Економічний і соціальний комітет
Економічний і соціальний комітет — консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.
Комітет регіонів
Комітет регіонів — консультативний орган Ради ЄС і Комісії, розробляючий висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів — представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків
| Рік | Країна | Загальна кількість членів |
 Бельгія  Італія  Люксембург  Нідерланди  Франція  ФРН | ||
 Велика Британія  Данія  Ірландія | ||
 Греція | ||
 Ґренландія (автономна територія Данії) покинула союз | ||
 Іспанія  Португалія | ||
 НДР (Об'єдналась із ФРН, надалі як єдина Німеччина) | ||
 Австрія  Фінляндія  Швеція | ||
 Естонія  Кіпр  Латвія  Литва  Мальта  Польща  Словаччина  Словенія  Угорщина  Чехія | ||
 Болгарія  Румунія | ||
 Хорватія |
Гуманітарна допомога ЄС
Європейський Союз загалом (Комісія та країни-члени) наразі є одним з найбільших донорів гуманітарної допомоги у світі.
Угода про асоціацію
Україна 21 березня 2014 року підписала політичну частину асоціації з метою подальшого вступу в ЄС, а 27 червня 2014 р. економічну - тобто Угоду в повному обсязі. В майбутньому членство в ЄС розглядається також такими країнами як Молдова і Грузія.
4.3.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ І ВАЛЮТНИЙ СОЮЗ (ЄЕВС) European Economic and Monetary Union (EEMU) — фінансово-економічне об’єднання, завданнями якого є формування єдиного внутрішнього ринку країн ЄС, координація основних напрямів їхньої внутрішньої та зовнішньої політики, скасування перешкод на шляху переміщення товарів, послуг і капіталів, введення єдиної валюти. Створений згідно з Маастрихтською угодою (1993 p.). Є новітнім етапом західноєвропейської економічної інтеграції. У січні 1994 р. утворено спеціальний орган ЄЕВС — Європейський валютний інститут, на який покладено завдання координації грошово-кредитної політики центральних банків країн ЄС та умов для переходу до єдиної валюти.У червні 1998 р. в складі ЄЕВС почали функціонувати Європейський центральний банк і Європейська система центральних банків.
4.4. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)
Крім ЄС у Європі виникла в 1960 р. на основі підписаної в Стокгольмі конвенції ще одна організація. ЄАВТ – це торгово-економічне об'єднання, створене з ініціативи Великобританії як відповідь на створення Загального ринку. На момент створення в ЄАВТ увійшли: Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція. З 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія як асоційований член. У 1970 р. учасницею ЄАВТ стала Ісландія. У 1973 р. з ЄЕАВТ вийшли Великобританія і Данія, у 1986 р. – Португалія, а в 1995 р. – Австрія, Швеція і Фінляндія. На даний час членами ЄАВТ є Ісландія, Норвегія, Швейцарія і Ліхтенштейн.
Основу ЄАВТ складає зона вільної торгівлі. У взаємній торгівлі скасовані мита і кількісні обмеження, однак відсутній єдиний зовнішній тариф. Кожна держава проводить самостійну торговельну політику стосовно третіх країн, а товари з цих країн не можуть вільно переміщатися усередині ЄАВТ (крім промислових товарів з ЄС). Розширюється співробітництво в області науки і техніки, захисту навколишнього середовища.
Асоціація не ставить собі за мету створення економічного і валютного, а тим більше політичного союзу.
Діяльністю ЄАВТ керує Рада у складі ради міністрів або постійних глав делегацій. У її завдання входить розробка рекомендацій і виконання урядами країн-членів угод, укладених у рамках асоціації. Рішення і рекомендації вимагають, як правило, одностайності. Поточними справами керує Секретаріат. Штаб-квартира – у Женеві.
Відмінності ЄАВТ від ЄС:
в ЄАВТ немає наднаціональних органів; вищий керівний орган – консультативна Рада, у якій кожна країна має один голос;
режим вільного безмитного товарообігу в рамках ЄАВТ діє тільки відносно промислових товарів і не поширюється на сільгосппродукцію;
за кожною країною-членом ЄАВТ зберігається зовнішньоторговельна автономія і власні мита в торгівлі з третіми країнами;
в ЄАВТ не існує єдиного митного тарифу.
