Своєрідність англійської просвітницької літератури

XVIII століття — блискуча епоха в історії людської культури. Цей період європейської історії, що хронологічно умовно охоплював період між двома революціями — в Англії (1688—1689) та Великою французькою революцією.

1689—1795 рр. — епоха Просвітництва. Дійсно, центральним явищем культурного та ідеологічного життя XVIII століття був рух Просвітництва. Він включав в себе політичні, суспільні ідеї— прогресу, волі, справедливого й мудрого соціального устрою, розвитку наукового знання, релігійної поміркованості.

Проте, він не був виключно вузькоідеологічним рухом представників середнього класу, спрямованим проти феодалізму.

Знаменитий німецький філософ XVIII століття, той, хто першим підводив підсумки цієї епохи. І. Кант, у 1 784 р. присвятив Просвітництву спеціальну статтю "Що таке Просвітництво?" і назвав його "виходом людини зі стану неповноліття ". Основні ідеї Просвітництва мали загальнолюдський характер. Одним із найважливіших завдань просвітників була широка популяризація власних ідей. Недаремно найважливішим актом їх інтелектуальної та громадянської діяльності був випуск у 1750-х рр. "Енциклопедії", яка переглянула колишню систему людських знань, відкинула переконання, засновані на забобонах.

Просвітники, перш за все, були переконані в тому, що, раціонально змінюючи, вдосконалюючи суспільні форми життя, можна змінити на краще кожну людину. З іншого боку, людина, яка має розум, здатна до морального вдосконалення, а освіта та виховання кожної людини покращить суспільство в цілому.

Так, у Просвітництві виходить на перший план ідея виховання людини. Віра у великі можливості виховання укріплювалася авторитетом англійського мислителя Дж. Локка: філософ стверджував, що людина народжується "чистим аркушем ", на якому можуть бути накреслені будь-які моральні, соціальні "відомості", важливо лише керуватися при цьому розумом. "Вік розуму" — такою є поширена назва XVIII ст.

На відміну від ренесансного життєрадісно-оптимістичного переконання у безмежних можливостях людського розуму, на відміну від раціоналізму XVII століття, який єдино можливим вважав пізнання світу за допомогою розуму, світовідчуття епохи Просвітництва включає в себе розуміння того, що розум обмежений досвідом, відчуттям, почуттям. Саме цим пояснюється те, що протягом цієї епохи однаково часто зустрічаються і "чуттєві душі", й "освічені розуми". Вони співіснують у гармонії, доповнюючи одне одного. "Чем разум человека становится просвещённее, тем сердце его — чувствительнее", — стверджують французькі енциклопедисти.

Остання третина доби позначена розвитком "руссоїстських" ідей, що протиставляли "природу" та "цивілізацію", "серце" та "розум", "природну" людину та людину "культурну", тобто — нещиру, "штучну". Відповідно протягом століття змінювався характер та ступінь просвітницького оптимізму, віра у гармонійний устрій світу. Спочатку успіхи наукової революції, особливо відкриття Ньютоном закону всесвітнього тяжіння, сформували уявлення про Всесвіт як про єдине та гармонійне ціле, де все у кінцевому підсумку спрямовано до добра та злагоди. Етапною подією, що спричинила значні зміни у цих переконаннях, був землетрус у Лісабоні у 1755 році: місто було зруйноване на 2/3, 60 тисяч мешканців його загинуло. Нещадність стихії стала предметом гірких роздумів багатьох просвітників, зокрема Вольтера, який присвятив сумній події, що змінила його уявлення про Всесвіт, "Поему про Лісабон". Цей факт є підтвердженням, що XVIII ст. було епохою, коли складні філософські ідеї обговорювались не лише у наукових трактатах, а й у художніх творах — поетичних, прозових.

Людина епохи Просвітництва, чим би вона не займалася у житті, була ще й філософом у широкому розумінні цього слова: вона наполегливо й постійно прагнула до роздумів, спиралася у своїх судженнях не на авторитет або віру, а на власне критичне мислення. Недаремно XVIII ст. називають ще й століттям критики. Критичні настрої посилюють світський характер літератури, її інтерес до актуальних проблем сучасного суспільства, а не до піднесено-містичних, ідеальних питань. У це "філософське", як його справедливо називають, століття філософія має розбіжності із релігією. Отримує поширення своєрідна світська форма релігії — деїзм: її прихильники переконані, що, хоча Бог і є джерелом усього існуючого, він не втручається безпосередньо у земне життя. Це життя розвивається за усталеними, раз і назавжди встановленими законами, пізнати які спроможні лише здоровий глузд та наука.

