Рівні і види правосвідомості

Правосвідомість є системою взаємопов'язаних компо­нентів, серед яких виділяють:

1) знання про право як регулятор суспільних відно­
син;

2) уявлення про власні права і свободи, обов'язки, від­
повідальність, а також види діяльності, регульовані пра­
вом;

3) ставлення до правових явищ (до права в цілому, до
вимог конкретних норм права, до юридичних установ і їх­
ньої діяльності);

4) установки на здійснення юридично значущих дій.

Співвідношення вказаних компонентів розрізняється у різних соціальних груп і індивідів, що знаходить свій вираз в категорії рівня правосвідомості. Рівні правосві­домості розрізняють за глибиною віддзеркалення правової дійсності:

1) буденна правосвідомість — масові уявлення і настрої
людей з приводу права, що виникають на основі життєвого
досвіду й уривчастих, несистематизованих правових знань.
В її структурі домінує правова психологія. Для людей із
таким рівнем правосвідомості характерні уривчасті, без­
системні знання окремих норм, інститутів, принципів
права, а також поєднання правових поглядів із моральними
установками;

2) професійна правосвідомість — знання, переконан­
ня, традиції, почуття професійних юристів. Вона форму­
ється внаслідок отримання спеціальної професійної (юри­
дичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній
сфері (у правоохоронних органах, суді, адвокатурі, нотарі­
аті тощо). Рівень правової підготовки має вирішальне зна­
чення і повинен бути вищим за рівень знань пересічного
законослухняного громадянина. Основним елементом про­
фесійної правосвідомості є правова ідеологія.

Носії професійної правосвідомості не тільки володіють знанням чинного права, а й уміннями та навиками його застосування. Професійній правосвідомості, в результаті певної спеціалізації юристів, властивий диференційований характер. Тому рівень і зміст правосвідомості судді, напри­клад, відрізняється від рівня і змісту правосвідомості юрис­консульта або адвоката;

3) наукова правосвідомість — ідеї, поняття, концепції,
що виражають теоретичне освоєння права. Воно властиве
науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юри­
дичного профілю, які займаються теоретичною розробкою
загальних або галузевих правових проблем. У науковій
правосвідомості, як і в професійному, переважає ідеологіч­
ний компонент. Але наукова правосвідомість передбачає
ще й уміння оперувати правовими категоріями і принци­
пами, розробляти теорії, концепції, здійснювати узагаль­
нення правового матеріалу. Інакше кажучи, носій наукової
правосвідомості здатний не тільки засвоювати, а й одержу­
вати і поширювати нове знання про право, розробляти
концепції і проекти нових нормативно-правових актів (ін­
новаційний компонент правосвідомості).

І

ні? Види правосвідомості за суб'єктами: * 1) індивідуальна — сукупність правових поглядів, по­чуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда. Вона формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня правової осві­ти індивіда;

2) групова — відображає ставлення до права, його оцін­
ку соціальних груп (соціальних спільнот, професійних,
територіальних, неформальних груп). На процес її форму­
вання впливає спільність інтересів, традицій, умов життя,
а також авторитет лідера групи;

3) суспільна — виражає ставлення до права всього су­
спільства. Вона властива великим соціальним спільнотам
(населенню країни, окремого регіону, певному етносу).
Суспільна правосвідомість містить найбільш поширені й
узагальнені оцінки права та правової реальності. Напри­
клад, для суспільної правосвідомості пострадянських кра­
їн до певної міри властивим є зневажливе ставлення до
права і закону, орієнтація швидше на моральні, ніж право­
ві приписи.

Розвиток правосвідомості певною мірою зумовлений чинним правом. А й саме право залежить від правосвідо­мості як на рівні правотворчості (приймаючи нормативні акти, законодавець має враховувати рівень правосвідомос­ті суспільства і окремих груп населення), так і на рівні правореалізації (правосвідомість забезпечує добровільне дотримання норм права і допомагає правозастосуванню).

Правова культура

Правова культура є частиною загальної культури і зу­мовлена соціальним, духовним, політичним, економічним ладом суспільства. Підкреслимо, що правова культура включає тільки прогресивні, соціально корисні та цінні правові явища. У свою чергу правова культура також є цінністю, оскільки дозволяє людям користуватися благами свободи і справедливості, служить забезпеченню правопо­рядку, вищих інтересів суспільства і держави.

Залежно від носія правової культури розрізняють: 1) пра­вову культуру особистості; 2) правову культуру професійної групи; 3) правову культуру суспільства. , _ж

Правова культура особистості — це якісний правовий стан особистості, що включає знання і розуміння індивідом пра­ва, повагу до нього, а також його дії відповідно до нього.

