Поняття, ознаки та функції держави

ЗМІСТ

1. Теорії походження держави. 1

2. Поняття, ознаки та функції держави. 2

3. Форма держави. 4

4. Механізм держави. 8

5. Громадянське суспільство. 9

6. Демократична, правова та соціальна держава. 10

Теорії походження держави

Теорія держави і права – наука, що вивчає дер­жавні та правові явища суспільного життя. Її предметом є загальні закономірності виникнення, функціонування та розвитку держави і права. Слово «теорія» грецького погодження й у перекладі означає «розглядаю», «досліджую». Теорія держави і права належить до групи загальнотеоретичних та історичних наук, посідаючи провідне місце в системі суспільних і юридичних наук.

Держава і право виникають у суспільстві. Суспільство утворюється завдяки об'єднанню людей на основі індивідуальних та загальних інтересів і потреб. Це дозволяє спільними зусиллями досягнути тих цілей, котрі є недосяжними для окремої людини. Держава і право виникли завдяки внутрішньому розвитку суспільства та факторів, що вплинули на його розвиток – економічні (введення податків та різноманітних зборів; поява надлишкового продукту; можливість експлуатації чужої праці), політичні(потреба у сильній владі та застосуванні примусу) та соціальні (виникнення соціальних суперечностей між групами людей).

У сучасній науці немає єдиного підходу до виявлення причин виникнення держави і права, що пояснюється склад­ністю та багатогранністю цих явищ. Проте сформовано низ­ку теорій виникнення аналізованих феноменів. Основними з них є: теологічна, патріархальна, договірна (природно-правова), органічна, теорія насильства, психологічна та ін.

1. Теологічна (Фома Аквінський, Лебюфф) – базу­ється на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Ця теорія обґрунтовує пану­вання духовної влади над світською, церкви над держа­вою. Раціональним зерном можна вважати ідею про утво­рення порядку як загального блага у державі.

2. Патріархальна (Аристотель, Р. Філмер, М. Михайлівський) – держава походить із патріархаль­ної сім'ї як наслідок її розростання: сім'я – сукупність сімей (селище) – сукупність селищ (держава).

3. Договірна теорія. (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, О.М. Радищев, І. Кант) – ґрунтується на ідеї виникнення держави у результаті угоди (договору) як акту розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз трактується як природна вимога збереження людського роду та забезпечення справедливості, свободи й порядку. Об'єднавшись, люди або передають правителю частину своїх невід'ємних (природ­них) прав з тим, щоб потім отримати їх із його рук (пер­ший варіант), або домовляються про збереження своїх природних прав (другий варіант). Отже, у будь-якому ви­падку передбачається забезпечення прав і свобод людини в межах держави.

4. Органічна теорія (Г. Спенсер, К. Вормс) – теорія, що ото­тожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом, тому держава – це соціальний організм, який складається з окремих людей, як і живий організм складається з окремих клітин. Згідно з цією теорією, держава базується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як проста політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави у результаті її старіння. Спеціалізація передбачає, що становлення держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здій­снює певну, лише їй притаманну, функцію. У результаті складається система органів держави.

5. Теорія насильства (Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, примусового підкорення одними людьми інших. Насиль­ство лежить в основі і виникнення приватної власності, і поділу суспільства на класи, а державна влада базується на фізичній силі. У теорії насильства є певне раціональне зерно. Так, історія свідчить, що за­воювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності Римської імперії, Київсь­кої Русі, Візантійської імперії, Монголо-татарської орди та інших держав середньовіччя.

6. Психологічна теорія (Цицерон, Л. Петражицький, Е. Фромм) – держава виникла завдяки осо­бливим властивостям психіки людей. Людській психіці притаманна потреба покори, усвідомлення залежності від видатної особи, пошуку авторитета, вказівками якого мож­на було б керуватися у повсякденному житті, бажання підкоряти й підкорятися. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Для обґрунтування своєї ідеї прибічники цієї теорії посилаються на історичні приклади залежності людської свідомості від авторитету вождів, релігійних і політичних діячів, царів, королів та інших лідерів.

