Державний лад речі посполитої

Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських та земських службових осіб. До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості займався королівський волосний староста. На селі всі питання вирішував сільський сход (збори), якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар. На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав власник. Система управління в містах в цей період не змінилася. Більшість міст придбала магдебурзьке право.

Соціальна структура міст носила корпоративний характер. Ремісники і купці об’єднувалися за професійною ознакою в цехи і гільдії. Кожне з таких об’єднань очолювалося цеховим магістратом, який виконував судові функції з внутрішньоцехових спорів.

Зазнало розвитку й право в Речі Посполитій. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, що існувала на Заході.

Аналізуючи право Речі Посполитої, необхідно усвідомити, що в II половині XVI ст. у Польщі не існувало цілісної правової системи. В основ­ному уряд створював збірники, що охоплювали норми польського звичаєвого права, а також видані раніше статути та конституції.

У Великому князівстві Литовському була, навпаки, досить розвинена система права. Тому можна говорити про поширення права Великого князівства після 1569 р. на польську територію, хоча повного панування його не відбулося.

Великий вплив на розвиток права в Речі Посполитій мали Литовські статути (1529 р. — Старий статут; 1566 р. — Волинський статут). 1588 року в Речі Посполитій з’являється так званий Новий Статут.

Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин.

Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля—продаж, дарування, міна тощо), за службу.

Шляхта дістала право на розпорядження землею. В спадкових відносинах успадковування за законом визначало черги спадкоєм­ців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого.

У Новому Статуті 1588 р. мали чітку диференціацію стани, об’єкти і суб’єкти злочинів (на відміну від Старого 1529 р. Статуту, де зазначалося, що бідні й багаті за один і той самий злочин мають відповідати за одними і тими самими нормами). Запроваджувався державний розшук злочинців. Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (у попередніх редакціях Статутів — з 14 років). Вводилося поняття недієздатної особи у зв’язку з психічним захворюванням.

За Новим Статутом злочини поділялися на:

· державні (проти короля, місцевих органів влади, зрада тощо);

· проти релігії і церкви (чаклунство, перехід християнина в іншу віру тощо);

· проти особи;

· майнові злочини.

Покарання розглядалося як об’єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини.

Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд:

· смертна кара призначалася в залежності від важкості злочинів. Як правило, за перші три види злочинів здійснювалася шляхом повішення, саджання на кіл, спалення, потоплення, чвертування, відрубання голови, забивання камінням;

· тілесні пошкодження — биття палицями, пруттям, відрізання вух, язика, відрубання руки тощо;

· ув’язнення застосовувалося на термін від шести тижнів до одного року та шести тижнів.

Зазначимо, що Литовські Статути в українських землях зберег­ли своє значення як джерело права до початку XIX ст.

Судовий процес мав обвинувачувальний характер. Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймові суди, де судилося вище поспільство.

Для шляхти існували суди, які були створені ще у Великому князівстві Литовському: земські, гродські, підкоморські. Гродські (замкові) суди здійснювали також правосуддя щодо простих людей.

Копні (громадські) суди в цей час уже припиняють своє існування, їх заміняють суди власників. Церковні суди були двох видів: духовні, які розглядали справи про порушення біблейних дог­матів, церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи. По-друге, це церковні домініальні суди, що виступали як суди власника над залежними від церкви людьми. В містах були свої суди — адміністративні та лавні.

4 питання.Поява українського козацтва

Коріння українського козацтва сягає ще в к. XII—I пол. XIII ст. Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у II пол. XV— на початку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в Наддніпрянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єдну­валися в громади й усі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Соціальний і національний (хоча переважали українці) склад козацтва був різноманітний.

Відомо, що в 1552—1554 рр. український магнат Дмитро Виш­невецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію — Запорозьку Січ. Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів — куренів.

Курінь — це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував нав­чання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.

Об’єднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.

Полк об’єднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.

Кіш — центральний орган управління, очолюваний кошовим отаманом (пізніше гетьманом). Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць — паланок на чолі з полковниками.

Вищою інстанцією Запорозької Січі як військово-політичного об’єднання була Загальновійськова рада. Вона збиралася двічі на рік — на Різдвяні свята і на Покров. Вона вирішувала питання війни і миру, військових походів, заслуховувала звіти й обирала на термін до одного року найвищих посадових осіб.