Найбільш тісні зв'язки ЄАВТ має з ЄС. У 1991 р. ЄС і ЄАВТ підписали угоду про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). Відповідно до досягнутого договору з 1 січня 1993 р. країни-члени ЄАВТ стали включати у свої національні законодавства законодавчі акти ЄС, що стосуються вільного рухи товарів, капіталів і послуг, а також політики ЄС в області конкуренції.
Інтеграції ринків аграрної продукції не передбачається, оскільки сільське господарство ЄАВТ не змогло б витримати конкуренцію з боку ЄС.
4.5.
| ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР (ЄЕП) |
визначений угодою, підписаною восени 1991 р. країнами-членами Європейського Союзу та Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ). ЄЕП надає більш широкий доступ товарам ЄАВТ на територію ЄС, одночасно сприяючи уніфікації національних законодавств країн-членів ЄАВТ із законами ЄС. Для ряду держав, що беруть участь в ЄАВТ, підписана угода про ЄЕП розглядається як крок до повного членства в ЄС. 4.6. Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) є регіональним угрупованням країн Центральної та Східної Європи, діяльність якої має на меті налагодження багатостороннього співробітництва у політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах та сприяння на цій основі зміцненню стабільності і безпеки в регіоні. До її складу входить 18 країн – Албанія, Австрія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Угорщина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Чорногорія та Україна. У листопаді 1989 р. у м. Будапешт Італією, Австрією, Угорщиною та Югославією було створено угруповання під назвою „Квадрогонале” з метою, зокрема, забезпечення підготовки Угорщини та Югославії до їхнього майбутнього членства у Європейському Союзі. Поступово розширюючись, у 1992 р. угруповання змінило назву на Центральноєвропейська ініціатива. Виконавчий секретаріат ЦЄІ розташований у м.Трієст (Італія). Структурно діяльність ЦЄІ здійснюється на трьох рівнях: глав урядів, міністрів закордонних справ, а також національних координаторів країн-членів Ініціативи. ЦЄІ шукає можливості відігравати більш помітну роль як регіональна міжнародна організація, одним з пріоритетних напрямків діяльності якої є всебічне сприяння вступу її країн-членів до Євросоюзу. ЦЄІ активно співпрацює з іншими європейськими регіональними організаціями, такими як Адріатично-Іонічна Ініціатива, Рада регіонального співробітництва, ОЧЕС, Рада держав Балтійського моря тощо. У реалізації своїх цілей ЦЄІ спирається на підтримку парламентарів та бізнесових кіл країн-членів через спеціально утворені структури. Це, відповідно, Парламентський вимір ЦЄІ та Ініціатива Центральноєвропейських торгівельних палат. Зазначені структури не входять безпосередньо до ЦЄІ і діють незалежно, здійснюючи загальну координацію через Секретаріат ЦЄІ. Україна почала розвивати контакти з ЦЄІ у 1992 р. шляхом участі в діяльності кількох робочих груп Ініціативи. У березні 1994 р. наша держава отримала статус члена Асоційованої Ради ЦЄІ, а 31 травня 1996 р. набула статус повноправного члена. 4.7.Рада держав Балтійського моря створена у 1992 році. Членами організації є 11 держав регіону Балтійського моря (Данія, Естонія, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Росія, Фінляндія, Німеччина, Швеція) та Європейська комісія.Україні було надано статус спостерігача в лютому 1999 року. Окрім нашої держави статус спостерігача мають ще 5 країн: Великобританія, Італія, Нідерланди, Франція та США.Пріоритетними напрямками співпраці країн-членів РДБМ є забезпечення стабільного розвитку регіону, розвиток торговельно-економічного співробітництва, здійснення спільних заходів по охороні довкілля, розвиток енергетичних та транспортних мереж, підтримка діяльності демократичних інституцій, сприяння розширенню гуманітарних контактів.У своєму виступі під час засідання М.Маймескул наголосив на зацікавленості України розвивати взаємовигідні політичні та торговельно-економічні відносини з державами-членами Ради, брати активну участь у реалізації спільних проектів, які направлені на зміцнення процесу демократичних перетворень, економічне зростання, захист довкілля, боротьбу з організованою злочинністю. 