Соціальні функції й види виборів

Політичні вибори – це не тільки безпосереднє голосування, але й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування управлінських органів у державі. Головними серед них є:

· Призначення виборів і визначення дати їхнього проведення.

· Визначення границь виборчих округів і виборчих дільниць.

· Створення виборчих комісій (центральної, окружних, дільничних).

· Складання списків виборців.

· Висування й реєстрація кандидатів.

· Проведення передвиборної агітації.

· Голосування й підрахунок голосів.

· Оголошення результатів виборів, проведення якщо буде потреба повторного голосування або повторних виборів.

Соціальне призначення виборів відбивається в їхніх функціях. Розглянемо найважливіші функції виборів у демократичних системах.

1. Вибори є головною формою прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. За допомогою виборів забезпечується участь громадян у формуванні представницьких, законодавчих, виконавчих і судових органів влади, оскільки саме в результаті виборів обрані народом кандидати наділяються владними повноваженнями. Для більшості громадян вибори є єдиною формою їхньої реальної участі в політиці.

2. У зв'язку із цим у демократичному суспільстві вибори є одним з найважливіших інститутів легітимізації існуючої політичної системи й політичного режиму. Сам факт участі громадян у виборах звичайно означає підтримку ними певного типу політичної системи, політичного режиму, правил формування органів влади незалежно від того як відноситься населення до конкретних посадових осіб, уряду й правлячих партій.

3. Вибори служать найважливішим каналом представлення в органах влади інтересів різних соціальних груп. У період виборів створюються найбільш сприятливі можливості для усвідомлення громадянами своїх інтересів і включення їх у виборчі програми партій, рухів й окремих депутатів. Виборча кампанія активізує процес усвідомлення громадянами своїх інтересів у цей період, а кандидати в депутати, прагнучи одержати масову підтримку населення, стають особливо сприйнятливі до запитів і побажань виборців. І хоча депутати після перемоги на виборах нерідко забувають про свої обіцянки, у розвинених демократичних країнах депутатський корпус все-таки орієнтується на запити своїх виборців і свої зобов'язання. Таким чином, за результатами виборів соціальні інтереси населення одержують своє представництво в органах влади.

4. Вибори – це спосіб зміни політичних еліт, передача влади від одних людей до інших мирним демократичним шляхом через волевиявлення народу. У результаті виборів обновляється склад правлячої політичної й опозиційної еліти, змінюється політична вага партій і їхніх представників, створюється можливість входження в правлячу політичну еліту простих громадян.

5. У процесі виборів відбувається політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості й політичної участі. У ході виборчого процесу різко розширюється потік політичної інформації й пропаганди, активізується різноманітна політико-освітня робота, концентрується увага людей на актуальних політичних проблемах й альтернативних шляхах їхнього рішення. Тому в цей період громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності й норми, здобувають політичні навички й досвід.

Залежно від того, кого обирають, розрізняють вибори президентські, парламентські й муніципальні (вибори в місцеві органи влади).

В залежності від того, хто обирає, вибори бувають прямі й непрямі. Перші характеризуються тим, що питання про обрання вирішують громадяни. Прямими виборами обираються нижні або єдині палати парламентів (лише іноді й верхні), президенти в президентських і змішаних республіках. Для непрямих виборів характерно те, що питання про обрання вирішують не громадяни, а обрані ними особи – вибірники, депутати. Непрямими виборами часто обираються верхні палати парламентів, іноді президенти (наприклад, у США), уряд, судді й ін. Непрямі вибори можуть мати кілька ступенів або стадій.

Вибори бувають також чергові й позачергові. Чергові вибори проводяться в строки, зазначені в конституції або законі, чи призначаються у зв'язку з витіканням строку повноважень виборного органа. Позачергові вибори призначаються у випадку дострокового розпуску парламенту або відставки президента.

Вибори мають певну періодичність, що визначається строком повноважень виборних органів. Вона дозволяє виборцям регулярно обновляти склад виборних органів, підтверджуючи довіру виборним особам або відмовляючи їм в ньому. Це спонукує виборних осіб і політичні об'єднання зважати на інтереси й настрої виборців, підтримувати з ними постійний зв'язок, переконувати їх у правильності обраного політичного курсу.

