з них 28 сторінок – основний текст. Список джерел та літератури міститься на 4 сторінках й складає 34 найменувань.

РОЗДІЛ I. ЗАКІНЧЕННЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА ПЛАНИ ПІСЛЯВОЄННОГО УСТРОЮ СВІТУ КРАЇН-ПЕРЕМОЖНИЦЬ.

Перша світова війна 1914 – 1918 років розпочалася між великими європейськими державами: Великою Британією, Францією та Російською імперією, з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією, з іншого. Ця війна визначила докорінну зміну сформованої системи міжнародних відносин. Хоча Перша світова війна розпочалася між країнами Антанти та Четверним союзом, у складі яких на початку війни приймало участь всього 7 країн Європи, то протягом цієї війни до воюючим коаліцій приєднувалися інші, в тому числі і неєвропейські країни (Китай, Японія, США та інші). По закінченню Першої світової війни участь в ній взяли 33 країни світу, а загальна чисельність військ становила більше 1,5 мільярди чоловік (а це близько 90% населення Землі). Це була перша глобальна війна як за кількістю загиблих (10 млн. убитих і 20 млн. поранених), так і за масштабами руйнувань [12, с. 230]. Військові плани обох коаліцій були схожими, адже вони вели боротьбу за переділ світу. Так, для Німеччини важливо було встановити повну економічну та політичну гегемонію в Європі, отримати колонії в Азії та Африці, адже під час об’єднання Німеччини та початку швидкого розвитку її економіки та військового будівництва, найбільш багаті колонії вже були захоплені країнами протилежного блоку. Австро-Угорщина боролася за збереження свого впливу на Балканах, де вона сподівалася придушити національно-визвольний рух народів своєї величезної імперії. Османська імперія та Болгарія теж вели боротьбу за зміцнення та розширення своїх позицій за рахунок суміжних країн. Країни Антанти, в свою чергу, розраховували на послаблення впливу Німеччини в Європі та ліквідації її як військового конкурента. В той же час, колонії Німеччини не представляли для провідних європейських країн великого інтересу, так як Того і Камерун були слаборозвинутими регіонами, а тихоокеанські острови і півострів Шаньдун в Китаї мали скоріше стратегічне, ніж економічне значення. Набагато більший інтерес становили для них васальні території Османської імперії. Так, у 1915 – 1917 роках Великобританія і Франція через серії таємних угод визнали право Російської імперії на зону проток Дарданелли і Босфор, та домовилися про приблизний розділ арабських територій Османської імперії [15, с.120]. Що стосується кінцевих цілей Першої світової війни, то країни - союзниці мали намір ґрунтовно перекроїти карту Європи, звільнивши народи Австро-Угорщини та послабивши Німеччину. В цьому напрямі Франція намагалася взяти реванш за поразку у Франко-пруській війні 1870 – 1871 років, повернувши область Ельзас-Лотарингії та відторгнувши у Німеччини лівий берег Рейну. Велика Британія прагнула зупинити загрозливий для своїх позицій на світових торгових шляхах ріст німецького флоту. Японія, захопивши важливі в стратегічному відношенні німецькі колоніальні володіння в Тихому океані та на Далекому Сході, прагнула стати найвпливовішою силою в регіоні.

В ніч з 3 на 4 жовтня 1918 року були розпочаті переговори про перемир’я на основі «14 пунктів» президента США Вудро Вільсона. В свою чергу, країни-союзниці мали серйозні сумніви, що мир на основі «14 пунктів» забезпечить здійснення їхніх цілей. Проте прохання Німеччини про укладення перемир’я на основі американської програми післявоєнного облаштування світу було достатньо для того, щоб країни-союзниць погодились на це, тому що продовження військових дій могло призвести до повного виснаження обох коаліцій [14, c. 115].

