Гетьманування Кирила Розумовського. Його реформи
Коли Розумовський та цариця Єлизавета Петрівна повінчалися у 1742 році, його вплив на державні справи став необмеженим. У 1750 році Розумовського було призначено гетьманом. Він мав ґрунтовну європейську освіту. Будучи гетьманом він видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого. Заборонялося заарештовувати українців, крім карних злочинів, без спеціального на те гетьманського дозволу, взяв під нагляд фінансову політику, підтвердив заборону дипломатичних зовнішніх стосунків з урядами зарубіжних країн. Таким чином, за гетьманування Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави. Але її подальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських прагнень Російської імперії. Розпочав домагатися для України спадковості гетьманства, щоб гарантувало б їй збереження державності. Але з часом Україна втрачала державність і перетворювалась на одну з окраїн Російської імперії. Але ідея автономної України не вмерла, вона продовжувала зберігатись у свідомості як простого народу, так і частини знаті, хоча більшість козацької старшини відступає від національної справи й переймається економічними інтересами.
38.Культурно-просвітницька діяльність П. К. Сагайдачного
Петро – Коношевич Сагайдачний проводив велику просвітницьку роботу. За його безпосередньою участю 1620 р. відновила свою діяльність православна церковна ієрархія. Не можна недооцінювати й піклування гетьмана про розвиток Київського і Львівського братств, його матеріальну підтримку шкіл, прагнення дати освіту десяткам молодих людей. Жертвував великі суми грошей на освітні потреби, вступив разом з військом до Київського церковного братства і помагав по різних містах утримувати школи, а в Києві заснував школу. Він вважав, що народ повинен мати багато вчених, освічених людей, щоб уміти оборонятися перед ворожими напастями на віру і народ.
39. Національно-визвольна боротьба в Україні в 18ст. Гайдамацький рух.
У ЗО—60-х рр. XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили до складу Речі Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти утисків. Українські землі були розподілені між магнатськими родинами.(близько 40)Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Ревуцьких та ін. Вони володіли 80 % земель Правобережжя. Щоб відродити життя на цих землях, магнати роздавали селянам земельні наділи і звільняли їх від усіх повинностей на 15—20 років. Завдяки цим заходам Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджуватися до життя. По закінченні терміну слобід вимоги панів до селян зростали. Посилення панщини 5—6 днів на тиждень,.та національно-релігійні утиски(православ’я) призвели до виникнення народного опору.- гайдамацького руху. Відсутність козацтва позбавляла народний опір організованості. Учасників називали гайдамаками. Гайдамаки, перетворилися на постійну загрозу для магнатів та шляхти. Зростання кількості невдо-волених посиленням кріпацтва, мало-численність польської армії на Правобережжі (4 тис. осіб), сусідство із Запорозькою Січчю, перетворило гайдамацький рух на могутню силу, яка могла знищити польське панування на Правобережжі. 1-ше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р., . Повстання очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Зібравши загін із майже тисячі гайдамаків та селян, він рушив у похід Брацлавщиною та Галичиною, знищуючи маєтки шляхти та магнатів, суди та канцелярії. Найбільшим успіхом Верлана було здобуття Вінниці. Під тиском російських та польських військ Верлан був змушений утекти до Молдавії. Успіхи Верлана підняли на боротьбу проти поляків іще більші сили. Гайдамаки виступали проти соціальної кривди — зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Спостерігаючи за розвитком подій, російська правителька зрозуміла, що події починають набирати негативних для неї наслідків. Вона ввела свої війська і жорстоко приборкала повстання. Але остаточно гайдамацький рух придушити не вдалось. Прагнення народу волі та помсти було занадто сильним.
40.Укр. політика Катерини 2. Ліквідація гетьманщини.
Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона булла відданою прибічницею русифікації й централізації. Рум’янцев перший удар спрямовує протии Запорозької Січі, яку в 1775 було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р. , коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-сіверське. За територією та організацією вони булиідентичнірешті з 30 губернійімперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялисявідповіднимивідгалуженнямиімперськоїбюрократичноїсистеми. Потім скасували й славетні козацькі полки. У 1783 р. їхзамінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян і не українців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. У 1783 р. їхпозбавили права лишатисвоїхпанів. В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Катериною II, знать звільнялася від усякої військової службидля уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством. ПротягоммайжестоліттяГетьманщинабула центром політичного життя України. У 1767 р. Старшинські посли до Законодавчої комісії відкинули реформи Катерини II.
41. Україньска політика Петра Першого. Наступ Росії на укр. Автономію.
Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України. Так, у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних.
Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722-1727) - центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові і складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Колегія контролювала діяльність гетьмана, старшини, відала фінансами. З 1724 р. після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722 - 1724 рр.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія.
Крім того, фактично скасовувалася вільна торгівля. Українцям заборонялося займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.
Після смерті Петра І (1725 р.) російські імператори намагалися обмежити українське самоврядування. Але із зміною імператорів і міжнародної ситуації політика „залізної руки" щодо України інколи дещо пом'якшувалася.
42. Укаїна після смерті Б. Хмельницького. І. Виговський.
Гадяцька унія: причини та наслідки її прийняття для України. Політика І. Виговськово: 1) зберігав союзницькі відносини з Московською державою; 2) активізував зв'язки з Кримом, Швецією, домовився про перемир'я з Польщею; 3) укріплював становище козацької старшини і православної шляхти, роздаючи землі, що призводило до повстання соціальної напруженості та невдоволення народу; 4) боровся з анти гетьманською позицією: здійснював економічну блокаду Запоріжжя, за допомогою татарського війська придушив повстання полтавського полковника М. Пушкаря і кошового отамана Я. Барабаша, підтримуване Москвою (1658р.); 5) підписав Гадяцький договір (1658р.) з Річчю Посполитою. Причини підписання: складна політична ситуація в Україні, підтримка Москвою анти гетьманської позиції, неприйняття методів московської політики. Наслідки:1) підписання Гадяцького договору спричинило російсько-українську війну. В її ході І. Виговський розбив 100-тисячну московську армію під Конотопом (1659р.), але через свою непопулярність не зумів використати результати перемоги; 2) І. Виговський не зумів приборкати промосковськи налаштовану старшину, тому російська армія в 1659р., підтримуючи заколотників, захопила лівобережжя України.
43. Історичне значення спадщини Київської Русі.
Київська Русь – могутня європейська держава, одна із найбільших колі держав середньовіччя. Руська держава зросла на власному фундаменті, хоча і використала багатий досвід сусідніх держав, зокрема європейських. Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі зокрема – мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи – тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси – праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього подніпров*я, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси – України. Отже, тут корені нашої державності, тут центр руської, а не російської цивілізації, бо всі новоутворені північно – східні князівства підпорядковувались, залежали від столиці Києва, а Москви на той час не було.
44. Українська культура давньоруського періоду
1. Давньоруський фольклор.
Народна російська поезія розвивалася на Русі з незапам'ятних часів. Міфологічну поезію стародавніх слов'ян складали змови і заклинання - мисливські, пастуші, землеробські, прислів'я та приказки, загадки, обрядові пісні, весільні пісні, похоронні плачі, пісні на бенкетах і тризнах. З язичницьким минулим пов'язано і походження казок.
Особливе місце в усній народній творчості займали «старовини» - билинний епос. Билини київського циклу, пов'язані з Києвом, з Дніпром Славутичем, з князем Володимиром червоно Сонечко, богатирями почали складатися на рубежі X - XI ст. У них по-своєму виразилося суспільну свідомість цілої історичноїепохи, відбилися моральні ідеали народу, збереглися риси стародавнього побуту, подій повсякденного життя.
2. Слов'янське язичництво і прийняття християнства на Русі.