3 огляду на євроінтеграційний курс України для нас є важливим досвід ефективного співробітництва у рамках діяльності ради як організації, яка об'єднує країни-члени Європейського Союзу та країни, які не входять до союзу.Окремої уваги у виступі представника України було приділено можливостям налагодження конструктивної співпраці між Організацією Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) та РДБМ. 4.8. Співдружність Незалежних Держав, СНД — регіональна міжнародна організація, до якої входять деякі пострадянські країни. Історія Співдружність Незалежних Держав створена 8 грудня 1991 року в садибі Віскулі (Біловезька пуща, Білорусь) як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма-Атинської угоди приєднались ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан). 23 жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу СНД вийшов Туркменістан. Україна є співзасновницею СНД, але Статут організації Україною досі не ратифіковано, тому формально Україна залишається лише спостерігачем і не є членом СНД. 14 серпня 2008 року парламент Грузії прийняв рішення залишити СНД, і, згідно зі Статутом СНД, 18 серпня 2009 року Грузія офіційно перестала бути членом Співдружності[1]. 19 березня 2014 року Україна оголосила про початок процедури виходу з СНД[2]. Передумови утворення 1 грудня 1991 року відбувся загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90,32%) підтвердили Акт про незалежність. Цю подію М. Горбачов сприйняв як трагічну, що привела країну в стан небезпеки. На противагу йому Б. Єльцин опублікував заяву про визнання незалежності України. Результат Всеукраїнського референдуму ставив хрест на перспективах збереження СРСР у будь-якій формі. За словами одного із учасників Л. Кравчук: „Якщо ми вийдемо до народу й оголосимо, що Союзу немає, а на його місце нічого не запропонуємо — вибух неминучий. Потрібний варіант перехідний“[3] 8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації, України та Білорусі прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). В преамбулі „Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав“, вказувалось : „Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави-засновниці Союзу РСР, які підписали Союзний Договір 1922 року, далі звані Високими Договірними Сторонами, констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування“. 25 грудня 1991 року М. Горбачов склав свої повноваження Президента СРСР. 30 грудня на зустрічі глав СНД у Мінську ухвалюється рішення про остаточне скасування державних структур СРСР. У початковий період існування Співдружності Незалежних Держав вона розглядалася головним чином як механізм цивілізованого розлучення колишніх союзних республік і розподілу майна СРСР. Створення СНД було покликане забезпечити безболісний перехід від єдиної союзної держави до системи суверенних національних держав на місці колишнього СРСР. На відміну від Союзу РСР Співдружність не є державою і не має наднаціональних повноважень. Утворення організації СНД було засновано главами БРСР, РРФСР і Україною шляхом підписання 8 грудня 1991 року в Віскулях (Біловезька пуща, Білорусь) „Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав“ (відомо в ЗМІ як Біловезька угода). Мета організації СНД засновано на засадах суверенної рівності всіх його членів, тому всі держави-члени є самостійними суб'єктами міжнародного права. Співдружність не є державою і не володіє наднаціональними повноваженнями[5]. Основні цілі організації:
Ліга арабських держав бере участь в політичних, економічних, культурних і соціальних програмах, направлених на сприяння реалізації інтересів своїх держав-членів. Вона виступає як форум для держав-членів в цілях координації їх політичних позицій, за для обговорення питань, що мають загальний інтерес, за для врегулювання суперечок, і вирішення проблем на кшталт Ліванської кризи у 1958. Ліга виступає як платформа для розробки і висунення багатьох епохальних документів сприяння економічній інтеграції. Одним з прикладів є Об'єднана Арабська хартія економічної діяльності, яка визначає принципи економічної діяльності в регіоні. Кожна держава-член має один голос при голосуванні в Раді Ліги, а рішення мають обов'язкову силу лише для тих держав, які проголосували за них. Мета ліги в 1945 році, була укріпити