Просвітницький рух дав поштовх розвиткові різноманітної публіцистики; особливого значення набули з початку XVIII ст. газети й журнали, більшість письменників нігї епохи були одночасно журналістами або починали свою діяльність як журналісти.

Центральним явищем літературного життя Просвітництва були філософська повість та роман, перш за все — роман виховання. Саме у них просвітницька тенденційність, пафос перетворення людини, повчальність знаходять найбільш яскраве вираження.

Епоха Просвітництва набула часом найбільш тісного, ніж раніше, спілкування і взаємодії національних літератур та культур. Результатом цього стало створення єдиної європейської, а потім і всесвітньої літератури. Відомими стали слова великого німецького просвітника И. В. Гете, який підводив підсумок культурного розвитку XVIII ст. словами: "Сейчас мы вступаєм в эпоху мировой литературы".

62. Просвітницький реалізм в Англії. Творчість Д.Дефо. «Робінзон Крузо»Розуміння людини як такої, що живе за законами природи, стало відправним моментом раціоналізму в його помірковано критичному варіанті. Визначається нова культурна цінність — художня правда, яка відкрила шлях реалістичному мистецтву.Найбільшого свого розвитку просвітницький реалізм (від лат. речовий, дійсний) досяг в Англії, яка в середині XVII ст. стала на шлях капіталізму. Саме в Англії з'являється принципово відмінна від традиційної придворно-аристократичної аудиторії аудиторія масова, з новими вимогами та естетичними смаками. Складалася вона переважно зпредставників так званого третього стану, які жадали бачити в мистецьких творах реалії життя. Це зумовило той факт, що саме в Англії просвітницький реалізм став провідним напрямком художньої творчості.Головним жанром у літературі XVIII ст. стає соціально-побутовий роман.Одним з найбільш відомих англійських письменників доби Просвітництва бувД. Дефо (1660—1731), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися пересуди та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман "Робінзон Крузо". Неперехідна цінність цього твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкриття нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відчайдушної боротьби з небезпекою.

Творчість Д. Дефо.

Літературну діяльність Д. почав рано політичними памфлетами (анонімними) і газетними статтями. Виявив себе як талановитий сатирик-публіцист і видатний ідеолог буржуазії. Писав на різні політичні теми

До художньої творчості Д. звернувся пізно. На п’ятдесят восьмому році життя він написав свого "Робінзона Крузо". Незважаючи на це, літературна спадщина, залишена ним, величезна. Разом з публіцистикою налічується понад 250 здобутків Д. У цей час його численні здобутки відомі лише вузькому колу фахівців, але "Робінзон Крузо", що читається як у великих європейських центрах, так і в найвіддаленіших куточках земної кулі, продовжує перевидаватися у величезній кількості екземплярів. Зрідка в Англії перевидається ще "Капітан Сингльтон".

"Робинзон Крузо" – найяскравіший зразок так зв. авантюрного морського жанру, перші прояви к-рого можна виявити в англійській літературі XVI в. Розвиток цього жанру, що досягає своєї зрілості в XVIII в., обумовлено розвитком англійського торговельного капіталізму. З XVI століття Англія стає головною колонізаторською країною, і в ній найбільш швидким темпом розвивається буржуазія й буржуазні відносини. Родоначальниками "Робінзона Крузо", як і інших романів названого жанру, можуть уважатися з опису справжніх подорожей, що претендують на точність, а не на художність. Дефо використовує стиль "Подорожей". Його особливості, що мали певне практичне значення, в "Робінзоні Крузо" стають літературним прийомом: мова Д. також проста, точна, протокольна. Йому зовсім далекі специфічні прийоми художнього листа, так зв. поетичні фігури й тропи

