Правомірна поведінка, її ознаки і види

Правомірна поведінка — це поведінка, яка відповідає приписам правових норм.

Ознаки правомірної поведінки:

1) відповідність праву. Правомірна поведінка «одягне­
на» в юридичну форму, здійснюється на основі норм і прин­
ципів права;

2) соціальна корисність. Правомірна поведінка пози­
тивно оцінюється з боку індивідів, суспільства і держави і
відповідає їхнім інтересам. Акти правомірної поведінки не
порушують прав і свобод інших людей, правопорядок у
цілому. Правомірна поведінка дозволяє досягти поставленої

людиною мети в рамках права, за допомогою правових за­собів;

3) передбачуваність. Дії правослухняної людини легко
спрогнозувати, що дозволяє, у свою чергу, планувати від­
повідні дії;

4) масовість. У демократичній правовій державі, в нор­
мальних умовах правомірна поведінка властива переважній
більшості людей, інакше суспільство перестало б нормаль­
но функціонувати;

5) добровільність і свідомість. Зводиться до вибору
людиною варіанта поведінки. Основна маса населення по­
водиться правомірно через особисті переконання, розумін­
ня вигод правомірної поведінки, звички, а не тільки через
острах можливої юридичної відповідальності;

6) активність. Передбачає самостійність громадянської
та етичної позиції людини, усвідомлення нею соціальних
наслідків своїх вчинків, порівняння та узгодження власних
інтересів з інтересами інших людей, суспільства в цілому.

При цьому потрібно враховувати, що рівень добровіль­ності, свідомості й активності неоднаковий у різних лю­дей.

Ознака добровільності правомірної поведінки є критері­єм для розмежування добровільної і вимушеної правомірної поведінки. Добровільна правомірна поведінка спирається на внутрішні позитивні правові переконання суб'єкта. Ви­мушена правомірна поведінка на відміну від добровільної характеризується як вибір варіанта поведінки, який фор­мально відповідає приписам правових норм, але розходить­ся з внутрішніми переконанням і звичками суб'єкта.

Мотиви правомірної поведінки є різноманітними: розу­міння громадського обов'язку, підпорядкування особисто­го інтересу суспільному, турбота про близьких, звичка, страх перед покаранням, егоїстичні прагнення, кар'єрні міркування тощо. За мотивами та ступенем активності до­бровільну правомірну поведінку поділяють на соціально-активну (принципову) і звичну, а вимушену — на конфор­містську і маргінальну:

1) соціально-активна. Це вища форма правомірної по­ведінки, властива людям із високим рівнем правосвідомос­ті. Мотивом соціально-активної поведінки є повага суб'єк­та до права, його переконаність у необхідності і доцільнос­ті дотримування права. Правосвідомість і поведінка такої

людини перебувають у повній гармонії. Правова актив­ність — це внутрішньо усвідомлена, цілеспрямована, суспільно корисна, ініціативна діяльність суб'єктів у сфе­рі права. Об'єктивна сторона правової активності містить не тільки суспільно корисне, позитивно-результативне діяння, а головне — ініційоване суб'єктом. Суб'єктивна ж сторона характеризується не тільки усвідомленням потреб та інтересу в ініціативній діяльності, а й готовністю суб'єк­та до неї.

Соціально-активна поведінка передбачає не тільки віру в справедливість закону, а й конструктивно-критичне до нього ставлення. Соціально-активна особа докладе всіх зусиль для зміни або скасування законів недосконалих чи таких, що суперечать ідеям права. Такий вид правомірної поведінки має бути властивий особам, що обіймають відпо­відальні посади, вищим посадовцям, депутатам парламен­ту, лідерам суспільних рухів, політичних партій, керівни­кам організацій.