Тривалість строку повноважень виборного органа має велике значення. При визначенні оптимального строку враховується безліч факторів й обставин, включаючи національні й історичні традиції. Світова практика показує, що строк повноважень парламентів звичайно становить 4-5 років, президентів – 4-7 років.

Оптимальним строком уважається такий, протягом якого обрана особа могла б реалізувати свою програму, забезпечити стабільність і наступність політичного керівництва. Ураховується й те, що цей строк повинен бути не настільки великий, щоб політик міг забути про майбутні вибори й не пам'ятати про свою відповідальність перед виборцями.

Принципи виборів

Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише тоді, коли вони базуються на певних принципах. Можна виділити дві групи таких принципів: по-перше, принципи виборчого права, що визначають статус, положення кожного громадянина на виборах, по-друге, загальні принципи організації виборів (див. мал. 6.1).

Розглянемо основні демократичні принципи виборчого права:

Загальність Свобода вибору

Рівність Наявність вибору,

альтернативність кандидатів

Таємність виборів Змагальність, конкурентоздатність

Пряме (безпосереднє) Періодичність і регулярність

голосування Рівність можливостей полі-

тичних партій і кандидатів

Малюнок 6.1 – Основні демократичні принципи виборчого права

Загальність– всі громадяни, незалежно від статі, расової, національної, класової або професійної приналежності, освіти, мови, рівня доходу, багатства, конфесії або політичних переконань мають активне (як виборець) і пасивне (як кандидат) право на участь виборах. Загальність обмежується певним набором цензів. Цей набір значною мірою й характеризує рівень демократичності виборчого права.

Виборчі цензи – вимоги, яким повинен відповідати громадянин для одержання права брати участь у виборах.

Віковий ценз дозволяє участь у виборах лише з певного віку, як правило, при досягненні повноліття. Для реалізації пасивного виборчого права віковий ценз, як правило, вище двадцяти років. В Україні кандидатом на посаду президента може стати громадянин не молодший тридцяти п'яти років, а депутатом Верховної Ради – не молодший двадцяти одного року.

Ценз громадянства поширює пасивне виборче право тільки на громадян за народженням.

Ценз недієздатності обмежує виборчі права психічно хворих, що повинно бути підтверджене судовим рішенням.

Моральний ценз обмежує або позбавляє виборчих прав осіб, що перебувають по вироку суду в місцях позбавлення волі.

У багатьох виборчих системах існує ценз осілості, що висуває як умову допуску до виборів, певний строк проживання в даній місцевості. Наприклад, для парламентських виборів потрібне постійне проживання у відповідному виборчому окрузі: у США – 1 міс., у ФРН – 3 міс., у Канаді – 12 міс., в Ірландії – мати “місце для сну”, у Норвегії – проживати в країні не менш 5 років.

Довгий час у багатьох країнах виборче право було привілеєм чоловічої статі й зовсім не поширювалося на жінок, тобто існував ценз статі. Уперше ценз статі був відмінений у Новій Зеландії в1893 р., в 1920 р. ценз статі скасували в США, в 1928 р. – в Англії, в 1944 р. – у Франції, в 1956 р. – у Греції, в 1971 р. – у Швейцарії.

Рівність – кожен виборець має тільки один голос, що оцінюється незалежно від його приналежності тій або іншій людині. При цьому ні майнове положення, ні посада, ні які-небудь інші статусні або особисті якості не повинні впливати на положення громадянина як виборця.

Рівність виборчих прав передбачає також примірну рівність чисельності виборців у виборчих округах. Це необхідно для того, щоб голоси виборців мали приблизно однакову вагу при обранні депутата. На практиці забезпечити примірну рівність чисельності виборців у виборчих округах досить складно. Тому деякі відхилення від цього принципу допускаються.

Таємниця виборів – рішення конкретного виборця не повинне бути кому-небудь відомо. Цей принцип забезпечує свободу вибору, охороняє громадян від можливих переслідувань. Практично таємниця виборів забезпечується закритою процедурою голосування, наявністю спеціальних кабін для голосування, стандартною формою бюлетенів для голосування або ж використанням замість паперових бюлетенів спеціальної техніки, що забезпечує таємницю виборчого рішення й полегшує процес голосування й підрахунок його результатів. Таємниця виборів забезпечується також опечатуванням виборчих урн, строгим покаранням за порушення виборчої таємниці й т.д.

