Денисюк Світлана Георгіївна

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З ДИСЦИПЛІНИ «КОМУНІКОЛОГІЯ»

Укладач: доктор політичних наук,

проф. кафедри суспільно-політичних наук

Денисюк Світлана Георгіївна

Вінниця-2014
Тема 1. Комунікація: основні поняття і методологія

Зміст

1. Сутність комунікології як науки.

2. Актуальні дослідницькі проблеми комунікології.

3. Структура комунікології.

4. Методи дослідження комунікології.

5. Комунікація: поняття, види і засоби.

Сутність комунікології як науки

Існує досить багато визначень комунікології як науки. Узагальнено комунікологію можна визначити як науку про місце й ролі комунікації у суспільстві, про комунікаційні системи, структуру і процеси, закономірності та механізми їх розвитку та функціонування.

Комунікологія — нова, синтетична наука, яка виникла на стику психології, політології, соціології та філософії.

Комунікологія (з лат. communication – робити спільно, пов’язувати, спілкуватися) — наука, що вивчає системи засобів і гуманітарних функцій масових інформаційних зв’язків. Суміжні з нею дисципліни — інформатика, паблік рілейшнз і кібернетика, в основі яких лежить прагнення осягнути закони формування та перетворення інформативних зв’язків за допомогою теоретичних концепцій і методів, що спираються на статистичні бази.

Комунікологія як наука формується та перебуває на початковому етапі свого становлення та розвитку, хоча має давні корені та багаті мультидисциплінарні традиції. Науковий потенціал комунікології може бути реалізований найкраще і найефективніше у вигляді мультидисциплінарних комунікативних теорій на основі діалектичної єдності та взаємопроникнення комунікології і мультидисциплінарних комунікативних теорій.

Комунікологія і теорія комунікації (чи метатеорія) — це не тотожні категорії. Будь-яка наукова теорія — це одна зі складових науки. Теорія покликана надати наукове пояснення суті явища, а наука разом із пізнанням, поясненням явища повинна запропонувати механізм реалізації отримання знань у людській діяльності. Наука може містити у собі кілька теорій, які пояснюють явище з різних позицій.

Об’єктом комунікології є комунікація як система (структура) і процес. Комунікологія розглядає різні теорії комунікацій (наприклад, теорії масової комунікації, теорії міжкультурної комунікації, соціолінгвістичної комунікації, теорія егалітарної комунікації, теорія ноосоцієтальної системи тощо); науки і наукові напрями, які вивчають різні комунікації (соціологія комунікації, психологія комунікації та ін.); теорію і практику комунікативної діяльності в різних сферах суспільства за допомогою різних засобів і з різними суб’єктами.

Предметна сфера комунікології. Про різноманітність її предметної сфери свідчить сучасний розвиток таких нових міждисциплінарних напрямків, як зв’язки з громадськістю, регіонознавство, педагогічне лінгвокраєзнавство і багато інших, неминуче включають в свої дослідницькі та навчальні програми питання теорії і практики комунікації тощо.

Актуальні дослідницькі проблеми комунікології

До головних наукових проблем науки можна віднести:

ü пояснення комунікативної природи соціальної реальності;

ü пошук методів дослідження процесу міжкультурної комунікації в різних соціальних сферах;

ü визначення механізму комунікативних зв’язків, комунікативної взаємодії різних комунікативних систем, структур і процесів;

ü з’ясування сутності «комунікативних систем», механізму і закономірностей їх самоорганізації, упорядкування й еволюції;

ü проблема структурування комунікативних систем у суспільстві;

ü характеристика місця й підвищення ролі комунікації у суспільстві;

ü визначення та характеристика основних етапів розвитку комунікацій;

ü аналіз концептуальних підходів, основних теорій та моделей комунікації;

ü дослідження форм, рівнів й видів комунікації;

ü моделювання комунікативних процесів тощо.

Отже, комунікологія містить дослідження: видів комунікації; функцій комунікативних систем і моделей комунікації; основ процесу міжкультурної комунікації; методів дослідження процесу міжкультурної комунікації в різних соціальних сферах (в сфері менеджменту, бізнесу, освіти). Комунікологія повинна враховувати проблематику етнічної, національної, територіальної, соціальної належності комунікантів та їх особистісних характеристик; лінгвістичні, психологічні, психолінгвістичні, семіотичні, семіосоціо-психологічні складові теорії міжкультурної комунікації.

Зрозуміло, науковий аналіз названих та інших проблем комунікології пропонує пошук методологічного і теоретичного арсеналу дослідження. Тут, зокрема, важлива роль відводиться переосмисленню концептуальних засад комунікативних систем.