Цей вид поведінки є найбільш соціально значущим, бо пов'язаний з реалізацією не тільки особистого, а й суспіль­ного інтересу, з боротьбою за реальне утвердження в житті принципів права, законності, правопорядку;

2) звична. Така поведінка заснована не стільки на знан­
ні права і повазі до нього, скільки на силі звички і життє­
вому досвіді. Така людина не дуже замислюється над при­
писами права, діє за інерцією, слідуючи стереотипу, що
склався. Люди, для яких властивий цей тип поведінки,
звичайно не проявляють зайвої соціальної активності, про­
те до права ставляться свідомо і позитивно. Такий вид
правомірної поведінки є найбільш поширеним у цивілізо­
ваному суспільстві;

3) конформістська (від лат. conf ormis — подібний, згід­
ний). Людина слідує не своїм переконанням або звичкам, а
копіює дії свого оточення, діє «як усі». Це пристосування
своєї поведінки до дій і переконань свого соціального ото­
чення (колег по роботі, начальства, групи, родичів), а також
слідування нормам права через наслідування більшості. Для
конформістської поведінки характерні: відсутність власної
позиції, байдуже ставлення до права, пристосування до на­
вколишньої дійсності, підпорядкування групі, начальству,
неформальному лідеру, ситуативність поведінки, сприйнят­
ливість до психологічного тиску та маніпуляції.

Цей вид поведінки характерний для соціальних груп із недостатньо розвиненими правовою культурою і правосві­домістю (наприклад, для неповнолітніх).

Небезпека конформістської поведінки полягає в тому, що у людини відсутня тверда і чітка особиста установка на дотримання права. При зміні ситуації (перехід поведінки оточення від правомірної до неправомірної) можлива ана­логічна зміна правової установки з правомірної на непра­вомірну;

4) маргінальна (від лат. marginalis — прикордонний, проміжний). Людина діє правомірно унаслідок особистого розрахунку, страху перед покаранням, розуміння вигідно­сті законослухняності. Проте її індивідуальна правосвідо­мість розходиться з приписами правових норм. Як правило, така поведінка властива людям, що не знайшли себе в су­спільстві (через складність долі, інвалідність, попереднє засудження, відсутність здібностей, виключно завищені амбіції та домагання). Особи з маргінальною поведінкою будь-якої хвилини можуть легко переступити закон, у разі зручної ситуації порушити правові вимоги. Маргінальну поведінку, як правило, супроводжують апатія, агресив­ність, незадоволеність обстановкою, що склалася.

Слід підкреслити, що правомірна поведінка не перестає бути правомірною тому, що її суб'єктивну сторону склада­ють соціально засуджувані мотиви, якщо останні не вира­жаються в заборонених правом діяннях.

Залежно від соціальної значущості того або іншого ва­ріанта поведінки виділяють:

1) соціально належну (наприклад, захист Вітчизни,
виконання трудових обов'язків тощо). Варіанти такої по­
ведінки закріплюються в імперативних нормах права у
вигляді обов'язків;

2) соціально бажану для суспільства (наприклад, участь
у виборах, вступ до шлюбу, оскарження неправомірних дій
посадовців). Вказана поведінка закріплюється не як юридич­
ний обов'язок, а як суб'єктивне право. Варіанти такої по­
ведінки закріплені в диспозитивних, дозвільних нормах;

3) соціально допустиму (наприклад, розлучення по­
дружжя, страйк, часта зміна місця роботи тощо). Суспіль­
ство не зацікавлене в їх поширенні, проте ці дії є правомір­
ними.

Правомірна поведінка у всіх її видах є запорукою стабіль­ності і суспільного спокою. У цьому полягає її головна со­ціальна цінність.

,_ш 21.3. Правопорушення, його ознаки ■■

Г ж і види

Правопорушення є прямою протилежністю правомірній поведінці.

Правопорушення — це протиправне, винне, таке, що завдає шкоди особі, суспільству або державі, діяння делік-тоздатної особи, за яке передбачена юридична відповідаль­ність.

