Політичні партії і партійна система Японії

Японське законодавство про політичні партії визначає політичну партію як групу, що складається з 5 або більше депутатів Парламенту чи таку, що набрала на виборах у представницькі органи влади не менше 2 % голосів виборців, має статус юридичної особи.

У цей час у Японії зареєстровано близько 10 тисяч політичних партій, більшість з яких діють на рівні префектур. Можна виділити чотири центри політичних сил: старих консерваторів (Ліберально-демократична партія (ЛДП), реформістських неоконсерваторів (Ліберальна партія, Партія нового світу, Клуб реформ), лібералів (Демократична партія (ДП), партія Сакігаке, Федерація ліберальних реформ) і лівих (Комуністична партія Японії (КПЯ), Соціал-демократична партія Японії (СДПЯ), Нова соціалістична партія, Федерація демократичних реформ).

Сучасне державно-політичне життя Японії позначене частими й істотними змінами. До 1993 р. (протягом 38 років) у країні діяла так звана система 1955 року, яку часто називали “півторапартійною”. Її суть полягала в тому, що головними політичними суперниками були Ліберально-демократична партія і Соціалістична партія Японії, причому перша постійно перебувала при владі, а друга залишалася у положенні опозиційної партії. Зростання ролі інших політичних сил супроводжувалося ослабленням опозиційних позицій соціалістів, а також зниженням рівня підтримки ліберал-демократів на парламентських і місцевих виборах. Перший етап політичної перебудови, що призвів до руйнування “системи 1955 року” і до кінця однопартійного правління ЛДП, розпочався влітку 1993 р. ЛДП програла парламентські вибори, і розстановка політичних сил у нижній палаті Парламенту змінилася. Крім фракцій колишніх політичних партій (ЛДП, СПЯ, КПЯ і Партія демократичних соціалістів), у Палаті Представників з’явилися депутатські групи Японської нової партії (створена навесні 1992 р.), Партії відновлення (створена влітку 1993 р.), партії Сакігаке й більш дрібних політичних організацій, створених у основному колишніми ліберал-демократами. Партії опозиції змогли домовитися про утворення восьмипартійної коаліції, що дозволило влітку 1993 р. сформувати вперше з 1948 р. коаліційний Уряд. У цю коаліцію, що протистояла ЛДП, не увійшли тільки комуністи.

У грудні 1994 р. опозиційні партії, за винятком КПЯ, об’єдналися у Партію нових рубежів (ПНР).

Ставши найбільшою після ЛДП парламентською партією, ПНР уже самостійно претендувала на владу. Провідні посади в ПНР займали колишні ліберал-демократи, тому її створення японські вчені розглядали як зрушення у напрямку формування партійної системи із двох великих партій, що перебувають на близьких неоконсервативних позиціях і змінюють одна одну біля керма влади[427].

Побоюючись зміцнення тенденції до формування двопартійної системи, інші політичні партії взяли курс на створення третьої правлячої політичної сили. Така спроба була започаткована соціалістами, але замість утворення більш народної “демократично-ліберальної” партії справа обмежилася перейменуванням СПЯ у Соціал-демократичну партію Японії у січні 1996 р. Зі схожою ініціативою, значно більш успішною, виступили політики з партії Сакігаке, і у вересні 1996 р. була заснована Демократична партія (ДП).

31 грудня 1997 р. Партія нових рубежів була розпущена. На її місці з’явилися і зареєструвалися у Парламенті шість партій (Ліберальна партія, Партія нового світу, Клуб реформ, Партія братерства, Партія зорі, Партія“Голос народу”) й інші самостійні політичні організації.

Сформована ситуація дроблення політичних сил ще більше сприяла одноосібному правлінню ЛДП, що відновила більшість у Палаті Представників.

Найбільшою політичною партією Японії є Ліберально-демократична. Хоча ЛДП у спеціальній літературі визначається консервативною партією, її ідеологія адаптована до інтересів широких суспільних верств. Партія пропонує розгорнутий комплекс ідей щодо змісту внутрішньої і зовнішньої політики, які на практиці здійснюються з виразно прагматичним і корпоративним підходом[428]. Програмними завданнями ЛДП є збереження в Японії демократичного ладу, забезпечення економічного і соціального благоустрою країни засобом захисту інституту приватної власності й активного розвитку приватного підприємництва, утвердження суверенітету Японії з одночасним зближенням стосунків із Сполученими Штатами Америки. Володіючи більшістю місць у Парламенті, ЛДП має можливість контролювати його роботу. Членство в партії умовне й має значні щорічні коливання.