Найвища адміністративна, військова, судова і духовна влада належала кошовому отаману (пізніше — гетьману). На Січі функ­ціонувала козацька Рада — своєрідний козацький парламент, який обирав гетьмана і козацьку старшину, а також вирішував найважливіші питання Запорозької Січі. На територію Запорозької Січі жінки не допускалися. Постійно проживати мали право тільки неодружені чоловіки.

Наголосимо, що соціальний статус козака визначався ні походженням, ні багатством, ані віком, а лишень давністю перебування на Січі. Можна стверджувати, що фактично на терені України з’явилося унікальне для Європи військово-територіальне утворення із своїми правилами співжиття, яке стало основою відродження української державності в середині XVII ст.

З 1572 р. польські королі робили спроби залучити запорожців до охорони південних кордонів своєї держави. Для цього складалися спеціальні списки-реєстри, відповідно до яких козаків залучали на королівську службу.

Польський уряд надавав таким козакам певні пільги, зокрема: звільнення від податків, виведення з-під юрисдикції польського панства, гарантоване право на купівлю-продаж землі, заняття торгівлею і промислами, забезпечення зброєю та одягом. У такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Але складання реєстрів не змогло пригасити український національно-визвольний рух.

Під час селянсько-козацького повстання 1637—1638 років польський уряд, занепокоєний підтримкою повсталого народу з боку козацтва, ухвалив постанову «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». В цьому до­кументі фактично знищувалися права реєстровців «на вічні часи», зокрема на обрання старшин та на козацьке судочинство. Два полки реєстрових козаків постійно повинні були перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Сейм обирав комісара, який зосереджував військову і судову владу над реєстровими козаками.

Посади полковників і осавулів надавалися лише шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського і Чигиринського староств. Реєстр вста­новлювався в кількості шести тисяч осіб. Усі виключені з нього повинні були повертатися в панське підданство. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті «Ординації», що у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею для попередження «козацького свавілля».

Статус реєстрового козака не був чітко визначений і норматив­но забезпечений. Скажімо, на практиці польська адміністрація у будь-який час мала змогу викреслити козака з реєстра. Меншою мірою скорочення або ліквідація реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва, яке походило з української шляхти.

Таким чином, українське козацтво XVI—XVII ст. поділялося на запорозьке, реєстрове і козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. В процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Війт — особа, яка очолювала місцеве управління або самоврядування в містах і селах України XV—XVIII ст. (на Лівобережній та Слобідській Україні ця особа називається старостою).

Воєводство — адміністративно-територіальна структура в Україні у XV—XVIII ст. Поділ на воєводства був запозичений з Польщі.

Волость — 1. У Великому князівстві Литовському (XIV—XVI ст.) була часто тотожна повітові, хоча найчастіше означала меншу територіальну одиницю — складову частину повіту. 2. Форма територіальної громади в Україні XIV—XVI ст., яка складалася як з окремих дворищ та служб, так і з їх об’єднань (селищ, сіл, сілець).

Гетьман — командувач військовими формуваннями українських козаків у XVI—XVIII ст., голова Козацької держави, створеної в ході Визвольної війни українського народу в II пол. XYII ст. Владні повноваження й прерогативи гетьмана протягом часу змінювалися.

Кіш — центральний орган управління Запорозької Січі. У його віданні перебували адміністрація, фінанси, суд козацької общини. Виник з часу заснування Січі в XVI ст., обирався і контролювався козацькою радою.

Козацтво — суспільний стан в Україні XVI—XVIII ст., який виник у процесі боротьби землеробського і кочового населення в зоні так званого Великого кордону, який розділяв європейську та азійську цивілізації. Аналоги козакування на українських теренах відомі з давніх часів, але назва «козак» закріплюється за охоронцями прикордоння лише з другої половини XV ст.

Копний суд — суд сільської громади, який збирався в Україні у період середньовіччя. Діяв згідно зі звичаєвим «копним» правом. Суд чинили обрані громадою «копні мужі». Функціонально розрізнялися «гаряча копа»(для розшуку злочинця по гарячих слідах), «велика копа» (для судового слідства) та «завита копа» (для винесення вироку та його виконання). Серед покарань застосовувалися штрафи, тілесна та смертна кара, практикувалося умовне засудження. З часом компетенція цих судів була обмежена, хоча деякі його положення були кодифіковані в Литовських статутах.