Ознаки правопорушення:

1) протиправність. Правопорушення суперечить кон­
кретному правовому припису і є невиконанням обов'язку
або порушенням заборони;

2) винність. Винність як ознака правопорушення вияв­
ляється у внутрішньому ставленні суб'єкта до здійснюва­
ного ним діяння та його наслідків. Правопорушенням є
лише діяння, вчинене умисно або з необережності;

3) шкідливість, тобто нанесення шкоди особі, суспіль­
ству, державі, природі або, у ряді обумовлених законом
випадків — реальна загроза нанесення такої шкоди. Юри­
дично шкідливість виражається у перешкоджанні викорис­
тання суб'єктивних прав, невиконанні юридичних обов'яз­
ків, порушенні заборон. Фактично шкідливість правопору­
шення полягає у завданні фізичної, матеріальної або мо­
ральної шкоди правоохоронюваним інтересам;

4) правопорушення — це завжди діяння (акт поведінки),
яке має форму діїабо бездіяльності. Думки, переконання,
установки, якими б антигуманними або зловмисними вони
не були — некарані;

5) відповідальним за правопорушення може бути тільки
особа, здатна нести відповідальність за свої дії (делікто-
здатна особа);

6) караність. За правопорушення передбачені конкрет­
ний вигляд і міра юридичної відповідальності, хоча не за­
вжди реально вона застосовується до правопорушника.

Залежно від ступеня небезпеки і заподіяної шкоди правопорушення поділяють на злочини і проступки.

- Злочини — суспільно небезпечні правопорушення, що
посягають на найбільш значущі соціальні цінності (життя,
здоров'я індивіда, власність, національну безпеку, громад­
ський порядок тощо). Злочинами є тільки кримінальні
правопорушення. ,

Проступки — суспільно шкідливі правопорушення (порушення трудової дисципліни, порушення правил тор­гівлі, невиконання цивільно-правового договору тощо).

Залежно від виду юридичної відповідальності виділя­ють:

1) кримінальні правопорушення (злочини) — це перед­
бачені кримінальним законом суспільно-небезпечні, винні,
карані діяння (дія або бездіяльність), що посягають на
права і свободи людини і громадянина, власність, громад­
ський порядок і суспільну безпеку, довкілля, конституцій­
ний лад України. Вичерпний перелік злочинів міститься в
Кримінальному кодексі України.

У вітчизняній юриспруденції останніми роками диску­тується питання про виділення поряд зі злочинами кримі­нальних проступків. Під ними розуміють діяння, що по­сягають на об'єкт, який охороняється кримінальним пра­вом, але через свою малозначність не становлять суспільної небезпеки. Такий вид правопорушень виділяється в Англії, ФРН, США;

2) адміністративні правопорушення (проступки) —
це протиправні, винні діяння, що посягають на державний
або громадський порядок, власність, права і свободи грома­
дян, на встановлений порядок управління, за яке законо­
давством передбачена адміністративна відповідальність.

Основні критерії, що дають змогу відрізнити адміністра­тивне правопорушення від злочину, аналогічного за об'­єктом посягання: відсутність тяжких наслідків і менший розмір матеріального збитку;

3) цивільно-правові правопорушення (проступки) —
відрізняються від інших специфічним об'єктом посягання,
яким є майнові і пов'язані з ними особисті немайнові від­
носини, врегульовані нормами цивільного, земельного і
сімейного права. Зовні вони виражаються в неналежному
виконанні договірних зобов'язань, у заподіянні майнової
або моральної шкоди;

4) дисциплінарні правопорушення (проступки) — це
протиправні діяння, що порушують норми трудового права,
внутрішній розпорядок діяльності підприємств, установ і
організацій (прогул, запізнення на роботу, пропуски нав­
чальних занять, невиконання розпоряджень адміністрації
тощо);

5) матеріальні правопорушення (проступки) — це
винне спричинення матеріального збитку працівником

працедавцю — тобто підприємству_? установі, організації (поломка устаткування, знищення сировини тощо);

6) процесуальні правопорушення (проступки) — це
порушення встановлених законом процедур відправлення
правосуддя, провадження в юридичних справах, видання
правозастосовчого акта (нез'явлення свідка за викликом
особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду,
порушення порядку і форми видання правозастосовчих та
юрисдикційних актів — вироків і рішень суду, постанов
слідчого тощо);

7) конституційні правопорушення (проступки) — не­
виконання або перевищення повноважень, порушення за­
кріпленого конституцією порядку організації і діяльності
органів державної влади і глави держави, органів місцево­
го самоврядування (наприклад, видання правового акта,
що виходить за межі компетенції державного органу, або
суперечить конституції і законам країни, зловживання
владою, що не має ознак злочину тощо);

