Тема 13. Правоутворення та форми права

Ключові поняття та терміни: правоутворення, правотворчість, принципи правотворчості, стадії правотворчості, джерела права, форми права, нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий звичай.

Правоутворення - це складний, тривалий, багатофакторний соціальний процес формування (виникнення, розвитку і зміни) норм права, що починається з узагальнення соціальних відносин, поведінки, договорів тощо, і завершується наданням їм певної форми (джерела) права з визначеним державним забезпеченням.

Процес утворення права йде безупинно - у правосвідомості, правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судових рішеннях, конституційних звичаях, в індивідуальних та колективних договорах.

Цей процес відбувається шляхом:

1) формування конкретних правових відносин безпосередньо у повсякденному житті;

2) узагальнення державою конкретних правовідносин, які виникли еволюційним шляхом, формування норм права та їх закріплення у відповідних правових документах;

3) втілення формалізованих правових норм, знову-таки, в конкретні суспільні відносини.

Держава, формулюючи текст правових приписів, переважно не встановлює норми права, а лише «перекладає» на юридичну мову найважливіші суспільні відносини, що виникають у суспільстві неодноразово. Безперечно, держава виступає джерелом законодавства, однак жодним чином не права.

Нормотворчі акти є віхами, розставленими на шляху правоутворення. Вони фіксують досягнутий рівень розвитку права. Можна сказати, що правоутворення - форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до закріплення його у певній правовій формі, поряд з нею, у вигляді форми права, у процесі реалізації права.

Різні країни мають свої особливості утворення права. Виділяють основні етапи (рівні) утворення права в державно-організованому суспільстві: матеріальний (вплив природних, культурних, релігійних, економічних, політичних факторів на формування права), ідейний (ґенеза права у формі правосвідомості, правових ідей, концепцій, доктрин), інституційний (діяльність державних і громадських органів, інституцій - санкціонування), формальний (результат процедурно-процесуальної діяльності уповноважених органів).

Правотворчість - це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських обєднань, трудових колективів або всього народу чи його територіальних спільностей зі встановлення, зміни чи скасування правових норм.

Соціальне призначення правотворчості - встановлювати стандарти, еталони, зразки поведінки учасників суспільних відносин, тобто моделювати суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні чи заборонені.

Мова йде не про «дарування» громадянам певних можливостей, благ, тобто не про творення прав людини, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об’єктивного юридичного права («юридична правотворчість»).

Види правотворчості:

1. за суб’єктами - безпосередня (пряма) правотворчість державних органів, санкціонована правотворчість громадянських об’єднань та правотворчість трудових колективів, спільна правотворчість, делегована правотворчість;

2. за способами формування норм права - утворення нових норм права і санкціонування;

3. за юридичною силою актів - конституційна правотворчість, законодавча діяльність, діяльність щодо створення підзаконних актів.

Принципи правотворчості - загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, які виступають як незаперечні вимоги, що ставляться до змісту нормативно-правових актів, до процесу їх підготовки і прийняття. Слід наголосити на наступних принципах правотворчості:

- гуманізм (формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини);

- демократизм (встановлення і забезпечення вільного порядку розробки, обговорення і ухвалення нормативно-правових актів, створення процедур, які б забезпечували вираження в законі волі народу, врахування свободи більшості при дотриманні прав меншості, погодженість інтересів суспільства);

- толерантність (компроміс інтересів) (за допомогою правотворчості досягається авторитетне посередництво, спрямоване на примирення, рівновагу правомірних інтересів сторін);

- гласність ( відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення);

- правова законність (додержання ієрархії нормативно-правових актів при їх складанні та прийняття їх законним шляхом) (відповідно до Конституції, підзаконні акти мають не суперечити законам);

- науковість та професійність;

- зв'язок із практикою;

- оперативність;

- планування.

Стадії правотворчості - це самостійні етапи процедур, відповідний комплекс тісно пов’язаних між собою дій, які спрямовані на створення певного нормативно-правового акта.

Виділяють дві основні стадії правотворчості:

1) попереднє формування проекту нормативно-правового акта;

2) офіційне надання юридичної сили правовим нормам.

Кожна з основних стадій включає в себе ряд самостійних етапів. Так, перша стадія полягає у прийнятті рішення про розробку проекту та підготовку тексту нормативно-правового акта. Друга стадія скидається з офіційного схвалення проекту, прийняття нормативно-правового акта та його офіційного оприлюднення.

Складовою частиною правотворчості є законотворчість, що є процесом творення закону від законотворчого замислу, прогнозування, розроблення законопроекту до введення його в дію, тлумачення та можливого наступного редагування (зміни, доповнення).

