Розвиток літератури та мистецтва в 20-ті роки

Протягом 20-х pp. література й мистецтво в Україні, незважаючи на партійний контроль і різні ідеологічні обме­ження, набули небаченого раніше розвитку. Той час великих відкриттів та сподівань справедливо називають періодом куль­турної революції, або відродженням. Головним поштовхом до багатогранного спалаху творчої енергії митців стали на­слідки Української революції. Адже її вплив наповнив куль­турну діяльність відчуттям новизни, свідомості звільнення від обмежень старого світу. Хоча еміграція значної частини творчої інтелігенції після національно-визвольної боротьби була відчутною на перших порах розвитку культури, проте поява цілої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Більшість з них, пересвідчившись у неможливості будівництва незалежної Української держави, вбачали в розвитку куль­тури альтернативний засіб вираження національної самобут­ності свого народу. Тому на порядок дня вони поставили непрості питання про те, яким шляхом й у якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які зразки їй орі­єнтуватися та якою бути взагалі.

Українське культурне відродження 20-х pp. з особливою силою проявилося в літературі. Характерною рисою літера­турного процесу було розмаїття напрямів, жанрів, ідейних течій, виникнення і розпад численних організацій та об­'єднань. Деякі з них перебували під впливом «пролеткуль­ту» - літературної організації, яка відкидала традиції й зразки «буржуазної» культури минулого і закликала маси до участі в творенні пролетарської культури. У 1922 р. в Харкові з'я­вилася перша літературна організація «Плуг» (існувала до 1932 p.). Це була спілка селянських письменників, до якої входили її керівник С.Пилипенко, П.Панч, А.Головко та ін. У 1923-1925 pp. діяло об'єднання пролетарських письмен­ників і поетів «Гарт», яке очолювали В.Еллан-Блакитний, М.Хвильовий (росіянин за походженням, справжнє прізви­ще Фітільов), В. Сосюра.

Поряд з марксистськими літературними організаціями ви­никли групи ідеологічно нейтральних або «непролетарських» поетів. Так, серед неокласиків найвизначнішими були М.Зеров,

М.Рильський, М.Драй-Хмара. Символістів представляли П.Ти-чина, Д.Загул, Ю.Меженко. Футуристів очолювали М.Семен-ко, Г.Шкурупій. У 1924 р.в Києві виникла письменницька група «Ланка», яка згодом змінила назву на «Марс» («Май­стерня революційного слова»). До неї входили Є.Плужник, Г.Ко-синка, В.Шдмогильний та ін. Ці літератори погоджувалися зі своїм колегою Ю.Меженком у тому, «що творча особистість може творити, лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, попри всю незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею». Літературні групи й організації мали свої часописи, на шпальтах яких точилися гострі дискусії, висловлювалися власні погляди, критикувалися опоненти.

Драй-Хмара Михайло (1889-1939) - ук­раїнський поет, літературознавець, перекла­дач, професор Київського університету. Належав до літературної групи «неокла­сиків», яка прагнула до гармонійної завер­шеності вірша, наслідування класичних зразків. Досліджував історію укр. і серб, літе­ратур, білорус, і серб. мов. Після 20-х pp. дотримувався реалістичних тенденцій, тема­тики, навіяної новою дійсністю («Донбас», «Зимова казка», «Проростей»). Вперше за­арештований 1933 р. Незаконно репресова­ний 1935 p., реабілітований 1956 р. У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла Вільна акаде­мія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї ввійшли митці, які стали гордістю української літератури: П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, Ю.Смолич, Ю.Яновський, П.Панч та інші на чолі з ідейним лідером М.Хвильовим. Це була літератур­но-мистецька організація талановитих письменників-одно-думців, які прагнули досягти в своїй творчості літературної й художньої довершеності та протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників у сферу культури, що вже тоді давалося взнаки. Ідеологізація всього мистецтва, вуль­гарна підміна загальнолюдських цінностей класовими, що спричинялися до підміни естетичних понять політичними, а в підсумку - до безпідставних звинувачень багатьох майстрів слова у «націоналізмі».

