Сучасні концепції та моделі європейської інтеграції
Виникнення нових теорій інтеграції зумовлене впливом двох факторів: існуючі теорії не охоплюють повністю всі інтеграційні взаємодії; наприкінці ХХ — на початку ХХI ст. значно розширилося коло міжнародних акторів, ступінь їх взаємодії та взаємозалежності.
Інституціоналізм — теорія, яка вважає запорукою успішної інтеграції держав ефективність праці наднаціональних інституцій.
Інституціоналізм наголошує на значенні як інституцій, так і механізмів їхньої роботи: процедури прийняття рішень, особливостей міждержавної взаємодії на формальному та неформальному рівнях, а також зважає на роль правових норм у процесах інтеграції.
У межах інституціоналізму виокремлюють: історичний інституціоналізм, соціологічний інституціоналізм, інституціоналізм раціонального вибору.
Прихильники історичного інституціоналізму аналізують довгострокові наслідки діяльності європейських інституцій у процесі інтеграції. Основна ідея підходу втілена в тезі про те, що теперішня поведінка національних урядів у питаннях європейської інтеграції цілком і повністю обумовлена прийнятими раніше рішеннями, які вони не в силах скасувати. Наприклад, Пол Пірсон вважає, що прийняття Єдиного європейського акта, який заклав основи політичної інтеграції Співтовариств, неможливо пояснити тільки наслідком змін у внутрішній політиці провідних європейських країн, а необхідно розглядати в контексті розвитку самого Співтовариства і, насамперед, його інститутів.
Соціологічний інституціоналізм розглядає процеси соціалізації акторів інституціями ЄС, що призводять, як наслідок, до модифікації самих акторів, їх поведінки, способу мислення, інтересів, змінюючи при цьому і способи досягнення цих інтересів.
Нарешті, представники інституціоналізму раціонального вибору пояснюють формування наднаціональних інституцій раціональним вибором національних урядів для захисту власних (національних) інтересів. У межах цієї теорії наднаціональні інституції виглядають своєрідними підконтрольними «агентами» національних урядів. Як ілюстрацію до цього підходу його прихильники наводять приклад міжурядових «торгів» під час підписання Маастрихтського, Амстердамського, Ніццького й Лісабонського договорів. За допомогою раціонального вибору аналізують механізми прийняття рішень в межах Ради ЄС (Ради міністрів) та ін.
За допомогою тез інституційного підходу пояснюють багато явищ, що відбуваються в ЄС, але вони не дають відповіді на фундаментальні питання та не можуть пояснити самого феномена ЄС. Тому підхід доречніше розглядати як метод аналізу, а не теорію.
Конструктивізм — теорія, що розглядає інтеграцію як процес конструкції спільного цілого під впливом комунікації, обміну ідеями та знаннями.
Існує кілька концепцій конструктивізму, з яких проблемами європейської інтеграції більше займається соціальний конструктивізм. Його представники (Д. Чекел, Т. Рісс-Каппен та ін.) вважають, що ЄС — конструкт, який створив складні механізми соціалізації з метою запобігання конфліктам і забезпечення існування системи. Це стало можливим завдяки тому, що агенти, безпосередньо пов’язані зі структурами (елементами конструкту) самі потрапляють під вплив цих структур і одночасно впливають на них, змінюючи їх у процесі своєї діяльності. Тому будь-яка політика, будь-який інтерес не можуть бути статичними — вони формуються і реформуються під впливом певних умов, сил, соціальних взаємодій. Відповідно, в межах цієї теорії підвищується значущість кожного з акторів, здатних соціалізувати інших, впливаючи на їхні інтереси, політику та навіть індивідуальність. Як наслідок, формується конструкт — Європейська Спільнота.
Критики підходу вважають, що загалом конструктивізм занадто абстрактний і не показує чіткого взаємозв’язку між причинами та наслідками таких соціологічних складових, як інтерес та ідея. Однак тези конструктивістів про взаємовплив акторів і структур в контексті аналізу способів цього впливу заслуговують уваги. Крім того, конструктивізм повернув тематику європейських досліджень в бік аналізу ідей, а також впливу переконань, дискурсів і процесів комунікації на процеси інтеграції. Багаторівневе управління. Концепція сформувалася в 90-ті роки ХХ ст. на тлі подальшого поглиблення європейської інтеграції, яка безпосередньо пов’язана з модернізацією наднаціональних інституцій. У ЄС все більше рішень приймають і реалізують на трьох рівнях: наднаціональному, національному та субнаціональному, що дає підстави назвати цю систему реалізації політик «багаторівневим управлінням». У результаті в межах ЄС сформувалася система, що характеризується мультиплікацією акторів, які беруть участь у процесі прийняття рішень у ЄС, розділяючи політичні дії між різними рівнями управління.
