Конституційний принцип народного суверенітету
Одним з найбільш загальних конституційних принципів є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній практиці всіх країн, хоч існують різні і досить далекі від його традиційного тлумачення.
Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його універсальне політико-правове значення.
Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XV ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію державної влади. За Ж. Боденом, суверенітет – це постійна і абсолютна, найвища і невідчужувана влада в державі, яка здійснюється як в середині держави, так і поза її межами. Ж. Боден визнавав носієм суверенітету не державу, а монарха.
У подальшому ідею суверенітету розвинули представники школи природного права, найбільш відомий з яких – Гого Гроцій – розмежував поняття суверенітету і його носія.
Аналіз розвитку політико-правової теорії засвідчує, що поняття суверенітету змінювало свій зміст залежно від особливостей конкретного історичного періоду. У другій половині XVIII ст. за роки, що передували французькій революції, була сформульована концепція народного суверенітету. Найбільш широке обґрунтування ідеї народного суверенітету запропонував французький просвітитель XVIII ст. Ж.Ж. Руссо, який визнавав народ суб’єктом і носієм суверенної влади, джерелом повноважень усіх державних органів. Ж.Ж. Руссо прямо заперечував сумісність принципу народного суверенітету і представницької демократії, вважаючи за неможливе вираження загальної волі, або волі народу, засобами, заснованими на представництві.
Опоненти – Шарль Монтеск’є та Еммануїл Сійєс. Вважали, що більшість громадян нездатна оцінювати зміст законів, оскільки їй не вистачає освіти, щоб розуміти ці закони, і дозвілля, щоб їх вивчати.
Сам же принцип народного суверенітету в загальному плані визнаний в конституційній практиці абсолютної більшості зарубіжних країн.
Іноді у відповідних конституційних положеннях замість народного суверенітету декларується національний суверенітет. Використання терміна “національний суверенітет” відображало процес формування в XVII – XIX ст.ст. національних держав. Нації, які на той час утворились, набували державних форм, тож не дивно, що майже відразу в зарубіжній політико-правовій науці поняття національного суверенітету стало сприйматись як першооснова державного суверенітету.
Що ж до прийнятого в науці поняття державного суверенітету, то воно звичайно трактується як верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах.
Верховенство держави означає дію в межах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всього населення території.
Проте існують країни, де принцип народного суверенітету визнано із застереженнями. Це передусім Великобританія та інші англомовні країни, що прийняли головні ідеї британського конституціоналізму.
Особливу роль у конституційній теорії і практиці цих країн відіграє принцип суверенітету парламенту (парламентського верховенства). Сучасне його тлумачення запропонував Альберт Дайсі – відомий британський учений – юрист. Він розрізняв юридичний суверенітет, що мав належати парламенту, і політичний суверенітет, носієм якого називається електорат (виборці). Зміст юридичного суверенітету виявляється в тому, що парламент має формально абсолютну законодавчу компетенцію.
2. Народний суверенітет і конституційно-правові засоби прямої демократії.
Принцип народного суверенітету знайшов своє відображення в цілому ряді конкретних засобів реалізації влади. За змістом цього принципу до таких засобів насамперед мають бути віднесені конституційно-правові засоби прямої демократії.
Найвідомішим і найпоширенішим засобом прямої демократії є референдум.
Референдум – це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством. Таке голосування може мати загальний або локальний характер (відповідно загальнодержавний і місцевий референдуми).
Конституції і закони встановлюють певне коло суб’єктів референтної ініціативи. У різних країнах до них віднесені глава держави або парламент. Іноді ці суб’єкти мають взаємодіяти. Наприклад, у Польщі референдум можуть призначити нижня палата парламенту або президент за згодою верхньої палати.
У деяких країнах правом референтної ініціативи наділена визначена частина складу парламенту (1/3 у Словенії, 1/5 в Італії тощо).
У ряді країн референдум повинен бути проведений на вимогу певної кількості виборців (петиційний референдум). У Словаччині референдум проголошує президент на пропозицію парламенту і на вимогу 350 тисяч виборців.
