Види і принципи юридичного процесу
Виходячи з визначення юридичного процесу, як встановленого нормами права порядку здійснення діяльності зі створення, тлумачення та реалізації правових норм, доцільно класифікувати юридичний процес за видами правової діяльності на правотворчий, правотлумачний та правореалізаційний.
Правотворчий процес — встановлений правовими нормами порядок діяльності соціальних суб'єктів з пізнання й оцінки правових потреб суспільства, формування і прийняття правових актів, їх оприлюднення та набрання ними юридичної сили. Залежно від видів правотворчості можна виділити процес народної правотворчості, законотворчий процес, процеси підзаконної, місцевої, договірної правотворчості. Суб'єктами правотворчого процесу є народ, уповноважені ними державні органи, місцеві громади, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, наукові установи, недержавні організації тощо.
Наприклад, процес народної правотворчості врегульований розділом 3 Конституції України і Законом України «Про всеукраїнський і місцевий референдуми». Законотворчий процес встановлений розділом 4 Конституції України і Регламентом Верховної Ради України, введеним у дію постановою Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. №130/94-ВР.
Правотлуманний процес — встановлений правовими нормами порядок діяльності соціальних суб'єктів, спрямований на з'ясування дійсного змісту правових норм та його роз'яснення іншим членам суспільства з метою правильної та однакової реалізації цими членами норм права. Суб'єктами правотлумачного процесу виступають державні органи законодавчої, судової, виконавчої влади, громадські об'єднання, наукові установи, інші юридичні та фізичні особи.
Найбільш процесуально врегульованим в Україні є процес офіційного тлумачення правових норм Конституції та законів України, яке здійснюється Конституційним Судом України. Порядок даної діяльності встановлений розділом 12 Конституції України, Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим рішенням Конституційного Суду України від 5 березня 1997 р.
Правореалізаційний процес — встановлений правовими нормами порядок діяльності соціальних суб'єктів з використання, виконання, дотримання і застосування норм права, спрямований на використання цими суб'єктами наданих їм прав, виконання покладених на них обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій та понесененя відповідальності. Суб'єктами правореалізаційного процесу можуть бути будь-які члени суспільства, у тому числі, громадяни, особи без громадянства, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, підприємства, установи, заклади, інші юридичні особи.
Наприклад, процес використання особою свого права на отримання ліцензії на право користування каналом мовлення встановлений Законом України «Про телебачення і радіомовлення» і рішеннями Національної Ради України з телебачення і радіомовлення «Про затвердження Положення про умови конкурсу на отримання ліцензії» та «Про затвердження Положення про порядок ліцензування каналів мовлення».
Окремо доцільно зупинитись на такому виді правореалізаційного процесу, як процес застосування норм права. Саме у порядку правозастосування здійснюється основна функція держави — охорона і забезпечення права, а також застосування державного примусу. Притягнення державою суб'єкта суспільства до певного виду відповідальності має наслідком обмеження його у відповідних (у тому числі природних) правах і свободах, тому державний примус повинен застосовуватись лише уповноваженим органом, діючим суворо у межах закону, на підставі закону та відповідно до встановленого процесуального порядку. З наведених причин саме юридичні процеси застосування правових норм є найбільш врегульованими та деталізованими у демократичному суспільстві. В Україні процесуальні норми, які встановлюють порядки застосування матеріальних норм, складають цілі галузі законодавства, наприклад кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне тощо.
Юридичний процес як елемент правової системи, як порядок правової діяльності, як частина правового життя суспільства здійснюється за певними принципами. Принципи юридичного процесу являють собою основні ідеї, вихідні засади його формування, розвитку і функціонування. Принципи властиві юридичному процесу можна поділити на загальноправові, що належать до юридичного процесу, як частини права; загальнопроцесуальні, які властиві саме юридичному процесу у всіх його видах; видові, за якими здійснюються окремі види юридичного процесу.
Серед загальноправових принципів, що властиві юридичному процесу у науці теорії держави і права визначають:
— принцип загальнообов'язковості процесуальних норм для всіх соціальних суб'єктів та пріоритету цих норм перед всіма іншими соціальними нормами;
— принцип законності і юридичної гарантованості процесуальних прав особи, встановлених законом, пов'язаність нормами закону діяльності всіх посадових осіб і державних органів;
— принцип верховенства закону, закріплюючий вищу юридичну силу норм конституції та законів над іншими нормативно-правовими актами, несуперечливість правових норм;
— принцип процесуальної справедливості відбиває загальносоціальну сутність юридичного процесу, прагнення до пошуку компромісу між учасниками відносин, відповідність дій їх соціальним наслідкам, наявність певних процесуальних механізмів;
— принцип процесуальної рівності закріплює рівний правовий процесуальний статус всіх членів суспільства, відсутність будь-яких форм обмеження процесуальних прав особи за ознаками соціальної, расової, національної, мовної, релігіозної належності тощо;
— принцип юридичної відповідальності суб'єктів юридичного процесу за порушення процесуальних норм.
Крім загальноправових принципів юридичний процес здійснюється із дотриманням загальнопроцесуальних принципів серед яких можна відзначити:
— принцип гласності юридичного процесу, що встановлює відкритість і прозорість юридичного процесу для членів суспільства;
— принцип змагальності юридичного процесу, який полягає у доведенні і обгрунтуванні кожною особою власної точки зору;
— принцип дотримання компетенції при прийнятті нормативних і ненормативних правових актів;
— принцип юридичної сили і обов'язкового характеру прийнятих правових процесуальних актів;
— принцип дії конституційного і судового контролю в процесуальній сфері;
— принцип поєднання публічної і приватної ініціативи при порушенні юридичного процесу;
— принцип оптимального поєднання одноособовості та колегіальності в юридичному процесі;
— принцип оптимального поєднання усності і писемності юридичного процесу;
— принцип особливого процесуального захисту соціально незахищених прошарків населення.
Разом із загальноправовими і загальнопроцесуальними принципами існують також принципи, притаманні окремим видам юридичного процесу. Наприклад, правотворчий процес здійснюється також за принципами: погоджувального начала у правотворчих процедурах; голосування; кворуму і більшості; поєднання відкритості і таємності голосування; пропорційності голосування кількості голосуючих; вищого і судового контролю за правотворчістю тощо. Правореалізаційному процесу притаманні принципи: строковості цього процесу; заборони бути суддею у власній справі; можливості судового і позасудового оскарження процесуальних актів; здійснення правосуддя тільки судом; незалежності судей та інших посадових осіб; неможливості існування декількох інстанцій з дублюючими повноваженнями; безперервності; об'єктивної істини; безпосередньості; відносності й допустимості доказів; забезпечення права на захист і юридичну допомогу; імунітет свідків, виконання правових процесуальних актів тощо.
Стадії юридичного процесу
Як зазначалось вище, відносини між людьми у суспільстві характеризуються різноманітністю, багатобічністю, складністю та ступеневістю. Відповідно процесуальні норми, встановлюючи правові процедури використання прав, виконання обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій, накладення і понесення відповідальності, передбачають певні послідовності дій членів суспільства, які беруть участь у цих процедурах.
Послідовність у розвитку змісту юридичного процесу є найбільш характерною його ознакою і важливою особливістю. Послідовність є змістовною якістю процесу й означає наявність вимог суворої регламентації черговості дій, визначення того, що повинно бути зроблено спочатку, а що потім. Правильно обрана і здійснювана послідовність дій обумовлює та забезпечує досконалість, оптимальність і ефективність юридичного процесу. Навпаки, недостатність правової регламентації послідовності дій, а тим більше її відсутність, суттєво знижує якість юридичного процесу і, як наслідок, унеможливлює чи значно ускладнює використання членами суспільства своїх прав, виконання обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій, накладення і понесення відповідальності.
Послідовність здійснення членами суспільства дій, встановлених процесуальними нормами, знаходить свій вираз у стадіях юридичного процесу. Стадія юридичного процесу — це сукупність взаємопов'язаних дій членів суспільства, встановлених процесуальними нормами, які складають певну частину юридичного процесу. Стадійність юридичного процесу полягає у суворій послідовності здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії процесу лише після виконання всіх процесуальних дій, передбачених попередньою стадією юридичного процесу.
Кожний вид юридичного процесу складається з власної кількості та змісту стадій цього процесу.
У правовій науці виокремлюють наступні стадії процесу правотворчості: а) дослідження, аналіз суспільних явищ і процесів, виявлення об'єктивної потреби у правовій регламентації; б) визначення суб'єкта уповноваженого прийняти правове рішення і виду правового акта; в) прийняття рішення про підготовлення проекту правового акта; г) розроблення концепції, ідеї, аналізу майбутнього акта; д) підготовлення проекту правового акта; є) попередній розгляд проекту акта; є) суспільне обговорення проекту акта; ж) офіційний розгляд проекту акта відповідним органом; з) прийняття правового акта, його оформлення, підписання, опублікування і набрання ним юридичної сили.