8) міжнародні правопорушення — дії або бездіяльність
суб'єктів міжнародного права, які суперечать нормам і
принципам міжнародного права або власним зобов'язанням
і заподіюють шкоду іншому суб'єкту, групі суб'єктів між­
народного права або всьому міжнародному співтовариству.
За ступенем суспільної загрози вони поділяються на:

— найтяжчі — злочини, які ставлять під загрозу світо­
вий правопорядок у цілому (геноцид, підготовка та ведення
агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни
тощо);

— серйозні — правопорушення, які хоча й не створюють
безпосередньої загрози миру та безпеці, але все ж торкають­
ся їх суттєвих інтересів (забруднення довкілля, державне
піратство, виробництво або передача іншій країні заборо­
нених видів зброї);

— ординарні — правопорушення, які торкаються інтер­
есів окремих держав (порушення кордонів виключної мор­
ської економічної зони, порушення угод щодо розподілу
водних ресурсів прикордонних річки або озера).

У деяких країнах особливо виділяють статусні право­порушення — правопорушення, карані тільки у разі здій­снення їх неповнолітніми (вживання спиртних напоїв, перебування поза домівкою в нічний час, прогули уроків тощо).

ї 21.4. Юридичний склад ■■■»

Правопорушення

Склад правопорушення — це система елементів право­порушення, її повнота і цілісність є необхідною умовою для притягнення особи до юридичної відповідальності. До скла­ду правопорушення входять:

1) суб'єкт правопорушення — деліктоздатна особа.
В основному правопорушення здійснюють фізичні особи
(а злочини — виключно фізичні особи), але суб'єктом ци­
вільного проступку може виступати також юридична особа.
Суб'єктом міжнародного правопорушення може бути дер­
жава;

2) об'єкт правопорушення — суспільні відносини, соці­
альні блага, цінності, права і свободи особи, інтереси дер­
жави, природне середовище, на які посягає правопорушник.
Виділяють загальний і конкретний об'єкт правопорушення.
Загальний об'єкт — це сукупність всіх суспільних відносин
і соціальних цінностей, що охороняються правом. Конкрет­
ний об'єкт — це визначені для кожного випадку матеріаль­
ні і нематеріальні блага і цінності (природне середовище,
власність, життя, здоров'я, честь, гідність), а також відно­
сини, що виникають з приводу володіння ними;

3) суб'єктивна сторона правопорушення — психічне
ставлення особи до здійснюваного нею протиправного діян­
ня і його негативних наслідків. Головний елемент суб'єктив­
ної сторони — вина у формі умислу або необережності.

Умисел у свою чергу поділяється на:

— прямий умисел — особа усвідомлює неправомірність
своєї поведінки, передбачає настання шкідливих його на­
слідків і бажає їх настання;

— непрямий умисел — особа усвідомлює неправомір­
ність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих її
наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання.

Необережність виступає як:

— самовпевненість — особа усвідомлює неправомір­
ність своєї поведінки, передбачає настання шкідливих
наслідків, але легковажно розраховує на їх запобігання;

— недбалість — особа не усвідомлює або недостатньо
усвідомлює неправомірність своєї поведінки, не передбачає
шкідливих наслідків, хоча при необхідній передбачливості
повинна була усвідомлювати суспільну небезпеку діяння і
передбачати шкідливі наслідки.

Факультативними (необов'язковими) елементами суб'­єктивної сторони.є мотив і мета правопорушення. Вони враховуються при кваліфікації правопорушення і визначен­ні міри відповідальності тільки в тому випадку, якщо це прямо вимагається приписом правової норми. Наприклад, ч.2 ст.115 Кримінального кодексу України встановлює від­повідальність за вбивство з метою приховати інший злочин. За наявності такої мети в конкретному випадку вбивство кваліфікуватиметься саме за цією правовою нормою.