За предметом, за змістом питання, що виноситься на голосування, референдуми бувають конституційними, законодавчими і з питань поточної політики.
Конституційний референдум – це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує основний закон, його перегляд або внесення поправок до нього.
Конституційний референдум, що проводиться у федеративній державі, може бути загальнодержавним і таким, що відбувається в межах окремих суб’єктів федерації.
Законодавчий референдум – це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує законопроект або скасовує закон, що набув чинності. Така форма референдуму визнана конституціями Данії, Естонії, Ірландії, Ісландії, Італії, Латвії, Португалії, окремих штатів США, Швейцарії та інших.
Законодавчий референдум може мати попередній або наступний характер.
У процесі проведення попереднього референдуму на голосування виноситься законопроект. Такий референдум практично завжди є затверджуючим, ратифікуючим.
Предметом наступного, так званого післяпарламентського референдуму є перегляд закону, який набув чинності. Це скасовуючий референдум.
Референдум з питань поточної політики – це голосування виборчого корпусу, що прямо не стосується конституційної або законодавчої нормотворчості.
Різновидом референдуму з питань поточної політики є плебісцит. Поняття плебісциту в юридичній науці тлумачиться по-різному. Нерідко воно сприймається як синонім загального поняття референдуму. З іншого боку, плебісцитами називають референдуми, що не мають законодавчого і конституційного характеру. Термін “плебісцит” використовується для позначення голосувань, які проводяться для визначення політичного статусу територій. Зокрема, плебісцити проводяться з питань визначення державної належності окремих територій.
У міжнародному праві плебісцит характеризується як засіб і юридична підстава територіальних змін. Плебісцитами є також голосування з питань форми держави.
Обов’язковий референдум – голосування виборчого корпусу, яке обов’язково проводиться з тих питань, що визначені в конституції або в законодавстві.
Факультативний референдум – це народне голосування з питань, визначених у конституції або в законодавстві, що проводиться лише за певних умов, встановлених там само. Таке голосування проводиться не автоматично, а за ініціативою певного числа суб’єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць, державного органу, частини депутатів або частини виборчого корпусу.
Інститут народної законодавчої ініціативи. За його змістом визначена в конституції кількість виборців має право поставити в парламенті питання про прийняття закону, і представницький орган зобов’язаний розглянути це питання.
В Італії народна ініціатива здійснюється шляхом внесення у парламент постатейно зробленого законопроекту від імені не менше, ніж 50 тис. виборців.
Інститут народної конституційної ініціативи. В Окремих штатах США (Каліфорнія, Орегон та деякі інші) виборці мають право ініціювати не тільки звичайні законопроекти, а й проекти конституційних поправок. (Румунія – 500 тис. виборців; Киргизстан та Литва – 300 тис. виборців; Молдова – 200 тис.; Білорусія і Македонія – 150 тис.; у Словенії – 30 тис. виборців).
Народний розпуск представницького органу, запроваджений у ряді швейцарських кантонів.
3. Народний суверенітет і вибори.
Засіб представницької демократії.
Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування.
Праймеріз – висунення кандидата із застосуванням голосуванням виборців. Але на відміну від самих виборів на праймеріз обираються кандидати на виборні посади, які після цього балотуються у звичайному порядку.
Виборча система – встановлений конституцією і законодавством порядок визначення результатів виборів.
Існує три системи виборчих систем, кожний з яких має багато конкретних варіантів. Це мажоритарні, пропорційні і змішані виборчі системи.
Мажоритарні виборчі системи абсолютної більшості, за якими обраними вважається той кандидат, який одержав 50 % встановленої в законі або загальної кількості поданих в окрузі голосів і ще один голос, тобто той, хто користується абсолютною підтримкою виборців, які брали участь у голосуванні.
За правилами мажоритарних систем відносної більшості, обраним у виборчому корпусі визнається той кандидат (або партійний список кандидатів), який набрав більше голосів, ніж кожний окремий його конкурент, хоча це і становить менше половини всіх поданих в окрузі.