Язичництво слов'ян було складовою частиною комплексу первісних поглядів, вірувань і обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Звичайно, термін «язичництво» умовний. Його використовують для позначення кола явищ, які входять в поняття «ранні форми релігії». Основу слов'янського язичництва складали обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли світ і супроводжують людину від народження до смерті. Перерахуємо деяких божеств, з яких поступово складався пантеон язичницьких богів: Святовит (бог війни), Сварог (бог небесного вогню), Даждьбог (син Сварога, бог світла і сонця, подавач всіх благ), Перун (бог грози),Стрибог (бог вітру), Волос (покровитель худоби), Мокоша (жіноче божество родючості та домашнього господарства). Але поступово складається в давньоруській державі феодальний лад потребував ідеології, яка виправдала б соціальне розшарування суспільства. Такоюідеологією могла бути лише релігія, що склалася в сучасному суспільстві, що пристосувалася до його виправданню. У Х ст. таких релігій було 2: іслам іхристиянство. Але іслам в основному сповідували в країнах, що перебували поза активних зовнішньополітичних інтересів. Крім того, християнство більш повновідповідало інтересам феодального ладу з його монотеїзмом, ієрархією святих, проповіддю непротивлення злу і ін
Введення християнства (починаючи з 988 р.) було тривалим і складним процесом, що тривав не одне століття.
3. Писемність і освіта.
Писемність у східних слов'ян, як і інші прояви культури, виникла з потреб соціального розвитку в епоху формування феодальних відносин та становлення державності. Автор оповіді «Про письмена» чорноризець Храбр (рубіж IX-x ст.) Зазначав, що поки слов'яни були язичниками, вони використовували «риси» і «рези» (незбережене піктографічне письмо), за допомогою яких «чтаху і гадах» [3]. Для запису складних текстів слов'яни використовували так звану «протокирилицею» [4]. Про наявність писемності у східних слов'ян дохристиянської доби повідомляють арабські і німецькі джерела Х ст. Братами-місіонерами Кирилом і Мефодієм у 2 половині IX ст. був створений глаголический алфавіт, а на рубежі IX - X ст. з'явилася кирилиця, що виникла в результаті спрощення глаголиці. Кирилиця отримала на Русі найбільше поширення Прийняття православ'я, що допускав богослужіння на національних мовах, сприяло поширенню писемності.
Християнізація Русі дала потужний поштовх подальшому розвитку писемності, грамотності. На Русь з часу Володимира стали приїжджати церковні грамотії,перекладачі з Візантії, Болгарії, Сербії. З XI ст. в багатих сім'ях стали вчити грамоті як хлопчиків, але і дівчаток. Сестра Володимира Мономаха Янка, засновниця жіночого монастиря в Києві, створила в ньому школу для навчання дівчаток.
Яскравим свідченням широкого поширення грамотності в містах і передмістях є так звані берестяні грамоти.
Береста - дуже зручний матеріал для письма, хоча і вимагав певної підготовки. 6. Живопис Київської Русі.
Мистецтво Київської Русі пов'язано з релігією тематикою, змістом і формою. Тому для нього характерно слідування канону, тобто використання стійкого набору сюжетів, типів зображення і композиції. У ряді образотворчих мистецтв Давньоруської держави перше місце належить монументального живопису - мозаїки та фресці. Систему розпису храмів російські майстри сприйняли від візантійців, але і народне мистецтво вплинуло на складання мови давньоруської живопису.Мозаїки покривали більш важливу в символічному сенсі і найбільш освітлену частину собору - центральний купол, підбанний простір, вівтар. Інша частина храму прикрашалася фресками.
45. Суспільно-політичний рух у Наддніпрянській Україні 60-90 рр. 19ст. Михайло Драгоманов
Суспільно-політичний рух у 60—90-х роках XIX ст. Антиукраїнська політика російського уряду пригальмувала українське національне відродження, але остаточно придушити його імперія не змогла. Тож на початку 70-х pp. в Україні відродився громадівський рух. Очолила його знову Київська громада.