Однак у цій системі виокремлюється ціла низка підсистем, наприклад інституціональні секторальні коаліції, серед яких провідна роль належить найдавнішій — аграрній. Вплив аграрної коаліції забезпечують національні уряди в сукупності з Генеральним директоратом Європейської Комісії, а також мережа найдавніших аграрних організацій, комітетів Європарламенту та національних парламентів. Подібні коаліції діють у сфері оборони, валютної політики тощо. Як наслідок, успіх тієї чи тієї політики буде залежати від уміння інституційно-функціональних коаліцій «грати на двох рівнях» і «між рівнями» — наднаціональним і національним. Багаторівневе управління виявляється особливо яскраво під час переговорного процесу, на етапі висунення законодавчої ініціативи, в процесі впровадження європейських політик. Подібна сегментована практика прийняття «європейських рішень» та відсутність в ЄС централізованої влади створюють можливості для впливу нових структур на політичні процеси в Співтоваристві, що дає змогу стверджувати про формування «політичних мереж». Їх аналіз допомагає зрозуміти, як такому масштабному об’єднанню держав вдається «встояти» і продемонструвати якусь стабільність, незважаючи на свою гетерогенність.
Моделі європейської інтеграції. Європейська інтеграція охоплює два базові вектори — поглиблення та розширення, що передбачає формування диференційованого підходу, в межах якого можна було б гармонійно поєднувати динаміку політичних реформ, спрямованих на подальше єднання європейських держав, з процесами залучення нових держав. Вперше ідея диференційованого підходу до євроінтеграції була озвучена в плані бельгійського прем’єр-міністра Лео Тіндеманса в грудні 1975 року, згідно з яким можлива інтеграція «двома швидкостями», тобто диференційований підхід до ступеня інтенсивності участі країн-членів у європейській інтеграції. Цю тезу почали активно використовувати в європейській практиці, що дало змогу, наприклад, Великій Британії та Данії не запроваджувати євро.
Новий виток роздумів з приводу кореляції між практикою поглиблення інтеграції та розширенням ЄС викликали події кінця ХХ ст.: формування ЄС як політичного об’єднання, розпад соціалістичного табору та можливість через інтеграцію подолати післявоєнний розкол Європи. Внаслідок цих подій настала потреба у перегляді принципу «Спочатку поглиблення, а потім розширення» та розробленні теоретичних концептів, здатних об’єднати горизонтальний і вертикальний вектори інтеграції.
Протягом 90-х років ХХ ст. сформувалися три школи досліджень співвідношення процесів поглиблення та розширення ЄС. Вони мають національний характер і так чи інакше пов’язані із зовнішньополітичними інтересами трьох провідних держав співтовариства — Великою Британією, Францією та Німеччиною.
Британська школа наполягала на подальшому розширенні Європейського Союзу за рахунок країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) з метою подолання розколу Європи, закладеного Ялтинсько-Потсдамською міжнародною системою. Фінансові та політичні витрати, викликані включенням цих країн до складу ЄС, прихильники школи вважають цілком виправданими, тому що розширення покликане сприяти стабілізації економічних і політичних трансформацій у країнах ЦСЄ, а сам ЄС зможе впливати на подальший розвиток цих держав. Крім цього, подальше поглиблення без розширення призведе до формування непрозорої структури ЄС для країн-кандидатів і збільшить кількість вимог для вступу. Ці ідеї відстоює Велика Британія, яка протягом всього періоду євроінтеграції прагне не допустити формування наднаціональної федеральної Європи, в якій би їй відводилася більшою мірою другорядна роль (зважаючи на «особливу» позицію Великої Британії в ЄС з цілої низки питань). Тому для цієї країни основоположною стала формула «розширення замість поглиблення», яка допомагала б їй зберегти свій вплив у ЄС.
Французька школа, навпаки, націлена на подальше поглиблення процесів інтеграції без розширення. Теоретики цього напряму вважають, що першорядне завдання для ЄС — створити сильний політичний та економічний союз у межах існуючих кордонів. Тому не розширення, а тісна співпраця і допомога країнам-кандидатам у межах визначених програм та інструментів (Європейська політика сусідства, угоди про асоціацію та ін.) повинні стати основою для подальшої політики ЄС щодо сусідніх країн. Франція, не маючи стратегічних інтересів у Східній Європі (на відміну від Німеччини), побоюється, що подальше розширення ЄС на схід призведе до зміцнення позицій Німеччини в ЄС. На противагу німецькому вектору Франція активно відстоює ідею співпраці Євросоюзу з країнами Середземномор’я — зоною французьких економічних і політичних інтересів.