Структура правової культури особистості:

1) ідеологічний елемент — знання і розуміння права,
здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету
видання певного нормативно-правового акта, сферу його
дії; уміння особи використовувати в практичній діяльності
правові знання, реалізовувати і захищати свої суб'єктивні
права і законні інтереси, виконувати юридичні обов'язки.
Правова культура особистості виявляється в підготовлено­
сті до сприйняття прогресивних, цивілізованих правових
ідей і законів, в уміннях і навиках користуватися правом,
а також в оцінці власних знань права. З цих позицій куль­
тура особистості характеризується наявністю правових
культурних орієнтації;

2) психологічний елемент — повага до права, засно­
вана на особистій переконаності в його ефективності як
засобу регулювання суспільних відносин. Така повага по­
винна мати місце навіть у разі несхвалення індивідом окре­
мих правових розпоряджень;

3) поведінковий елемент — переконання в необхідності
діяти відповідно до розпоряджень правових норм, уміння
користуватися юридичним інструментарієм, висока право­
ва активність особи, яка виявляється в сприянні реалізації
права іншими суб'єктами і в протидії правопорушенням.
У цьому плані правова культура — це результат творчої
культурної діяльності індивіда у сфері права.

Не кожного індивіда, що знає і розуміє юридичні норми, можна вважати правокультурною людиною. Правокуль-турну особистість характеризують: фактична правомірна поведінка; позитивне ставлення до права, усвідомлення соціальної значущості права і правопорядку, поважне став­лення до прав інших індивідів; правова активність.

Правова культура професійної групи характерна для осіб, що безпосередньо займаються юридичною практикою, їм властиві глибокі правові знання, розуміння права і умін­ня його застосовувати в конкретній галузі юридичної прак­тики.

Правова культура суспільства — це система загально­людських і національних цінностей, досягнутих суспіль­ством у правовій сфері, що характеризують рівень його правового прогресу. ;..-.. ... ^ _с ,- ,-......■ ,, .,

Структура правової культури суспільства складається з наступних елементів:

1) право як вираз загальнолюдських і національних
цінностей — свободи, справедливості, природних прав лю­
дини, демократії, — а також механізмів їх закріплення і
реалізації;

2) культура правотворчої, правозастосовчої та право­
охоронної діяльності державних і недержавних органів і
посадовців, тобто ефективна, відповідна правовим цінно­
стям та ідеалам діяльність з видання, тлумачення і реалі­
зації правових приписів;

3) високий рівень суспільної правосвідомості, для якої
характерні правова інформованість населення, повага до
права і закону, наявність стійких установок на правомірну
поведінку;

4) правомірність як відповідність явищ соціального
життя вимогам, що містяться в нормах і принципах права.
Правомірність як стан суспільного життя тісно пов'язана
з правовою активністю індивідів. При реалізації правових
норм суб'єкти діють ініціативно, прагнучи здійснювати
правові приписи якомога ефективніше, принести максимум
користі суспільству, досягти поставлених перед собою ці­
лей, не порушуючи прав інших людей. Правова активність
може виявлятися в різних сферах суспільного життя.

Правова культура конкретного суспільства не може ус­пішно розвиватися без залучення до інших правових куль­тур, оскільки характеризується співвідношенням загаль­нолюдського і національного. Загальнолюдське і національ­не забезпечують соціальну суть культури в цілому.

Національний компонент задає сенс і форму юридичній теорії та практиці конкретного народу, несе відбиток кон­кретної державності і правопорядку, особливості історич­ного розвитку і менталітету народу.

Загальнолюдський компонент містить у собі можливість залучення до загальнолюдських цінностей, забезпечує ви­вчення й осмислення досвіду інокультурного походження, здійснює процес інтеграції теорії права.

Правова культура суспільства є складовою частиною і найважливішою передумовою існування демократичної правової держави.

є 24.4. Деформації правосвідомості

Деформація правосвідомості — це спотворене уявлення про цінність права. Існує кілька різновидів деформацій правосвідомості, найбільш небезпечним з яких є правовий нігілізм.

Правовий нігілізм — це деформація правосвідомості, для якої характерне негативне ставлення до права, закону і правових форм організації суспільних відносин. Носієм правового нігілізму може виступати особа, соціальна спіль­нота, суспільство в цілому.

