Запровадження християнства і його роль у подальшому розвитку української культури
Християнство як вчення, як ідеологічна система, як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного розвитку давньоруського суспільства, підготовленим усім ходом історії та об'єктивними потребами доби. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим, антагоністичним. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена. З іншого боку, релігії, яка б підтримувала суспільно-економічні процеси класового ранньофеодального суспільства, підносячи авторитет князя і зміцнюючи його владу. В цьому полягало внутрішньополітичне значення християнства як державної релігії Київської Русі.
Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства. Щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політичній структурі і налагодити взаємовигідні, рівноправні стосунки з християнськими державами, треба було прийняти християнство, тобто замінити багатобожжя єдинобожжям.
З історичних фактів відомо, що запровадження християнства не починає собою літочислення давньоруської цивілізації. І до 988 року розвивалися градобудівництво, прикладне та образотворче мистецтво, музика, філософія, усна словесність і писемність. Однак прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства.
Християнство формувалося не як регіональна, а як світова релігія, що відігравала роль стимулюючого фактора міжнародного і міждержавного культурного спілкування. Отже, Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну.
На час християнізації давньоруська держава мала політичні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. Але найглибшими і найінтенсивнішими вони були з тими, які послуговувалися слов'янським письмом, тобто місцевою мовою (і де ця мова була мовою культу), бо саме такою країною була Київська Русь. Тому, скажімо, з сусідньою Польщею культурні зв'язки у цей час були обмеженими. Ця держава прийняла хрещення від латинського церковного центру, а тому латинська мова була мовою богослужіння, політики й культури, а роль слов'янської мови — мінімальною. З країнами, в які християнство прийшло з центру Візантійської держави — Константинополя, Русь підтримувала тісні політичні та культурні контакти.
Історична наука оперує численними фактами, які засвідчують багатогранність візантійського впливу на розвиток давньоруського суспільства. Але якщо на розвиток права, церковної архітектури, малярства, музики цей вплив був безпосереднім, то на освіту і письменство — через посередництво слов'яномовної Болгарії, оскільки руське суспільство грецької мови не знало. А давньоболгарська мова для тогочасної Русі в цілому була зрозумілою.
Із запровадженням князем Володимиром шкільної освіти й активним храмобудуванням постала нагальна потреба у християнській церковній і учительно-проповідницькій літературі. У болгарських перекладах на Русь прийшли основоположні зразки християнської літератури і, звісно, передусім санкціоновані церквою: біблійні, богослужбові, проповідницькі. Найактивніше, звичайно, використовували біблійні тексти, перекладені з грецької мови болгарськими вченими-просвітителями Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. Книга релігійних пісень Псалтир, «Остромирове євангеліє», «Учительне євангеліє», «Азбучна молитва» — це ті тексти, якими щодня послуговувалися служителі церкви. Широко проникала на Русь із Болгарії перекладна агіографічна література — так звані «житія святих».
Окрім канонічних, освячених церквою текстів літературних та проповідницьких жанрів, на Русь із Болгарії прийшло і чимало апокрифів — творів на теми Старого й Нового заповіту, що доповнювали та уточнювали Святе письмо. Найпопулярнішими були апокрифи про апостолів Петра і Павла. Крім церковних книг, через Болгарію на Русь потрапили й пам'ятки історичного змісту. У них викладалася дохристиянська і християнська міфологія, частково історія римської та візантійської культури.
Засвоєння чужого культурного досвіду у X—XI ст. свідчило не про відсутність свого власного, а, навпаки, про високу культуру давньоруського суспільства, адже перекладна література могла з'явитися лише на ґрунті розвиненого власного письменства. Свідченням цього є те, що уже в першій половині XI ст. русичі стали звертатися до візантійської культурної спадщини безпосередньо і самостійно. Князь Ярослав, як і його батько, великий князь Володимир, дбав про розвиток освіти, за що в народі був названий Мудрим. Він зібрав у храмі святої Софії велику бібліотеку, названу Ярославовою.