Звичайно, комунікація є об’єктом дослідження в різних концептах: соціологічному, кібернетичному, політологічному, соціобіологічному, філософському, психологічному, лінгвістичному, культурологічному тощо. Це зрозуміло, оскільки в сучасному світі глобальна трансформація індустріального суспільства в інформаційно-комунікативне супроводжується не тільки проникненням комунікації у всі сфери життєдіяльності суспільства, виникненням і розвитком якісно нового типу комунікативних структур і процесів, але й глибоким переосмисленням комунікативної природи соціальної реальності, сучасних змін в соціально-комунікативній сфері, місця і ролі комунікації в розвитку суспільства.

Можна цілком погодитись з уявленнями Н. Лумана про комунікацію, як сутнісну характеристику суспільства, з тим, що «людські відносини і саме суспільне життя неможливі без комунікації».

Сьогодні у ВНЗ викладаються різні напрямки комунікології, захищаються дисертаційні роботи, публікуються наукові праці, створюються професійні асоціації тощо.

Структура комунікології

Враховуючи світовий і вітчизняний досвід в галузі комунікативних досліджень, можна стверджувати, що комунікологія містить такі основні складові або розділи:

· загальна теорія комунікації;

· міжособистісна і ділова комунікації;

· теорія масової комунікації;

· теорія організаційної комунікації;

· комунікаційний менеджмент;

· історія комунікацій;

· методи комунікативних досліджень;

· теорія крос-культурних комунікацій;

· теорія вербальної комунікації;

· теорія візуальної комунікації;

· політична комунікація;

· міжнародні та глобальні комунікації;

· теорія віртуальних комунікацій;

· моделювання комунікативних процесів тощо.

Комунікативістика – це науковий напрямок або розділ комунікології, що вивчає зародження і функціонування інформаційно-комунікаційних систем, способи здійснення комунікаційних систем із зовнішнім суспільним середовищем, а також теоретичні основи і практичні аспекти соціальної взаємодії в різних мережах комунікації (включаючи електроні).

Чим більшого вдосконалення досягає комунікологія в своєму розвитку, тим більш фундаментальними законами вона володіє, тим більше значення в практиці комунікативної діяльності соцієтального масштабу будуть мати закони і закономірності, теорії та моделі комунікації. В сучасному соціокультурному просторі, в якому, говорячи мовою М. Маклюена, присутні «всі часи та простори одразу», розширюються дослідницькі програми, пов’язані з вивченням особливостей комунікації в усіх сферах, забезпеченням інформаційних потоків в сучасному суспільстві як на міжособистісному, так і на глобальному рівнях. В рамках міжнародних проектів, в том числі віртуальних, досліджуються особливості взаємодії учнів та вчителів, студентів і викладачів в різних культурах, стилі спілкування в навчальній аудиторії, природа міжкультурних та політичних конфліктів, способи їх розв’язання.

В галузі теорії та практики комунікології очікується динамічний і постійний процес оновлення термінів.

Методи дослідження

Важливою умовою обраної дослідницької стратегії є дотримання принципів об’єктивності, науковості, діалектики, всебічності, плюралізму, соціального детермінізму, послідовності, конкретності, системності, цілісності, історизму, комплексності тощо.

Враховуючи міждисциплінарний характер дослідження процесів комунікації, воно базується на загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних підходах і методах.

Зокрема, дослідження комунікації полягає в творчому поєднанні теоретичних засад психології, політології, філософії, культурології, теорії ігор, що дало можливість врахувати особливості комунікації в просторі суспільно-політичної свідомості та культури; зосередити увагу на соцієтальних підходах у дослідженні комунікації; поєднати системний, процесуальний, синергетичний підходи, що дозволяє уявити комунікативний процес як динамічну психолого-технологічну систему.

Діалектичний метод дає можливість уявити предмет дослідження в усіх його соціальних, культурних і технологічних зв’язках а також причинно-наслідковій зумовленості. За допомогою загально логічних методів наукового пошуку — аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення, індукції, дедукції, моделювання — можна визначити спільні риси окремих концептуальних моделей комунікації та основні механізми практичної реалізації комунікації на рівні свідомості її учасників.

Застосування історичного методу допомагає проаналізувати ґенезу комунікації у поєднанні з критичним логічним аналізом.

Біхевіористський метод забезпечує можливість розглядати поведінку суб’єктів комунікації.

Аксіологічний метод дозволяє розкрити цінності та ідеали суспільства, які покладено в основу сучасної комунікації.

