Показання свідків як процесуальний засіб. Процесуальний порядок отримання і дослідження показань свідків. Імунітет свідків
Показання свідків — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний вчасно повідомити про це суд.
Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.
Згідно зі ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки: 1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які знаходяться на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі 2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості. 3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих 4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.
ЦПК докладно регламентує процедуру допиту свідків у суді. Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Перед допитом свідка головуючий установлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань.
Якщо перешкоди для допиту свідка не встановлені, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги.
Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідок, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.
Таким чином, показання свідка складаються з чотирьох частин: 1) встановлення особистості свідка, його відношення зі сторонами; 2) попередження свідка про відповідальність за відмову або ухилення від дачі показань, за давання свідомо неправдивих показань; 3) показання у вільній формі про те, що свідкові відомо в справі; 4) постановка питань.
Суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях. Іншими словами, мова йде про проведення очної ставки. Проведення очної ставки є правом, а не обов'язком суду.
Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають виклику і допиту певних осіб як свідків. Імунітет свідка — це надане свідкові право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обов'язків.
Залежно від обсягу показань імунітет можна підрозділити на повний і частковий. Повне право відмови означає, що свідок повністю може відмовитися від дачі показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів). При частковому звільненні від давання показань свідок може відмовитися дати показання лише по окремих питаннях (наприклад, з питань, що становлять таємницю).
Службовий імунітет може бути заснований на займаній посаді і службовому одержанні інформації.
Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника.
Висновок експерта як засіб доказування. Предмет висновку експерта. Спірні погляди щодо висновку експерта як змішаного доказу. Процесуальний порядок дослідження і оцінки висновку експерта судом.
Висновок експерта – це наданий експертом у письмовій формі докладний опис проведених під час судової експертизи досліджень, зроблені у їх результаті висновки щодо досліджень об’єктів, явищ і процесів та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені судом, що дають інформацію про обставини справи.
У Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затв. Наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р № 53/5 (в редакції наказу від 30 грудня 2004 № 144/5) встановлена структура (зміст) письмового висновку експерта, який складається з 3 частин: вступної, дослідницької та заключної.
Предметом експертизи є фактичні обставини, що мають значення для справи, які експерти повинен встановити у результаті експертних досліджень, шляхом застосування спеціальних знань. Така позиція випливає з положень ЦПК України, оскільки доказами є не будь-які фактичні дані, а фактичні дані, отримані шляхом, передбаченим у законі. Таким чином обставини, які повинен встановити експерт, мають бути відображені у висновку експерта з метою не порушення принципу допустимості доказів.
Висновок експерта має відповідати правилам належності доказів, тобто мати стосунок до предмета спору.
Основним завданням експертизи слід вважати отримання науково обґрунтованого дослідження, за допомогою якого суд може отримати об’єктивні, правильні та достовірні відповіді на питання спеціальних знань з метою констатації факту.
Судовими експертами можуть бути особи, які мають спеціальні знання для надання висновку з досліджуваних питань.
Більшість вчених беруть до уваги лише письмовий висновок експерта, але необхідно сприймати висновок експерта у двох формах, як письмовій так і в усній,, коли остання форма доповнюватиме першу згідно з ч. 2 ст. 189 ЦПК, але, відповідно до ч. 2 ст. 147 ЦПК, надані усні роз’яснення і доповнення експерта не відносяться до його висновку, а регламентуються як допит експерта (ч. 3 ст. 189 ЦПК). Фіксуються вони за допомогою аудіо запису, тому не можуть стати підставою для його відповідальності. Водночас надана експертом інформація вважається важливою, тому необхідно забезпечувати її відповідність дійсності шляхом встановлення відповідальності за дачу експертом неправдивих додаткових висновків і роз’яснень.
Висновок експерта – це обґрунтовані відповіді та висновки з питань, що виникають під час розгляду і вирішення справи і які вимагають спеціальних знань.
На відміну від інших видів доказів, у процесі доказування знання, що викладені у висновку експерта, характеризуються більшою гарантією достовірності. Це обумовлено низкою об’єктивних чинників, зокрема: незаінтересованістю та об’єктивністю експерта, науковим характером відомостей, що мітяться у висновку, відображенням у висновку всього шляху формування знання, можливістю за допомогою іншого експерта повторно перевірити результатами первинної експертизи. Тобто відомості, що містяться у висновку експерта, є фактичними даними про певні обставини об’єктивної дійсності, а сам висновок експерта є доказом.
Письмові докази
Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
Письмові докази - це предмети матеріального світу, на яких за допомогою певної системи знаків зафіксована інформація, що має значення для вирішення справи.
Особливе значення цих доказів для цивільної справи полягає у тому, що вони досить поширені у повсякденному житті, відрізняються високим ступенем істинності і тривалістю. У зв'язку із цим при розгляді чи ледве не будь-якої цивільної справи суддя має відповідні письмові докази.