Після півторамісячних переговорів 29 вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а вже 30 жовтня було підписане перемир’я в Мудросі. Цього ж дня з Першої світової війни вийшла Османська імперія, 3 листопада – Австро-Угорщина та 11 листопада Німеччина. Німеччина, в свою чергу, змушена була прийняти всі умови країн-переможниць, включаючи вимогу про зречення від влади кайзера Фрідріха-Вільгельма II. Цього ж дня було підписане з Німеччиною Комп’єнське перемир’я, за яким вона виводила війська з усіх окупованих територій Європи, включаючи Ельзас і Лотарингію та зобов'язалася відвести війська за Рейн, утворивши на його правому березі 50-кілометрову нейтральну зону; вона також передавала країнам Антанти військове спорядження (важкі гармати, кулемети, надводні судна, підводні човни, літаки, рухомий склад, автомобілі). По статті 19 Угоди, Німеччина була зобов'язана відшкодувати збитки країн-переможниць [14, с. 14].

Закінчення Першої світової війни потребувало заключення з переможеними країнами мирних договорів та визначення їх місця в системі міжнародних відносин. Однак вже до відкриття Паризької мирної конференції 1919 – 1920 років в таборі країн-переможниць виявилися серйозні розбіжності з питань змісту мирних договорів і післявоєнного устрою світу. В свою чергу, прибуття на Паризьку мирну конференцію величезної американської делегації, яка налічувала 1300 чоловік, очолюваної президентом В. Вільсоном, розглядалося європейською громадськістю, як сприятливий фактор укладення миру на основі ліберальних ідей, що містилися в «14 пунктах». Європа, яка тільки-но пережила жахи Першої світової війни влаштувала В. Вільсону захоплену зустріч, проголосивши його чи не єдиним переможцем. Проїхавши по містах Європи, В. Вільсон скрізь зустрічав вибух емоцій людей, що вціліли після кривавої бійні і сподівалися, що вона більше ніколи не повториться. Марнославний американський президент сподівався, що на Паризькій мирній конференції Сполученим Штатам вдасться нав'язати своє лідерство країнам Європи, тим більше, що за роки Першої світової війни США не тільки виплатили свої фінансові борги європейським країнам, але і зосередили у себе більшу частину свого золотого запасу і надали їм у борг близько 10 мільярдів доларів. Військова заборгованість європейських країн розглядалася Сполученими Штатами, як важливий важіль тиску при підготовці мирного договору з Німеччиною. Проте в самих США позиції В. Вільсона виявилися не так вже й міцні. Проміжні вибори, які пройшли в листопаді 1918 року в Конгресі США призвели до того, що там була сформована республіканська більшість. Дебати в Конгресі США під час обговорення умов майбутнього мирного договору показали, що не всі депутати обох палат поділяють ідею В. Вільсона щодо створення надурядової організації, яка мала захищати національні інтереси та не допустити виникнення нової світової війни тощо. Противники звинувачували В. Вільсона в «ідеалізмі», «моралізмові» і пророкували провал цієї ідеї [13, c. 215].

Що стосується планів країн-переможниць щодо підписання мирніх договорів, то вони також різнилися. Так, Франція набагато рішучіше вимагала встановлення меж Німеччини по Рейну з демілітаризацією її. Франція також сподівалася на розчленовування Німеччини та створення на її території декількох держав, у тому числі Рейнської республіки. Французька делегація вимагала величезних репарацій, які значно перевищували розмір контрибуцій Франції, сплачених Німеччині після Франко-прусської війни. В інтересах Франції було також роззброїти Німеччину, щоб назавжди позбавити її можливості протидіяти французьким інтересам [10, c. 125]. Проте плани Франції багато в чому не поділяла Велика Британія. Так, прем'єр-міністр Великої Британії Д. Ллойд-Джордж вважав, що з Німеччиною не слід вчиняти жорстко, щоб не посилювати в німецькому народі почуття реваншу. Так позиція британського прем’єра також пояснювалась тим, що Німеччина, як морська держава, перестала загрожувати англійським позиціям на морях. Крім того, Великобританія захопила німецькі колонії, ввела свої війська в Чорноморські протоки та захопила колишні турецькі васальні володіння в Африці, на Близькому та Середньому Сході. В свою чергу, значне зміцнення позицій Франції в Європі, особливо в новоутворених країнах, не входило в її розрахунок. Крім того, використання переможеної Німеччини як ринок збуту англійських товарів і в боротьбі проти Росії відповідало інтересам Великобританії і США та вимагало від них помірної політики щодо утвореної в Німеччині Веймарської республіки[10, с 127] .