7. Економічна (класова, матеріалістична) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) – пов’язує виникнення держави з наявністю економічних причин (при­ватної власності), що призвели до розпаду первісного су­спільства на класи з протилежними та антагоністичними інтересами. Тому, на відміну від теорії насильства, цією теорією обґрунтовується положення, що держава – не сила, що нав'язується ззовні, а результат внутрішнього розвитку суспільства.

У науковій літературі можна зустріти інші теорії виникнення держави, наприклад патримоніальна (Р. Галлер) – держава є похідною від права власника на землю (патри­моніум). З права володіння на землю влада автоматично поширюється і на людей, які проживають на ній. Гідравлічна (іригаційна) (К. Вітфогель) – теорія, в основі якої лежить думка, що держава виникає з необхід­ності організовувати великі маси людей для будівництва іригаційних споруд. У Стародавньому Єгипті, де на бере­гах Нілу люди поступово стали переходити до осілого жит­тя, необхідно було будувати канали та гідравлічні споруди для ведення землеробства. Іригаційні роботи потребували спеціальної організації та навичок. Їх виконували люди, здатні керувати іригаційним будівництвом. Ці організато­ри з часом стали першими державними службовцями. Космічна теорія доводить, що держава спричинена втручанням поза планетних цивілізацій. Технократична теорія – стверджує, що держава виникає як необхідний результат спілкування людини із технікою тощо.

Поняття, ознаки та функції держави

Термін «держава» до науко­вого обігу у XVI ст. ввів італійський мислитель Нікколо Макіавеллі. У світовій юридичній науці немає загальноприйнятого визначення держави, що пояснюється складністю цього соціального та юридичного явища. Суть найбільш пошире­них визначень держави можна звести до наступних, держава є організацією правопорядку; сукупністю людей, території та суверенної влади; форма співжиття людей, велика сім'я;живий організм.

Але за будь-якого тлумачення державі притаманні такі основні ознаки, без яких така організація не може існува­ти, а саме:

політична влада – влада, що виділилася із суспільства і не співпадає з ним, стоїть над ним і виступає від його імені. Державна влада має свій особливий апарат у вигляді органів держави і профе­сійних управлінців (армія, поліція, чиновники, судді тощо);

державна скарбниця – система збору, зберігання і розподілу фінансових коштів (у вигляді данини, податків, зборів, різного роду повинностей). Ці кошти необхідні для вирішення загальнозначущих проблем (наприклад, обо­рони, будівництва громадських будівель і споруд), а також для утримання державного апарату;

територіальна організація населення – держава поширює свою владу на всіх людей, які проживають на її території;

наявність системи загальнообов'язкових правил по­ведінки – права.

державний суверенітет – політико-юридична риса держави, що є проявом верховенства державної влади на всій її території, а також здатність держави бути незалежним і рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. Верховенство передбачає повноту держаної влади на території країни, її самостійність у визначенні змісту своєї діяльності, можливості скасовувати рішення іншої суспільної влади, координувати життя громадянського суспільства.

Держава – єдина політична організація, яка по­ширює свою владу на всю територію й населення країни, маючи для цього у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління, видає загальнообов'язкові розпоря­дження і володіє суверенітетом.

Роль держави в суспільному житті яскраво виявляєть­ся в її функціях. Функції держави– це основні напрямки діяльності держави щодо управління суспільством. Функції держави можна класифікувати за різними підставами, проте загальноприйнятою є класифікація функцій держа­ви на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій держави належать:

v політична – держава регулює сферу політичних від­носин, визначає «правила гри» суб'єктів політичної систе­ми суспільства;

v економічна – формування та виконання бю­джету, складання та виконання програм економічного роз­витку, фінансування ряду галузей, забезпечення свободи конкуренції та протидія монополізму, безпосереднє керів­ництво державним сектором економіки;