У дослідженні комунікації застосовується метод моделювання в рамках теорії ігор, який дозволяє проаналізувати стратегії учасників взаємодії і виявити їх найоптимальніші варіанти, а також підібрати ефективні технології для впливу на суспільну свідомість громадян.

Комунікація: поняття, види і засоби

Існують різні визначення поняття «комунікація». Комунікація — це тип взаємодії між людьми, що припускає інформаційний обмін. Комунікацію (в етимології індоєвропейський корінь «mei» — мінятися, обмінюватися) слід виокремлювати й від діалогу, оскільки його цільовою причиною є злиття осіб, що беруть участь в ньому, й від спілкування, тому що останнє має справу із загальними механізмами відтворення соціального досвіду і породження нового. Тим часом, питання, пов’язані з комунікацією, історично піднімалися і розвивалися в рамках проблематики діалогу і спілкування.

У філософському словнику комунікація визначається як категорія ідеалістичної філософії, що означає спілкування, за допомогою якого «Я» проявляє себе в «Іншому». Термін «комунікація» слушно використовується в ширшому значенні, ніж спілкування. Цікавою є точка зору Л. Землянової: «комунікація може означати зв’язок, повідомлення, засіб зв’язку, інформацію, засіб інформації, а також контакт, спілкування, поєднання тощо».

Г. Почепцов під комунікацією розуміє процеси перекодування вербальної у невербальну і невербальної у вербальну сфери. Історично комунікацією був примус іншого до виконання тієї чи іншої дії, заради чого реалізується передача значень між двома автономними системами, якими є люди.

«Комунікацію» можна уявити у вигляді таких взаємопов’язаних процесів: передачі інформації, емоцій (визначальний критерій – односпрямованість); спілкуванні; взаємодії. Головною квінтесенцією визначення є взаємодія, яка є двостороннім процесом. Адже навіть за наявності односпрямованого впливу процес комунікації містить такий аспект, як сприйняття інформації, що передбачає подальшу певну реакцію.

Роль комунікації полягає в передачі трьох основних типів повідомлень: спонукальних (наказ, переконання) для суспільства і його громадян; власне інформативних (реальні або вигадані відомості); фактичних (відомості, пов’язані зі встановленням і підтримкою контакту між суб’єктами).

М. Маклюен виокремлює історичні епохи розвитку комунікації. Із доповненнями його класифікація виглядає так:

– епоха усної комунікації (дописемна), під час якої існували лише усні форми передачі інформації, візуально-слухові форми сприйняття і розуміння світу, втілене в міфології. Для них були характерні: безпосередність передачі інформації, можливість одночасної участі всіх бажаючих, а також ірраціоналізм та нерозвиненість мислення;

– епоха письмової комунікації, друкованої культури, що зводила сприйняття світу до абстрактних умовно-друкованих знаків;

– сучасна аудіовізуальна епоха (електронні ЗМІ, Інтернет), коли мова інформації базується на новій електронно-індустріальній основі.

Основні способи комунікації: комунікація за допомогою ЗМІ, зокрема, друкарських (преса, книги, афіші, плакати) і електронних (радіо, телебачення, Інтернет, мобільний зв’язок тощо); комунікація за допомогою організацій (зокрема, політичних партій, які повинні слугувати сполучною ланкою між можновладцями і суспільством); комунікація через неформальні контакти. Щодо неформальних контактів, які є способом міжособистісної політичної комунікації, то вони є визначальними в традиціоналістських (примітивних) суспільствах. Проте такий спосіб має вагоме значення і в розвинених суспільствах, навіть за умов розквіту ЗМІ, оскільки саме він найбільше впливає на ціннісні орієнтації людей.

Ця обставина досліджувалася П. Лазарсфельдом у працях про пропаганду та ефект ЗМІ. Аудиторія не сприймає ЗМІ, як певний недиференційований блок. Маси, всередині яких формуються думки, поводять себе як сукупність структур. Вплив ЗМІ відбувається за посередництвом певних осіб, які відіграють у цьому процесі роль передавача та ініціаторів — «лідерів громадської думок» (що спрямовують думку і зацікавлені в ній). Кожен із них впливає на членів сім’ї, виробничої групи, колективу, до яких належить.

Комунікацію можна класифікувати за різними ознаками. У залежності від мови повідомлення комунікацію поділяють на вербальну і невербальну.