Пряме (безпосереднє) голосування– виборець приймає рішення безпосередньо про конкретного кандидата на виборну посаду. Між виборцями й кандидатами немає ніяких опосередкованих інстанцій.

Поряд із принципами виборчого права політична практика виробила принципи організації виборів:

Свобода вибору. Має ряд аспектів. Це насамперед відсутність політичного, адміністративного, соціально-економічного, психологічного й інформаційного тиску на виборців, активістів, кандидатів й організаторів виборів. Приклади політичного тиску – розправи із супротивниками, з активістами або прихильниками партій-конкурентів; адміністративного – погроза зняття з керівної посади керівників й інших посадових осіб, що не зуміли “організувати” перемогу правлячої партії, залякування звільненням працівників, що відмовляються ставити підпис в підтримку висування зацікавленого кандидата й т.п.; соціально-економічного – підкуп, погрози або реальні санкції, у тому числі стосовно цілих категорій населення за допомогою підвищення оплати праці, виплати затриманих зарплат, пенсій, допомоги і т.п., обіцянки пільг і привілеїв для окремих регіонів і т.п.; психологічного – залякування виборців погрозою громадянської війни, масовими репресіями й т.п. у випадку перемоги на виборах і приходу до влади партії-опонента; інформаційного – систематична однобока й/або перекручена подача інформації.

Наявність вибору альтернативних кандидатів. По самому своєму значенню термін “вибори” припускає відбір з різних пропозицій. У тому випадку, якщо є лише один кандидат (або партія), мова може йти про його (її) схваленні або несхваленні виборцями, а не про вибори в повному змісті цього слова.

Змагальність, конкурентноздатність виборів. Повинні бути створені умови для всіх кандидатів і політичних сил для боротьби за довіру виборців: ознайомлення їх зі своїми програмами, переконання в перевагах пропонованих рішень актуальних проблем і т.д. При цьому повинні дотримуватися певні етичні принципи, що зобов'язують стримано, терпимо ставитися до політичних конкурентів, не допускаючи образ на їх адресу, фальсифікації фактів і т.д.

Періодичність і регулярність виборів. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, служити інструментом демократії за умови, що носії мандатів обираються на певний, не занадто великий строк. Це необхідно для того, щоб виборці могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанню владою й коректувати політичний курс уряду.

Рівність можливостей політичних партій і кандидатів. Вона припускає насамперед примірну рівність їх матеріальних й інформаційних ресурсів. На це спрямовано такі міри, як установлення для будь-якої партії рівня витрат на проведення виборів, обмеження розміру внесків організацій й окремих осіб у виборчі фонди партій і кандидатів, надання їм на принципах рівності безкоштовного часу на державному телебаченні й радіо й ін.

Типи виборчих систем

Головним регулятором виборів є виборча система.

Виборча система – це сукупність правил, прийомів, процесів, що забезпечують і регулюють легітимне формування органів політичної влади.

Виборча система визначає загальні принципи організації виборів, а також способи переведення голосів виборців у мандати, владні посади. Основне призначення виборчої системи – забезпечити представництво волі народу, а також сформувати життєздатні й ефективні органи влади. У кожній країні виборча система формується на основі законодавства, що деталізує основні положення щодо даної системи, зафіксовані в конституції країни.

Виборчі системи пройшли тривалий еволюційний шлях. За майже тривіковий розвиток представницька демократія виробила дві основні форми участі громадян у формуванні органів державної влади й місцевого самоврядування: мажоритарну й пропорційну виборчі системи. На їхній основі в сучасних умовах застосовуються й змішані форми (див. мал. 6.2).

Малюнок 6.2 – Основні типи виборчих систем

Мажоритарна виборча система характеризується тим, що обраним у той або інший виборний орган вважається кандидат (або список кандидатів), що набрав передбачене законом більшість голосів. Залежно від того, яка більшість потрібна для перемоги на виборах, мажоритарні виборчі системи діляться на систему відносної й абсолютної більшості.

Мажоритарна система відносної більшості – це система, при якій обраним вважається той кандидат, хто одержав найбільшу кількість голосів, тобто більше голосів, чим кожний з його суперників. Це найпростіша система. Вона завжди результативна, тому що хто-небудь завжди набирає відносну більшість голосів. Величезна перевага цієї системи – виключення другого тура. При цій системі, як правило, не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні

Мажоритарна система абсолютної більшості вимагає для обрання абсолютної більшості голосів виборців, тобто більше половини (50 % + 1) загального їхнього числа. При цій системі, як правило, встановлюється нижній поріг участі виборців у голосуванні. Якщо він не досягнутий, то вибори вважаються такими, що не відбулися.