Хвильовий (Фітільов) Микола (1893-1933) - український поет, прозаїк, публі­цист, критик. Погляди на розвиток нац. літератури й мистецтва виклав у зб. «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?» (1926). Відстою­вав необхідність самобутнього розвитку укр. літератури й мистецтва, їхню орієнтацію на європ. і світовий рівні. Разом з Л.Курба-сом, М.Кулішем виступив проти вульгариз­му, спрощення й демагогії в мистецтві. Підтримував мистецькі позиції Л.Курбаса, був за т.з. синтетичний театр, який мав стати «справою створення національного театру». Покінчив життя самогубством.

В 1925-1928 pp. широко розгорнулася дискусія про шля­хи розвитку української літератури. У центрі дискусій різних літературних течій опинився М.Хвильовий, один із заснов­ників новітньої української літератури, критик і публіцист, учасник громадянської війни, член більшовицької партії. Він чи не першим помітив, що в сфері культурного життя почи­нає утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до твор­чості, у суспільстві назрівають небезпечні й трагічні зміни. Письменник виступив з пропозицією широко використовува­ти досягнення європейської культурної спадщини, не зами­катися на однобічній орієнтації на російську культуру. Тому він проголосив тоді надто сміливе^гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» Це був заклик до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, у тому числі й російську літературу, яку він сам глибоко поважав, а більш чітко виявити в своїй творчості національні риси, теми і мо­тиви, усвідомлюючи повноцінність власних духовних багатств, звертатися до європейської спадщини.

Проте разом з творчими питаннями у літературній дис­кусії почали визрівати й політичні оцінки, а згодом і полі­тичні звинувачення, насамперед на адресу М.Хвильового. Саме як заклик до сепаратизму оцінив червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 р. погляди письменника. М.Хвильового зви­нуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії

у галузі культури. На початку 1927 р. своїми колегами та друзями він був виключений з ВАПЛІТЕ, яка за вказівкою партійного керівництва через рік самоліквідувалася.

В розпал цих подій, коли ще відносно вільно могли роз­виватися література й мистецтво, українські поети і пись­менники написали твори найвищого ґатунку. Насамперед з усією силою розкрився талант багатьох поетів того часу -таких, як П.Тичина, М.Рильський, М.Зеров, П.Пилипович, М.Драй-Хмара, Є.Плужник, В.Сосюра, М.Бажан, Т.Осьмач-ка. Серед видатних прозаїків слід назвати М.Хвильового, Г.Косинку, В.Підмогильного, Ю.Яновського, сатириків І.Сен-ченка, О.Вишню. Темами їх творів були події та наслідки революції й громадянської війни у житті людини і суспіль­ства.

Косинка (Стрілець) Григорій (1899-1934) - український письменник. Темати­ка творчості пов^язана з драматичними подіями в житті післяреволюційного села, забраженням правди життя й характера селянина, його страждань, радощів і скор­бот, прагнень і переживань. Збірка опові­дань «На золотих богів», 1922; «За ворітьми», 1924; «Мати», 1925; «Політи­ка», 1926; «Змовини»,1930; «Серце», 1933 та ін. У 1934 звинувачений й незаконно репресований сталінським режимом, подальша доля невідома.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був М.Куліш. Три його найславетніші п'єси - «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929) та «Патетична соната» (1930) викли­кали сенсацію своєю модерністською формою й трагікоміч­ним трактуванням нової, радянської дійсності. Перші дві п'єси поставив у своєму славетному театрі «Березіль» режисер Лесь Курбас, в театрі якого грали відомі майстри української сце­ни П.Саксаганський, А.Бучма, М.Крушельницький, О.Мар'я-ненко та ін. А всього в Україні у середині 20-х pp. діяло 45 професійних театрів.

З переходом до мирного будівництва зріс інтерес до образотворчого мистецтва. Як і в літературі, виник ряд об'єд­нань майстрів пензля. Асоціація художників Червоної Ук­раїни (АХЧУ), до якої входили С.їжакевич, Ф.Кричевський, К.Трохименко й інші, проголосила своїм завданням правди­ве відображення дійсності. Інше оригінальне об'єднання -Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), яке створили учні видатного художника-монументаліста М.Бой-чука, звертало свій погляд до елементів староукраїнського та візантійського живопису.