На Паризьку мирну конференцію приїхали зі своїми пропозиціями майже всі країни, які воювали на боці Антанти. Німеччина й Австро-Угорщина, в свою чергу, не були запрошені на процес підготовки мирного договору. Паризька мирна конференція відкрилася 18 січня 1919 року. В ній взяли участь Великобританія, Франція, Італія, США, а також британські домініони та колонії, країни Центральної та Південної Америки, деякі держави Європи. Робочі органи Паризької мирної конференції складали «Раду десяти», до якої входили президент США В. Вільсон і державний секретар США Р. Лансінг, британські прем’єр-міністр Д. Ллойд-Джордж і міністр закордонних справ А. Бальфур, французькі прем’єр-міністр Ж. Клемансо і міністр закордонних справ С. Пішон, італійські прем’єр-міністр Орландо і міністр закордонних справ Д. Сонніно та два представники від Японії. «Рада п'яти», в свою чергу, повинна була складатися з голів урядів та збиратися для вирішення найбільш гострих питань, але оскільки Японія заявила про свою незацікавленість у справах Європи, Рада скоротилася до чотирьох, а після виходу з конференції Італії, по суті, всі питання вирішували В. Вільсон, Ж. Клемансо та Д. Ллойд-Джордж [14, с. 18].

Таким чином,Паризька мирна конференція 1919 – 1920 років була скликана після закінчення Першої світової війни державами-переможницями для вироблення та підписання мирних угод з переможеними державами. Крім загальних завдань багато країн-учасниць Паризької мирної конференції виношували приватні цілі. В свою чергу, реалізація приватних цілей залежала від економічної та військової сили, а також міжнародного авторитету тієї чи іншої країни. Так, наприклад, США мали досить міцні позиції на мирній конференції, адже інші країни-союзниці бачили в них противагу у боротьбі з конкурентами в Європі.

РОЗДІЛ II. ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ПІСЛЯВОЄННОГО УСТРОЮ СВІТУ.

2.1. Версальський мирний договір 1919 року та вирішення питання репарацій.

Одним з найголовніших питань Паризької мирної конференції 1919 – 1920 років було укладення мирного договору з Німеччиною та вирішення питань репарації. Протягом січня – червня 1919 року йшли запеклі дискусії між Великою Британією та Францією щодо умов договору з Німеччиною, і 28 червня 1919 року був підписаний Версальський мирний договір, який грунтовно перекроїв політичну карту світу. За Версальським мирним договором 1919 року Німеччина повертала Франції Ельзас-Лотарингію (в кордонах 1870 р.); Бельгії – округи Мальмеді та Ейпен, а також так звану нейтральну прусську частини Морені; Польщі – Познань, частина Помор'я та інші території Західної Пруссії; м. Данциг (Гданськ) та його округ був оголошений «вільним містом»; м. Мемель (Клайпеда) переданий у ведення держав-переможниць (а у лютому 1923 року приєднаний до Литви). Питання про державну приналежність Шлезвіга, південної частини Східної Пруссії і Верхньої Сілезії повинне було бути вирішене плебісцитом (в результаті частина Шлезвіга перейшла у 1920 році до Данії, частина Верхньої Сілезії в 1921 році – до Польщі, південна частина Східної Пруссії залишилася у Німеччини); до Чехословаччини відійшла невелика ділянка сілезької території. Споконвічні польські землі на правому березі Одеру, Нижня Сілезія, велика частина Верхньої Сілезії залишилися за Німеччиною. Саар переходив на 15 років під управління Ліги Націй, а після закінчення 15 років доля Саару повинна булла вирішитися шляхом плебісциту. Вугільні шахти Саару були передані у власність Франції. За Версальським мирним договором Німеччина визнавала і зобов'язувалася суворо дотримуватись незалежності Австрії, а також визнавала повну незалежність Польщі і Чехословаччини. Вся німецька частина лівобережжя Рейну та смуга правого берега шириною 50 кілометрів підлягали демілітаризації [3, c. 120].