Не слід ототожнювати право з формами його існування - законодавством, судовим прецедентом, санкціонованим звичаєм чи договором. Право може існувати до появи законодавства у вигляді правовідносин на основі їх багаторазового повторення та захисту з боку держави. До категорії права неодмінними складовими входять природні права людини та правосвідомість.

Форми права - це вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження змісту права.

«Джерело права» і «форма права» взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.

Джерела права в матеріальному розумінні - це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об’єктивно зумовлюють виникнення правових норм.

Джерела права в ідеологічному розумінні - це правова і політична свідомість суб’єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені в основу правових норм.

Джерела права в інституційному розумінні - це діяльність публічних органів і інститутів як суб’єктів формування і встановлення права.

Джерела права у формальному (юридичному) розумінні - акти уповноважених суб’єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються та припиняються правовідносини.

Джерела права у формальному значенні можна вважати формою права. Форма права - це зовнішній вираз існування норм права.

Розрізняють такі форми права:

Нормативно-правовий акт - це акт-документ компетентного державного органу, який містить формально-обов`язкові правила поведінки загального характеру, які забезпечуються державою.

Нормативно-правові акти розподіляються на:

- закон;

- підзаконні нормативно-правові акти.

Закон - це нормативно-правовий акт, який має вищу юридичну силу, видається лише вищим представницьким органом державної влади, або шляхом референдуму, регулює найбільш важливі суспільні відносини у сфері економіки і політики, тощо.

Підзаконні нормативно-правові акти - це акти, які видаються на основі відповідно до законів і мають меншу юридичну чинність, ніж останні.

Правовий прецедент - це рішення суду або адміністративного органу щодо окремого випадку, яке служить зразком для вирішення аналогічних справ в майбутньому.

Може існувати два види судових прецедентів:

- декларативний (якщо судді лише посилаються на вже існуюче судове рішення);

- креативний (якщо судді створюють нову норму права або усувають прогалини в праві).

В англійському праві розрізняють:

- прецеденти обов’язкові (судді обмежені в своєму рішенні необхідністю неухильно відповідати вимогам прецеденту);

- прецедент доказові (рішення нижчих судів стає прецедентом внаслідок своєї доказовості).

Адміністративний прецедент - рішення, яке прийняте адміністративними органами або адміністративним судом з конкретної справи, що розглядається як зразок при розгляді аналогічних справ.

Правовий договір - це угода між правотворчими суб’єктами, в результаті якої виникає нова норма права (наприклад, конституційний договір, колективний договір).

Правовий звичай - це історично сформоване, санкціоноване державою правило поведінки, що міститься у свідомості людей і ввійшло до звички в результаті багаторазового повторення тих самих дій або вчинків, які приводять до правових наслідків. Так, наприклад, Закони Ману в Індії, Закони ХІІ таблиць в Римі були зібранням звичаєвого права).

Правова доктрина - акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомлені (сприйняті) суспільством,і підтримуються (формалізуються) державою. Правові доктрини сприяли розробленню римського права - Дігести Кодексу Юстиніана містять науково оформлені ідеї видатних юристів (Папініана, Гая, Модестіна, Павла, Ульпіана та ін.), яким надано загальнообов’язкове значення як джерелам права. Правова доктрина слугувала безпосереднім джерелом права у правових системах англо-американської правової сімї (Трактат про закони Англії Г. Бректона (1250 р.) та Коментарі до законів Англії У. Блекстона (1765 р.). В ісламських країнах правові доктрини визначили напрями розвитку мусульманського права.

Нормативно-правовий акт -це акт-документ компетентного державного органу, який містить формально-обов`язкові правила поведінки загального характеру, які забезпечуються державою.

Ознаки:

– є право утворювальним актом, оскільки встановлює нові норми права або змінює діючі;

– є офіційним актом, оскільки приймається чи санкціонується уповноваженими органами держави або ухвалюється народом;

– поширюється на неозначене коло осіб і розрахований на неодноразове застосування;

– має конкретну форму, яка залежить від органу, котрий його видає;

– розробляється та приймається з додержанням встановленої законом нормотворчої процедури;

– має форму письмового документа, що складається відповідно до правил нормотворчої техніки, визначену структуру і офіційні реквізити (назва, дата і місце прийняття, підпис відповідальної особи;

– підлягає обов’язковій державній реєстрації та обліку (в Україні існує Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів);

– доводиться до відома населення у встановленому законом порядку – публікується в офіційних спеціальних виданнях.