Новою, але динамічно зростаючою галуззю мистецтва була кінематографія. У 1922 р. було засновано Одеську кіно­фабрику, а 1927 р. почалося будівництво найбільшої тоді в Європі Київської кіностудії, обладнаної найновітнішим ус­таткуванням. У середині 20-х pp. в Україні діяло вже понад 500 кінотеатрів. На той час було створено понад півтора де­сятка картин. Світової слави зажив кінорежисер і сцена­рист О.Довженко.

Довженко Олександр (1894-1956) — ук­раїнський письменник, кінорежисер. "Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм", — говорив про себе Довженко. Працював режисером на кіностудії в Одесі. Мрією Дов­женка було національне кіно. У 1928 р. знімає фільм "Звенигора". "Картину я не зробив, а проспівав, як птах" — казав митець. Наступ­ною його роботою стає стрічка "Арсенал", а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить шедевр світової кінокласики — "Земля". Цей фільм було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів.

Отже, у 20-ті pp. в Україні бурхливо розвивалися всі сфери культурного життя. Українські митці активно вклю­чилися у процес творення декретованої партією соціалістич­ної культури, але з національною сутністю. Попри всі ідеологічні перепони й обмеження, кращі представники української національної літератури і мистецтва досягли в

своїй творчості гідних подиву злетів. Проте одночасно проявлялися й перші симптоми майбутньої трагедії україн­ської культури. Після засудження «хвильовизму», звинува­чення діячів ВАПЛІТЕ у «буржуазному націоналізмі», керівництво КП(б)У посилило ідеологічний контроль над культурою. В 1927 р. було створено прорадянську літера­турну організацію - Всеукраїнську спілку пролетарських письменників. А вже наприкінці 20-х pp. українська інтелі­генція зазнала перших репресій.

5. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ)

Атеїстичне керівництво радянської держави та більшо­вицької партії ставилася до релігії й церкви у цілому воро­же, намагалося всіляко обмежити їх вплив на суспільне життя.

Революція й прагнення національного самовияву відби­лися й на церковних справах. Серед православних свяще­ників та віруючих постійно висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Російською православною церквою (РПЦ) і утвердити церкву в Україні як незалежну (автокефальну) установу.

Лише в жовтні 1921 р. після багатьох невдалих спроб у 1919 й 1920 pp. з дозволу радянської влади Всеукраїнський православний церковний собор у Києві затвердив дійсно незалежну національну Українську автокефальну православ­ну церкву (УАПЦ). Першим її митрополитом став В.Липкі-вський, обраний на соборі.

Факт: Наприкінці 20-х pp. УАПЦ була другою церквою в Україні після РПЦ за чисельністю парафій та віруючих. У 1927 р. вона налічувала 34 єпископи, майже 11 тис. священиків, 3000 парафій і 6-7 млн віруючих.

УАПЦ виступала за відродження національної культури й обрядів. Служба в ній правилась українською мовою замість церковнослов'янської. Українська церква, на відміну від РПЦ, зайняла демократичні позиції у питанні про самоврядування.

РПЦ на чолі з патріархом Московським та Всея Русі Тихоном з презирством називала духовенство УАПЦ «само-

У 1-157

святами», а саму церкву оголосила незаконною. Закордонні патріархи відмовилися її визнати.

Дозвіл на існування церкви був тимчасовою поступкою більшовиків національно-релігійним почуттям українсько­го народу. Але оскільки УАПЦ критично ставилася до ра­дянської влади, то вже з перших років існування вона відчула негативне ставлення більшовицького керівництва до себе. Водночас в Україні проводилася широка «атеїстична пропа­ганда», яка зводилася до висміювання релігій та їх ієрархів. Багато храмів було закрито, а деякі й зруйновано.

Наприкінці 20-х pp. влада розпочала відкритий наступ на українські парафії, обмеживши діяльність духовенства. У жовтні 1927 р. власті заарештували митрополита В.Липкі-вського та його прибічників, звинувативши їх в українському націоналізмі. Новим митрополитом став М.Борецький. Хоча більшовики дали можливість УАПЦ проіснувати ще кілька років, ставало зрозумілим, що її, як і взагалі релігію в УСРР, чекали тяжкі випробування.

З посиленням адміністративно-командної системи в другій половині 20-х років в Україні почали набирати сили тенденції на згортання національного відродження. Незважаючи на опір окремих верств населення, подолати негативні тенденції не вдалося. Український народ поринув у темряву беззаконня і репресій, що супроводжувалося деформаціями його тради­ційної духовності.