Демократична партія Японії була заснована в серпні 1996 р. Однією з її особливостей є те, що на чолі Демократичної партії стоять п’ятдесятилітні лідери, а це не характерно для політичної еліти Японії, основу якої складають 70-80-літні політики. Кістяк нової партії утворили вихідці з партії Сакігаке та СДП. Очолюють партію два співголови. Головне у програмі партії – адміністративна реформа.

Комуністична партія – найстаріша з нині існуючих політичних партій Японії, вона створена в 1922 р. КПЯ виступає за планову соціалістичну економіку, заміну правлячих сил, ліквідацію військових баз США на території Японії й системи договору безпеки.

Майже сорок років, з 1955 по 1993 р., Соціалістична партія Японії була найбільшою опозиційною партією у країні. Маючи у кращі роки в Палаті Представників до 150 місць, вона одержала всього 15 у 1996 р., уперше поступившись навіть комуністам. У 1996 р. партія змінила назву і нині називається Соціал-демократична партія Японії (СДПЯ). Ще в 1990 р. партія сприйняла соціал-демократичну ідеологію, а з 1994 р. відмовилася від традиційних для неї пацифістських ідей. Партія користується певною підтримкою міських жителів, зокрема, членів профспілкових організацій і має тісні зв’язки з Генеральною радою профспілок Японії.

Останнім часом японські соціалісти здійснювали дії для відновлення образу партії, намагаючись надати їй характеру виразника інтересів усього суспільства. Спроба соціалістів співробітничати в коаліції з ЛДП відбилася на іміджі партії вкрай невигідно. Не маючи можливості впливати на процес і характер прийнятих рішень, соціалістам постійно доводилося демонструвати свою безпринципність, що зрештою привело до втрати довіри виборців.

Партія Сакігаке (Провісник) – нечисельна консервативна партія, що утворилася з вихідців із ЛДП у 1993 р. Найактивніші парламентарі взяли участь у створенні Демократичної партії, що фактично поставило під загрозу існування самої Сакігаке. Сьогоднішня Сакігаке – клуб політиків, не прийнятих у Демократичну партію.

Реорганізація партійної системи Японії не завершена. Ситуація продовжує залишатися мобільною, зберігається тенденція до створення нових партій. Дотепер головними діючими особами перебудови політичних сил у Японії були депутати Парламенту. Розпуск старих, поява нових партій, роз’єднання і злиття проходять переважно у формі перетасування парламентських фракцій. У результаті одним із наслідків змін, що відбулися, стало значне нівелювання позицій партій із більшості актуальних проблем. Ситуація на політичній арені залишається невизначеною й багато в чому залежить від розвитку внутріпартійної ситуації у Ліберально-демократичній партії.

Вибори

Парламент формується шляхом загальних і прямих виборів. Конституція встановлює загальне виборче право для повнолітніх, таємне голосування, заборону дискримінації у виборчих правах за ознакою раси, статі, релігії, соціального стану й походження, освіти, майнового положення або доходів (ст. 44). Активне виборче право на виборах у Палати надано громадянам віком від 20 років, що проживають у виборчому окрузі не менше трьох місяців і внесені у списки виборців, пасивне – від 25 років для Палати Представників і 30 років для Палати Радників. Кандидат вносить грошову заставу, що не повертається у випадку неотримання ним визначеного мінімуму голосів. Основу парламентської виборчої системи складає змішана система, яка поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної систем.

Вибори до Палати Представників проходять за виборчою системою, відповідно до якої 300 депутатів обираються в одномандатних округах, а 200 – по 11 регіональних блоках за списками політичних партій пропорційно отриманим голосам. За такої виборчої системи кожен виборець має два голоси.

Палата Радників також обирається за змішаною системою. 152 радника обираються від 48 багатомандатних округів (2-8 радників від округу). Крім того, створюється загальнонаціональний округ, у якому виборці голосують за одну з політичних партій. Обрані від цього округу в Палату 100 радників відбираються з кандидатів, включених кожною партією у свій список, пропорційно числу набраних кожною партією голосів. Таким чином, виборець один голос віддає за конкретного кандидата, а другий – за політичну партію.

У Японії діють жорсткі правила передвиборної агітації. Вона триває тільки 12 днів, передбачено одне радіо- і телезвернення кандидата протягом не більше п’яти з половиною хвилин за рахунок бюджету. Обхід і агітація виборців вдома, а також агітація проти інших кандидатів заборонені.

Японії притаманний довгостроковий зв’язок депутата зі своїм виборчим округом. Найчастіше округ передається у спадщину, від батька до сина. Тому для Японії характерне багаторазове обрання депутата, а стороннім особам важко потрапити в ряди депутатів.

Конституція Японії згадує лише про спеціальні референдуми, які стосуються випадків схвалення конституційних поправок та відкликання суддів Верховного Суду. Традиційний референдум на загальнонаціональному рівні у Японії не практикується.