Буржуа не закривав очі на те, що у світі боротьби не все йде гладко. У боротьбі із природою й людьми він переборював перешкоди, на невдачі не скаржився, не нарікав. Світ красивий, але світ неорганізований, скрізь безгосподарність. На якій би частині земної кулі Крузо не опинився, скрізь він дивиться на навколишніми очами хазяїна, організатора. У цій своїй роботі він з однаковим спокоєм і завзятістю смолить корабель і обливає гарячим варом дикунів, розводить ячмінь і рис, палить зайвих кошенят і знищує людожерів, що загрожують його справі. Все це робиться в порядку звичайної повсякденної роботи. Крузо не твердий, він гуманний і справедливий у світі чисто буржуазної справедливості

"Робинзон Крузо" зіграв величезну роль у боротьбі буржуазії з аристократією, він оформив ідеологію висхідної буржуазії протиставленням її творчої діяльності паразитизму аристократії, що відживала. Навіть у чисто буржуазні відносини на своєму острові Д. втиснув феодальний початок, щоб яскравіше оттенить його нікчемність. Феодалізм зробив спробу вкоренитися на острові в особі двох англійських матросів-піратів, страшенних шибеників і ледарів. Вони оголосили весь острів своею власністю й жадали від колоністів сплати ренти за користування землею -і захоплення вкрай нахабний і зовсім ні на чому не заснований, але в такій формі уявляв собі буржуа історичне походження аристократії, земельної власності й ренти

«Робінзон Крузо»

Один із шедеврів світової літератури - роман "Життя, незвичайні та дивовижніпригоди Робінзона Крузо, В своїй концепції людини Дефо виходить із просвітницького уявлення про її добру природу, яка знаходиться під дією навколишньої сфери і життєвих обставин. ема підстав сумніватися в щирості Дефо, який визначив таким чином головну мету свого творіння. Але об’єктивне звучання творів, тим більше – в подальші епохи, далеко не завжди збігається з об’єктивними намірами й деклараціями авторів. Насправді автор «Робінзона Крузо» віддав належне розуму, волі й працьовитості людини, яка перемагає в нелегкій боротьбі з відчаєм і зневірою. Важливо відзначити, що в жорстокій боротьбі із стихіями Робінзон не втрачає поняття про совість, співчуття, людяності. Так, готуючись до оборони від можливого нападу дикунів, він, добре подумавши, приходить до висновку, що дикуни - теж люди і що вони «не великі вбивці ніж ті християни, які вбивають полонених на війні або - як ще й це буває - нищать мечем цілі армії, нічого не шкодуючи, навіть тих, хто склав зброю і здався ». І слід зауважити, що Дефо як автор роману «Робінзон Крузо» має зв'язок з просвітницьким "романом виховання». Образ Робінзона Крузо значно змінюється протягом його історії. Легковажний і примхливий хлопець, яким він є на початку роману, стає під впливом життєвих обставин мудрою і серйозною людиною. Саме «роман виховання» цінував у «Робінзона Крузо» Жан-Жак Руссо, який називав книгу Дефо вдалим трактатом про природне виховання. В кінці твору приховане живе й алегоричне начало. Справді нечуваний успіх першого роману надихнув Дефо на продовження історії Крузо.

63. Творчість Дж. Свіфта. Ідеологія Просвітництва в романі «Мандри Гуллівера»