Перевір себеПочатковий рівень:

1.Завершіть речення:

XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації в: 1921 р.; 1922 р.; 1923 р.

2. Назвіть відомі вам імена діячів української культури 20-х pp. у
галузі а) літератури; б) мистецтва.

3. Розкрийте абревіатуру: УАПЦ.
Середній рівень:

4. У 20 -ті pp. в Україні відбувалася так звана українізація. Що то
був за процес?

5. Назвіть характерні риси культури та духовного життя України
у період непу?

6. Вкажіть основні ознаки поняття «коренізація».
Достатній рівень:

7. Як ви вважаєте, в чому полягала різниця у підході до україні­зації більшовицьких чиновників й українського громадянства?

8. Охарактеризуйте особливості релігійного життя в Україні у період НЕПу.

9. В 20-ті роки поява нових течій і напрямів у літературі й мистецтві

проходила паралельно з уніфікацією та ідеологізацією культур­ного життя. Чим можна пояснити ці суперечливі тенденції? Високий рівень:

10. Підхід партії до культурних надбань був утилітарним (практич­ним, ужитковим). Культура цікавила партійну номенклатуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення існуючого ладу. Використовуючи факти, доведіть правильність цього висновку або спростуйте його.

11. Як ви вважаєте, чи доцільно в наш час використовувати досвід радянської українізації? Що саме слід взяти на озброєння, а від чого відмовитися?

Хронологія подій

грудень 1920 р. підписання договору між РСФРР та УСРР

березень 1921 р. X з'їзд РКП(б)

1921-1923 pp. голод у південних губерніях України

30 грудня 1922 р. утворення СРСР

1923 р. XII з'їзд РКП(б), проголошення політики ко-

ренізації

1925-1928 pp. літературна дискусія, розпочата з ініціативи

М.Хвильового

Тематичне оцінюванняПочатковий рівень:

1.Позначте, яка подія відбулася раніше: проголошення переходу до непу; створення СРСР

2. Хто ці історичні особи: Х.Раковський, Л.Курбас, М.Хвильовий?

3. Створення СРСР. Розкажіть, що вам відомо про цю подію.

4. Назвіть подію, з якої почалося впровадження НЕПу.

Середній рівень:

1. У переліку імен позначте діячів: а) літератури; б) мистецтва. О.Довженко; Г.Петровський; М.Бойчук; В.Сосюра; М.Куліш, А.Бучма; П.Тичина; М.Зеров; Ф.Кричевський; М.Рильський.

2. Назвіть події, що відбулися в 1921 p.; 1922 p.; 1923 p.

3. М.Скрипник. Хто ця історична постать? З якими подіями в історії України пов'язане його ім'я? Що вам відомо про життя і діяльність цієї людини?

4. Вкажіть ознаки нової економічної політики.

5. Назвіть, на вашу думку, головні події 20-х pp. в історії України. Розкажіть про одну з них.

Достатній рівень:

1. Встановіть хронологічну послідовність подій:
Створення СРСР

Проголошення політики коренізації Впровадження нової економічної політики (НЕП) Затвердження нового тексту Конституції УСРР Утворення Молдавської автономної республіки.

2. Назвіть, на ваш погляд, головні події 20-х pp. в історії України. Розташуйте їх у порядку спадання значущості. Охарактеризуй­те одну з них.

3. Порівняйте значення понять «унітарна держава» та «федератив-

на держава». Які існують спільні ознаки, які - відмінні?

4. Про кого з українських діячів 20-х pp. вам би хотілося розпові­
сти? Поясніть чому? Що вам відомо про життя і діяльність цієї
особи з інших джерел, творів літератури й мистецтва?

Високий рівень:

1. мЧерез те вся діяльність керуючої партії має дві сторони: одну - формальну, програмну, декларативну, другу - дійсну, реальну, не декларативну*, - писав восени 1920 р. В.Винниченко. Чи погоджуєтесь ви з таким висновком? Доберіть факти, що підтверджують його.