Німеччина позбавлялась усіх своїх колоній, які пізніше були поділені між провідними державами-переможницями на основі системи мандатів Ліги Наций. Передел німецьких колоній був здійснений наступним чином: в Африці Танганьїка стала підмандатною територією Великобританії; район Руанда-Урунді – підмандатною територією Бельгії; «Трикутник Кіонга» (південно-західна Африка) був переданий Португалії; Великобританія і Франція також розділили Того і Камерун; ПАС отримав мандат на Південно-Західну Африку; в Тихоокеанському регіоні в якості підмандатних територій до Японії відійшли острови на північ від екватора; до Австралійського Союзу – Нова Німецька Гвінея; до Нової Зеландії – острова Самоа. Німеччина за Версальським мирним договором 1919 року відмовлялася від усіхконцесій та привілеїв в Китаї, від прав консульської юрисдикції і від усякої власності в Сіамі, від усіх договорів і угод з Ліберією, визнавала протекторат Франції над Марокко і Великобританії над Єгиптом. Права Німеччини щодо Цзяочжоу і всієї Шаньдунської провінції Китаю відходили до Японії (внаслідок цього Версальський мирний договір не був підписаний Китаєм) [3, c. 122].

Згідно статті 116 Версальського мирного договороу, Німеччина визнавала «... незалежність всіх територій, що входили до складу колишньої Російської імперії до 1-го серпня 1914 року», а також скасування Брестського миру 1918 року та всіх інших договорів, укладених нею з більшовитським урядом. Стаття 117 Версальського мирного договору розкривала плани його авторів, розраховані на розгром більшовитської влади та розчленування території колишньої Російської імперії, зобов'язувала Німеччину визнати всі договори й угоди союзників, і об'єднаних держав з державами, які «... утворилися або утворюються на всій або на частині територій колишньої Російської імперії [18, c.520].

За Версальським мирним договором 1919 року збройні сили Німеччини повинні були бути обмежені до 100-тисячної сухопутної армії; обов'язкова військова служба скасовувалася, основна частина збереженого військово-морського флоту підлягала передачі країнам-переможцям [18, c.522]. Німеччина також зобов'язувалася відшкодувати у формі репарацій збитки, понесені країнами Антанти в результаті військових дій (визначення розмірів репарацій покладалося на особливу Репараційну комісію) [18, c. 525]. Питання репарацій було тісно пов'язане з проблемою гарантій проти Німеччини. Проте до 1924 року Німеччина докладала всіх зусиль, аби сплачувати якомога менше репарацій, тому з часом військову окупацію європейські країни стали розглядати не як чинник безпеки, а скоріше як засіб тиску для одержання німецького боргу [18, c. 526].

Таким чином, Версальський мирний договір 1919 року був найважливіший серед договорів, які склали основу майбутньої Версальсько-Вашингтонської системи. Проте невдоволення німецького населення Версальським мирним договором, в свою чергу, було використано гітлерівцями в цілях створення масової бази для своєї партії. В той же час, неодноразовий перегляд розміру і умов репараційних платежів Німеччини, призвів до того, що у 1931 році Німеччини був надан мораторій, після чого виплата репараційних платежів була зовсім припинена. Відсутності твердості рішень Версальсько-Вашингтонської системи призвела до того, що в березні 1935 року гітлерівська Німеччина, готуючись до Другої світової війни, ввела загальну військову повинність одностороннім актом, порушивши військові статті Версальського мирного договору 1919 року.