За типом відносин між учасниками виокремлюються міжособистісна, публічна й масова комунікації; за типом використання семіотичних засобів є мовна, паралінгвістична (жести, міміка, мелодія) і речово-знакова комунікації. Зокрема, А. Соколов слушно пропонує визначати форми комунікативної дії (наслідування, управління, діалог) та рівні комунікативної діяльності (індивідуальна особистість, соціальна група, масова сукупність — відповідно мікрокомунікація, мідікомунікація, макрокомунікація) тощо.

Розрізняють три типи комунікації — безпосередню взаємодію (міжособистісна комунікація «обличчям до обличчя»), опосередковану взаємодію (через ЗМК) і квазівзаємодію («псевдовзаємодію»). Квазівзаємодія (квазікомунікація) означає ту ситуацію, у якій сторони взаємодії не тільки не передають одна одній свою інтенцію, але і не прагнуть цього зробити. Такі явища часто можна зустріти на урочистих зборах і засіданнях, а також у ході ритуальних церемоній.

За цільовою спрямованістю комунікації визначають як: інструктивні, мотивувальні й інформувальні, які постачають інфор­мацію для прийняття управлінських рішень, їх реалізації й контро­лю за виконанням. Для досягнення цілей підприємства та ефективного обміну інформацією використовуються висхідні, низхідні, вертикальні й горизонтальні комунікації. Висхідні комунікації, як правило, здійснюються у формі звітів, пропозицій і пояснювальних записок. Метою їх є ознайомлення вищого рівня керівництва з тим, що робиться на більш низьких рівнях ієрархічної системи. Пе­ред низхідними комунікаціями ставиться завдання довести до відо­ма підлеглих та інших організацій про зміст рішень, які прийма­ються на вищих рівнях (стратегічні напрями майбутньої діяль­ності). До низхідних та висхідних комунікацій відносять обмін інформацією між підприємством та зовнішнім середовищем.

Існують основні типи структурних схем комунікації: лінійна, кільцева, сотова, багатозв’язкова, типу «колесо» ієрархічна, зіркова тощо (рис. 1).

Рис. 1. Основні типи структурних схем комунікації

При лінійній структурній схемі кожна її позиція (окрім крайніх) пов’язана із двома сусідніми й інформація, яка передається з одно­го кінця до іншого, стає відомою усім. Тут немає відносин підлег­лості, але будь-який розрив зв’язку не компенсується, підприємство стає малокерованим коли втрачається контакт між окремими підрозділами. Але простота побудови, порівняно короткі канали зв’язку створюють передумови для оперативного прийняття рішень і широкого застосування цієї структурної схеми.

Кільцева схема являє собою замкнену структуру з однаковими зв’язками. При застосуванні цієї схеми підвищується швидкість передання інформації та стійкість структури, оскільки будь-які дві по­зиції використовують два напрямки інформаційного обміну.

Сотова схема є більш складною структурою з розвине­ними шляхами проходження інформації. Багатозв’язкова схема ре­алізує принцип: кожен пов’язаний із кожним. Тут зв’язки є рівноцінними й жоден з них не має переваг перед іншим. Висока швидкість проходження інформації досягається прямими зв’язка­ми, коли немає потреби використовувати обхідні шляхи. Близьки­ми до багатозв’язкової схеми є схема типу «колесо» й зіркова схема. Перша з них передбачає встановлення зв’язку з двома сусідніми по­зиціями й з центром. При зірковій схемі кожна позиція підтримує зв’язок лише із центром, який виконує командні функції.

Наприклад, поширеною в менеджменті є ієрархічна схема, яка уособ­лює командні функції одних позицій щодо до інших. Позиції, роз­ташовані у нижній частині схеми, є чисто підлеглими. Позиції, роз­ташовані над ними, є одночасно підлеглими й командними. І, на­решті, позиції, розташовані у верхній частині схеми, виконують ли­ше командні функції. Ієрархічна схема передбачає більш високу централізацію порівняно з кільцевою. Але найвищий рівень цент­ралізації командних функцій має місце при застосуванні зіркової схеми, де поведінка кожного елемента повною мірою залежить від центральної позиції.

Крім формальних (офіційних) комунікацій, у менеджменті важ­ливу роль відіграють неформальні (неофіційні) комунікації.