Творчість Джонатана Свіфта
Після закінчення навчання в Дублінському університеті на богословському факультеті, Дж. Свіфт перебував на службі у Вільяма Темпля секретарем (1689-1699). Саме під впливом письменника-есеїста Темпля склались основи світосприйняття Свіфта. Свою літературну діяльність розпочав з памфлетів - гострих сатиричних статей, що виходили окремими маленькими книжечками.
Перший період творчості Джонатана відкривається твором, що став шедевром англійської літератури - "Казка бочки", "Битва книг", "Роздуми про механічну дію духу". Ці памфлети були опубліковані в 1704р. в книзі з єдиним заголовком, але остаточний текст появився лише у п'ятому виданні (1710). Книга Свіфта створювалась в 2 етапи - в 1695-1696 та 1701-1702р. - і мала своєю ціллю сатирично зобразити "багато грубих збочень в релігії і науці".
У творі "Казка бочки" письменник гостро критикує і католицизм, і протестантство, і кальвінізм, і міжрелігійні чвари.
У 1701р. був написаний памфлет "Роздуми про сварки і розбіжності між знаттю і общинами в Афінах і Римі". В ньому Свіфт показав своє розуміння політичних ідей Просвітництва.
У 1708-1709р.р. була опублікована серія нарисів "Папери Бікерстафа", в яких письменник висміяв Джона Патріджа - людину, яка складала щорічні астрологічні альманахи.
Основою, на якій складався задум памфлетів, був направлений проти позиції вігів в церковному питанні. Серед таких памфлетів, є "Роздуми про незручність знищення християнства в Англії" (1708-1711), який належить до шедеврів сатиричної публіцистики.
Памфлети Дж. Свіфта мали неабиякий вплив на англійське суспільство. Так, в 1711р. був написаний памфлет "Поведінка союзників", у якому письменник виступав за припинення довготривалої війни.
Центральне місце у публіцистиці Свіфта займають "Листи сукняра" (1724). Це серія памфлетів у формі листів. Ці листи написані від імені простого дублінського торговця-сукняра, сатирик адресує до всіх ірландців. Своїми "Листами сукняра" Свіфт роздмухав у Ірландії справжній рух протесту проти англійського уряду.
Публіцистичній діяльності Джонатана на захист Ірландії сприяв творчий підйом, результатом чого було створення "Мандрів Гуллівера" (1721-1725), опублікованих в Лондоні в 1727р. "Мандри Гуллівера" - вище досягнення Свіфта, підготовлене всією його попередньою діяльністю. Основною темою "Мандрів" є мінливість зовнішнього зображення світу природи і людини, представлена фантастичним і казковим середовищем, в яке потрапляє Гуллівер під час своїх подорожей.
Остання 10-літня творча діяльність Дж. Свіфта відзначено надзвичайною активністю. У 1729р. був написаний найбільш сумний з його памфлетів "Скромне продовження". Він наповнений страждальним відчуттям трагічного розриву між стримінням Свіфта "виправити світ" і тим, що кожного дня поставало перед ним.
В цей період Свіфт не менш плодовитим в поезії, чим в прозі. Його вірші відрізняються тематичною різноманітністю, відзначені нові форми (особливо по відношенню до ритму, наприклад "Суматоха", 1731). Ведучим віршовим жанром являється політична сатира, як правило, зв'язана з Ірландією ("Клуб Легіон", 1736), та ін. Підсумок своєї творчої діяльності Дж. Свіфт підводить в одному із найбільш значних своїх поетичних творах - "Вірші на смерть доктора Свіфта" (1731, опублік.1738), де вустами "безпристрасного критика" він оцінює свої особисті твори:
Автор обіцяє сучасникам померти в "недалекому майбутньому". Але вони були змушені чекати ще 14 років, доки в соборі святого Патріка з'явилася могила з написом: "Тут лежить тіло Джонатана Свіфта, декана цього собору, і ядуче обурення вже не пече його серця. Йди, подорожній і якщо можеш, наслідуй приклад ревного захисника справи доблесної свободи".
Помер в році (1745) місяця (жовтня) в день (19) на (78) році життя.

Роман Свіфта "Подорож Леміеля Гуллівера в деякі віддалені країни світу, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів" (виданий в 1726 р. (російський переклад - 1772-1773 рр..) не можна віднести до традиційного жанру роману-утопії (або роману-антиутопії), хоча в ньому наявні риси і першого і другого виду романів, так само як і сатирико-дидактичних творів 16 в. Те загальне, що об'єднує їх - це універсальність охоплення життєвих явищ, фантастична чи алегорична канва сюжету та типажів, використання мотивів фольклору Пародія завжди припускав момент наслідування заздалегідь відомому зразку і тим самим втягує в сферу дії своє джерело. Текст "Мандрів" буквально пронизаний алюзіями, ремінісценціями, натяками, прихованими і явними цитатами " Отже, роман Свіфта не вміщається в рамки якогось одного жанру. У ньому присутні елементи утопії, дидактики, фантастики, алегорії, казки, мемуаристики, представляючи складне поєднання художніх прийомів і засобів для вираження єдиної чітко злагодженої концепції, на якій тримається єдність роману. З твору видно, що Гуллівер мав позитивні риси характеру. Автор відзначає його людяність: "... (Гуллівер) рішуче відмовився бути знаряддям закріпачення вільного та відважного народу...", підкреслює сміливість: "Поки я порався з цим, вороги пускали тисячі стріл, і багато з них впивалися мені в руки та обличчя, завдаючи пекучого болю й заважаючи мені працювати..." Допитливість Гуллівера простежується упродовж усього твору: ".-а буваючи на березі, приглядався до побуту і звичаїв людей і водночас вивчав чужоземні мови..." Цьому герою притаманні такі риси як витривалість ("і великодушність ("...Полковник наказав схопити шістьох заводіяк... і віддати зв'язаних мені до рук.... я перерізав ножем нитки, якими він був зв'язаний і обережно спустив його на землю..."). Розум та винахідливість багато разів допомагали Гулліверу під час цієї мандрівки: "...за три тижні я зробив великі успіхи у вивченні їхньої мови..."; "...умисно не підходив до берега, щоб мене не помітили з якогось ворожого корабля..."; "...Я сплів канат удвоє, щоб зробити його міцнішим і з тією ж метою поскручував залізні бруси втроє..."