Німецька школа намагалася об’єднати проблеми розширення та поглиблення в ЄС, висунувши тезу про те, що поглиблення інтеграції є процесом, нерозривно пов’язаним із розширенням, тобто є своєрідним способом для проведення розширення. Для прихильників цієї позиції розширення було необхідним, але існувало безліч проблем в інституційній системі, які потребували врегулювання, що допомогло б ЄС впоратися з наслідками вступу країн ЦСЄ. Німеччина прагнула використати в своїх інтересах розширення ЄС на схід, оскільки з країнами Східної Європи у неї встановилися тісні економічні зв’язки, засновані на історичних традиціях політичного та культурного співробітництва. Тому саме Німеччина стала найпослідовнішим прихильником поглиблення євроінтеграційних процесів.
На основі диференційованого підходу до інтеграції та напрацювань трьох шкіл було розроблено п’ять моделей євроінтеграції, в межах яких робилися спроби узгодити розширення та поглиблення інтеграційних процесів. Це моделі: одночасного розвитку декількох організацій, часткового членства, «гнучкої Європи», «Європи концентричних кіл», «Європи ядра».
Одночасний розвиток багатьох організацій передбачає розвиток європейської інтеграції через співпрацю різних європейських організацій (Ради Європи, ОБСЄ, ЦЄІ) та ін.
Модель часткового членства орієнтована на участь асоційованих з ЄС держав у певних заходах Співтовариства, які переважно належать до сфери діяльності міжнародних організацій. Наприклад, можливість приєднатися до «спільних акцій» у межах Спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Ці моделі передбачають лише аспекти співробітництва з країнами-кандидатами з можливістю їхнього вступу в довгостроковій перспективі. Модель «гнучкої Європи» («Європа за вибором», «Європа la carta», «Європа змінної геометрії») запропонована прем’єр-міністром Великої Британії Д. Мейджором. Вона базується на принципах вільного вибору ступеня участі країни в інтеграційних проектах, тобто держава відповідно до своїх національних інтересів вибирає для себе прийнятні напрями та рівні інтеграції. Ця модель відображає ідею неоднакового методу інтеграції, який дає змогу країнам-членам вибирати стратегії і залучатися до їх реалізації. Наприклад, Велика Британія фактично не бере участі у спільних проектах ЄС у сфері соціальної політики.
Модель «Європа ядра» представлена фракцією ХДС / ХСС німецького бундестагу та передбачає наявність в ЄС «ядра», заснованого на франко-німецькому союзі, з можливістю для приєднання тих країн, які готові до подальшого поглиблення європейської інтеграції. Таким «ядром», крім Франції та Німеччини, можуть стати країни Бенілюксу, Данія, Ірландія та ін. Головне, щоб ці держави не тільки тісно узгоджували свою економічну політику, а й були готові до активної співпраці в межах «другої та третьої опор» ЄС. Група «ядра» залишається відкритою для інших країн, які відповідають певним критеріям (критеріям конвергенції) і готові до поглиблення співпраці.
Модель «Європа концентричних кіл» була запропонована прем’єр-міністром Франції Е. Баладюром і передбачає наявність трьох різних чином інтегрованих кіл держав: зовнішнє коло формують асоційовані з ЄС країни; середнє — всі країни ЄС, і, нарешті, внутрішнє містить тільки ті держави, які готові до тіснішої інтеграції в окремих областях (тобто «ядро»). Головна відмінність між двома моделями «кіл» і «ядра» полягає в тому, що в німецькому проекті «ядро» може змінюватися залежно від сфери та рівня співпраці. Французька модель не допускає держав, які не беруть участі у валютному союзі, до посиленого співробітництва в інших сферах (наприклад, сфері безпеки й оборони). Такий підхід можна застосувати не тільки до інтеграційної структури у межах ЄС, але й в його відносинах з сусідніми країнами, наприклад, поділ: «коло єдиного законодавства», яке об’єднає країн-членів ЄС; «суміжне коло» (країни, що очікують вступу в ЄС) та «особливі кола» (країни, з якими планується поглиблення співпраці в тій чи інший сфері).
Отже, головною константою розвитку ЄС в минулому та на сучасному етапі залишається оптимальне поєднання політичного економічного і соціального прогресу, що відображається в європейських теоріях інтеграції. Однак сам процес інтеграції часто випереджає теоретичні напрацювання, та теорія «не встигає» за практикою, що вимагає постійної модифікації існуючих концепцій і сформованих на їх основі моделей розвитку ЄС.