У 1873 р. громада домоглася відкриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. У відділі працювали найактивніші громадівці — історики В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький та ін.
Не можна оминути й важливої ролі в українському суспільному та національному русі Михайла Драгоманова (1841—1895), видатного українського громадсько-політичного діяча, вченого-історика, літературознавця, економіста, філософа та публіциста. Аналізуючи його внесок в український рух, видатний його сучасник, у молоді роки послідовник і учень, а згодом суворий критик, Іван Франко писав: «В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця й не менш свідомого українця».
М. Драгоманов народився в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібного дворянина, що походив з козацької старшини Гетьманщини. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, а також у Полтавській гімназії, з останнього класу якої був виключений за незалежні погляди.
Драгоманов був першим неофіційним послом української справи в Європі.
Драгоманов не приймав ідеї Української держави. Будь-яка держава, на його думку, була чимось зовнішнім, накинутим згори, не притаманним людині. Свій ідеал суспільного устрою український політик вбачав у добровільному об'єднанні гармонійно розвинених особистостей. Втративши віру у можливість відновлення національної державності, закликав до об'єднання всі прогресивні сили східноєвропейського регіону та обстоював ідею утворення федеративної держави, в якій Україна мала отримати права культурно-національної автономії. Зразком для утворення такої держави Драгоманов вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Такі переконання змушували його спрямовувати український громадський рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію у межах Російської імперії та Австро-Угорської монархії.
46.Військове мистецтво козаків
Піхота
Успіх в бою досягався або за допомогою раптової атаки або щільного рушнично – артилерійського вогню. За такого підходу до перемоги піхота становила ударну силу козацького війська. Вогнепальну зброю потрібно було досить довго заряджати, тому військові розробляли різноманітні прийоми, аби організувати і прискорити цю процедуру.
В XVI ст. у Європі стрільці шикувалися в 10 рядів, у XVII ст. стрій зменшився до 6-ти. Загальним було те, що кожна дія рядового регулювалася командою старшого. Це давало можливість вести стрільбу організовано, проте її якість залишалася низькою. До того ж загибель командного складу спричиняла руйнування строю.
Козацтво, котре цінувало самостійність вояка в межах його підрозділу, не потребувало розроблення такої щільної системи команд і чітко визначеного шикування. Внаслідок цього глибина строю залежала від швидкості заряджання кожного окремого вояка. А оскільки кожен козак у справі заряджання і прицілювання мав змогу діяти самостійно і не відволікався на старшину, то і швидкість та якість його стрільби була досить високою.
Використання возів
Неперевершено майстерності запорожці досягли у використанні табору з возів, який застосовувався для просування військ, наступу, оборони. Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись, спочатку як спосіб захисту від ворога голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційною структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозилась зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін.
На окремих возах перевозилися гармати.. Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів закопувались у землю, її насипали і на вози. Навколо возів із зовнішньої і внутрішньої сторони робилася мережа окопів та брустверів, з'єднані ходами сполучення. Такий табір був базою, з якої розпочинались подальші бойові дії з ворогом. Розміри табору залежали від кількості війська.
Кавалерія.
Козацька кавалерія за своїм типом належала до легкої з відповідними завданнями – розвідка, переслідування, рейди,флангові атаки, заманювання до засідок тощо.
Визначеного місця в бойових порядках війська кіннота не мала. Її висока рухливість давала змогу маневрувати нею під час бою.
Козацька атака проводилась лавою, тобто не вирівняною шеренгою з загнутими краями для обхвату ворога з флангів. Загалом, козацькій кінноті були притаманні швидкість, витривалість, агресивність, багатофункціональність.
Артилерія.
Артилерія в Запорозькій Січі належала до військового скарбу. На Січі постійно знаходилось 20-30 гармат, а зайві гармати зберігалися у Військовій Скарбниці в потаємному місці нарівні з коштовностями. В далекі походи козаки вирушали тільки за наявності артилерії.Гармати Запорозького Війська були переважно середнього та малого калібру. Під час стрільби використовувались картеч, кулі, запалювальні снаряди. Це забезпечувало артилерії велику рухливість та маневреність, що відповідало тактиці козацького війська.