Достоїнство даної системи в порівнянні із системою відносної більшості полягає в тім, що обраними вважаються кандидати, підтримані дійсною більшістю виборців, що проголосували , навіть якщо ця більшість становила один голос. У випадку, якщо жоден кандидат не одержав понад половину голосів, проводиться другий тур виборів, на якому, як правило, представлені два кандидати, що одержали найбільшу кількість голосів. У другому турі переможець, як правило, визначається по системі відносної більшості.

Пропорційна системаприпускає розподіл мандатів пропорційно голосам, отриманим партіями або партійними блоками.

Як і мажоритарна, пропорційна система має різновиди. Існує два її види:

· голосування по закритих партійних списках. У цьому випадку виборець голосує за партійний список у цілому, не міняючи порядку розташування кандидатів;

· голосування з відкритими партійними списками. У цьому випадку виборець має право голосувати не тільки за партійний список у цілому, але й переставляти кандидатів у списку за своїм вибором.

Мажоритарна й пропорційна системи мають свої достоїнства й недоліки.

До числа достоїнств мажоритарної виборчої системи відноситься те, що в ній закладені можливості формування ефективно працюючого й стабільного уряду. Це досягається шляхом розподілу мандатів серед великих, добре організованих партій, які на основі більшості формують однопартійні уряди. Ця система також спонукає дрібні партії створювати блоки або коаліції ще до початку виборів. Практика показує, що створені на цій основі органи влади є стійкими і здатними проводити тверду державну політику.

При мажоритарній виборчій системі населення голосує за конкретних депутатів. У результаті виникають міцні стійкі зв'язки між депутатами й виборцями. Оскільки депутати обираються безпосередньо громадянами певного округу й звичайно розраховують на своє переобрання, то вони більше орієнтуються на свій електорат, намагаються по можливості виконати свої передвиборні обіцянки або відгукнутися на поточні прохання виборців. У свою чергу виборці краще знають своїх депутатів, чим при їхньому обранні в загальному партійному списку при пропорційній системі.

Разом з тим мажоритарна виборча система містить і ряд істотних недоліків. Ця система багато в чому спотворює реальну картину переваг і тим самим не віддзеркалює волю виборців. При даній системі для розподілу парламентських мандатів найчастіше має значення тільки факт одержання кандидатом відносної більшості голосів. Голоси ж, віддані іншим кандидатам, при розподілі мандатів до уваги не приймаються й у цьому сенсі пропадають. Існує досить велика можливість маніпулювати волею виборців через “нарізку виборчих округів”. Знаючи переваги виборців, можна маніпулювати географією округів. Наприклад, створити чисто сільські й чисто міські округи, або, навпаки, їх змішувати, коли це вигідно тому або іншому кандидатові й т.д.

Таким чином, мажоритарна виборча система створює можливість формування уряду, що опирається на більшість у парламенті, але не користується підтримкою більшості населення. Вона сильно обмежує доступ у парламент представників меншості, у тому числі невеликих партій. У результаті мажоритарна виборча система може послабити легітимність влади, викликати в громадян недовіру до політичного ладу, пасивність на виборах.

Пропорційна виборча система значною мірою дозволяє усунути явну невідповідність між кількістю поданих за партію голосів і кількістю одержуваних нею депутатських місць. Тим самим пропорційна виборча система найбільш адекватно віддзеркалює політичну волю населення. До достоїнств пропорційної виборчої системи відноситься й те, що в сформованих з її допомогою органах влади представлена реальна картина розміщення політичних сил. Вона створює можливість бути представленими в органах влади національним, релігійним меншостям й іншим соціальним верствам, що утворюють дрібні партії. Тим самим пропорційна виборча система забезпечує зворотний зв'язок між державою й організаціями громадянського суспільства, сприяє легітимізації влади, активізує участь населення у виборах.