v соціальна – забезпечення гідного рівня життя людини, соціальна захи­щеність особи та допомога незахищеним і соціально-вразливим верствам населення (пенсіонери, ветерани, інваліди, багатодітні сім’ї, неповнолітні діти, сироти). Спрямована на пом’якшення та зняття соціальних конфліктів;

v культурно-виховна – держава займається організа­цією освіти, вихованням, підтримкою та розвитком науки та культури, забезпечує збереження культурної спадщини і доступу до неї громадян;

v екологічна (природоохоронна) – регулювання процесу використання природних ресурсів, збереження та відновлення природного середовища існування людини, забезпечує екологічну безпе­ку особи;

v правоохоронна – держава забезпе­чує дотримання та охорону правопорядку, відновлення порушеного права та притягнення до юридичної відповідальності правопорушників;

v фінансовий контроль (фіскальна) – держава контролює легаль­ність прибутків фізичних та юридичних осіб, частина з яких спрямовується у бюджет для задоволення загально-соціальних інтересів, утримання державного апарату;

v інформаційна – організація та забезпечення системи отримання, використання, розповсюдження і збе­рігання інформації.

До зовнішніх функцій держави належать:

v забезпечення безпеки держави–захист кра­їни від нападу ззовні, захист загальнонаціональних інте­ресів від деструктивних дій усередині країни;

v функція міжнародної співпраці та інтеграції до світової спільноти – спільна діяльність держав у політич­ній, соціально-економічній, культурній та інших сферах, членство та робота в міжнародних організаціях.

За соціальним значенням державної діяльностіви­окремлюють основні – характеризують найбільш важливі, ключові напрями діяльності держави (прийняття законів, запровадження та реалізація реформ, оборонна країни, захист прав і свобод громадян та правопорядку, забезпечення законності в діяльності державних органів та їх структурах); додаткові – доповнюють основні функції та є допоміжними (зміцнення збройних сил, забезпечення їх озброєнням).

За часом виконанняфункції класифікують на: постійні – здійснюються на всіх етапах розвитку та існування держави; тимчасові – спрямовані на розв’язання тимчасових проблем, зумовлених конкрет­ними історичними етапами розвитку суспільства та держави.

Форма держави

Форма держави – порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні, державно-правова конструкція, що складається з трьох взаємопов'язаних елементів: форми правлін­ня, форми державного устрою і форми державного режиму.

1. Форма правління– це організація, порядок утворення та взаємодії вищих органів державної влади (глави держа­ви, парламенту і уряду). Розрізняють два різновиди форми правління – монархію та республіку.

Монархія (грецькою мовою – єдиновладдя) – це така форма правління, за якої вища дер­жавна влада здійснюється одноособово і переходить, зазви­чай, у спадок і довічно. Монархія виникла в умовах рабовласниць­кого суспільства і збереглася у таких країнах, як Великобританія, Бельгія, Данія, Швеція, Нідерланди, Іспанія, Кувейт, Саудівська Аравія та ін. На сьогоднішній день монархія існує в 30 країнах світу.

Основними ознаками класичної монархічної форми прав­ління є:

v влада глави держави (імператора, короля, великого герцога, еміра, султана) існує історично і не делегується йому народом;

v влада монарха здійснюється безстроково (довічно) і передається, як правило, у спадок;

v монарх здійснює керівництво на свій розсуд і не відповідає за ухвалені ним політичні рішен­ня;

v влада монарха оголошується священною та має релігійний характер.

Монархії поділяють на дві групи: необмежені й обмежені. Необмежена монархія – форма правління, за якої вла­да монарха не обмежена чинністю законів чи повноважен­нями державних органів. У рамках необмеженої монархії можна виділити деспотичну (за якої влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнаний божеством або напівбожеством. Така форма правління характерна для рабовлас­ницьких держав, насамперед, стародавнього Сходу – Єгипет, Вавилон, Ассирія, Китай) та абсолютну (за якої влада монарха зумовлюється його належністю до правлячої династії, але йому не надаються божественні почесті – Сау­дівська Аравія, Кувейт, Оман).