Саперна справа
Кожен козак крім рушниці та запасу харчів, повинен був мати сокиру, лопату, і все потрібне для того, щоб сипати вали. Шанцевим інструментом козаки володіли не гірше, ніж зброєю. Вміння швидко та якісно побудувати потужні укріплення було для козацтва, з огляду на переважання сили ворога, питанням життя і смерті.
Морські походи
До морських походів козаки готувалися централізовано, спочатку збирали припаси, зброю, будматеріали. Після обрання на січовій раді старшини козацтво ділилося на екіпажі, кожен з яких будував свій човен. В залежності від мети плавання будувався великий човен на 50-70 вояків і 4-6 малих гармат, або менший на 20-30 осіб.
Спорядившись, флот вирушав до гирла Дніпра, яке контролювали турецькі фортеці з потужною артилерією, а на березі кочували татарські орди.
Висаджуючись на берег, брали з собою одну рушницю, а в кожному човні для охорони залишали двох козаків і двох джур. На Запорозькій Січі вважалося, що справжній козак-це козак, що побував у морському поході. То ж джура після морського походу ставав козаком. Після проведення бойових операцій на узбережжі козаки поверталися на Січ.
При зустрічі з ворогом в плавнях Дніпра козаки нападали зазвичай із засідки, ховаючись в очереті, в морі намагалися наблизитись до ворога непомітно вночі або проти сонця, щоб уникнути артилерійської дуелі та використати елемент раптовості.
Якщо такої можливості не було, атакували подібно до кінної лави. Під час атаки частина вояків сідала на весла, а частина вела стрільбу.
Значне місце у військово-морському мистецтві запорозьких козаків посідає тактика здобування морських фортець. Вона складалася з детальної розвідки фортифікаційних особливостей фортеці, висадки десанту, навальних, сміливих дій козацької піхоти та артилерії флоту. В цих умовах значна частина запорозьких козаків перетворювалась на морських піхотинців. Серед здобутих запорожцями фортець є й такі, що вважались на той час неприступними: Варна(1604), Кафа(1616), Кілія(1621) та ін.
47.Початковий період національно-визвольної війни 1648-1657.Зборівська угода.
Початком української національної революції вважають захоплення повстанцями в січні 1648 р. Запорізької Січі та обрання гетьманом Війська Запорізького Б. Хмельницького. Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Б.Х. дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Намагаючись „якнайшвидше придушити козацьке свавілля” у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. У грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Х. урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи нац. державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Б.Х. захищає право укр. народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі. Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м. Зборовом. У серпні 1649 р. відбулася битва і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б. Х. вступити в переговори з Польщею. В результаті 8 (18) серпня 1649 р. було підписано Зборівську мирну угоду, згідно з якою Річ Посполита змушена була визнати існування козацької України у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Хоч умови Зборівського договору не задовольняли ні поляків, ні українців, проте для останніх дуже важливим було те, що вони відвоювали частину своєї автохтонної території, яка послужила основою для розбудови національної держави. Польща юридично визнала укр.гетьманську державу. На цих землях влада належала гетьманові та його православній адміністрації. Тут не могли перебувати польські війська та проживати єзуїти і євреї. Київський митрополит одержав місце в Сенаті. Польський сейм мав розглянути питання про ліквідацію уніатської церкви в Україні. Козацький реєстр зростав до 40 тис. чол., а всім учасникам повстання оголошувалася амністія. Проте негативним було те, що магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків, для більшості селян відновлювалось кріпацтво, а Волинське і Подільське воєводства, як і до повстання, залишалися під владою польської корони.
48. Історичний портрет княгині Ольги.