Свіфт, перш ніж написати роман, ознайомився з усякого роду літературою подорожей, надзвичайно модної у його час, вставляючи з неї у свій твір цілі шматки спеціальних описів (наприклад, пристрій корабля). Але на цьому його схожість з нею закінчується.Аналізуючи відміну свіфтовской прози від літератури подорожей і достовірних описів, В. Муравйов зазначав: "Подорожі Гуллівера" (особливо перші дві частини) до сих пір зберігають і збережуть до кінця існування всякої літератури цю красу збулася на новий лад старої казки. З казкою, на відміну від філософського або утопічного трактату, у записок Гуллівера тим більше спорідненості, що це насамперед повість про пригоди героя, а не цікаві повчання підставної особи; одно і не країнознавчих описів, хоча всі наукові досягнення останнього тут у наявності "

Отже, казкова фабула в поєднанні з правдоподібним пригодницьким колоритом морської подорожі становить конструктивну основу "Мандрів". Сюди включено і автобіографічний елемент - сімейні розповіді та власні враження Свіфта про незвичайну пригоду його раннього дитинства (в однорічному віці він був таємно вивезений своєю нянею з Ірландії до Англії і прожив там майже три роки). Це - поверхневий пласт розповіді, що дозволив "Подорожі" з самих перших публікацій стати настільною книгою для дитячого читання. Однак сюжетні лінії фабули, будучи іносказанням узагальненої сатири, об'єднують безліч смислових елементів, розрахованих виключно на дорослого читача, - натяків, каламбурів, народ і т. п.,-в єдину композицію, що представляє сміх Свіфта в самому широкому діапазоні - від жарту до " суворого обурення ".

Спочатку роман нагадує забавну казку. Поступово, однак тон розповіді стає більш серйозним, підбиваючи читача до найголовнішого - природу людини і суспільства. "Подорожі Гуллівера" - притча, З одного боку, вони несуть незгладиму друк свого часу, наповнюючись конкретними політичними смислами (так, боротьба партій торі і віги відображена у вигляді тяжби "тупоконечников" і "остроконечников" в Ліліпутії, сама назва королівства трибного є анаграмою слова Британія), з іншого - мають загальнолюдську спрямованість, виражену шляхом сатиричного бичування всіх пороків. При цьому сміх Свіфта настільки ж всеосяжний, як і тематика роману, і охоплює всі відтінки смішного від добродушного гумору і м'якою іронією до гнівного сарказму і отруйних насмішок. Пояснюючи такі різні відтінки смішного, так само як і відзначалося дослідниками деяку непослідовність в питанні про природу людини, М. Заблудовський пише: "У питаннях про розум, як і взагалі у всіх проблемах просвітництва, Свіфт болісно коливається між вірою і невір'ям, між утопією і відчаєм , переходячи від однієї крайності до іншої, гірко знущаючись над самим собою і тим містифікуючи читача "