Види НПА:

1. За юридичною силою:

- Конституція, конституційні закони;

- закони, що ратифікують міжнародні договори;

- кодифіковані закони;

- звичайні закони;

- постанови ВРУ;

- укази Президента;

- постанови КМУ;

- накази, розпорядження, рішення міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

- постанови ВР АР Крим;

- постанови Ради Міністрів АР Крим;

- накази міністерств та інших республіканських органів виконавчої влади;

- накази територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

- розпорядження голів і накази управлінь, відділів, інших структурних підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій;

- розпорядження голів і накази управлінь, відділів, інших структурних підрозділів районних держадміністрацій;

- рішення місцевих рад;

- рішення виконавчих органів місцевих рад;

- локальні акти.

1. За суб’єктами нормотворчості: прийняті народом, парламентом, урядом, міністерством, главою держави, органом місцевого самоврядування тощо.

2. За способами встановлення: ухвалені державою, санкціоновані державою.

3. За обсягом і характером дії: акти загальної дії, акти спеціальної дії, акти виняткової дії.

4. За галузевою приналежністю: цивільні, адміністративні тощо.

Будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї дії, враховуючи час, простір та коло субєктів.

Чинність у часі характеризують такі показники:

– момент набрання чинності НПА:

– з моменту офіційного опублікування;

– з моменту ухвалення органом;з офіційно визначеного строку після опублікування (закони діють після 10 днів з дня опублікування);

– у міру одержання адресатом (акти з грифом «секретно», «для службового користування»);

– з дати, що позначена в самому НПА.

Напрямок часової чинності НПА:

– пряма дія - новий акт поширюється лише на нові відносини (діє лише наперед, зворотної дії не має);

– зворотна дія - акт поширює свою дію на нові і старі факти, правовідносини (пом’якшують або скасовують відповідальність фізичних осіб);

– переживаючи дія - акт, що втратив чинність і за спеціальною вказівкою нового акта (закону) продовжує поширювати свою дію на старі триваючі факти з окремих питань (часткова дія).

Момент зупинення чинності НПА:

- тимчасова, неостаточна перерва його дії у часі, яка зумовлена певними обставинами й здійснюється у порядку, що передбачений законодавством: дію Сімейного кодексу було призупинено до введення в дію ЦК.

Момент втрати чинності НПА:

- перебігу строку, на який було прийнято акт;

- перебігу подій, з існуванням яких офіційно повязувалась чинність акта;

- скасування акта органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

- прийняттям з цього ж питання іншого НПА тим самим органом чи вищим за нього органом;

- офіційного визнання НПА незаконним, а тому недійсним, шляхо певної встановленої законом судової процедури.

Чинність у просторі характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відповідних суб’єктів права поширюється формальна обов’язковість таких актів:

- Територіальна дія: окреслена територією усієї держави або окремого регіону або адміністративно-територіальної одиниці.

- Екстериторіальна дія: порядок за яким фізичні або юридичні особи, що перебувають або розташовані на території іншої держави, розглядаються як такі, що перебувають на території власної держави і тому підвладні її юрисдикції (кораблі і літаки, дипломатичні представництва і консульства).

За колом суб’єктів:

- загальної дії: поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави;

- спеціальної дії: поширюються лише на конкретну категорію осіб;

- виняткової дії: поширюються на осіб, що тимчасово перебувають на території держави.

Література:

1. Дія права: інтегративний аспект: Монографія / Кол. Авторів; Відп. ред. Н. М. Оніщенко. – К.: Видавництво «Юридична думка», 2010. – 360 с.

2. Ковальський В. С. Правотворчість: теоретичні та логічні засади / В. С. Ковальський, І. П. Козинцев. – К. : Юрінком Інтер, 2005.

3. Козюбра М. І. Тенденції розвитку джерел права України в контексті європейських правоінтеграційних процесів / М. І. Козюбра // Наукові записки Нац. ун–ту «Києво-Могилянська академія». – 2004. – (Юридичні науки ; т. 26).

4. Марченко М. Н. Источники права : учеб. / М. Н. Марченко – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : ТК Велби, Проспект, 2005. – 750 с.

5. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Навч. Посібник. – Львів «Край», 2007.

6. Пархоменко Н. М. Джерела права: проблеми теорії та методології. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. – 336 с.

7. Правовая система Украиньі: история, состояние и перспективьі: в 5 т. – Харьков: Право, 2011. Т. 1: Методологические и историко-теоретические проблемьі формирования и развития правовой системьі Украиньі / под. общ. ред. М. В. Цвика, А. В. Петришина. – 896 с.

8. Скакун О. Ф. Теорія держави і права. Підручник. – К.: Алерта; КНТ ; ЦУЛ, 2009, 509 с.

9. Трофименко В. В поисках идеального источника права: правовые доктрины мира / В. Трофименко // Юрид. Радник. – 2007. – № 4 (18).