Наступницею князя Ігоря стала його дружина Ольга (Хельга, правила у 945-957 pp.). Вона розпочала з того, що жорстоко помстилася древлянам за смерть її чоловіка. Є декілька версій цієї помсти: 1)Ольга вкинула і засипала живцем послів древлян, які прийшли до нею з пропозицією миритися і вийти заміж за древлянського князя Мала; 2)спалила їх у лазні; 3)похід Ольги на древлян до їх столиці – Іскоростеня, зібравши данину по три голуби і три горобці з кожної хати, вона наказала поприв'язувати їм до ніжок запалені трути і відпустити, птахи повернулися додому, підпаливши житла своїх хазяїв, Іскоростень згорів до тла. Всі ці легенди подають нам княгиню Ольгу, як вольову, енергійну і в той же час жорстоку правительку. Ольга перша з князів, хто розпочав реформи на Русі. У 947 р. Ольга реформувала систему збору данини. Були встановлені норми податків і повинностей - устави, уроки, оброки, а також новий порядок їх стягнення. Представники княгині збирали їх в адміністративно-господарських осередках -погостах. Вона організувала князівські погости – місця зберігання зібраної данини, встановила норми податків. Ольга прагнула зміцнити міжнародне становище Русі – вона сама їздила до Візантії, де, за легендою, прийняла хрещення від візантійського імператора, намагалася видати сина Святослава за дочку візантійського імператора, посилала та приймала послів імператора Священної Римської імперії. В пам'яті народній Ольга отримала прізвисько Мудра, а православна церква канонізувала її як Рівноапостольну, додавши до числа святих. Ольга зробила чимало для поширення християнства, готуючи ґрунт для його утвердження як державної релігії.
49.Слов’яни в давні часи: заняття та устрій.
Головним заняттям слов'ян було землеробство, хліб вважався основною стравою. Його називали «житом» (від слова «жити»). Хліборобство визначило й осілий спосіб їхнього життя. Стародавні слов'яни також ходили на полювання, рибалили, вирощували свійських тварин: велику рогату худобу, овець, кіз, свиней. Потужною тягловою силою поряд з волами стали коні. У густих лісах у деревах вирубували дупла - борті для диких бджіл, а потім збирали мед. Це заняття називалося бортництвом.Поступово перетворювалося в самостійну галузь ремесло. Відбувалося і групування ремісничого населення в окремих селищах, де виділялися ремісники-ковалі й виготовляли досконалі знаряддя праці з металу - наральники, лемеші, плуги, серпи, ножі, коси-горбуші. Кравці шили ОДЯГ, шевці - взуття, лимарі - збрую для коней. Вправними були і ювеліри. Виділення ремесла в окрему галузь господарства сприяло розвитку торгівлі, заснуванню та зростанню міст-фортець (градів) і майновому розшаруванню населення. Розклад родоплемінного устрою у слов'ян у перші ст. нашої ери набирав сили. Посилення майнової нерівності та зосередження багатств у племінної знаті ставали все більшими. У групі східних слов'ян, які мешкали на території теперішньої Правобережної України, розпочався процес утвореннявеликих племінних об'єднань державного типу. Спочатку такі племінні союзи-держави мали нестійкий характер і часто розпадались. Найпершим слов'янським державним утворенням на території України був антський племінний союз. Видатний український історикГрушевський вважав антів безпосередніми предками сучасних українців. Антський союз, що охопив у IV-VI ст. значні лісостепові територіїУкраїни від Середньої Наддніпрянщини до Дністра, став грізною силою у боротьбі за незалежність слов'янства. Археологічним підтвердженням існування Антії є пам'ятки черняхівської культури (ІІІ-V ст.), знайдені археологами по всій Україні. Воєнну могутність антського союзу підтверджують джерела.
50 об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва. Перші київські князі.