і координувати політичні, культурні, економічні і соціальні програми, її учасників, а також посередництво суперечок між ними або між ними і третіми сторонами. Ліга арабських держав зіграла важливу роль у формуванні шкільної програми; підвищення ролі жінок в арабському суспільстві, сприянню соціального захисту дітей; заохочення молодіжних і спортивних програм, збереження арабської культурної спадщини і розвиток культурного обміну між державами-членами. Заохочування літературної й інтелектуальної творчості, сучасний переклад технічних термінів для використання в державах-членах. Ліга пропонує заходи по боротьбі із злочинністю і наркоманією, а також займається питаннями праці, особливо серед арабських заробітчан-емігрантів. Ліга арабських держав була створена в Каїрі в 1945 році Єгиптом, Іраком, Ліваном, Саудівською Аравією, Сирією, Трансіорданією (Йорданія з 1946 року) і Єменом. Протягом другої половини 20-го століття число членів постійно збільшувалось, додалось 15 арабських держав і 3 держави-спостерігачі. Членство Єгипту було припинене в 1979 році після підписання єгипетсько-ізраїльського мирного договору, і штаб-квартира Ліги була перенесена з Каїра до Тунісу. У 1987 році арабські країни відновили дипломатичні стосунки з Єгиптом, і країна знов увійшла до Ліги в 1989 році, штаб-квартирі Ліги повернулась назад в Каїр. У вересні 2006 року, Венесуела була прийнята спостерігачем, а Індія в 2007 році. Ізраїль не є членом, не зважаючи на те, що 20% його населення арабського походження і арабська мова є офіційною мовою. Також Чад не є членом, хоча і арабська мова використовується в офіційних і місцевих органах влади. В наш час[Коли?] членами і спостерігачами Ліги арабських держав, є держави перелічені нижче, разом з їх датами прийому. Економіка[ред. • ред. код] Ліга арабських держав багата величезними ресурсами нафти і природний газ, але і має велику площу родючих земель на півдні Судану, який зазвичай іменується як «житниця» Арабського світу. Нестабільність регіону не позначається на її туристичній галузі, яка є провідною і має динамічний розвиток в Єгипті, ОАЕ, Лівані, Тунісі і Йорданії. Ще одна галузь, яка є провідна в Лізі арабських держав є телекомунікації. Менш ніж за десятиліття, місцеві компанії, такі як ORASCOM і Etisalat змогли конкурувати на міжнародному рівні. Економічні успіхи ініційовані Лігою між державами-членами менш вражаючі, ніж ті, що досягнуті іншими невеликими арабськими організаціями, такими, як Рада співпраці країн Затоки (РСЗ). Проте, низка перспективних великих економічних проектів, буде завершена найближчим часом.[12] Серед них Арабський газопровід, який планується побудувати до 2010 року. Ним мають транспортувати єгипетський природний газ до Йорданії, Сирії, Лівану і Туреччину. Велика Арабська зона вільної торгівлі (ВАЗВТ), яка має набрати чинності 1 січня 2008 року, яка міститиме 95% від всієї арабської продукції, вільної від мита. Економічний розвиток країн-членів Ліги вельми різноманітний. Значні відмінності в рівні багатства і економічному розвитку є між багатими нафтою державами ОАЕ, Катар, Кувейт і Бахрейн і бідними країнами на кшталт Коморські острови , Мавританія, Джібуті. Арабська економічна допомога знаходиться у стадії розробки . Ліга арабських держав вирішила надати допомогу суданському району Дарфур у розмірі $500 млн, крім цього Єгипет і Лівія планують побудувати декілька свердловин в цьому посушливому районі. Порівняння з іншими організаціями[ред. • ред. код] Ліга арабських держав нагадує Організацію американських держав, Раду Європи і Африканський Союз, в тому, що вона в першу чергу переслідує політичні цілі. Проте, членство в Лізі базується на культурі, а не на географічному розташуванні. У зв'язку з цим Ліга арабських держав нагадує організації, на кшталт Латинський союз або Карибську співдружність. Ліга арабських держав відрізняється особливо від Європейського союзу, в тому, що вона не досягла значного рівня регіональної інтеграції і сама організація не має прямих зв'язків з громадянами держав-членів. Ліга арабських держав базується на принципах, підтримки і розвитку єдиного арабського націоналізму і загальної позиції серед арабських держав по різних питаннях. Всі члени Ліги арабських держав також є членами Організації Ісламська конференція. А також держави — члени утворюють в рамках Ліги менші об'єднання на кшталт РСЗ і Союз арабського Магрибу. 