Істинність "Мандрів" виявляється не в тому, що вони нібито описують дійсні істоти і події, і не в окремих суто реалістичних сценах, а в доскональному портретній схожості світу, відкритого Гуллівером, і розгорнувся до своїх горизонтів цивілізованого суспільства. "Містифікація" була в тому, що жанровий канон літератури подорожей, доведений до досконалості (опис, перетворене в звіт) у Свіфта втрачає свою звичну заспокійливо-навчально задачу, перетворюючись, за висловом В. Муравйова, в "знаряддя вбивання в глотку істини про совремернності , а не підношення "істинних" буржуазних міфів "

64.Відтворення в романі «Історія Тома Джонса, знайди» Г. Філдінга життя Англії 18 ст. Образи творуРоман "Том Джонс" воістину чудовий, конструктивно це просто чудо; багато мізансцен, сила спостережливості, розмаїття щонайвдаліших пасажів і думок, різноманітний тон цієї великої комічної епопеї тримають читача в без­перервному захваті та очікуванніВ. Теккерей У XVIII столітті роман як жанр І його роль у культурному житті за­знають відчутних змін. "Якщо наприкінці XVIІ у XVII ст. роман вва­жався теоретиками мистецтва жанром другорядним, .животів десь на периферії літературного процесу, зажив репутації цікавого, але невибагливого чтива, то у ХVІІІ столітті цей жанр поступово пересувається до центру літературного життя". Звичайно, це зумовлено цілим комплексом причин, але хотів би звернути увагу на одну, здавалося б, суто "технічну": саме той жанр, однією з суттєвих ознак якого є значний обсяг літературних творів, був придатним для чи не найоптимальнішого виконання програмового завдання просві­тників - виховувати читачів (адже в романах було місце для розгор­нутого повчання, сентенцій, дидактизму).

Початок роману присвячений проблемам виховання і освіти, особливо актуальним для тієї доби. Відомо, що провідним прагнен­ням просвітників був виховний і освітній вплив на людей як шлях до розумного, справедливого влаштування суспільства. А коли в людини найсприятливіший для навчання вік? Звичайно, змалечку. Тому не дивно, що Філдінг виводить свого героя з юних літ.
У домі багатого сквайра Олверті виховуються два хлопчики майже одного віку - Том і Блайфіл. Ці персонажі подані підкреслено антитетично, і одну з авторських анотацій ("Розділ X, в якому панич Блайфіл і Том Джоне виступають кожен в іншому світлі") можна було б значно розширити: кожен з них "виступає в іншому світлі" протягом усього роману. За влучним висловом Р Варта, порівняння є пошуком відмінності на основі схожості, і цим законом вельми майс­терно скористався Філдінг, бо як багато в долях хлопців було схожо­го, так само багато було в них різного аж до протилежного.
Отже, почнемо зі схожості. Передовсім, хоч один із них був пани­чем, а другий - знайдою, містер Олверті наказав домашнім не робити між хлопцями ніякої різниці і навіть дозволив маленькому Томові на­зивати себе батьком. Крім того, хлопці отримали однакову освіту. Для роману виховання цей момент принциповий, тому зупинюся на ньому детальніше.
Річ у тім, що англійський філософ Джон Локк (враховуючи настрої свого часу), робота якого, як вже зазначено, дала старт ідеології про­світництва, заявив, що кожна людина від народження - tabula rasa (чиста дошка), і її досвід (тобто освіта, вчинки, оточення тощо) "пише" на цьому чистому аркушеві. Тобто те, якою стане людина, за­лежить не від "високого" чи "низького" її походження, а від вище зга­даних факторів. Це на той час були нові погляди, які не могли не знай­ти втілення в тогочасній літературі, в т.ч. в романі Філдінга. Отже, Том і Блайфіл отримували абсолютно однакову освіту. Причому, освіту домашню, бо містер Олверті, "'спостерігши, наскільки недосконалими є британські публічні школи, в яких так багато різних вад набираються підлітки, вирішив виховувати свого небожа, а заразом і другого хлопця - в певному розумінні всиновленого ним - у власному домі, де їхня моральність, на його думку, мала б уникнути небезпеки зіпсуття, на яку вона неминуче б поразилася в публічних школах чи в університеті". Отже, від зіпсуття публічними навчальними заклада­ми обидва хлопці були захищені однаково.