2.2. «Руське питання» на Паризькій мирній конференції.

Після підписання у Комп’єнському лісі мирного перемир’я, яке ознаменувало собою закінчення Першої світової війни, російські посли звернулися до союзників по Антанти з проханням рахуватися з інтересами Росії під час післявоєнного перевлаштування світу на Паризькій мирній конференції 1919 – 1920 років. Проте ніякої реакції на це звернення Росії не послідувало. 21 листопада 1918 року у Вашингтоні відбулася зустріч голови Ради Міністрів Російської імперії та Тимчасового уряду князя Г.Є. Львова та російського посла в США Б.О. Бахметева з президентом В. Вільсоном, на якій американський президент пообіцяв поставити питання про участь російських делегатів у мирній конференції [9, c. 125]. 25 грудня 1918 року на зустрічі міністра закордонних справ Франції С. Пішона з князем Львовим також була зроблена заява про підтримку Францією Росії. Проте вже 12 січня 1919 року на засіданні Вищої воєнної ради було прийняте рішення про не допуск Росії до участі у Паризькій мирній конференції [9, c. 126].

12 січня 1919 року в Парижі відбулося засідання Вищої військової ради союзників, на якому було прийнято рішення не допускати Росію на Паризьку мирну конференцію. Пропонувалося запросити окремих російських представників. Тобто, Росії як державі було відмовлено брати участь у післявоєнній перебудові світу. Отже, Паризька мирна конференція повинна була вирішувати «російська питання» без Росії. Верх взяла лінія Пишона-Клемансо, які різко висловлювалися проти її участі в конференції. «Цей світ вже Росії не стосується», - говорив Ж. Клемансо. 13 січня на засіданні Ради десяти Д. Ллойд Джордж зробив спробу перетлумачити прийняте 12 січня рішення. Йому вдалося перенести обговорення питання на 16 січня. Однак Тардьє і Ж. Клемансо ініціювали цькування Д. Ллойд Джорджа з цього питання у французькій пресі, і вже 16 січня у бесіді зі Г. Львовим Д. Ллойд Джордж сказав, що ніякої підтримки з питання присутності Росії на конференції не буде. Про це він у той же день заявив, виступаючи в Раді десяти. Розрахунок російських політиків на подяку союзників за ті втрати, що їх країна зазнала в роки Першої світової війни, і особливо в перший її період, не виправдалися. 18 січня 1919 року провідні країни світу скликали Паризькі мирну конференцію, яка проходила з перервами до 21 січня 1920 років. Участь у мирній конференції прийняли делегати від 27 країн світу та 5 домініонів Британської імперії. В свою чергу, делегація від Росії не була запрошена до участі у мирній конференції, в якій на той час розвивалися події Громадянської війни та інтервенції європейських країн, які надавали фінансову допомогу, сприяли в розробці стратегічних планів, постачали зброю, боєприпаси та продовольство. Тому одним із перших питань Паризької мирної конференції було «російське питання». Так, у середині січня 1919 року в Раді десятьох обговорювалася пропозиція британського прем’єра Девіда Ллойд-Джорджа та президента США Вудро Вільсона про скликання конференції представників більшовицького уряду та «всіх груп, які борються в Росії» за умови попереднього припинення військових дій. Основна мета цієї пропозиції полягала в тому, щоб на час Паризької мирної конференції призупинити наступ Червоної Армії та надати контрреволюційним військам можливість перепочинку; у випадку ж відмови більшовицької Росії приймати участь у мирній конференції, виникла б можливість звалити на нього вину за продовження війни. 22 січня 1919 року Рада десятьох оприлюднила складене В. Вільсоном звернення до всіх «політичних угруповань Росії» з пропозицією надіслати своїх представників на мирну конференцію. Місцем для проведення цієї конференції були обрані Принцеві острови в Мармуровому морі, які перебували під повним військовим контролем союзників по Антанті. 4 лютого 1919 року уряд РРФСР дав позитивну відповідь на звернення Паризької мирної конференції, виказавши готовність «...негайно почати переговори або на Принцевих островах, або в якому б то не було іншому місці з усіма державами Згоди спільно, або ж з окремими державами з числа їх, або ж з якимись російськими політичними угрупованнями, згідно з бажанням держав Згоди». Він також заявив, що, прагнучи до встановлення миру, він не відмовляється і від переговорів щодо боргів царського і Тимчасового урядів, концесій та інших питань [9, c. 127]. Проте ця конференція так і не відбулася.