Правовий нігілізм є продуктом дії багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників:

1) історичні традиції. В Україні, подібно до інших пост­
радянських країн, правовий нігілізм має глибоке історичне
коріння. Протягом багатьох століть право і закон служили
інтересам влади, а не суспільства й особи, недаремно скла­
лася приказка: «Закон що дишло, куди повернеш, туди й
вийшло». Негативне ставлення до права, його другоряд­
ність у порівнянні з мораллю і релігією було вельми харак­
терними як для української, так і для російської інтелек­
туальної еліти. Свій внесок у зміцнення нігілістичного
ставлення до права принесла епоха засилля партійно-кому­
ністичної ідеології;

2) кризовий стан суспільства. Було б наївним чекати
поваги до права і закону в умовах наростаючої бідності,
соціального розшарування українського (і російського, і
всіх пострадянських) суспільства і правової незахищеності
більшості населення;

3) відсутність справжньої демократії в системі і фун­
кціонуванні державної влади. Владолюбство і некомпетент­
ність бюрократія, нестабільність влади, чиновницька тяга­
нина, корупція, що проникла в усі пори державного меха­
нізму, та інші негативні явища сучасної державності під­
ривають авторитет навіть справедливих і об'єктивно
необхідних суспільству законів;

4) низький рівень правової культури суспільства. Він
виявляється в слабкому знайомстві з діючим у країні пра­
вом, прагненні не стільки діяти згідно із законом, скільки
обійти його. Власне, правовий нігілізм — це і наслідок, і
прояв низької правокультурності.

Правовий нігілізм може виступати у двох формах — те­оретичній і практичній. У першому випадку має місце

концептуальне виправдання і обґрунтування правового нігілізму. Праву протиставляються інші, вищі, з погляду теоретиків правового нігілізму, цінності — релігійний фун-даменталізм, світова революція тощо. У другому випадку відбувається реалізація вказаних теоретичних концепцій.

Поряд із правовим нігілізмом існує прямо протилежне явище — правовий ідеалізм (романтизм). Під ним розу­міють фетишизацію права, перебільшення реальних мож­ливостей його впливу на долю особистості та суспільства. У суспільстві, ураженому правовим ідеалізмом, складаєть­ся наївне переконання в тому, що справедливі і розумні закони здатні вирішити всі проблеми людства. Очікування дива від прийнятого закону дуже швидко перетворюється на розчарування через те, що закон не діє або діє зовсім не так, як мріялося.

Правовий інфантилізм як різновид деформації право­свідомості відрізняється слабкістю правових знань при твердій переконаності особи в достатньому їх рівні. На від­міну від правового нігілізму і правового ідеалізму він є найменш небезпечним, порівняно легко переборним різно­видом деформації правосвідомості. З правовим інфантиліз­мом граничить правовий дилетантизм, який означає легковажне ставлення до права, вільне поводження із за­коном за наявності поверхневих, безсистемних правових знань (про все — помалу).

Правова демагогія характерна для осіб, які володіють правовими знаннями, але виключають або принижують його соціальну цінність і використовують право винятково в своїх особистих, часто антисуспільних інтересах.

Усі деформації правосвідомості представляють реальну або потенційну небезпеку для правопорядку, через що бо­ротьба з ними має постійно перебувати у полі зору держави і суспільства.

Основні напрями боротьби з деформаціями правосві­домості:

1) підвищення загальної та правової культури грома­
дян;

2) удосконалення законодавства; ,^;

3) профілактика правопорушень; "

4) зміцнення законності і правопорядку;

5) повага і всебічний захист прав особи;

6) ліквідація негативних явищ у сфері державної вла­
ди. ; "

отой 24.5. Правове виховання, йогомета, форми і методи

Правове виховання — це постійний, систематичний вплив на індивідів і суспільство в цілому з метою форму­вання у них правової культури. Мета правового виховання конкретизується через окремі його завдання:

1) засвоєння індивідами правових знань, тобто знань
законодавства, знань своїх прав і обов'язків;

2) підвищення авторитетності права у свідомості індиві­
дів;

3) формування чіткої орієнтації на правомірну поведін­
ку.

Суб'єктами правового виховання виступають як інсти­тути держави, так і інститути громадянського суспільства: сім'я, трудові колективи, об'єднання громадян, навчальні заклади, ЗМІ, політичні діячі, викладачі, журналісти тощо. Правове виховання населення в сучасній державі виступає як одне із завдань, що реалізовуються, як правило, в ході виконання цільових програм. Так, в Україні розроблена і діє Національна Програма правової освіти населення.

Форми правового виховання:

1) правове навчання — полягає в передачі, накопичен­
ні і засвоєнні правових знань у школі та інших навчальних
закладах. Ця форма є найбільш ефективною і результатив­
ною, оскільки вона надає виховуваному індивіду певну
систему правових знань;

2) правова пропаганда — полягає в розповсюдженні
правових ідей і правових вимог серед населення за допо­
могою публікацій юридичної літератури (тексти норматив­
но-правових актів, коментарі до них) і ЗМІ (преса, телеба­
чення, радіомовлення, Інтернет). Ця форма правового ви­
ховання привертає своїми широкими можливостями — вона
доступна практично необмеженому числу індивідів;

3) юридична практика — сприяє передачі юридичної
інформації, знань за допомогою участі людей у процесі,
перш за все правозастосовчої діяльності (судів, правоохо­
ронних органів та інших органів держави). Виконання рі­
шень правозастосовчого органу сприяють закріпленню
знань права, що є у нього;

4) безпосередня реалізація права. Юридичні дії, здій­
снювані індивідом самостійно (наприклад, участь у вибо­
рах, укладення угод), на практиці підтверджують одержа-

ні знання, сприяють виробленню умінь і навиків виконан­ня, дотримання і використання правових норм;

5) самовиховання — пов'язане з особистим досвідом, самоосвітою, власним аналізом правових явищ. Без само­виховання не може бути ефективною жодна з форм право­вого виховання. Тільки власні зусилля з набуття правових знань, роздуми про правову дійсність сприяють виробленню справжньої правової культури особи.