Функції комунікації:

– інформаційна – передача інформації аудиторії, одній особі або групі осіб, інформуван­ня про якісь події (виступ на радіо);

– емоційно-тонізуюча функція полягає в регулюванні емоцій аудиторії, стимулюванні її певних емоційних реакцій;

– переконуюча – прагнення вплинути на інших (висловлення захоплення, прохання);

– соціально-риту­альна – використання норм і звичаїв соціально-культурної по­ведінки (процедура знайомств);

– паралінгвістична – спілкування за допомогою міміки, виразу очей і рота, а також поз і рухів (передання різних відтінків повідомлення, його прихованого змісту), несуперечливими і безсторонніми щодо обговорюваної проблеми;

– соціалізуюча — пов’язана із соціальним вихованням членів суспільства, формуванням або зміною інтенсивності і спрямованості соціальних настанов, цінностей та ціннісних орієнтацій аудиторії, з якою здійснюється комунікація. Зокрема, соціалізуюча функція може розглядатися як така, що реалізує стратегічний РR, на якому ґрунтується вся суспільна сфера;

– організаційно-поведінкова — пов’язана з ініціюванням або припиненням певних дій масової аудиторії. З нею можна поєднати тактичний РR (політична, виборча або рекламна кампанія);

– формування громадської думки тощо.

У процесі обміну інформацією виділяють вісім базових елемен­тів:

1. Відправник (або передавач), який генерує ідеї або збирає інфор­мацію й передає її. Відправник вирішує, яку саме ідею чи повідомлення слід зробити предметом обміну. Іноді комунікатор не хоче думати або ж витрачає на обдумування ідеї мінімум часу. Відправник по­винен знати адресну аудиторію. Якщо у відправника помилкові по­гляди про одержувача, то його комунікаційні зусилля виявляться неефективними. Як свідчить досвід багатьох організацій, ефек­тивність комунікації підвищується, якщо вона в межах ланцюга «відправник–одержувач» є гомофільною, тобто має високий ступінь подібності за певними ознаками: за поглядами, освітою, статусом. І, навпаки, гетерофільні комунікації (значний ступінь не­подібності за певними ознаками) є менш ефективними, оскільки во­ни часто супроводжуються перекрученням змісту повідомлення, за­тримкою щодо передання, використанням обмежених каналів.

2. Кодування — це процес перетворення ідей у символи, зобра­ження, малюнки, моделі, звуки, схеми, слова, мову тощо. Тобто перш, ніж передавати ідею, відправник повинен за допомогою сим­волів закодувати її, використавши для цього різні засоби. Кодуван­ня перетворює ідею у повідомлення.

3. Повідомлення — сукупність символів, що відбивають зако­довану інформацію. Саме заради цього й здійснюється акт ко­мунікації. Найбільше повідомлень передається у формі символів мови. Проте символи можуть бути й невербальними, наприклад, графічні зображення, жести, міміка, інші рухи тіла.

4. Канали передання — засоби, за допомогою яких сигнал спря­мовується від передавача до приймача (одержувача). Канали поділя­ються на засоби масової інформації й міжособові канали. Відправ­ник повинен обрати канали для передавання мови або письмових ма­теріалів. Ними можуть бути: електронні засоби зв’язку, включаючи комп’ютерні мережі, електронну пошту, відеострічки й відеокасети, розіслані пам’ятні записки, проведення попередніх зборів невеликих груп для забезпечення розуміння повідомлення й залучен­ня працівників до проблеми та ін. Відправник, як правило, не обме­жується одним каналом, а використовує декілька.

5. Декодування — процес, за допомогою якого приймач повідомлення переводить одержані символи в конкретну інфор­мацію й інтерпретує її значення. Тобто одержувач декодує повідо­млене шляхом перетворення символів у значення. Якщо не вима­гається реакція на отриману інформацію, то процес обміну на цьо­му завершується.

6. Приймач — цільова аудиторія або особа, для якої призначе­на інформація і яка її інтерпретує.

7. Відгук — сукупність реакції одержувача (приймача) повідо­млення після ознайомлення з його змістом. Визначені такі основні типи результатів комунікації: зміна в знаннях одержувача; зміна установок одержувача; зміна поведінки одержувача повідомлення. Обмін інфор­мацією слід вважати ефективним, якщо одержувач продемонстру­вав розуміння ідеї, реалізуючи дії, очікувані відправником.

8. Зворотній зв’язок — частина відгуку одержувача, що надхо­дить передавачеві. Він розглядається як сигнал, спрямований одержувачем інформації відправникові повідомлення, як підтверд­ження факту його отримання. Зворотній зв’язок визначає ступінь розуміння або нерозуміння інформації, що міститься у повідо­мленні. Зворотній зв’язок може набувати форми не лише слова, але й кивка головою, усмішки, потискання руки або заперечливого же­сту рукою, певного виразу очей, інтонації голосу, зміни положення тіла тощо. Іноді має місце недооцінка зворотного зв’язку й зайве захоплення однобічною комунікацією, коли «зверху–вниз» відправля­ються численні накази, розпорядження, вимоги тощо.