До недоліків пропорційної виборчої системи варто віднести відносно меншу стабільність уряду. Характерне для цієї системи широке представництво в парламенті різних політичних сил дуже часто не дозволяє якій-небудь партії сформувати однопартійний уряд і спонукає до утворення коаліцій. Об'єднання ж різнорідних по своїм цілям партій може приводити до загострення протиріч між ними, до розпаду коаліцій і відставки уряду. Оскільки при пропорційній виборчій системі голосування здійснюється не за конкретних кандидатів, а за списки партій, об'єднань, остільки досить слабкий безпосередній зв'язок між депутатами й виборцями. Це обставина також сприяє більшій залежності депутатів від своїх партій, чим від виборців. Така несвобода може негативно позначитися на процесі прийняття важливих законів, депутат найчастіше голосує в інтересах партії і її лідерів, чим своїх виборців.

Для того, щоб перебороти надмірне партійне дроблення складу парламенту, обмежити можливість проникнення в нього дрібних партій або ж представників украй радикальних, а часом й екстремістських сил, багато країн використовують так звані “виборчі пороги”, що встановлюють необхідний для одержання депутатських мандатів мінімум голосів виборців. У різних країнах, що використають пропорційну систему цей “поріг” коливається. Так в Ізраїлі він становить 1 %, у Данії – 2 %, в Україні – 3 %, в Італії, Угорщині – 4 %, у Німеччині, Росії – 5 %, у Грузії – 7 %, у Туреччині – 10 %. Кандидати тих партій або партійних блоків, які не перебороли цей “поріг”, автоматично виключаються зі списку претендентів. Високий “виборчий поріг” часом приводить до того, що значна частина виборців виявляється не представленою в парламенті; мінімальний – власне кажучи, виявляється неефективним.

У ряді країн з метою з'єднати позитивні сторони різних систем і звести до мінімуму їхні недоліки створюються виборчі системи змішаного типу, у яких тим або іншим способом сполучаються елементи мажоритарної й пропорційної систем. Практична реалізація змішаної виборчої системи в процесі голосування полягає в тому, що кожен виборець одержує два бюлетені. Відповідно в нього два голоси: одним він голосує за конкретного кандидата, що балотується по даному виборчому окрузі, іншим – за політичну партію, об'єднання.

Виборча система України

Виборча система України ґрунтується на таких законодавчих актах: Конституції України, законі України "Про вибори Президента України", Законі України "Про вибори народних депутатів України", Законі України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих та сільських, селищних, міських голів".

Законодавчі акти про вибори Президента України передбачають порядок висунення і реєстрації кандидатів у президенти України. Згідно з Конституцією України, чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента вибори проводяться протягом 90 днів з дня їх припинення.

Вибори Президента України проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості.

Чергові вибори до Верховної Ради України проводяться в останню неділю березня п'ятого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться протягом 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень. Рішення про початок виборчої кампанії приймає Центральна виборча комісія (ЦВК).

Депутати Верховної Ради України до 2006 року обиралися за пропорційно-мажоритарною виборчою системою, 50% (225 депутатів) обиралися в одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а інші 50% депутатів – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

По багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандати розподілялися між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів виборців пропорційно до отриманих ними голосів. По одномандатному виборчому округу обраним вважався кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, котрі балотувались по даному виборчому округу.

Вибори депутатів обласних, районних, міських, селищних та сільських рад, а також голів цих рад проводилися за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах.

Для проведення виборів до Верховної ради України в 2006 році , згідно з новим Законом України "Про вибори народних депутатів України", ЦВК створила багатомандатний округ, який охоплював усю територію України. Практично всі депутати, за винятком сільських і селищних рад, обиралися за пропорційною виборчою системою. Законом установлені певні бар'єри для відсіювання партій і партійних блоків: для реєстрації в Центральній виборчій комісії вони повинні зібрати на свою підтримку 200 тисяч підписів виборців, а також подолати З % бар'єр для розподілу мандатів у законодавчому органі.

За такою ж системою проводяться дострокові вибори до Верховної Ради України в вересні 2007 року.

Вибори відбуваються на засадах законності, політичного плюралізму, гласності та відкритості, рівності прав усіх суб'єктів виборів, свободи передвиборчої агітації, однакових можливостей доступу до засобів масової інформації.

Безпосереднім актом волевиявлення громадян є голосування. В Україні кожен виборець має голосувати особисто. Процедура голосування складається з ідентифікації особи виборця, отримання бюлетеня і власне самого голосування.