Процес тлумачення норм права можна поділити на наступні стадії: правороз'яснювальна ініціатива; узагальнення юридичної практики та перевірка необхідності у наданні тлумачення норми; з'ясування змісту правової норми, отримання результату з'ясування, перевірка його на адекватність волі законодавця; розроблення і обговорення проекту правотлумачного акта; прийняття або затвердження акта тлумачення; опублікування вказаного акта.
У правореалізаційному процесі найбільшою стадійністю характеризується процес застосування права. Серед стадій правозастосування виділяють: встановлення і дослідження фактичних обставин справи; вибір і аналіз правової норми з точки зору її справжності, законності, дії у часі, просторі, за колом осіб; тлумачення змісту норми права, прийняття рішення та видання правозастосовчого акта; доведення змісту прийнятого рішення до відома інших членів суспільства.
Юридична техніка
Як зазначалось вище, метою юридичного процесу є досягнення соціальними суб'єктами бажаного суспільного чи особистого результату. Досить часто у всіх видах юридичного процесу цей результат отримує зовнішній вираз у правовому акті нормативного чи казуального характеру. Вказані акти готуються, складаються, оформлюються та систематизуються за певними правилами, із застосуванням певних прийомів і засобів. Використання названих правил, прийомів і засобів необхідно для досягнення ясності, простоти, стислості, певної стандартності й одноманітності правових актів.
Сукупність правил, прийомів, способів розроблення, складання, оформлення правових актів, їх систематизація й облік у науці теорії держави і права отримали назву юридичної техніки. Залежно від видів правової діяльності виділяють правотворчу (законодавчу), правотлумачну, правозастосовчу техніку, техніку систематизації правових актів.
Серед правил юридичної техніки можна виокремити три групи правил, яких потрібно дотримуватись при розробленні, складанні й оформленні правових актів:
— першу групу складають правила викладення правових норм при розробленні нормативного чи казуального акта. До правил цієї групи можна віднести наступні: конкретність і вичерпна повнота правового регулювання; логіка у викладенні тексту правового акта і зв'язок приписів між собою; відсутність суперечностей, прогалин, колізій у правовому акті; ясність і простота застосування та розуміння термінів, неприпустимість використання неясних, багатозначних, нечітких, емоційно забарвлених термінів; відмова від словесних штампів, застарілих виразів і рідкісних слів; стислість і компактність викладення правових норм, скорочення зайвих дублювань;
— другу групу складають правила викладення змісту і структури при складенні правового акта. До ціє групи відносяться наступні правила: правовий акт повинен мати певний предмет регулювання і бути розрахований на регулювання однорідних суспільних відносин; він не повинен змінювати чи скасовувати норми, що регулюють відносини іншого роду ніж ті, що врегульовуються даним актом; у акті повинні бути вирішені всі питання регулювання певних суспільних відносин; правовий акт, як правило, не повинен містити винятків і відсилань; регулювання актом відносин має бути однотиповим і одноманітним; норми, положення більш загального характеру повинні розміщуватись на початку правового акта. Однорідні норми мають виділятись, викладатись компактно в одній частині акта, у крупних актах норми повинні відокремлюватись у глави, розділи, частини з власною назвою. Розділи, глави мають складатись з статей, які, в свою чергу, поділяються на частини, пункти, абзаци. Нумерація статей повинна бути безперервною, постійною і стабільною;
— третю групу складають правила зовнішнього оформлення правового акта. Останній повинен мати необхідні реквізити, які відображають його предмет регулювання, сферу дії, юридичну силу. Кожний акт повинен мати видову і власну назву, посилання на орган, який його видав, дату і місце прийняття акта, номер та підпис уповноваженої посадової особи.
Дотримання у юридичній техніці вказаних правил досягається за допомогою використання різних способів та прийомів викладення правових приписів. За формою речення правові норми можуть викладатись нормативно чи розповідно. У більшості випадків приписи, особливо нормативні, викладаються у нормативному реченні з використанням нормативних термінів: «має право», «зобов'язаний», «заборонено» тощо. Але нерідко має місце розповідний спосіб викладення правил поведінки. За ступенем узагальнення викладення виділяються абстрактний і казуістичний способи. При абстрактному способі багато дій узагальнюються до одного загального поняття. При казуістичному — всі обставини перераховуються і викладаються детально. За ступенем повноти викладення норми існують прямий, відсилковий та бланкетний способи. При прямому способі всі елементи норми формулюються в одній статті. У випадку використання відсилкового способу частина норми викладається у іншій статті, на яку робиться чітка відсилка. За бланкетним викладенням вказана відсилка робиться до певного роду, виду правил, без зазначення конкретних назв актів, статей.
До засобів юридичної техніки також можна віднести юридичні конструкції, символи, дефініції, презумпції, фікції тощо.