річ у тім, що одним з кардинальних конфліктів доби Просвітницт­ва, як зазначено вище, був конфлікт між вірою і розумом. Згадаймо наведену вище знамениту фразу Локка: "Віра не може мати силу ав­торитету перед ясними і очевидними приписами розуму" Тому обра­зи Твакома і Сквейра можна назвати іронічною персоніфікацією цієї опозиції, актуального для Просвітництва конфлікту між вірою і розу­мом: "Обидва ці добродії, Сквейр і Тваком, ледь не кожного разу, коли сходились, заводили між собою суперечку - настільки діаметрально протилежними були їхні погляди ".
Отже, Олверті вирішив обрати фактично єдиний безпрограшний варіант, якщо хлопці будуть брати найкраще з двох протилежних по­люсів інтелекту людства (богослов'я і філософії), то вони досягнуть неабияких успіхів у освіті й вихованні, адже, на його думку, "супротивні чесноти цих двох добродіїв (Твакома і Сквейра. -- Ю.К.) урівноважуватимуть їхні теж: цілком супротивні недотяги, і що від них обидвох, хлопці збагатяться пізнанням засад істинної релігії та чесноти ". Отже, здавалося б, хлопці мали однакові умови, щоб виро­сти гарно вихованими і освіченими людьми. Проте на цьому спільне між Томом і Блайфілом, схоже закінчуються.
Зате починаються відмінності. Передусім Том уже на початку першого присвяченого йому розділу (кн. III. р.ІІ) з‘аявляється з різко негативнее оцінкою: "На думку всіх родаків містера Олверті, він на те й уродився, аби бути повішеним ... Треба визнати, що було предосить підстав для такого висновку, оскільки в цього хлопчини від Найраніших літ почали проявлятися різні вади, а надто та з них, яка навпростець веде до щойно згаданого напророченого йому кінця: він уже був покараний за три провинності, а саме - за те, що поцупив яблука з садка, що вкрав качку з подвір'я одного селянина і що витяг м'яча з кишені панича Блайфіла. Лише згодом з'ясовується, що до деяких із цих вчинків Тома підштовхнув його приятель, гайовий (сторож) Чорний Джордж. Звичайно, це Тома не виправдовує,хоча крав він і не для себе, "бо вся качка, як і більшість яблук пішли на спожиток гайовому та його родині. Ну, а що Джонса одного спопали на гарячому, то бідолаха взяв на себе не тільки всю покару, але й усю ганьбу".
Абсолютною протилежністю йому був Блайфіл: згадані вади Тома "видавалися ще прикрішими на тлі того, яким чеснотливими виглядав панич Блайфіл. його товариш, котрий так сильно різнився від юного Джоиса, що не лише вся рідня, а й усі сусіди не знали стриму в похвалах йому. Він і справді мав незрівнянну вдачу: був розважливий, стриманий і побожний понад свій вік, чим завоював любов до себе кожного, хто його знав, у той час, як до Тома Джонса усі ставилися неприязно, та ще й непомалу дивувались, чом це містер Олверті терпить, щоб разом з його небожем виховувався такий шибеник, який може своїм прикладом зле на нього впливати ".
Незважаючи на наказ Олверті не робити між небожем і знайдою різниці, вчителі таки ставились до хлопців по різному: "Тваком щоразу був добрий і поблажливий до панича Блайфіла і такою самою мірою суворий і навіть жорстокий стосовно Тома. Правду сказавши, то Блайфіл і сам чимало пристарався, аби схилити на свій бік на, вчителя, і тим, яку виявляв глибоку повагу до персони Твакома. і ще більше тим, з якою скромною шанобливістю сприймав його повчання він вивчав напам'ять почуті від нього вислови І часто їх повторював та й взагалі дотримувався всіх його релігійних настанов, виказуючи при цьому дивовижну як на свій юний вік запопадливість, що вельми підносило хлопця в очах достойного наставника. Натомість Том Джонс не тільки не дбав про зовнішні прояви поваги, часом забуваючи навіть шапку скинути або вклонитись, проходячи повз навчителя, а бувало й зовсім нехтував його повчальні приписи та особистий приклад. Він і справді був легковажним пустотливим парубчам, безоглядним у манерах, не кажучи вже про поставу, і незрідка дуже зухвало й неподобно висміював статечну поведінку свого ровесника Блайфі­ла. '.і таких самих мотивів і містер Сквейр прихильніший був до Блайфіла".
Більше того, Блайфіл зробив майже неможливе: він припав до вподоби водночас обом антагоністам. "Вже в шістнадцять років він виявив себе таким спритником, що вкрався в довіру до обидвох носіїв суціль протилежних поглядів. З одним він був побожним аж до п'ят, а з другим не менш ревним чеснюком. Коли .ж вони обидва були присутні, він зберігав багатозначне мовчання, яке кожен з них витлумачував на його і свою користь.
Блайфіл мало того, що в очі лестив двом цим добродіям, так ще й не пропускав .жодної нагоди поза очі хвальнути їх при містерові Оліверті... Небіж- був певен, що дядько неодмінно перекаже ці компліменти відповіднім особам, а Блайфіл уже з досвіду переконався, яке велике враження справляють такі похвальби і на філософа, і на богослова. Бо й справді - нема лестощів иевідпорніших за ті, що передаються з других уст ".
Звичайно, яко зважити на те, що Тваком відповідав за моральність своїх підопічних і бачив таку велику різницю у результатах їхнього виховання (не здогадуючись про фальшивість Блайфіла), то, здавалося б, постійні екзекуції Тома можна йому якщо не вибачити, то, принаймні, зрозуміти. Вболівала людина за свою справу, то й перестаралася, але ж хотіла, як краще...
Але згодом відкриваються зовсім Інші, приховані, потасмні причини такого різного ставлення вчителів до хлопців. Річ у тім, що оскільки"ці добродії силкувались не прогавити жодної нагоди приподобитись удові, то за найдійовіший для цього засіб визнали вихваляння її сина супроти другого хлопця (вони ще не знали, що Том також був сином Бріджет. - Ю.К.). Виходячи з припущення, що виразно засвідчувані містером Олверті доброта й прихильність до Тома мусять бути їй дуже неприємні, Тваком і Сквейр не мали сумніву, що коли ганьбити й принижувати його на кожному повороті, то вони тим самим завойовуватимуть її симпатії: ненавидячи хлопця, вона, мовляв, мусить конче любити кожного, хто чинить йому на збиток... Тим-то в очах Tвaкома кожен вимах різки виглядав немов комплімент дали його серця. Саме цими обставинами пояснюється те, що обидва добродії в основному дотримувались, як ми бачили, однакової думки щодо своїх підопічних. Це було, либонь, чи не єдине питання, в якому міркування їхні сходилися ".