Письмові докази прийнято класифікувати за кількома ознаками. За походженням розрізняють офіційні (документи, що виходять від органів державної влади, місцевого самоврядування тощо) та неофіційні письмові докази (документи, що виходять від громадян). За змістом розділяють розпорядчі (містять у собі владне розпорядження певного органу державної влади тощо) та інформаційні письмові докази (довідки, звіти, посвідчення тощо). За формою розрізняють письмові докази кваліфікованої письмової форми (документи, які окрім власне письмової форми мають ще відомості про їх посвідчення або реєстрацію, наприклад, договір купівлі-продажу нерухомості) або простої письмової форми.
Додатково також виділяють письмові докази-оригінали та копії. Значення такого поділу фактично закріплене в ч. 2 ст. 64 ЦПК України. Від копії варто відрізняти дублікат документа - повторно виданий (складений) документ, що має з оригіналом однакову юридичну чинність.
Порядок дослідження письмових доказів встановлений у ст. 185- 186 ЦПК України. Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду. Особами, які беруть участь у справі, з приводу зазначених доказів можуть ставитися питання свідкам, а також експертам, спеціалістам.
Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України.
Письмові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за їх місце знаходженням. Не можуть бути доставлені до суду, наприклад, оригінали архівних документів, раритети тощо, або документи з особливим режимом, які не можуть бути винесені з установи, де вони знаходяться.
Про час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідомляються особи, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не є перешкодою для проведення огляду. Про огляд доказів за їх місцезнаходженням складається протокол, що підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. Особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезнаходженням, мають право робити свої зауваження щодо протоколу огляду (ст. 140 ЦПК України).В тексті протоколу огляду перед підписом особи, яка висловлює зауваження, робиться запис "із зауваженнями". Ці зауваження розглядаються судом у судовому засіданні за участю осіб, які беруть участь у справі. Протокол огляду письмових доказів за їх місцезнаходженням є об'єктом дослідження на стадії судового розгляду відповідно до правил ст. 185 ЦПК України. У разі необхідності, суд вправі провести огляд доказів за їх місцезнаходженням повторно.
Речові докази
Відповідно до ч. 1 ст. 65 ЦПК України, речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Зазначене визначення підлягає уточненню. Інформація про зазначені обставини виражена, передусім, не у змісті цих доказів, як це має місце у випадку письмових доказів, а у зовнішній формі або ознаках таких доказів, які сприймаються судом та учасниками процесу наочно.
У цивільному процесі речові докази характеризуються наступними ознаками:
як джерело відомостей про факти тут виступає матеріальний об'єкт. Ним можуть бути найрізноманітніші предмети неорганічного і органічного походження: ушкоджені меблі, зіпсований костюм, підроблений документ, транспортний засіб, продукти харчування тощо;
у речових доказах фактичною інформацією служать ознаки матеріального об'єкта, які сприймаються наочно. Суд та інші учасники процесу пізнають цю інформацію, як правило, візуальним шляхом;
речові докази повинні бути отримані судом з дотриманням установленого законом порядку, тобто процесуальним шляхом.
Предмет, що фігурує по цивільній справі як речовий доказ, одночасно може бути і доказом, і об'єктом спору.
На відміну від письмового доказу, чий зміст свідчить про наявність або відсутність фактів у справі, речовий доказ свідчить про факти зовнішнім виглядом, певними властивостями, якостями. Крім того, речові докази незамінні внаслідок індивідуальних особливостей, а письмовий доказ може бути замінений іншими засобами доказування.
Речові докази мають доказову цінність в наступних випадках:
а) якщо служать доказами як об'єкти безпосереднього судового пізнання (наприклад, під час розгляду справи суд оглядає подані сторонами речі і переконується в їх недоброякісності тощо);
б) якщо вони мають значення доказового факту (наприклад, знаходження певної речі у відповідача підтверджує факт правопорушення);
в) якщо вони є об'єктами експертного дослідження.
Порядок дослідження речових доказів передбачений у ст. 187-188 ЦПК України. Речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом, а також пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким пред'явлено для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до журналу судового засідання. Особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу речових доказів свідкам, а також експертам, спеціалістам, які їх оглядали.
Відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі.
Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила ЦПК України щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.
Речові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за їх місцезнаходженням. Не можуть бути доставлені до суду, наприклад, нерухоме майно або пошкоджений транспортний засіб, які є речовим доказом тощо.
Про час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідомляються особи, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не є перешкодою для проведення огляду. Про огляд доказів за їх місцезнаходженням складається протокол, що підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, а також зроблені під час огляду фотознімки, відеозаписи тощо. Особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезнаходженням, мають право робити свої зауваження щодо протоколу огляду (ст. 140 ЦПК України). Продукти та інші речові докази, що швидко псуються, оглядаються судом негайно (ст. 141 ЦПК України).В тексті протоколу огляду перед підписом особи, яка висловлює зауваження, робиться запис "із зауваженнями". Ці зауваження розглядаються судом у судовому засіданні за участю осіб, які беруть участь у справі. Протокол огляду речових доказів за їх місцезнаходженням є об'єктом дослідження на стадії судового розгляду відповідно до правил ст. 187 ЦПК України. У разі необхідності, суд вправі провести огляд доказів за їх місцезнаходженням повторно.
