Досягнення української культури в першій половині XIX ст

У тісному зв'язку з економічними та соціально-політич­ними процесами розвивалось духовне життя України. Ви­рішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості праців­ників. Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з Попередніми правилами народної освіти 1803 р. впроваджували чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривали при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року — у містах. Дітей навчали (росій­ською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, початковий курс філо­софії і слов'янських наук, математику, фізику, природознав­ство, політичну економію, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828 р. з навчальних планів були виключені природознавство, філософія і політеконо­мія, впроваджено викладання закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, продовжували діяти дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститу­тах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Пол­таві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займа­ли ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 pp. за­критий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професій­них навчальних закладів. У Єлисаветграді (нині Кірово­град) працювала медична фельдшерська школа, у Мико­лаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) учили­ща, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті pp. почало діяти училище торгового мореплавства, в Севасто­полі — морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкри­лася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Центрами освіти і науки в Україні були університети. Перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834).

Харківський університет, заснований з ініціативи В. Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття уні­верситету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний фа­культет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. — 808.

За дореформений час 56 вихованців Харківського уні­верситету стали професорами і працювали як у Харків­ському, так і в Київському, Московському, Казанському уні­верситетах. Найвідомішими були математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, істо­рик М. Костомаров.

У першій половині XIX ст. в Україні було видано ряд важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя, Лівобережжя, тритомні «За­писки о Полтавской губернии» М. Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», яке підго­тував Д. Шуравський.

Значний крок вперед у першій половині XIX ст. зро­била в Україні історична наука. Велика робота була прове­дена із збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікува­ли співробітники Київського тимчасового комітету для роз­гляду давніх актів, відкритого у Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. в Украї­ні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О. Бодянський у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Найбільш значною є «История Новой Сечи или последнего коша За­порожского» (1841).

Значний вклад у розвиток історичної думки в Украї­ні вніс М. Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліїв­щини — великого народного повстання на Правобережжі у 1768 р.

У 20—30-х pp. XIX ст. у Львівському університеті три­вали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829), яка містила змістовний нарис історії України, визначала українську мову однією із самостійних східнослов'янських мов. Над грама­тикою української мови працював також професор Львів­ського університету І. Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позна­чився вплив народної мови, переклав на польську мову «Повість временних літ».

З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, у якій налічувалось близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань. У місті було також кілька бібліотек монас­тирів, гімназій, приватних шкіл.

Російський царат, Габсбургська монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували україн­ську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але так само, як не могли добитися денаціоналізації і знищення українського народу, не мож­на було спинити розвиток його мови.

Українська інтелігенція, письменники, громадські і куль­турні діячі відстоювали право українського народу на свою національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша грамати­ка української мови, яку склав російський філолог О. Павловський. Відомі вчені І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твер­дження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, доводили, що це багата за лексичним скла­дом, живописна, поетична, музична мова.

Прогресивні вчені і письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш, Я. Головацький) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники україн­ської мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції («Собор русь­ких учених»), на якому Я. Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, там же обго­ворено ряд наукових і літературних проблем, у тому числі питання народної мови у школі.

Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури. П. Куліш у виданні «Коб­заря» Т. Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис (кулішівку). Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основопо­ложників нової української літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребін­ки, М. Шашкевича і особливо великого українського поета Т. Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І. Котляревський (1769—1838), автор «Енеїди».

Значний вплив на розвиток української літератури пер­шої половини XIX ст. мала творчість Г. Квітки-Основ'янен­ка, І. Срезневського, А. Метлинського, М. Костомарова.

З кінця 30-х pp. починають привертати до себе увагу поезії Т. Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайда­маків» стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відро­дження стало безсумнівним, а література і мова не потребу­вали вагоміших доказів свого права на існування.

Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався у загальному руслі розвою європейського мистецтва.

Картина розвитку мистецтва першої половини XIX ст. по була однозначною. Тоді панував класицизм, але пара­лельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, за­кладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично на­строєні художники саме в реалізмі бачили справжній роз­питок мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька Ака­демія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність своїми естетичними канонами класицизму. З 30—40-х pp. класицизм став консервативним напрямом у мистецтві. В середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко закладали основу критичного, реалістичного мистецтва.

В Україні у скульптурі й архітектурі переважав класи­цизм, що прийшов на зміну стилю бароко. Серед скульпто­рів того часу одним з найвидатніших був виходець з Украї­ни І. Мартос (1754—1835), який з 1814 р. працював у Петер­бурзькій Академії мистецтв професором і ректором. Кра­щими його творами є пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві, пам'ятник Рішельє в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П. Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

До кращих зразків архітектури належать будинок Київ­ського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, дзвіниця Успенського собору в Хар­кові, споруджена у 1821—1841 pp. за проектом архітек­тора С. Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном; Старий театр у Львові (нині імені М. Заньковецької) архітекторів А. Пихля і Я. Зальцмана (1837—1843); будинок Львівського природничого музею за проектом архі­тектора В. Равського.

