Неопозитивізм в праві. Вчення Г.Кельзена про державу та право

Правовий позитивізм у своєму розвитку пройшов два основні стадії: класична та некласична. Ядром класичного юридичного позитивізму є теорія наказів Дж. Остіна. Некласична концепція правового позитивізму, насамперед неопозитивізм, як би виростає з загального класичного позитивістського погляду на право, який виступає в ній всього лише підсумком прагнення посилити процес гуманізації права.

Найвпливовішим напрямком юридичного неопозитивізму є нормативізм Г.Кельзена. Ганса Кельзена (1881-1973) – австрійський юрист. Професор Віденського (1917-1929), Кельнського (1929-1933) і Женевського (1933-1940) університетів. Народився в Празі. У 1940 емігрував до США, з 1942 професор Каліфорнійського університету. Один із засновників так званої нормативістської школи права (іноді іменується «віденської школою» і «чистим вченням про право»).

Предметом вивчення теорії права, за Кельзеном, є законодавчі норми, правопорядок, відносини між різними правопорядками. Мета теорії — забезпечити юриста (правознавця і практика) розумінням і описом позитивного права.

Спираючись на філософію І. Канта, Г. Кельзен стверджував, що право відноситься не до світу сущого, а до існуючого світу. Це мало витоки із роздумів І. Канта, відповідно до яких є чітка межа між об'єктивним світом і суб'єктивними категоріями думок, у яких він бачить лише пусті і зовнішні форми, а не відображення реального світу. В такому випадку право може вивчатись лише як щось само по собі існуюче у дійсності. Саме тому, називаючи свою теорію «чистою», Г. Кельзен хотів підкреслити, що юридична наука займається лише аналізом позитивного права, а не психологічним чи економічним поясненням його походження та суті; вона не повинна займатися моральною чи політичною оцінкою права. Він вимагав повного відокремлення права від «філософії справедливості», і від соціологічного аналізу, і від оцінки права. І в ньому погляди Г. Кельзена збігаються з юридичним позитивізмом. Теорія права, на думку Г. Кельзена, повинна відокремлюватися від філософії, соціології, аксіології тощо права.

Г. Кельзен стверджував, що право - це сукупність правил, які є загальнообов'язковими і існують незалежно від світу реальних факторів, не підкорюється принципу причинності і черпає силу і дієвість з самого себе. Право говорить не про те, що є, а про те, що повинно бути. Право - це «соціальна техніка», порядок, який через специфіку техніки приписує кожному члену суспільства його обов'язки і тим самим положення про нього, передбачаючи акт примусу - санкцію, яка направлена проти члена суспільства, який не виконає обов'язку. Відповідно, юридична наука, на думку Г. Кельзена, - формалістична наука. Так як вона байдужа до змісту права.

Відповідно до «чистої теорії права», основою дійсності норми є завжди сама норма, а не факт. Пошук основи дійсності норми, з точки зору цієї теорії, веде не до реальності, а до іншої норми із якої виходить перша норма. Правовий порядок, по Кельзену, - це ієрархія різних рівнів норм. Єдність цих норм встановлюється тим, що одна норма, нижча, визначена іншою - вищою, створення якої передбачено ще найвищою нормою. Найвищою нормою не є Конституція, так як остання - це лише найвища ступінь національного права. В основі права, у тому числі конституційних норм, лежить найвища норма – «основна норма». За допомогою основної норми право досягає єдності не звертаючись до «мета правових джерел» - держави, суспільства, політичної влади і т. д. Саме вона дозволяє утворювати багатоступінчатий ієрархічний порядок, у якому нижчі норми витікають із вищих. Отримуємо таку конструкцію: основна норма породжує конституційні норми, ті, в свою чергу - норми законів, далі - «загальні норми» а закінчується ця піраміда (нижчий щабель) - індивідуальними нормами, створеними судом і органами управління, стосовно до конкретних правових ситуацій.

До слабких сторін вчення Г. Кельзена та його прихильників можна віднести те, що в межах «чистої» теорії права:

• ігнорується змістовна сторона права, у тому числі моральний аспект юридичних норм. Втрачається зв'язок між правом та справедливістю;

• втрачаються з виду соціально-політичні фактори формування права;

• право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;

з соціальними, політичними, культурними та іншими потребами;

• фактично зникає межа між правотворчістю та правозастосуванням, тощо.

До сильних сторін можна віднести:

• більше, ніж будь-який інший підхід до права підкреслює визначальні властивості права - його загальнообов'язковість, нормативність та формальність. Це забезпечує суб'єкта права стабільною чітко вираженою основою для визначення лінії своєї поведінки у відносинах;

• чітко зрозумілим є механізм захисту та реалізації права, що дає підстави говорити про забезпечений характер права;• право в даному випадку слугує засобом протидії режиму свавілля та беззаконня зі сторони окремих представників держави;