Забезпечення доказів
Забезпечення доказів – це їх процесуальна фіксація судом під час розгляду справи, з метою використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подача стане неможливою або утрудненою. Забезпечення доказів здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що вони будуть втрачені або подача потрібних доказів стане неможливим. Відповідно до ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.
Процесуальною підставою позову є заява з клопотанням про вжиття відповідних заходів. У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені:
– докази, які необхідно забезпечити;
– обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;
– обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити.
Заява про забезпечення доказів може бути подана протягом усього розгляду справи. Також суд за заявою заінтересованої особи може забезпечити докази до пред’явлення нею позову. У цьому випадку заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.
Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п’яти днів судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред’явлено, – місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів, з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 135 ЦПК питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою, яка може бути оскаржена. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.
Поняття позову
У процесуальній літературі питання щодо поняття позову є дискусійним.
Окремі автори (Комісарів, Семенов), називають позовом звернення до суду першої інстанції з вимогою щодо захисту спірного цивільного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.
Ряд авторів розрізняє:
а) позов у матеріально-правовому змісті як засновані на цивільному праві і звернене через суд матеріально-правові вимоги позивача до відповідача;
б) позов у процесуальному змісті - як звернену до суду вимогу щодо захисту суб'єктивного цивільного права чи визнання наявності або відсутності визначених цивільних правовідносин (Абрамов, Гуревич).
Третій напрямок представляють Штефан, Фурса. На їх думку позов являє собою єдине поняття, яке має дві сторони:
1) матеріально-правова сторона позову - це вимога позивача до відповідача,
2) процесуально-правова сторона позову - це вимога до суду про захист права.
Таким чином, позов – це вимога заінтересованої особи, що випливає зі спірного матеріального правовідношення про захист свого або чужого права або законного інтересу, яка підлягає розгляду і вирішенню у встановленому законом порядку.
З цього поняття можна виділити 3 основні компоненти, що обумовлюють універсальний характер позову:
1) позов – завжди вимога;
2) це вимога про захист суб’єктивного права або законного інтересу, метою є захист, а позовні справи за своїм характером є завжди спірними;
3) захист прав і законних інтересів здійснюється лише судом, тому позов як вимога про захисту права, інтересу завжди адресовано суду, а не відповідачу, а відповідно, є більш правильним пред’явлення позову не до відповідача, а проти відповідача.
Позов як вимога про захист завжди пов'язаний зі спором про право або законний інтерес і означає, що позовна форма будь-якого процесу є формою вирішення спорів про права та інтереси визначених у статті 1 ЦПК суб’єктів, тому коли немає спору про право або інтерес, немає і не може бути позову і позовного процесу.
Пред’явлення позову, як і звернення до суду, є складовим елементом більш широкого конституційного права – права звернення до суду за судовим захистом (стаття 55 КУ). Позов – один з основних засобів порушення цивільного процесу, що приводить в дію механізм судової діяльності і здійснення правосуддя.
В цивільно-процесуальній доктрині традиційно виділяються два елементи позову: предмет і підстава. Але в теорії процесу пропонувалася і трьохчленна структура позову:
1) предмет, підстава, зміст;
2) предмет, підстава, сторони.
Предмет позову – спірне матеріальне правовідношення або суб’єктивне право, яке вказано позивачем і підлягає захисту.У прихильників процесуальної концепції предмет позову розглядається через категорію захисту і способу захисту. Предмет позову – матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка виникає зі спірного правовідношення, заснована на праві, яке позивач вважає порушеним.
Підстава позову – сукупність юридичних фактів і норм, стосовно яких суд встановлює наявність у позивача права на повне або часткове задоволення його вимог.
Тотожність позовів між собою визначається шляхом порівняння його елементів: предмету, підстави і сторін. Розрізняють два види тотожності:
1) внутрішня тотожність – тотожність первісно заявленого і зміненого в ході судового розгляду позову. В даному випадку порівняння стосується елементів одного і того ж позову в різних його положеннях в момент пред’явлення позову до суду з елементами того самого позову на будь-якому етапі або стадії процесу по конкретній справі.
2) зовнішня тотожність позову передбачає співпадання елементів заявленого позову з елементами позову, який був вже розглянутий судом по суті, про що свідчать судові рішення, які набрали чинності. Зовнішня тотожність позовів може викликати декілька негативних наслідків:
1) при відкритті провадження – відмова в прийнятті позовної заяви
2) в ході розгляду справи – закриття провадження
3) залишення заяви без розгляду