Високим рівнем розвитку відзначилася музично-пісен­на творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та інші. Із середовища народу виростали талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університе­ти, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамо­ти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали у міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й. Витвицький (1813— 1866) написав у Києві музичний твір «Україна» (1836) — варіації на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки». Композитор А. Єдлічка (1819—1841), чех за національні­стю, плідно працював як професійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим оперним співаком і композито­ром був С. Гулак-Артемовський (1813—1873) — автор пер­шої української опери «Запорожець за Дунаєм». Активі­зувалося музичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю. Ельснер, піаніст і ком­позитор Я. Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і компози­тор К. Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В.-А. Моцарта Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музи­ки на західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв'язків з Наддніпрянською Україною. Серед українського населення міста велику популярність здобула, зокрема, творчість класика української хорової музики Д. Бортнянського. Його твори з кінця 20-х pp. XIX ст. вико­нували численні аматорські хорові колективи Львова. Перши­ми українськими композиторами-професіоналами у Львові в середині XIX ст. стали М. Вербицький та І. Лаврівський.

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецт­ва складалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревсько­му та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбу­лися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна драматур­гія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався н 30—40-і pp. У зміцненні його реалістичних і демократич­них принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) — одна з перших в україн­ській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на за­хідноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О. Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і поставив аматор­ський театр Львівської духовної семінарії. Вистава прой­шла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п'єси І. Котляревського «На­талка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з'явилися там у 1844 р. і швидко здобули популярність. У Коломиї ви­ник аматорський гурток І. Озаркевича (червень 1848). Зго­дом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, в репертуарі якої були відомі п'єси І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили пер­ші п'єси галицьких драматургів С. Петрушевича, М. Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О. Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. В м. Умані у маєтку магната Потоцького було закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях Білої Церкви, в долині річки Рось розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Важливою подією суспільно-політичного життя Галичи­ни стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців куль­турно-освітнього товариства «Просвіта». Воно поставило за мету «спомагати народню просвіту в напрямках мо­ральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту...». Першим його головою став учитель гімназії А. Вахнянин (1868—1870).

У 70—80-х pp. XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. У містах і містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та органі­заційно об'єднували численні місцеві осередки. «Просвіта» вела досить широку видавничу діяльність. Виходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники, попу­лярні брошури, газета «Читальня», літературно-наукові аль­манахи, щорічно читачі отримували «Народний календар». З «Просвіти» вийшла ініціатива створення друкованого орга­ну народовців — газети «Діло» (1880), першої політичної народовської організації «Народна рада» (1885).

Редакторами книг, календарів та інших видань «Про­світи» були видатні діячі української культури О. Партицький, В. Шашкевич (син М. Шашкевича), Ю. Целевич, Ю. Федькович, І. Франко, В. Лукич-Левицький, О. Огоновський, К. Паньківський, К. Левицький, Г. Хоткевич та інші.

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товариство несло в широкі народні маси і культуру, і знан­ня, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будів­ництво Народного дому, конкурси художньої творчості, спільні свят-вечері та інші — були важливими чинниками консолідації українських народних мас. Безкорисливу про­світницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтелігенти.

Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагро­маджували з членських внесків, різних платних заходів, а також пожертвувань меценатів.

«Просвіта» здійснювала діяльність в основному на гро­мадських засадах. Правда, за невелику плату доводилося наймати службовців філій та крайового товариства, а та­кож деяких керівників художніх колективів.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Активну участь у його діяльності брали Ю. Федькович, брати Г. і С. Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей.

У таких умовах на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає Товариство імені Т. Шевченка, яке підтримали народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово пе­ребирало собі роль лідера у формуванні української науки, перетворюється на першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 p., коли воно за новим статутом перетворилося на Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук, набувають розвитку в рамках НТШ більш як двадцять на­укових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним науковим орга­ном товариства стали «Записки НТШ». Було започаткова­но ще ряд періодичних видань — перших за нашу історію україномовних журналів в галузі історії, філології, права, демографії, математико-природничих наук.

Серед засновників товариства — письменник Олександр Кониський, філолог Омелян Огоновський, перший голова товариства Кирило Супікевич, видатний етнограф Володи­мир Шухевич, славетний фізик Іван Пулюй. Особливі за­слуги перед НТШ має його довголітній голова — найвидатніший український історик усіх часів Михайло Грушевський. Він реформував товариство на зразок національних академій, розгорнув багатопрофільну наукову роботу його секцій та безпрецедентну за масштабами видавничу діяль­ність.