Обмежена монархія (конституційна) – форма правління, за якої вла­да монарха обмежена дією законів чи повноваженнями дер­жавних органів. Різновидами обмеженої монархії є: дуалістична (за якої гла­ва держави не має законодавчої влади, що перейшла до пар­ламенту, але формує склад уряду, яким керує особисто або через призначеного ним прем'єр-міністра – Бутан, Бруней, Тонга) та парламентськамонархія (за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади, за ним лише формально зберігається ста­тус глави держави, який, зазвичай, обмежується лише пред­ставницькими функціями. Більшість сучасних монархій є парламентськими, їх існування зумовлене національними традиціями – Англія, Японія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Бельгія, Данія, Іспанія, Малайзія, Таїланд).

Ряд монархій займає проміжне положення між дуаліс­тичними і парламентарними (Йорданія, Марокко, Непал).

Республіка (від лат. res publika – суспільна справа) – форма правління, за якої вища державна влада здійснюється виборним, представницьким, загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом) або главою держави (президентом), котрі обираються народом на певний термін. Основними ознака­ми республіки є:

v влада глави держави і вищих представницьких органів де­легується їм народом;

v повноваження глави держави та верховної державної влади обмежені певним стро­ком;

v загальнообов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших державних органів;

v глава держави несе політичну відповідальність за свою діяльність;

v захист прав та інтересів громадян, взаємна відпові­дальність особи і держави.

В історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціаліс­тична. Сучасні республіки існують у таких різновидах: парла­ментська, президентська та змішана (напівпрезидентська). Більше 140 держав (з 193 країн світу) у сучасному світі є республіками.

Парламентська республіка – така республіка, в якій вищу державну владу здійснює парламент, котрий формує повністю підзвітний і відповідальний перед ним уряд. У парламентській республіці можливе існування поста президента, який обирається парламентом, йому підзвітний і має винятково представницькі функції. Іноді президент не обирається і главою держави стає прем’єр-міністр. До таких держав належать: Італія, Австрія, Чехія, Фінляндія, Індія, Греція, Угорщина тощо.

Президентська республіка – форма правління, за якої вищу державну владу здійснює президент, котрий по­єднує повноваження глави держави і глави уряду. Президент обирається непарламентським шляхом – прямими або непрямими виборами населення (президента США обирає колегія вибірників, обрана виборцями). Уряд призначається президентом і відповідає тільки перед ним – США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Грузія та ін.

Змішана республіка (президентсько-парламентська або парламентсько-президентська) – поєднує в собі ознаки парла­ментської і президентської республіки. За такої форми прав­ління парламент набуває повноважень контролю президен­та щодо формування уряду та здійснення ним виконавчої влади. Глава держави (президент) особисто про­понує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-мініс­тра, який підлягає обов'язковому затвердженню або пого­дженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать: Україна, Білорусія, Фінлян­дія, Франція та ін.

2. Форма державного устрою– визначає адміністративно-територіальну будову держави, розкриває характер взаємовідносин між її складовими частинами, центральними і місцевими органами державної влади. Державний устрій може виявлятись у простій (унітарні держави) або склад­ній формах (федерація, конфедерація, імперія).

Унітарна держава– це проста єдина держава, скла­довими якої є адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, губернії, воєводства), які не володіють суверенними правами, – Україна, Болгарія, Польща, Франція, Італія, Швеція, Греція, Угорщина тощо.

Деякі унітарні держави мають автономні утворення (Грузія, Іспанія, Італія, Україна та ін.). Під автономією (гр. auto – сам, потоs – закон) розуміється законодавчо закріплена форма самоврядування територіальної одиниці держави, що виявляється в самостійному вирішенні питань місцевого значення. Виділяють політичну (державну) автономію, що має парламент, уряд та ін. органи державного управління, компетенція яких закріплена у Конституції (Автономна Республіка Крим – в Україні, Гренландія – у Данії) і адміністративну (місцеву), що не має зовнішніх ознак державності, коло прав якої визначається звичайними законами (Тібет – у Китаї, штат Ассам – в Індії).