2. Досягненням НЕПу, за визначенням Л.Троцького було створення

СРСР. НЕП як система економічних заходів забезпечила віднос­ну стабільність, що в свою чергу дозволило більшовикам надати тимчасовому воєнно-політичному союзові республік періоду гро­мадянської війни юридичного конституційного статусу у формі союзної держави. Висловіть своє бачення цієї проблеми. Спрог-нозуйте подальший розвиток комуністичної доктрини.

ТЕМА 5 Радянська модернізація України (1928-1939)

«Період реконструкції за своїми соціально-економічни­ми наслідками посідає «чинне» місце поряд з такими історичними подіями, як жовтневий переворот 1917 р. та утворення СРСР. Якщо два попередні факти запо­чаткували політичні основи радянської держави тоталітарного типу, то соціалістична реконструк­ція забезпечила її соціально-економічні підвалини».

(Л.Новохатько. Національний аспект доктрини « соціалістичної реконструкції»).

§21. Сталінська індустріалізація України

Початок індустріалізації означав не лише технічну реконструкцію, а насамперед докорінну реорганізацію економічних відносин, усієї системи управління проми­словістю.

О У чому, на вашу думку, виявився суперечливий характер • індустріального розвитку України?

1. Сталінський «стрибок» в індустріалізацію

На середину 20-х pp. наближався до завершення відбу­довний процес у промисловості. Партійне керівництво Радянського Союзу переймалося визначенням змісту соціаль­но-економічної політики найближчого майбутнього. Першо­черговим було визнано завдання перетворення країни з відсталої, аграрної в передову, індустріальну.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. На порядок денний було поставлено дві найголовніші проблеми: її темпи й джерела фінансування.

«Розвиток НЕПу міг благотворно вплинути на сільське госпо­дарство, але був нездатний забезпечити матеріальну базу для інду­стріалізації країни».

(Історія України. Нове бачення...).

Залучити іноземний капітал держава, яка вважала своїх сусідів ворожим, «капіталістичним оточенням», не мала пра­ва. Отже, головним джерелом необхідних коштів в умовах країни, бюджет якої формувався насамперед за рахунок над­ходжень із сільського господарства, залишалося селянство.

«На IX з'їзді КП(б)У В.Чубар відверто заявив: країна не може задовольнитися внутрішніми промисловими нагромадженнями, треба шукати коштів у зростаючому сільському господарстві». (IX съезд КП(б)У. Стенографический отчет).

Г.Зинов'єв, Л.Каменев і Л.Троцький після XIV з'їзду ВКП(б) запропонували для прискорення темпів капітального будівництва в промисловості посилити податковий тиск на селянство, тобто повернутися до командних методів управлін­ня народним господарством, випробуваних під час громадянсь­кої війни. їх опоненти - М.Бухарін, О.Риков та М.Томський, які були у меншості обґрунтували побудову нового суспіль-

ства на базі НЕПу, тобто повільного «вростання» країни в соціалізм.

Вони рішуче виступили проти прихованого здійснення воєнно-комуністичної політики на селі, вважаючи, що всім прошаркам селянства слід розвивати свої господарства й зба­гачуватися.

Проте переможцем у цих дискусіях став генеральний сек­ретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін, якому вдалося опанувати апарат влади, заручившись підтримкою більшості в політбюро партії, а також керівництва республіканських парторганізацій, у тому числі КП(б)У. Наприкінці 20-х pp. Й.Сталін і його прихиль­ники почали насаджувати у Радянському Союзі під виглядом диктатури пролетаріату диктатуру партійного апарату, здійсню­вати політику воєнно-комуністичного штурму в економіці.

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку господарства на 1928-1933 роки. В них намічалося три взаємопов'язані завдання -прискорений розвиток важкої індустрії, розгортання частко­вої колективізації на суто добровільній основі, підвищення добробуту народу.

Сам план опрацьовувався у двох варіантах - відправному й оптимальному (напруженішому). Середньорічний темп прирос­ту промислової продукції мав становити 18% - за відправним та 20-22% за оптимальним планами. Спочатку передбачалося темпи індустріалізації забезпечити не за рахунок підвищення податків із селянства, а шляхом використання «ножиць цін», тобто встановлення завищених цін на промислові товари і за­нижених - на сільськогосподарську продукцію.

Проте таке рішення підривало головний елемент нової економічної політики - ринкову «змичку» міста й села. На­слідки цього країна відчула вже в зимові місяці 1927-1928 pp.

