Музично-хорове та театральне мистецтво України 18 століття (партесний концерт, вертеп, шкільна драма)

В історії української художньої культури другу половину XVIII ст. на­зивають «золотим віком української музики». У цей період класичних вер­шин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських компози­торів: М. Березовського, А. Веделяі Д. Бортнянського.Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент го­тувався поступово упродовж поперед­ніх століть завдяки формуванню ос­новного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті його жанрів, розвитку музичного виконав­ства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях му­зичної культури. Вокально-хорова та інструментальна музика були невід'ємними складовими тогочасної театраль­ної культури - шкільної драми і вер­тепу. У театрі, професійній музиці яскраво виявився стиль бароко, а на­прикінці XVIII ст. - класицизм.

Наприкінці XVI ст. виник новий хо­ровий жанр, що став провідним в українській професійній музиці козаць­кої доби, - партесний концерт. Його становлення відбувалося під впливом стилю бароко. Концертність стала спо­собом вияву контрастів, динамізму бо­ротьби різних стихій. Театральність, патетична риторика, притаманні стиле­ві бароко, позначилися на прийомах музичної композиції - зіставленні емо­ційно-динамічних планів, чергуванні хорових, ансамблевих і сольних епізо­дів. Образний зміст цих од­ночастинних акапельних концертів (С. Пекалицького, М. Ділецького та ін.) був досить широкий: він охоплював піднесено-урочисті, лірико-драматич­ні, гумористичні чи сатиричні сфери. Поступово під впливом західноєвро­пейської професійної музики одночас­тинний партесний концерт доби бароко змінюється циклічним духовним кон­цертом періоду класицизму, побудова­ним на контрастному зіставленні час­тин циклу.

Велика музична форма і складні прийоми поліфонічного розвитку дава­ли змогу композиторам передавати в музиці високі гуманістичні ідеали епо­хи: загальнолюдські моральні ціннос­ті, філософські роздуми про сенс жит­тя. У творчості видатних представни­ків української музичної культури другої половини XVIII ст. М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського багаточастинний концерт набуває рис своєрідної хорової симфонії.

Основоположником жанру духовно­го хорового концерту циклічної струк­тури в українській музиці був Максим Березовський(1745-1777) - компози­тор і співак, митець яскравої творчої ін­дивідуальності. Він також створив опе­ру «Демофонт» і сонату у трьох частинах, які стали першими зразками музично-театрально­го і камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Хорова спадщина композитора охоплює концерти, літур­гії та інші твори. Його твори вирізня­ються високою емоційністю, вишуканістю композиторського письма, худож­ньою досконалістю, красою й виразніс­тю. Творчість М. Березовського, що органічно поєднала традиції західноєв­ропейської (італійської) музики з еле­ментами мелодики українських пісень, мала непересічне значення для подаль­шого становлення вітчизняного профе­сійного музичного мистецтва.

Артемій Ведель(1767-1808) - ком­позитор, хоровий диригент, співак (те­нор), скрипаль, педагог - увійшов в іс­торію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хоро­ву музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Діапазон концертів А. Веделя - від скорботних до урочисто-величальних. Його музика вирізняється експресив­ністю мелодики. Неабиякий вплив на формування стилю митця мала українська побутова пісенно-романсова лірика. Простота й виразність, співучість і щирість зумовили популярність цієї музики. Яскрава самобутня творчість А. Веделя, композитора-лірика, відоб­ражувала гуманістичні ідеали епохи.

Дмитро Бортнянський(1751-1825) -класик хорової музики XVIII ст. У його творчості поєдналися найнові­ші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями. В історію світової культури Д. Борт­нянський увійшов як реформатор цер­ковного співу. Він створив понад 100 хорових творів - святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо.

У XVII-XVIII ст. урізноманітню­ється музичний, переважно міський, побут українців, розвивається інстру­ментальне музикування. Набувають поширення музичні цехи, що об'єдну­ють міських - музикантів (Полтава, Київ, Прилуки, Стародуб, Ніжин). Музиканти грають на святах, різних урочистостях, нерідко створюють ан­самблі «троїстих музик» - скрипалів, цимбалістів, дудників. При цехах від­кривають школи, в яких досвідчені майстри навчають хлопчиків гри на інструментах. У містах організовують магістратські оркестри.

Музичні цехи з кобзарів, литаврис­тів, сурмачів тощо існували й у козаць­ких полках. Одним із найдавніших в Україні музичним навчальним закла­дом була Січова співацька школа. Так, високою май­стерністю уславилися хорова капела на чолі з регентом А. Рачинським і ор­кестр гетьмана К. Розумовського.

Традиція навчання музики, яке спо­чатку зосереджувалося у братських школах, згодом поширилася й на інші заклади. У XVII-XVIII ст. центром підготовки високоосвічених кадрів стала Києво-Могилянська академія.

Шкільна драма. На XVII-XVHI ст. припадає період розвитку українського шкільного те­атру. Він зародився у навчальних зак­ладах - Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. У ті часи в межах вивчення обов'язкових предметів - поетики й риторики - уч­нів навчали складати декламації, вір­шовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя. Часто вони приурочувалися до релігійних свят, днів пам'яті святих або відомих духовних осіб, військових перемог, приїзду до навчального закладу висо­коповажних гостей тощо. Декламації та діалоги - безпосеред­нє джерело виникнення шкільної дра­ми. Відповідно до програми навчання їх писали викладачі поетики. Проте учні не лише розігрували готові п'єси, а й брали участь у їх створенні.

Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біблійні, міфологічні або історичні сюжети. У перервах між діями ставилися інтермедії — сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображувалося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість.

Філософсько-естетичне обґрунту­вання принципів шкільної драми - трагедії, комедії, трагікомедії - здій­снив реформатор українського бароко­вого театру Феофан Прокопович.

До шкільного репертуару включали переважно різдвяні й великодні драми, а також п'єси морально-дидактичного й історичного змісту. Деякі з творів, що збереглися, - анонімні, як, наприк­лад, перша відома шкільна драма «Олексій, чоловік Божий».

Барокові риси шкільної драми вия­вились у контрастному зіставленні драматичного й комічного. Між акта­ми серйозної шкільної драми, яку гра­ли «книжною» мовою, з розважаль­ною метою виконували веселі й жар­тівливі інтермедії, написані доступ­ною народною мовою. Сюжети інтер­медій зазвичай зводилися до простих епізодів з народного побуту. Поступово інтермедія вийшла на майдани та яр­маркові площі і стала самостійним те­атральним жанром - своєрідною попе­редницею жанру комедії.