Генеза та періодизація національно-культурного відродження на україні в xix столітті

Український народ належить до тих слов'янських та неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом XIX ст. змагалися за національне Відроджен­ня. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологіч-ній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності *.* Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітич­на структура//Укр. іст. журнал. 1991. № 3. С 97.

Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу**. •* Чех Мирослав. Вийти на зупинці самостійність//Зустрічі. 1992. Вип. 2. С 5.

Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження, на нашу дум­ку, є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалеж­ності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації.

Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми про­фесор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з XIX ст. національного відродження: ака­демічний, культурний та політичний.

На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і пуб­лікують народні пісні і легенди, прислів'я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Од­нак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного розвитку — культурна фаза, відзначається тим, що мова, яка в першій фазі є предме­том вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов'язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті.

На третьому, політичному, етапі нація, об'єднана спіль­ною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядуван­ня, автономії, а в. кінцевому підсумку до самостійності.

Професор Мічманського університету Р. Шпорлюк у своїй відомій розвідці «Українське національне відроджен­ня в контексті європейської історії кінця XVIII—початку XX століть» * * Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII—початку XX ст. // Україна. Наука і культура. К-, 199!. Вип. 25. зробив спробу накласти цю схему на роз­виток українського національного відродження.

Цікаві та оригінальні думки з приводу генези та періо­дизації українського національно-культурного відродження висловлює М. Семчишин **** Семчишин М. Тисяча років української культури. К-, 1993. С 209—212. , який досліджує тисячолітню історію духовної культури українського народу.

У нашій вітчизняній літературі традиційно склалась точка зору, згідно з якою початок українського національ­ного відродження пов'язувався з появою «Енеїди» І. Кот­ляревського (1798 p.), який першим увів українську народ­ну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою базою, що стимулювала їх зусилля, був Харківський університет, навколо якого згуртувались кра­щі представники української науки та культури.

Національно-культурне відродження в Галичині пов'я­зувалося з М. Шашкевичем, який майже .через сорок років після появи «Енєїди» видав разом з однодумцями по гурт­ку «Руська трійця» альманах «Русалка Дністровая», запо­чаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження на Україні у XIX ст, є дещо застарілими і вимагають відповідної корективи.

Сучасні дослідники українського національно-культур­ного відродження вважають, що у Східній Україні воно почалося на два-три десятки років раніше від появи «Енеї- У* ди», в останній чверті XVIII ст. На думку визначного ук­раїнського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насам­перед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Дана традиція збереглася в Геть­манщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприя­ло тому, що саме тут відроджувалася національна куль­тура, зокрема література і народна поезія.

Другим чинником українського національного відро­дження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, що захопились цими ідеями на початку XIX ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етно­графії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з'яви­лися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише опи-, сом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пі­сень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікав­лення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у за­гальноєвропейському та слов'янському руслі.

Одночасно слід зауважити, що шляхта та дворянство України у XVIII ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви україн­ського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, а згодом російська.

Наприкінці XVIII—початку XIX ст. ситуація докорінним чином змінилася. В цей час з'являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. На­буває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується і поняття «нації», яке обіймає не тільки вищі вер­стви суспільства, а й увесь народ. Поняття «батьківщина» охоплює всі українські землі.

Цікаві думки з приводу генези українського національ­но-культурного відродження XIX ст. висловив один з пред­ставників нової української історіографії І. Лисяк-Руд-ницький, який вважає, що цей процес тривав 130 років — від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кін­ця XVIII—початку XIX ст. він ділить на три основні періо­ди: перший — шляхетський або дворянський (1780— 3840 pp.); другий — народницький (1840—1880 pp.); тре­тій — модерністський (1890—1914 pp.) *.* Див.: Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993. С 211—212.

Перший період українського національно-культурного відродження пов'язаний з культурно-просвітницькою діяль­ністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством ро­сійської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український патріотизм, а та­кож деякі територіально-автономістичні тенденції.

Другий період бере свій початок від виступу на суспіль­но-політичній арені у 40-х роках Т. Ґ. Шевченка й триває до кінця 80-х років XIX ст. На даному етапі провідне міс­це у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить «служіння народові». У цей час викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імпер­ський шовінізм. Однак в культурному аспекті даний рух був неоднорідним і здійснювати його було нелегко. Він мав свої внутрішні суперечності, які по-різному проявляли себе в окремі відрізки часу. Рамки його росту були зумовлені як зовнішньополітичними, так і внутрішньоукраїнськими обставинами.

На третьому етапі свого генезису український націо­нально-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни, яка в історії модерного українства відкриває нову епоху.

Вищенаведену періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської Ук­раїни, на думку І. Лисяка-Рудницького, можна по"ширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемоііії греко-католицького духовенства, яке в перших деся­тиліттях XIX ст. започаткувало добу відродження. На дру­гому виникає типове галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час першої світової війни.

Таким чином, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Захід­ній Україні свідчить про внутрішню єдність українців XIX ст.