Селяни мали здавати хліб державі за низькими цінами, Що викликало серед більшості з них протест. Хто не погод­жувався з такими умовами, ставав ворогом радянської влади «куркулем» чи «підкуркульником». Партійне керівництво СРСР відразу після XV з'їзду почало застосовувати «надзви­чайні заходи проти куркуля». Серед тих, хто покірливо ви­конував вказівки центру, були і члени партійно-державного

керівництва України - генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л.Каганович та С.Косіор, а також голова РНК УСРР В.Чубар, який зайняв цю посаду після усунення Х.Раковського в 1923 р.

Чубар Впас (1891-1939) - радянський дер­жавний політичний діяч. Народився у се­лянській сім'ї. За участь у підпільному гуртку його вперше було заарештовано у 13 річному віці. 1909 р. став учнем Олександрійського механіко-технічного училища. З перших днів Лютневої революції займався організацією фаб-завкомів у Петрограді. Після жовтневого пере­вороту він - член ради робітничого контролю столиці. На початку 1920 р. партія відрядила його в Україну. У липні 1923 р. 32-річний В.Чу­бар очолив Раднарком УСРР і пропрацював на цій посаді 11 років. Він послідовно проводив в Україні накреслену Сталіним політику, в тому

числі спрямовану на суцільну колективізацію. Його підпис стоїть

під жахливими документами. 1934 р. його повернули до Москви.

В.Чубар поділив долю багатьох представників партійно-державного

керівництва: арешт 1937 p., розстріл 1939 р.

За допомогою грубого тиску на селян у січні-лютому 1928 р. хлібозаготівельну кризу було подолано. Зокрема, в Україні вдалося заготовити 70 млн. пудів хліба. Наступного року хлібозаготівельна криза повторилася у значно гострішій формі через неврожай в Україні й Північному Кавказі. Замість того щоб досягти економічної рівноваги шляхом зниження темпів промислового будівництва, зменшення тиску на се­лянство, Сталін різко форсував темпи індустріалізації.

У 1929 p., оголошеного генеральним секретарем Й.Сталі­ним «роком великого перелому», партія відмовилася від НЕПу і перейшла до політики комуністичного штурму в економіці з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картко­вою системою постачання міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією найбільш замож­них селянських господарств та примусовою колективізацією господарств решти селян.

XI з'їзд КП(б)У (1930) повністю схвалив сталінський курс на прискорену індустріалізацію. Передбачалося у першій п'я­тирічці побудувати в УСРР 400 підприємств (усього у СРСР -1500), щорічний приріст продукції збільшити на 20-22%. Центральна влада розглядала Україну як головний плацдарм для здійснення індустріалізації СРСР. Першочергове значен­ня надавалося металургійно-видобувній базі УСРР.

«Стрибок» в індустріалізацію, розпочатий на другому році першої п'ятирічки, мав забезпечити надвисокі темпи зрос­тання промисловості. Незабаром було висунуто лозунг «П'я­тирічку - за чотири роки». Ще ніколи в історії людства будь-яке суспільство не робило спроби здійснити такі гран­діозні перетворення за короткий час.

У середньому в 1930-1932 pp. офіційно прийняті за про­позиціями Сталіна темпи зростання промислової продукції мали становити 37,7%. Однак навіть «підтягнуті» офіційні статистичні цифри свідчать, що середньорічний темп зрос­тання промисловості становив протягом п'ятирічки 15,7%, тобто навіть менше від передбаченого директивами XV з'їзду ВКП(б). «Підхльостування» (вислів Сталіна) індустріалізації обернулося невиконанням завдань п'ятирічки. Згідно з пла­ном, передбачалося збільшити видобуток вугілля у Донбасі з 27 до 53 млн. т. Невдовзі завдання було ще підвищено до 80 млн. т, але фактичний видобуток досяг тільки 45 млн. Виплавку чавуну в УСРР передбачалося потроїти, що також виявилося нездійсненим.

Отже, «підхльостування» індустріалізації за рахунок се­лянських коштів призвело до поглиблення господарських дис­пропорцій, зростання дефіциту промислової продукції, особливо товарів широкого споживання, істотного обмежен­ня реальної заробітної плати робітників і службовців, поси­лення інфляційних явищ.