Підрахунок голосів, поданих виборцями, здійснюють члени дільничних виборчих комісій відразу ж після закінчення голосування. Результати виборів по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу встановлює ЦВК на підставі протоколів, складених окружними виборчими комісіями.

Питання й завдання

1. Що таке вибори і які їхні соціальні функції в демократичному суспільстві?

2. Які види виборів ви знаєте?

3. Назвіть і охарактеризуйте основні принципи виборчого права.

4. На яких принципах організуються демократичні вибори?

5. Що таке мажоритарна система і які її види Ви знаєте?

6. Що являє собою пропорційна виборча система?

7. Якій виборчій системі ви віддаєте перевагу й чому? Поясніть.

8. Які особливості виборчої системи України?

Рекомендована література

1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.

2. Бекешкіна І Е. Традиція вивчення виборчої поведінки та вітчизняні реалії // Проблеми розвитку соціологічної теорії. – К., 2001.

3. Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборчі та виборчі технології: Навч.- метод. посібник. – К., 2003.

4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.

5. Политология: Учебник для вузов / под ред. М. А. Василика. – М., 2001.

6. Райковський Б. Політологічний аналіз виборчого процесу // Політичний менеджмент. – 2007. – № 2. – С. 68 – 76.

7. Сучасний виборчий РR: Навч. посібник / В. В. Лісничий, В. О. Грищенко, В.М. Іванов та ін. – Сєвєродонецьк, 2001.

Терміни і поняття

Аристократія –форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий, привілейований стан (група) певного суспільства, що володіє особливими правами чи можливостями.

Біхевіоризм –психологічний напрям у політології та соціології, що орієнтує на вивчення проблем політики і політичних відносин крізь призму поведінки особи і груп.

Вибори – процедура обрання або висунення певних осіб, способом відкритого чи закритого (таємного) голосування; найбільш поширений метод створення органів та інститутів влади.

Виборча система змішана –такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної системи.

Виборча система мажоритарна– такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Виборча система пропорційна –такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Влада– 1)здатність, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів: права, авторитету, волі, примусу та ін.; 2) система державних органів.

Влада виконавча – одна із трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.

Влада законодавча – одна з трьох гілок державної влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади.

Влада державна– вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Влада політична – здатність класу, групи або індивіда проводити свою волю в суспільному житті, опираючись на систему установ, організацій, законів, політичних відносин.

Влада судова –одна з трьох гілок державної влади, необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливити виникнення диктатури.

Герменевтика політична– одна з галузей прикладної політології, зорієнтована на тлумачення, інтерпретацію політичних документів.

Геронтократія – наявність у владних структурах великої кількості людей похилого віку та їх участь в управлінні державою, партією чи урядом або правління політичних лідерів, які довгий час перебувають при владі.

Демагогія –форма свідомого введення в оману широких мас, спекуляція на реальних труднощах і проблемах, потребах і сподіваннях людей з метою досягнення політичного успіху.

Доктрина – систематизоване філософське, політичне чи ідеологічне учення, сукупність принципів, концепцій.

Електорат – сукупність громадян, яким надане право брати участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи.

Засоби масової інформації (ЗМІ) –періодичні друковані видання та інші форми розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, соціальних груп, держав з метою оперативного інформування їх про події і явища у світі, конкретній країні, певному регіоні, зорієнтовані на виконання специфічних функцій (контролю, спостереження, соціалізації, розвитку культури населення та ін.)

Ідеократія –верства професійних ідеологів, що культивують залежність суспільної свідомості від ідеології.

Ідеологія політична –сукупність систематизованих ідей, поглядів, уявлень тієї або іншої соціальної групи (спільності),яка містить теоретичне осмислення політичного життя й захищаюча її інтереси й цілі за допомогою політичної влади.

Іміджіологія –наука, що вивчає проблеми формування і створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, виробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб'єктів політики.

Інженерія виборча –пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячої та політичних еліт щодо до завоювання і збереження влади в державі (регіоні, місті тощо).

Консерватизм –політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Легітимність влади –визнання суспільством законності, правомірності офіційної влади. Не означає юридично оформленої законності й цим відрізняється від легальності влади.

Лібералізм –учення і суспільно-політична течія, яка робить установку на забезпеченнясвободи особистості, її прав і обмеження сфери діяльності держави.