Методи правового виховання — це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких отримуються правові знання, уміння і навики, формується повага до права і соціальних цінностей, які воно охороняє. Основні методи правового виховання — переконання, заохочення, позитивний при­клад, примус і покарання.

Правова соціалізація

Термін «соціалізація» був уведений американським со­ціологом Ф.Г.Гіддингсом для позначення процесу розвитку соціальної природи людини. Річ у тому, що людина при­ходить у цей світ і застає вже до неї виниклі сталі соціаль­ні (зокрема правові) ролі, державу, законодавство, суспіль­ні відносини. Щоб стати особистістю, вона має їх інтеріо-ризувати: не просто дізнатися про існування відповідних ролей із підручників, а навчитися на особистому досвіді їх «грати».

Соціалізація розглядається як процес набуття новими поколіннями людей знань, норм, установок, вірувань, які склалися в суспільстві і забезпечують його збереження і розвиток. Правова соціалізація виступає як складова ча­стина загальної соціалізації індивіда.

Правова соціалізація — це засвоєння новим поколінням принципів, норм, установок, цінностей права, що забез­печують адаптацію особистості до існуючих правових цін­ностей, законодавства і практики його застосування. Пра­вова соціалізація є процесом асиміляції та реорганізації суб'єктом в його власному світі уявлень і знань — елементів правової системи, які регулюють це суспільство (норм, со­ціальних інститутів, статусів суб'єктів, їхніх прав і обов'­язків).

У процесі соціалізації індивід проходить кілька етапів. На етапі первинної правової соціалізації індивід одержує

елементарні уявлення про право, уміння і навики його ви­користання. Наприклад, батьки навчають дитину прави­лам переходити вулицю, навчають порядку здійснення дрібних операцій (покупка морозива, квитка в кіно тощо); школа прищеплює уявлення про навчальну дисципліну. Первинна правова соціалізація не залишається раз і наза­вжди наданою. Вона розгортається при вторинній правовій соціалізації (соціалізація в отроцтві). Старшокласники вивчають систематизовані основи правознавства, розши­рюють коло навиків і умінь використання і виконання правових норм. У цьому віці індивіди можуть самостійно вступати у правові відносини: поступати на роботу, укла­дати окремі договори, вступати в молодіжні організації, займатися підприємницькою діяльністю. Правова соціа­лізація в сучасному суспільстві продовжується протягом усього активного життя індивіда (третинна правова соці­алізація), оскільки правові цінності і норми не залиша­ються незмінними.

Основне місце в механізмі правової соціалізації посідає виховання особи, яке полягає в цілеспрямованому впливі на неї з метою формування бажаних діяльнісних, соціокуль-турних, соціально-психологічних і особистих якостей.

Розрізняють три форми правової соціалізації:

1) за допомогою научення — полягає в придбанні еле­
ментарних правових знань і засвоєнні відповідних норм.
При наученні щепиться певний образ поведінки. Тут най­
активніше себе проявляє держава, починаючи із закріплен­
ня в законодавстві відповідних норм, утворення державних
інститутів до створення розгалуженої системи юридичної
освіти і освіти;

2) шляхом передачі досвіду — відбувається в результа­
ті осмислення власних помилок і подій свого досвіду, а
також життєвого досвіду навколишніх людей;

3) «символічна» соціалізація — ґрунтується на власних
абстрактних уявленнях людини про право, державу, краї­
ну, націю.

Соціалізація може бути прямою і опосередкованою. При прямій правовій соціалізації зміст установок, яких набуває особистість, мають конкретний і адресний характер щодо тих або інших правових явищ або відносин.

При опосередкованій правовій соціалізації індивіда виробляються установки, які впливають на його поведінку в державно-правовій сфері, але не пов'язані безпосередньо

з конкретними ситуаціями (наприклад, формування по­чуття поваги до влади, закону, авторитету держави).

Правова соціалізація визначається багатьма чинниками: психологічними, економічними, політичними, релігійни­ми, культурними. Кожна цивілізація несе із собою специ­фічні риси соціалізації взагалі та правової соціалізації зо­крема.