Культурний рух часів Центральної Ради і Гетьманату

Процес державотворення в Україні в період національно-визвольної революції 1917-1920 рр.супроводжувався змінами в освітньо-культурному житті суспільства. Українізація охопила всі сторони життя суспільства, її впроваджувала Комісія з українознавства на чолі з В. Науменком. Активними учасниками процесу українізації були організації товариства «Просвіта», які відновлювались і масово виникали як у губернських містах, так і в селах.

Порушується питання українізації церкви. За автокефалію і проти призначення єпископів-великоросіян в українські єпархії виступили представники національно-визвольного руху. Служба Божа в Українській Церкві мала правитися українською мовою, а утворення національної духовної школи мусило забезпечити права нацменшостей. Українізація відбувалася небезболісно, що було спричинено як об’єктивними умовами, інерцією (нестача приміщень для освітньої роботи, коштів, книжок; відсутність у достатній кількості вчителів з українознавства; неписьменність близько 70%), так і опором певних кіл – неприйняттям національної, «мужицької» мови з боку росіян і чиновників.

Учительство складало одну з найчисельніших груп української інтелігенції. Вона залучалась до громадсько-політичної діяльності через професійний рух. Утворення учительських спілок та їхні рішення мали важливе значення як для докорінного перетворення школи на засадах свободи і демократизації, так і для духовно-культурного піднесення в Україні.

Досягненням у період української державності було відкриття Українського народного університету. На території України на початку
1917 р. діяли три класичні університети: у Києві, Харкові та Одесі. З них вийшло чимало чудових педагогів, вчених. Народні університети підтримала інтелігенція інших міст України: Народний університет
ім. Т. Шевченка був заснований у Сумах, ім. Караваєва – у Катеринославі.

Швидко зростають кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 р. На почату XX ст. в Україні вже була потужна поліграфічна база. Перед революцією 1917 р. майже в усіх губернських і повітових містах діяли понад 200 друкарень, з них чимало потужних, таких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова, К. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва. Великий обсяг роботи з налагодження видавничої справи здійснила Центральна Рада. За її участі було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної літератури.

Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917 – 1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, І. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. Українською мовою перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лондона, О. Бальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло декілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалися проблеми побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. У 20-ті роки українська книга була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

У час Центральної Ради вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з декількома філіями у великих містах України. У цих бібліотеках були зосереджені великі книжкові фонди, серед яких рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями перетворилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, Л. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах, великих промислових містах засновано загальноосвітні музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живописі. Наприклад, Михайло Львович Бойчук очолив відділ монументального живопису. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, сповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові, Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею, її основою у момент заснування стали картини українських і зарубіжних малярів XVI – XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках і аукціонах.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з'являються художньо-документальні картини з українською тематикою, екранізуються казки для дітей та наукові кінофільми для студентів, що було досить передовим явищем на той час.

Невід'ємною складовою культурних перетворень Центральна Рада вважала проблему проведення українізації судового та адміністративно-державного апарату. Цій роботі активний опір чинили проросійсько налаштовані чиновники. Незважаючи на ці труднощі, на весну 1918 р. близько 50 – 60 % (по регіонах) адміністративного апарату вели своє діловодство українською мовою, а у березні 1918 р. Центральна Рада надала українській мові статусу державної.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні видання, театри, музеї тощо. На державних штампах і печатках означення друкувалися чотирма мовами найбільших національних меншин України. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою гарантувалося законодавчо.

Культурний рух у період Гетьманату. Інтерес громадськості до української мови, розвиток національної освіти та культури не припинявся і в часи Гетьманщини. У системі освіти тривав процес створення україномовних навчальних закладів. Наприклад, на додаток до діючих гімназій впродовж літа 1918 р. було утворено додатково ще 50 нових; їх загальна кількість досягала
150 одиниць. Для малозабезпечених гімназистів виділялася часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипендій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для відмінників навчання. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.

З метою подальшого розвитку української мови з ініціативи Українського наукового товариства та Наукового товариства імені Шевченка було створено Термінологічну комісію, її головою був професор П. Тутківський. Комісія розробила українську гуманітарну й природничо-технічну термінологію, переробила та доповнила український орфографічний словник.

В. Вернадський

Всеоб'єднуючим науковим осередком стала Українська Академія наук, яка була заснована у листопаді 1918 р. наказом гетьмана П. Скоропадського.
Її президентом став В. Вернадський. Було призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу – Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному – В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошенка; по відділу соціальних наук – Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського. У лютому 1919 р. відбулися Загальні збори вчених-засновників Академії. Зазначені відділи об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій і комітетів. При фізико-математичному відділі було створено Інститут технічної механіки, який в подальшому став родоначальником інших технічних інститутів.

Того часу видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література мовами різних народів України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань періодичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, великомасштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, стала основою українського видавничого ренесансу 20-х років XX ст.

Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картинної галереї, збільшилася кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

Культурний рух у перші роки радянської влади (1919 – 1920). У січні – квітні 1919 р. було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви; скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах; всі приватні школи передані державі; запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності і у1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність». У 1922 р. в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, для дітей створена піонерська організація.

У 1920 р. на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і, передусім, університети. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула підпорядкувати всю освітянську справу засадам «єдиної трудової школи» з глибоким впровадженням професіоналізації.

Досягненням освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою для поляків, євреїв, росіян, греків, болгар та інших національних меншин на території України, що сприяло розвитку різних культур. Українська мова залунала у школі, встановах, державних документах і офіційних промовах. Мова повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності.