Територія та склад населення українських земель із давніх часів – до кінця XVIII ст.
Лекція 1. Територія склад та ідентичність населення українських земель в історичній ретроспективі
1.1. Територія та склад населення українських земель із давніх часів – до кінця XVIII ст.
1.2. Етнічні процеси та формування національної території України в ХІХ-ХХ ст.
1.3.Формування ідентичності на українських землях від ранньомодерного суспільства до сучасної української нації.
Територія та склад населення українських земель із давніх часів – до кінця XVIII ст.
Візуально знайомі кожному обриси кордонів України встановилися лише в другій половині ХХ столітті. Поступове ж злиття регіональних одиниць, що сьогодні увійшли до її складу, тривало мало не тисячу літ. Перша згадка про територію, яка сприймалася як щось цілісне, міститься в трактаті візантійського імператора Константина Багрянородного “Про управління імперією” (948-952 рр.): Зовнішній Русі (теренам між Новгородом і Смоленськом) тут протиставлена Внутрішня Русь – Київська, Чернігівська і Переяславська землі. В баченні автора літопису «Повісті минулих літ», укладеного наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., поняттям Русь охоплено вже весь східнослов’янський ареал. Знадобилося кілька століть, щоб з цієї розмитої спільноти сучасники усвідомлено виокремили етнічний простір власне України[1].
В українській історіографії традиційно прийнято вважати Київську Русь першою формою української державності. Її ядром було середнє Подніпров’я – Київ із довколишніми теренами, довкола якого почалося об’єднання держави. Разом з тим, навіть за часів розквіту Київська Русь займала щонайбільше половину нинішньої української території, простягаючись далеко на північ, охоплюючи всю теперішню Білорусь і чималий шмат європейської частини Росії[2]. Формування кордонів Київської Русі можна умовно поділити на два етапи. Під час першого правителі скандинавського походження Олег, Ігор, Ольга та Святослав зуміли поставити східнослов’янські і фінські племена під свій контроль[3]. В часи Святослава державний організм Київської Русі набирає рис імперії, адже кордони відсуваються далеко на схід і держава включає етнічно чужі території. Володимир Великий завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні – до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході – до межиріччя Оки і Волги, на Заході – до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км. кв., Давньоруська держава стала найбільшою країною Європи. Оберігаючи власні кордони, Володимир не покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а й ґрунтовно готувався до тривалої боротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни[4].
Після смерті Ярослава Мудрого у Київській Русі набирають розвитку децентралізаційні тенденції. В складі ще недавно могутньої імперії дедалі чіткіше виокремлюються контури окремих автономних князівств. Взнаки даються величезні географічні обшири держави, культурні та етнічні відмінності між її мешканцями. Відцентрові тенденції особливо посилюються наприкінці XI ст. У державі було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Врешті, у 1097 р. з’їзд князів у Любечі узаконив існуючий стан речей в державі – згідно спільної постанови проголошувалась засада вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів.
Київська Русь дедалі більше набирала рис федерації автономних князівств, а зверхність київського князя залишалась при цьому лише номінальною. У результаті роздроблення Київської Русі виділилося ряд більших потужніших князівств – Київське, Галицьке, Волинське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Смоленське, Ростово-Суздальське. Децентралізаційні тенденції продовжився і в наступні десятиліття. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.
Монголо-татарське завоювання спричинилось до подальших важливих змін – центр політичного і економічного життя Київської Русі переміщається на захід, у Галицьке, згодом Галицько-Волинське князівство. Могутнім це державне утворення стає за часів Ярослава Осмомисла (1153-1187). Він розширив його територію, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю. Формування кордонів і політичне посилення Галицького князівства визначалось встановленням контролю над важливим торговим шляхом, який з’єднував північну Європу з Візантійською імперією.
У 1199 р. Роману Мстиславовичу – талановитому державному діячу, полководцю та політику вдалося об'єднати Галичину та Волинь в один державний організм, створивши Галицько-Волинську державу. У 1203 р. він оволодів Києвом. У результаті політичної і військової діяльності Романа Мстиславовича до складу його держави увійшли Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське князівства. Таким чином під назвою «Галицько-Волинська держава» було об’єднано більшу частину українських земель.
Друга половина XIV – середина XVII ст. – час перебування українських земель в складі Великого Князівства Литовського і Корони Польської, з 1569 р. – Речі Посполитої. В складі Польської Корони ареал українських земель та населення збігся із межами Руського, Белзького, а згодом і Подільського воєводств. Закарпаття входило до складу Угорського королівства. Велике Князівство Литовське в часи правління Ольгерда (1345-1377) і Кейстута (1345-1385) встановило контроль над кількома руськими князівствами: Чернігівським, Новгород-Сіверським, Київським і Переяславським, та просунулось далі на південь, за річку Рось, захопивши землю, пізніше відому як Поділля. Вже з 1340-х рр. литовський уряд почав ліквідовувати удільні руські князівства (останнє з них, Київське – було ліквідоване у 1471 р.)[5]. На цих територіях згодом сформувалися Волинське, Київське, Подільське воєводства. Від складу останнього у 1566 р. виокремилось ще й Брацлавське воєводство.
Достатньої чіткості обриси українських земель в уяві сучасників набули аж у першій половині – середині ХVІІ ст., ототожнюючись, з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. Водночас точніше окреслились і кордони. Наприклад, у 1670-х рр. гетьман Іван Самойлович бачив західні межі України такими, що обіймають «Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір’я і всю Червону Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав Люблін, Луцьк, Володимир, Заслав, Корець». Згідно з цими уявленнями, західні межі української спільноти спиралися на р. Сян і пониззя Західного Бугу, північні – на р. Прип’ять, північно-східні тяглися по Новгород-Сіверщині до Стародуба, східні обмежувалися кордонами лівобережних Гадяцького і Полтавського полків, а південні – обжитою в передстеповій зоні Чигиринщиною–Уманщиною–Брацлавщиною. Висунутим далеко в Степ форпостом стояла на варті Русі Запорозька Січ. Такий географічний образ власної території втримався у сприйнятті українців і в пізніші часи, всупереч тому, що багаторазово перерозподілявся між Росією та Річчю Посполитою, Річчю Посполитою і Туреччиною, Росією та Австро-Угорщиною, Радянським Союзом та Польщею[6].
Згадки про південні й східні терени сучасної України у деклараціях ХVІІ ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурдною думка про приналежність до неї татарських кочовищ у Приазов’ї та причорноморських степах, а Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини Трансільванії і Молдови. Поступове поширення на ці території уявлень про їх зв’язок з українським життєвим простором розтяглося з кінця ХVІІ аж до середини ХХ ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і загальнополітичні зміни, особливо ті, що перекраяли карту Європи внаслідок Першої і Другої світових воєн[7].
Із початком Національно-Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького формується держава Війська Запорозького. Кордони цього утворення спершу визначалися умовами Зборівського і Білоцерківського мирних договорів. Згідно умов першого, до складу козацької держави входили терени Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Початково Військо Запорозьке займало 200 тис. км. кв. території. За умовами Білоцерківського миру територія обмежилася Київським воєводством. Однак після перемоги Хмельницького під Батогом де-факто умови цього миру були анульовані. Військово-політичні події другої половини XVII-XVIII ст. призвели до того, що українські землі та їхнє населення перебувало під владою як чужих володарів так і в складі власних автономних утворень – держави Війська Запорозького, після 1663 р. лівобережного та правобережного гетьманатів, Слобожанщини, Війська Запорозького Низового.
Після того, як Катерина ІІ забезпечила надійний контроль над Запорожжям і південною Україною, вона взялася за Гетьманщину. 1781 р. було скасовано полковий устрій, а Гетьманщину розділено на три звичайні імперські губернії: Новгород-Сіверську, Чернігівську та Київську[8].
Після смерті Б. Хмельницького у 1657 р. Військо Запорозьке Низове надалі існувало як незалежне утворення з осідком на Січі. Задля забезпечення контролю над угіддями та людністю, що від середини XVII ст. накочувалась на терени Запоріжжя все новими колонізаційними хвилями, територія Війська Запорозького була охоплена паланковим устроєм, перші свідчення про існування якого відносяться до другої половини XVII ст. Станом на 1734 р. Запорожжя було поділено на сім паланок: Самарську, Кодацьку, Бугогардівську, Інгульську, Кальміуську, Прогноївську, Єланецьку, згодом до них додалася Орільська (1744) і Протовчанська (1768)[9]. Під 1762 р. на Запорожжі мешкало десь 33700 козаків і 150000 вільних селян-хуторян[10].
Впродовж ХVІІІ ст., у міру ослаблення Кримського ханату і витіснення з Приазов’я Єдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд українське, головно козацьке населення, просуваючись вздовж р. Сіверський Донець в бік моря, колонізувало території сучасних найсхідніших областей України – Донецької і Луганської. Паралельний наступ у Причорномор’ї ішов на землі Єдисанської та Буджацької Орд, васальних щодо Криму. Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 рр., а особливо після ліквідації Кримського ханату (1783 р.) експансія Російської імперії на південь набула масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки ж частина причорноморського степу на той час уже вважалася володіннями Запорозької Січі, то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцями-імігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське населення, яке осіло на колишніх татарських кочів’ях та запорозьких зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате новообжите пасмо від р. Дінця до р. Дунаю отримало назву Новоросії. На його підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської імперії[11].
Слобожанщина – першою з українських земель була інтегрована до складу Російської імперії. Цей регіон, розташований у верхів’ях Ворскли, Донця та Дону у добу Київської Русі лежав на східній околиці Переяславського князівства, на межі з відкритим степом. Через те, що ці землі першими потрапляли під удар кочовиків, вони були малозаселені. Коли ж у XVI ст. Московське царство поширило свої кордони на південь, ці землі увійшли до сфери його впливу. Заселення Слобожанщини починається щойно з другої третини XVII ст., а серед прибульців переважали козаки, селяни та всі ті, хто рятувався від наслідків війни. 1650 р. тут існувало 4 полки – Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський, а з 1685 – Острогозький. Населення наприкінці XVII ст. складало 120 тис., а в 1773 р. – 660 тис. 1765 р. автономний статус Слобідської України був скасований[12].
Таким чином, на протязі ІХ-XVIIІ ст. територія розселення українців зазнала ряду змін, які диктувалися як внутрішніми (зміцнення та розширення кордонів Київської Русі, виникнення держави Війська Запорозького, колонізація Слобожанщини та півдня України) так і зовнішніми чинниками (конфлікт із кочовим сходом, входження українських земель до складу Польщі і Литви). За цей час глибоких змін зазнав етнічний і чисельний склад населення українських земель.