Макіавеллізм –різновид політичної поведінки, що виправдовує будь-які засоби(в тому числі й віроломні, жорстокі) заради досягнення поставленої мети. Термін пов'язаний з ім'ям італійського політичного діяча й мислителя Н. Макіавеллі.

Моніторинг політичний –процес спостереження, дослідження перебігу політичних процесів, попередження їх небажаного розвитку й прогнозування політичних ситуацій, можливого їх негативного повороту.

Нацизм –назва німецького фашизму, що походить від назви Націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини. Для ідеології нацизму характерні: расизм, шовінізм, антидемократизм, елітизма, зовнішньополітичний експансіонізм, марення про світове панування.

Націоналізм – світогляд і система політичних поглядів, яка проголошує приорітет національних цінностей щодо усіх інших.

Неоконсерватизм –сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства.

Неолібералізм –різновид класичного лібералізму, який трансформував ряд його ідей, зокрема розширив соціальні функції держави і межі її втручання в економічну і соціальну сфери.

Неофашизм –різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Олігархія –політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін було запроваджено Платоном і Аристотелем для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли "владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні".

Охлократія –1) ситуація заколотів, погромів, безладдя, в якій господарем становища є натовп; 2) влада суспільно-політичних груп, що апелюють до популістських настроїв у їх примітивних, масових варіантах.

Плебісцит –всезагальне опитування громадян з метою виявити їхню думку, волю й позицію щодо якогось спільного й значущого питання.

Плутократія –1) державний лад, за якого політична влада формально і фактично належить заможній верхівці панівних класів і структурі якого центральне місце належить володарям фінансового капіталу; 2) панування багатіїв, які завдяки своєму багатству активно впливають на державні владні інституції, внутрішню і зовнішню політику держави.

Плюралізм –система влади, заснована на взаємодії та співпраці основних політичних сил і організацій.

Поділ влади –принцип розмежування функцій в єдиній системі державної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, врівноважуючи одна одну.

Політика –організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб

Політика внутрішня –комплекс заходів, що охоплює напрями економічної, національної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціально-культурної, примусової і т. п. діяльності держави, її структур та інститутів зорієнтованих на погодження інтересів різних верств населення.

Політика зовнішня –загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює взаємовідносини з іншими державами та інституціями у відповідності з потребами, принципами і цілями її внутрішньої політики.

Політична боротьба –явище політичного життя, в основі якого лежить зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з яких прагне досягнення певної політичної мети.

Політична воля – здатність політичного суб'єкта до послідовної реалізації поставлених цілей у сфері політичної влади.

Політичний маркетинг –різновид некомерційного маркетингу, діяльність, спрямована на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо конкретних політичних лідерів, організацій, ідей громадянського значення.

Політичний менеджмент –1) система управління політичними процесами; 2) наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці.

Політичні відносини –реальні практичні відносини, взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність – співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).

Політичні технології –сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

Політологія –ценаука, яка містить в собі систему знань про політику, політичну владу, політичні відносини й процеси, про організацію політичного життя суспільства.

Популізм –загравання влади або політичних лідерів з народом для забезпечення своєї популярності, що характеризується демагогічними гаслами, необґрунтованими обіцянками.

Прикладна політологія –галузь науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів практичного здійснення політики.

Ресурси влади– це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта

Референдум –всенародне голосування з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточного рішення щодо державних законів та інших питань загальносуспільного значення.

Секуляризація –процес звуження сфери функціонального впливу релігії, церкви на життєдіяльність соціуму, індивіда, звільнення сегментів їх життя від опіки релігійних інститутів, від релігійно-церковного санкціонування.

Соціал-демократія –ідеологічна і політична течія, яка пропагандує концепції соціального партнерства, активне втручання держави в економічне життя, перерозподіл доходів на користь незаможних, розвиток численних державних програм і т. ін.

Соціалізм –вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

Теократія –форма державного правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству.

Тимократія: за Платоном – тип державного устрою, схильний до безперервних воєн

Фашизм – 1)ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; 2) екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Харизма –інтелектуальна і духовно-моральна винятковість лідера, "божий дар", доповнений найвищим професіоналізмом та інтуїцією керівника.

Ценз –умова, що обмежує участь особи у здійсненні тих або інших прав.

Шовінізм–агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.