Федерація (лат. foederatio – союз, об’єднання) – це складна союзна держава, до якої входять кілька територіальних утворень, що володіють сувереніте­том, або мають певні ознаки державності. Суб’єктами федерації у США, Індії, Бразилії, Мексиці – є штати; Російській Федерації – республіки, в Аргентині та Канаді – провінції, у Німеччині та Австрії – землі, які мають певну самостійність, свій адміністративно-територіальний поділ та законодавство. У сучасному світі існує майже 20 федеративних держав, при цьому вони займають більше 40 % всієї території планети (а за кількістю жителів – до третини населення Землі).

Основні ознаки федерації:

v єдина територія складається з окремих територій – суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-терито­ріальний поділ;

v наявність конституції і системи законодавства в ці­лому та в кожного з її суб'єктів;

v наявність федерального двопалатного парламенту й парламентів та федерального уряду і са­мостійних органів управління у суб'єктів федерації;

v наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у деяких федераціях допускається подвійне гро­мадянство (Німеччина);

v можливість суб'єктів федерації мати власну правову та судову системи (США);

v наявність загально-федеральної податкової та грошо­вої системи;

v суб'єкти федерації не володіють суверенітетом і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних між­народних відносинах можуть виступати як федерація в ці­лому, так і кожний її суб'єкт.

Конфедерація (лат. сопfederatio – союз, об’єднання) – це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, який створюється для досягнення спільних цілей (економічних, політичних, військових тощо). Держави, що входять до конфедерації, зберігають свій суверенітет і мають власні органи державної влади. Для координації дій у конфедерації, зазвичай, створюються спільні органи влади і управління. Правовою основою конфедерації є союзний договір.

Ця історична форма державного устрою зустрічається вкрай рідко. Як показала історія, конфедерації мають нестійкий, перехідний характер, які або розпадаються, або ж перетворюються на федерації. Через етап конфедерації пройшли: колишній Радянський Союз (1917-1922 рр., 30 грудня 1922 р. конфедерація, до складу якої входили Росія, Україна, Білорусія та республіка Закавказзя, уклали договір і увійшли до федерації СРСР), Австро-Угорська імперія (1867-1918 р.), США (1781-1787 рр., 1861-1865 рр.), Нідерланди (1579-1795 рр.), Швейцарія (1291-1798 рр., 1815-1848 рр.), Німеччина (1815-1864 рр.), Гамбія і Сенегал (1981-1989 рр.).

Швейцарія номінально є конфедерацією, але фактично – це федерація. Конституція цієї країни називається так «Федеральна Конституція Швейцарської конфедерації». Під терміном «конфедерація» розуміється об’єднання кантонів населення, яке проживає в них – швейцарського народу, а формою державного устрою вважається конфедерація.

Конфедеративний союз характеризується наступними ознаками:

v відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території і державних кордонів;

v відсутність загальних законодавчих органів і систе­ми управління;

v відсутність загальних для всієї конфедерації консти­туції, системи законодавства, громадянства, судової та фі­нансової систем;

v відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу її членів;

v наявність загального конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав;

v рішення загальних конфедеративних органів прий­мається за принципом консенсусу: у випадку незгоди з ним членів конфедерації таке рішення не є обов'язковим і не тягне за собою яких-небудь санкцій (це право нуліфіка­ції);

v наявність права виходу зі складу конфедерації у кож­ного з її суб'єктів.

v конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворюються на федера­цію.

Імперії– складні й великі держави, які об'єд­нують інші держави, народи внаслідок завоювань, колоні­зації, що складаються з головної держави (метрополії) та колоній. Історії відомі такі імперії, як Римська, Візантійська, Османська, Австро-Угорська, Японська, Іспанська та інші імперії. Основною ознакою імперій є те, що вони тримаються на державному примусі з боку метрополії.