4.12. Рада арабської економічної єдності (РАЕЄ) — організація, утворена в 1964 році державами-членами Ліги арабських держав. Рада об’єднує 12 країн: Єгипет, Ірак, Іран, Йорданію, Ємен, Кувейт, Лівію, Мавританію, Об'єднані Арабські Емірати, Сирію, Сомалі, Судан. Найбагатша арабська країна — Саудівська Аравія — до РАЕЄ не увійшла. Головна мета — досягнення арабської економічної єдності. Вона має бути реалізована через утворення спільного ринку, що передбачає вільний рух капіталу і людей, свободу торгівлі, ліквідацію перешкод економічній діяльності в територіальному просторі арабського світу. Угоду про арабський спільний ринок поки що підписали 7 країн: Єгипет, Ірак, Йорданія, Ємен, Лівія, Мавританія та Сирія. До функцій РАЕЄ належить координація політики країн-членів в галузях народного господарства (торгівлі, сільському господарстві, транспорті, промисловості). Здійснюється робота по уніфікації законів і нормативних актів з економічних програм країн-членів. Важливого значення на шляху інтеграції надається організації спільних арабських компаній, які вже діють в Йорданії, Сирії та Іраку. Для координації діяльності країн-членів на галузевому рівні утворено спеціалізовані федерації й союзи: Арабський союз текстильної промисловості; Арабський союз по цементу й будівельних матеріалах; Арабська федерація по цукру; Арабська федерація виробників хімічних добрив; Арабська федерація машинобудування та ін. |
Казахстан
Росія
Білорусь
Киргизстан
Таджикистан
Вірменія
Молдова
Україна
Албанія
Азербайджан
Грузія
Сербія
Туреччина
Єгипет
Ізраїль
США
Туніс
ЧорногоріяКАРІКОМ
— спільний ринок країн Карибського басейну
До Карибського загального ринку (КАРІКОМ) входять такі країни, як Гаяна, Барбадос, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Антигуа і Барбуда, Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Домініка, Гренада, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини, Беліз.
Членом КАРІКОМ є також Багамські острови, але вони не беруть участі у домовленостях про створення єдиного ринку.
Карибський спільний ринок було засновано 1973 р.
Його головними цілями є:
- створення загального ринку;
- координація зовнішньоекономічної політики;
- функціональне економічне співробітництво в деяких галузях.
Карибський загальний ринок в рамках КАРІКОМ, де повністю ліквідовані торгові обмеження між Барбадосом, Трінідадом і Тобаго, Гайаною, Ямайкою і Антігуа. Ці країни схвалили єдиний митний тариф по відношенню до товарів третіх країн, тобто це фактично митний союз, в основі якого лежать промислово-сировинні товари. Третина взаємної торгівлі — нафтопродукти.
Східно-карибський загальний ринок, що включає в себе найменш розвинені країни; тенденція до створення загальної валюти і спільного ЦБ.
1995 рік — вільне переміщення громадян, скасування паспортного режиму.
У межах Карибського спільного ринку були усунуті основні обмеження торгівлі між його членами. Товари країн-членів не обкладаються митом при ввезенні.
У 1989 році в рамках КАРІКОМ було прийнято рішення використовувати єдину Гармонізовану систему опису і кодування товарів для цілей тарифної класифікації. Поки що не всі держави виконали це завдання.
1 січня 1991 р. країни КАРІКОМ (за винятком держав Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Антигуа і Барбуда, Сент-Люсія) встановили єдині ставки ввізного мита на товари, що ввозяться з країн, які не є членами КАРІКОМ. Такі єдині ставки встановлені стосовно промислової продукції. Щодо інших товарів окремі держави встановлюють ставки мита самостійно. Ставки ввізного мита на різні товари відрізняються (від 5 до 40%). Найбільш високими ставками митами обкладаються товари, аналогічні тим, які виробляються на території КАРІКОМ у достатніх кількостях. Готова і «проміжна» продукція (тобто продукція, отримана в результаті переробки, що може далі використовуватися для виробництва іншої продукції) обкладаються ввізним митом за нижчими ставками. Окремі держави можуть встановлювати ще нижчі тарифи на деякі товари з країн, що не є членами КАРІКОМ, проте це заборонено щодо цілого ряду товарів.