З VIII ст. іноземні джерела починають вживати для позначення племен полян та сіверян назву «Русь». Походження цього тер міна до кінця не з'ясовано, але головних теорій дві: 1) варязька теорія вважає, що ця назва походить від шведського (норманського, варязького) племені, яке прийшло на східнослов'янську територію; 2) теорія місцевого походження цього терміна. Це знаходить підтвердження в топоніміці України (назвах місцевостей і річок, наприклад: притока Дніпра — Рось, притока Росі — Росава, Осколу — Рось, на Волині — річка Роска тощо). Пізніше термін «Русь» вживався стосовно Київщини, Середнього Подніпров'я — земель полян, сіверян і древлян, тобто в етнічному плані він стосувався тих племен, які започаткували український народ.
Наприкінці IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва, і за іменем столиці державу називають Київською Руссю.
51. Розквіт Київської Русі
Після смерті князя Святослава в Києві почав правити його старший сип Ярополк (972—980). Та невдовзі між ним і його братами Олегом і Володимиром почалася кривава міжусобна боротьба за престол, переможцем у якій став Володимир.
Правління Володимира Великого(980-1015р):
1) на зміну родоплемінному поділу суспільства остаточно прийшов територіальний;
2) завершив формування території К.Р.,приєднавши племена білих хорватів, дулібів, в*ятичів, радимичів;
3) боронив К.Р ві печенігів,(побудував застави на кордонах держави);
4) здійснив військову реформу: сформував військо з дружинників-слов*ян;
5) провів релігійну реформу: у 988р. прийняв хрещення за православним обрядом і запровадив на русі християнство;
6) сприяв розвитку освіти;
7) розбудував Київ як столицю держави: укріпив фортецю, церкву Пресв. Богородиці, князівські палаци;
8) першим почав карбувати золоты та срібні монети, на яких зображ. Образи Христа й Володимира та тризуб;
9) зміцнив дипломатичні звязки з Польщею, Угорщиною, Чехіэю, Норвегіэю, Швецією.
52. Правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого
.Правління Володимира Великого(980-1015р):
1) на зміну родоплемінному поділу суспільства остаточно прийшов територіальний;
2) завершив формування території К.Р.,приєднавши племена білих хорватів, дулібів, в*ятичів, радимичів;
3) боронив К.Р ві печенігів,(побудував застави на кордонах держави);
4) здійснив військову реформу: сформував військо з дружинників-слов*ян;
5) провів релігійну реформу: у 988р. прийняв хрещення за православним обрядом і запровадив на русі християнство;
6) сприяв розвитку освіти;
7) розбудував Київ як столицю держави: укріпив фортецю, церкву Пресв. Богородиці, князівські палаци;
8) першим почав карбувати золоты та срібні монети, на яких зображ. Образи Христа й Володимира та тризуб;
9) зміцнив дипломатичні звязки з Польщею, Угорщиною, Чехіэю, Норвегіэю, Швецією.
Правління Ярослава мудрого(1019-1054р):
1) до 1036р. мав співправителем брата Мстислава: Првобережжя Дніпра належало Ярославові, Лівобережжя-Мстиславові;
2) сприяв відношенню сильної князівської влади;
3) склав перше рукописне зведення законів-«Руську правду»;
4) опікувався будівництвом нових міст і розвитком тих, що вже існували;
5) у Києві побудував Сфіївський Собор, Георгіївську та Ірининську церкви, Печерський монастир,. Місто обнесли волами з трьома брамами.
6) Сприяв обранню першого руського митрополита Іларіона (1051р.);
7) Піклувався про розвиток освіти та культури: відкрив.школи,започатковано літописання;
8) Розбив печенігів, які відтоді припинили нападати на Русь;
9) Здійснив похід на візантію, в наслідок уладено договір про службу руских дружин у Константинополі,
10) Розширив територію Русі за рахунок угрофінських племен.
11) Сприяв укладенню династичних шлюбів із європейськими монархічними династіями;
Перед смертю, в 1054р., Ярослав поділив Русь між своїми синами.
53. Культура України 2 пол. 19 ст.
Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); бурхливий розвиток капіталістичних відносин. Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х році значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6 разів. Таким чином на українських землях діяло вже п’ять університетів. Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів.При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори. На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми.
Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань.
Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі у сучасному світі.