Співдружністьє особливою формою державного уст­рою, яку визначають як організовано оформлене об'єд­нання держав, що виступають асоційованими учасниками при збереженні ними повного суверенітету та незалеж­ності (СНД, Британська Співдружність Націй, Європейсь­ка Співдружність у Західній Європі).

3. Форма державного режиму– сукупність методів і способів здійснення державної влади. Характер існуючого у певній державі режиму визначається обсягом повноважень влади, способами і методами її діяльності, ступенем свободи індивідів. Державний режим може бути демократичним і ан­тидемократичним (авторитарним чи тоталітарним).

Демократичний режим– це режим, за якого держав­на (політична) влада здійснюється з дотриманням основ­них прав і свобод людини, із забезпеченням легальних можливос­тей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, ре­ферендуми, засоби масової інформації), діяльність різно­манітних партій і громадських організацій, які представ­ляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави. Такий режим характерний для правової держави.

У демократичних державах народ безпосередньо приймає участь у формуванні та здійсненні державної влади, діє принцип «поділу влади», забезпечується плюралізм у різних сферах життєдіяльності людини (наприклад, економічна сфера будується на засадах різних форм господарювання та форм власності, політична – на багатопартійності і т.д.), правосуддя базується на принципах законності та верховенства права, методи переконання домінують перед методами примусу.

Антидемократичний режим – це режим, коли дер­жавна влада здійснюється шляхом обмеження або пору­шення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об’єднань.

У таких державах не реалізується принцип «поділу влад», звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою; відсутня або стає формальною виборність; забороняється діяльність опозиційних партій та ор­ганізацій; застосовуються політичні репресії; звужуються або порушуються політичні права і сво­боди громадян; реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути тоталітарним або авторитарним. Тоталітарний режим– крайня форма антидемокра­тичного режиму, такий спосіб організації державної вла­ди, при якому народ повністю усунуто від важелів формування державної влади, а суспільство стає об’єктом тотального контролю.

Його характерні риси: прин­ципова відмова від ідеї прав людини і громадянина; пріо­ритет партії або держави в системі соціальних цінностей; однопартійна політична система і заборона на існування опозиції; наявність загальнообов'язкової державної ідео­логії; формальність і декоративний характер виборів; принципова відмова від розподілу влади; вождізм, сакралізація (обожнювання) лідера, який підноситься як наймудріший, непогрішимий, найсправедливіший, невпинно думаючий про благо народу. При тоталітаризмі встановлюється повний (тотальний) контроль над усіма сферами життя суспільства. Держава прагне буквально «злити» суспільство з собою, повністю його одержавити. Прикладами тоталітарного режиму є нацистська Німеччи­на, фашистська Італія, сталінський Радянський Союз, маоїстський Китай.

Авторитарний режим– це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або прав­лячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних про­явів, як тоталітарний, і характеризується: обмеженням об’єму політичних прав і свобод; фактичною, а деколи і формальною відсутністю розподілу влади; недемократичним характером виборів (відсутністю реальної можливості вибору); сильною виконавчою владою, заснованої на особистості лідера; використанням насильства та позасудових методів примусу (не поєднується з крайніми проявами тоталітаризму – масовими репресіями та геноцидом); опорою на поліцейський та військовий апарат; дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголо­шених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Яскравий приклад авторитарного ре­жиму – період правління Наполеона за часів Першої імперії у Франції.

Механізм держави

Механізм держа­ви– цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств та організацій, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

Ознаки механізму держави:

v цілісність та ієрархія. Цілісність забезпечується єдиними принципами організації та діяльності державних органів і установ, єдиними цілями і завданнями. Ієрархія означає підпорядкування нижчих органів держави ви­щим;

v первинними структурними частинами (елементами) є державні органиі установи, пов'язані між собою засада­ми субординації (підпорядкування) та координації (взаємо­зв'язку);

v складається з людей, що професійно займаються управлінням суспільством;

v він є тією організаційноюі матеріальною силою (важелем), за допомогою якої держава досягає конкретних результатів;

v за допомогою механізму держави здійсню­ється влада і виконуються функції держави;

v механізм держави покликаний надійно гарантувати та охороняти законні інтереси і права громадян.