25 лютого 1919 року Рада десятьох схвалила пропозицію маршала Ф. Фоша про розширення антирадянської інтервенції шляхом залучення до неї країн Східної Європи [9, c. 127]. 14 березня 1919 року у Москві відбулася зустріч майбутнього першого посла США в СРСР У. Булліта з головою Ради Народних Комісарів В.І. Леніном. Ці переговори завершилися виробленням проекту угоди про укладення миру між більшовицькими та білогвардійськими «урядами» на умовах визнання за населенням усіх територій Росії права вибору бажаного уряду, при обов’язковому виведення з Росії іноземних військ, припинення допомоги білогвардійцям із-за кордону та скасування блокади Росії [9, c. 130]. Насправді ж переговори з більшовицьким урядом використовувалися провідними європейськими країнами як прикриття для підготовки нової атаки на Росію. Розпочатий наприкінці березня 1919 року широкий наступ військ Колчака на Східному фронті був використаний В. Вільсоном та Д. Ллойд Джорджем для дезавуювання У. Булліта (заявивши, що він діяв без відповідного доручення та з перевищенням повноважень) та відмови прийняти проекту угоди, привезеного ним з Москви [9, c. 131].

Після обговорення на засіданнях Паризької мирної конференції долі територій колишньої Російської імперії, союзники внесли ряд змін в їх статус. Так, вони передали Бессарабію Румунії. Причому, що цікаво, Російська Радянська Соціалістична Республіка висловила протест у зв'язку з анексією Бессарабії, заявивши, що не визнає угоди і не вважає себе пов'язаною договором, укладеним іншим урядом. Російська політична делегація, яка представляла антибільшовицький рух замість Російської політичної наради, подала Верховній раді союзників протест, в якому говорилося: «Російський народ встане і не вважає себе зв'язаним рішенням, що стосуються його надбання і прийнятим без його участі і всупереч його волі». Що стосується Східної Галичини, яка передавалася тепер Польщі, то спочатку вона була під окупацією, а потім, під прапором боротьби з більшовизмом, її анексували. З питання про Прибалтику Паризька мирна конференція, за пропозицією А. Бальфура, до остаточного рішення прийняла наступну постанову: її держави визнавалися автономними, вони мали право самостійно входити у відносини з союзниками та асоційованими урядами. Таким чином, де-факто країни Прибалтики ставали суб'єктами міжнародного права. Треба відзначити, що їхнє відокремлення від Росії було, перш за все, на користь Великої Британії. Позиція Франції була більш стриманою. Так, наприклад, 18 квітня 1919 року Ж. Клемансо в інструкції начальнику військової місії в Латвії писав: «В наміри Франції не входить остаточне відділення від Росії прибалтійських держав, з якими ця країна повідомляється морем, на які їй доведеться рано чи пізно напасти після укладення загального миру, якщо вони не будуть пов'язані з нею федеративними зв'язками, що забезпечують крім усього достатню автономію їх внутрішнього життя».