Курінь — 1. Видовжена споруда з деревини, в якій жили козаки Запорозької Січі. 2. Військово-адміністративна одиниця Запорозької Січі.

Латентна державність — обмежений суверенітет.

Люстрації — в Речі Посполитій описи маєтностей для податкових і військових потреб, що проводилися щоп’ять років за ухвалою польського сейму 1562 р.

Міщанство — суспільний стан за доби середньовіччя і нового часу, до якого належало населення міст і містечок. Основні сфери занять — ремесла, промисли, сільське господарство і торгівля.

Наймити — у середньовічній Україні позастановий прошарок населення, що складався з розореного сільського та міського люду, холопів, які були позбавлені засобів виробництва.

Нереєстрове козацтво — українські козаки, які не потрапили до реєстру і тому втрачали привілеї, визнані за козацтвом урядом Речі Пос­политої. До 1648 р. окремо від реєстрових вони обирали свого гетьмана й старшину.

Посполиті — узагальнена назва некозацького населення (селян, міщан, підсусідків та ін.) в Україні XV—XVIII ст.

Пропінація — монопольне право магнатів і шляхти Речі Посполитої та українських земель, що входили до її складу, на виробництво та продаж горілки.

Фольварок — на Правобережній Україні XIV—I пол. XIX ст. комплекс господарських будівель та земельних угідь, на яких феодал вів
власне господарство, застосовуючи працю дворової челяді, а з XVI ст. — кріпаків. Щодо поміщицьких господарств назва вживалася на Право-
бережній Україні до 1917 р., а на західно­українських землях — до кінця
30-х років XX ст.

Халупники — категорія найбіднішого міського та сільського населення в Україні XVI—XIX ст., яке не мало власної землі й володіло лише хатами (халупами) та невеликими садибами. Халупники наймитували або займалися ремеслом, відбуваючи пішу панщину та інші повинності.

Церковне звичаєве право —сукупність правил поведінки, що не набули законодавчого затвердження, але їх обов’язково слід було дотримуватися в житті (наприклад, поведінка в церкві, під час богослужіння, виконання повинностей на користь церкви тощо).

Церковні селяни — категорія феодально залежного сільського населення, піддані різних церковних інституцій, що мешкали на їхніх землях і виконували на їхню користь повинності. У II пол. XIX ст. церковні селяни внаслідок проведення секуляризаційних реформ були переведені у безпосереднє відання держави.

Шляхта — дворянський стан у Польщі, Литві, Україні в XIV—XVII ст. Походить від лицарства, яке мало станові права на носіння зброї та наслідування власності. Вищим прошарком шляхти були так звані можновладці-магнати, пани, князі, бояри. Головним обов’язком шляхти було відбуття військової повинності в обмін на різноманітні привілеї. 1374 р. шляхту було звільнено від усіх податків, окрім земельного. Краківський (1433 р.) привілей гарантував шляхті особисту недоторканність. Цереквицький привілей 1454 р. зобов’язав короля обговорювати з шляхтою законотворчі питання, початок війни. 1447 року всі попередні привілеї були поширені на українську шляхту. У 1496 р. — українська католицька та польська шляхта були зрівнені у правах. З 1573 р. згідно з «Артикулами» Генріха Валуа шляхта отримала право організації конфедерацій та збройних повстань проти короля.

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Користуючись текстом посібника складіть таблицю головних правових актів, що діяли в українських землях у складі Великого князівства Литовського.

2. Використовуючи схеми № 1 та № 2 даної теми, поясніть сут­ність форми державного управління та державного ладу у Великому князівстві Литовському.

3. Складіть перелік нормативних актів, що діяли в українських землях у складі Польського королівства.

4. Зробіть порівняльну характеристику головних умов, що визначали правове становище українських земель у складі Великого князівства Литовського та відповідно в складі Польщі. Складіть таблицю.

5. Зробіть аналіз сутності форм державного правління і державного ладу Речі Посполитої, користуючись схемами № 3, № 4 та матеріалами посібника.

6. Користуючись текстом посібника і рекомендованою літературою, визначіть головні риси розвитку цивільного права в Литовських статутах (право власності, зобов’язальне право, право спадщини, сімейно-шлюбне право).

7. Знайдіть у текстах Литовських статутів поняття злочину та системи покарань.