Структуру механізму держави становлять:

v апарат держави – система всіх органів держави, наділених владними повноваженнями, які безпосередньо здійснюють функції та завдання держави (глава держави, верховна рада, кабінет міністрів, суд, місцеві державні адміністрації);

v державні організації – до повноважень яких входить здійснення правоохоронної та контрольно-наглядової діяльності, організація здійснення державної правової політики (збройні сили, прокуратура, органи міліції, юстиції, служби безпеки та податкові органи);

v державні підприємства – самостійні суб’єкти госпо­дарювання, що здійсню­ють виробничу, комерційну, науково-дослідну діяльність з метою створення матеріальних цінностей та одержання прибутку;

v державні установи – забезпечують діяльність держави у соціальній, культурно-освітній та науковій сферах (державні навчальні заклади, науково-дослідні установи, лікарні, бібліотеки, музеї тощо).

Механізм держави виступає основним суб’єктом здій­снення державної влади. Для підвищення ефективності та якості функціонування апарату держави, в основу його організації та діяльності, закладені принципи, основними з яких є:

v демократизм – передбачає широке залучення гро­мадян до активної участі у формуванні та організації діяльності органів державного апарату;

v законність – усі державні органи і громадяни зобов’язані суворо дотримуватися всіх законів держави й організовувати свою діяльність відповідно до них;

v професіоналізм та компетентність – висока організація праці завдяки залученню кваліфікованих кадрів;

v поділ влади – основні напрями діяльності державно­го апарату чітко розмежовуються між відповідними спеціалізованими системами органів. За­вдяки цьому створюється механізм стримувань і противаг, що протидіє свавіллю, беззаконню з боку державних органів;

v пріоритет прав і свобод людини – державні органи, їх посадові та службові особи зобов’язані визнавати, реалізовувати та охо­роняти права і свободи громадян.

v гласність та врахування громадської думки – забез­печує відкритість діяльності державних органів та інші.

Громадянське суспільство

Громадянське суспільство – це історичний феномен, що виник на певному етапі розвитку суспільства (буржуазну епоху), перш за все західного, під впливом поширення природних прав людини та необхідності їх юридичного закріплення та захисту.

Громадянське суспільство – сукупність вільних індивідів, недержавних об’єднань громадян і сфера відносин між ними (соціальних, культурних, політичних, економічних, духовних, моральних, релігійних, сімейних), що утворюють особливу сферу відносин між ними та особою і державою.

Свій внесок в розробку концепції громадянського су­спільства зробили такі відомі вчені, як Арістотель, Платон, Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск’є, Іммануїл Кант, Гегель та ін. У теперішньому, певною мірою завер­шеному вигляді концепція громадянського суспільства складається з таких основоположних ідей:

v економічна свобода, різноманітність форм власності, ринкові відносини;

v безумовне визнання та захист природних прав люди­ни і громадянина;

v легітимність і демократичний характер влади;

v рівність усіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особистості;

v наявність правової держави, в якій влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;

v політичний та ідеологічний плюралізм, тобто наявність легальної опозиції, різних суспільних груп, вільної та рівної конкуренції між політичними силами в боротьбі за державну владу;

v свобода слова й друку, незалежність засобів масової інформації;

v невтручання держави в приватне життя громадян;

v ефективна соціальна політика, що забезпечує належ­ний рівень життя людей.

Громадянське суспільство – це така організація лю­дей, в якій кожна людина є вільною у своїй поведінці і має можливість приймати самостійні рішення. Йому прита­манна віра в людину, загальну справедливість, у людсь­кий розум, тобто це «відкрите суспільство», що є реальніс­тю в розвинутих західних демократіях.

Громадянське суспільство формує соціальну та правову державу, оскільки створює культурний простір для розвитку свободи громадян. На його основі виховується правосвідомість та формується правова культура.