Тут вимальовується оригінальна художньо-філософська концепція Філдінга: жодна освіта (чи то богословська, чи то філософська) безсила облагородити людину, якщо у тієї відсутнє добре, здатне до співчуття і милосердя серце Саме такого серця й бракувало освіченому мерзотникові Блайфілу, і саме таке серце мав шалапут Джонс. І ще - людина має бути безкорисливою, робити добрі справи просто так, а не виключно з неодмінною користю для себе. Са­ме цього бракувало Блайфілові, і саме ці якості продемонстрував зо­всім не ідеалізований Том Джоне (досить згадати його численних коханок, загублен грош і ще багато чего). Зрештою, саме за добре і безкорисливе, здатне до милосердя серце Том і нагороджений у фіналі роману, майже казковому. Адже сам Філдінг у "Томі Джонсі" пише: "Деякі богослови, або. точніше кажучи, моралісти вчать, що на цім світі доброчинність - прямий шлях до щастя, а порок - до нещастя. Теорія позитивна і втішна, проти якої можна заперечити тільки одне, а саме: вона не відповідає дійсності".
Таким чином, у добу розуму, принципово не погоджуючись із сентименталістами, Філдінг оспівав не холодний прагматичний розум, а тепле щире серце.

Вплив Філдінга на сучасний йому та наступний світовий літературний процес величезний. Саме з його легкої руки дещо трансфомована сервантівська традиція отримала подальше продовження: безкорисл'ивий дивак стає не посміховиськом, а переможцем у багатьох творах красного письменства (Смолетт, Голдсміт, Вальтер Скотт, Діккенс). Байрон і Гоголь, Гейне І Стендаль, Діккенс і Теккерей прямо заявляли про вплив на них творчості Філдінга.