Відповідальність за цивільний проступок може настати і за відсутності вини (у випадках, спеціально обумовлених законом);

4) об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішня
характеристика правопорушення, що включає протиправ­
не діяння (дія або бездіяльність), його шкідливі наслідки
(результат діяння, наприклад, смерть людини, шкода здо­
ров'ю, матеріальна шкода) і причинно-наслідковий зв'язок
між діянням та його шкідливим результатом. Місце, час,
спосіб, обстановка вчинення правопорушення — це фа­
культативні елементи об'єктивної сторони, які врахову­
ються при кваліфікації діяння тільки у випадках, прямо
вказаних в правовій нормі. Наприклад, для кваліфікації
діяння як розбою місце і час не мають значення, а для ква­
ліфікації діяння як контрабанди місце вчинення злочину
(державний кордон) є обов'язковою ознакою: в іншому
місці контрабанду вчинити неможливо. =

■t •■■і

Зловживання правом

Зловживання правом — це соціально шкідлива поведін­ка суб'єкта, яка здійснюється в рамках правових норм. Суб'єктивне право є мірою поведінки, має свої межі, а проб­лема зловживання правом якраз і пов'язана з можливістю виходу уповноваженого суб'єкта у своїй поведінці за ці межі. Тому може йтися тільки про зловживання суб'єктив­ним юридичним правом, а не об'єктивним правом.

Тлумачення терміна «зловживання» приводить до ви­сновку, що він позначає використання чого-небудь у зло. Воно достатньо поширене на практиці. Може йтися про зловживання конституційними правами і свободами, бать­ківськими правами, посадовими повноваженнями, цивіль­ними і процесуальними правами.

' Ознаки зловживання правом:

г 1) наявність у суб'єкта суб'єктивного права; _ч-,

2) діяльність суб'єкта з реалізації цього права;

3) використання суб'єктивного права всупереч його со­
ціальному призначенню і спричинення цим використанням
шкоди суспільним інтересам або інтересам інших осіб;

4) відсутність правопорушення, тобто порушення
конкретних юридичних заборон або невиконання обов'яз­
ків.

Оцінка зловживання правом у літературі є неоднознач­ною. Багато авторів трактують зловживання правом як правопорушення, але подібний висновок не цілком адекват­но відображає його зміст, оскільки правопорушення є про­типравним діянням, а зловживання правом — це діяння в рамках права, хоч і таке, що має асоціальний характер. Разом із тим суперечність соціальному призначенню права не дає підстав і для характеристики зловживання правом як поведінки правомірної, бо остання є завжди соціально корисною. Цей феномен слід розглядати як самостійний вид правової поведінки, девіантної (що відхиляється) щодо права.

Існує проблема юридичного реагування на зловживання правом. Вона безпосередньо пов'язана зі встановленням певних юридичних меж, що позначають межі допустимої поведінки особи при реалізації права. У різних системах права різними способами (в основному за допомогою забо­рон) фіксується негативна реакція законодавця на зловжи­вання правом. Так, ст. 103 Земельного кодексу України встановлює, що власники і користувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способа­ми, які не дозволяють власникам, користувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призна­ченням. Така поведінка трактується Земельним кодексом як неприпустимий вплив.

Ст. 13 Цивільного кодексу України встановлює не тільки заборону ряду дій, що кваліфікуються як зловживання правом (не допускаються дії особи, що здійснюються з умис­лом заподіяти шкоду іншій особі, використання цивільних прав у цілях неправомірного обмеження конкуренції, зло­вживання монопольним положенням на ринку, а також недобросовісна конкуренція), а й реагування на них. У разі недотримання особою вказаних вимог суд може зобов'яза­ти її припинити зловживання своїми правами.

Мусульманська правова доктрина, ґрунтуючись на прин­ципі утримання від усілякого користування, здатного за­вдати збитку іншому, повністю забороняє власнику зло­вживати своїм правом власності, безцільно знищувати майно, без приводу брутально поводитися зі своїми твари­нами. У сфері сімейного права чоловікові забороняється зловживати правом на розлучення.

Зловживання правом може перерости у правопорушен­ня, якщо суб'єкт, що зловживає своїм суб'єктивним правом, повноваженнями, статусом, заподіє істотну шкоду інте­ресам, що охороняються правом. Наприклад, законодавст­вом передбачена кримінальна відповідальність за зловжи­вання владою або службовим положенням, яке заподіяло істотну шкоду правам і інтересам, що кримінально-охоро-няються.