Варшавська угода та її наслідки

«Більшовиків необхідно побити і швидко, доки ще вони не зміцнили свої сили. Треба розправитися з ними так, щоб вони це пам'ятали, - казав Ю.Пілсудський. Для здійснення цього необхідно знайти їх найболючіше місце, щоб вони не змогли учинити належний опір, ухилити­ся та втекти. Москва не є таким місцем. Київ, Украї­на - їх вразливий пункт...».

(М.Прушинський. Драма Пілсудського. Війна 1920).

О Які наслідки для України принесла радянсько-польська війна?

1. Передумова радянсько-польської війни 1920 р. Польсько-українська угода

Польська держава відновила свою незалежність восени 1918р. після поразки Німеччини та її союзників у Першій світовій війні. Правлячі кола Польщі мали два погляди щодо майбутнього держави. Політичні сили, які стояли на боці Р.Домовського, прагнули розширити її межі в кордонах Речі Посполитої XVIII ст., а саме претендували на всю Литву, Біло­русію і Правобережну Україну. Табір Ю.Пілсудського також не відмовлявся від експансії на схід, але допускав появу на­ціональних держав, які могли б мати з Польщею федера­тивні або союзницькі зв'язки.

Плани керівників Польщі вийти за етнографічні польські землі не знаходили підтримки на Заході. Але Ю.Пілсудсь­кий розумів, що без підриву геополітичної ролі Росії неза­лежність Польщі завжди буде під загрозою. Втрата України, на його погляд, мала ослабити військово-економічний потен­ціал Росії.

Не бажаючи перемоги А.Денікіна, який вів боротьбу за відновлення імперії, Ю.Пілсудський наприкінці серпня 1919 р. припинив просування польської армії на схід, що стало однією з причин поразки Добровольчої армії. В той час як С.Петлюра у травні 1919 р. за пропозицією поляків пішов на співпрацю з ними, командири УГА спочатку домовилися про

спільні дії з денікінцями, а потім перейшли на бік більшо­виків. Директорія УНР вбачала в Польщі єдиного союзника Української держави.

22 грудня 1919 р. Раднарком РСФРР запропонував Польщі укласти мир. Існуюча на той час лінія фронту мала стати майбутнім кордоном між двома державами. Попри вигідні умови Ю.Пілсудський будь-що прагнув війни, аби відірвати Україну від Росії. Переговори не відбулися.

Польське керівництво будувало свої далекосяжні плани у розрахунку на боєздатність власної армії, яка навесні 1920 р. налічувала більше 700 тис. чоловік та була однією з найбіль­ших в Європі.

Директорія продовжувала боротьбу за суверенну Українську державу, вважаючи за потрібне вести пошук компромісів з поляками, спрямованих на боротьбу з більшовиками. 21 квітня 1920 р. у Варшаві між УНР і Польщею були підписані загаль­на й торговельно-економічна конвенції. В договорі, зокрема, зазначалося, що польський уряд визнає Українську Народну Республіку у межах, які визначатимуться спеціальними уго­дами з її сусідами. До Польщі мали відійти Холмщина, Підляш-шя, Посяння та Лемківщина (зайняті з 1918 p.), п'ять повітів Західної Волині й частина Полісся (окуповані в травні 1919 p.), а також Галичина (окупована у липні 1919 р.). Поступкою з боку поляків була відмова від поновлення кордонів Речі По­сполитої станом на 1772 p., тобто до її поділів. Внаслідок Вар­шавської угоди близько 10 млн. етнічних українців опинилися в межах Польської держави. Це негативно сприйняли лідери українського руху, зокрема М.Грушевський, М.Шаповал та інші, й українське населення територій, які відійшли до Польщі. Таким чином, уряд УНР відмовився від претензій на галицькі землі, що було неоднозначним політичним актом. Згідно з військовою конвенцією, підписаною 24 квітня 1920 р. Українська армія переходила в підпорядкування польського командування. Польща забезпечувала озброєнням три дивізії УНР. На український уряд покладалося утримання польських військ на території України, а поляки брали на себе управлін­ня залізницями і фінансами.

2. Хід бойових дій під час радянсько-польської війни

25 квітня 1920 р. польське командування несподівано для радянських військ розпочало наступ. Маючи чисельну перева­гу (40 тис. польських та 15 тис. українських вояків проти 16 тис. радянських) й ефект раптовості, війська під команду­ванням маршала Ю.Шлсудського за перший тиждень боїв ово­лоділи Житомиром, Бердичевом, Козятином, а 7 травня -Києвом. Однак радянські війська (12-та і 14-та армії) зберегли боєздатність та зайняли оборону на схід і південь від Києва.

Успіх поляків, як з'ясувалося, виявився тимчасовим. Спо­дівання С.Петлюри на антибільшовицьке повстання українсь­кого селянства не виправдалося, бо селяни не хотіли підтримувати нових окупантів. Навпаки, інтервенція викли­кала обурення населення України. Поляки займалися грабун­ками і реквізиціями, проводили репресії проти незадоволених, зокрема, православних священиків, вчиняли погроми, спря­мовані проти євреїв. Одночасно виник і антибільшовицький рух. Проте завдяки зусиллям чекістів та частин особливого призначення (ЧОП) він не переріс у повстання.

Невдовзі співвідношення сил змінилося на користь ра­дянських військ. Керівництво більшовицької Росії передис­локувало на Південно-Західний фронт (командуючий О.Єгоров) близько 40 тис. бійців із Сибіру, Кавказу, Серед­ньої Азії й інших регіонів. Західний фронт (командувач М.Ту­хачевский) також зосередив значні резерви у Білорусії для наступу на Варшаву.

5 червня 1920 р. навальною кавалерійською атакою 1-ша кінна армія під проводом М.Будьонного прорвала фронт і вдарила по тилах польської армії, відбивши Житомир та Бер­дичів. Щоб уникнути оточення, 12 травня 1920 р. польське командування наказало своїм частинам залишити Київ.

Після цього війська Західного фронту, вибивши поляків у червні з Білорусії, вступили на територію Польщі й розпо­чали наступ на Варшаву. З'єднання Південно-Західного фрон­ту просувалися в напрямі Львова.

Загрозливе становище польських військ змусило Ю.Шл­судського звернутися по допомогу до країн Антанти. Англія і Франція погодилися її надати за умови виконання Польщею

вимог щодо статусу Східної Галичини. Одержавши згоду Вар­шави, Антанта спробувала зупинити наступ радянських військ шляхом дипломатичного тиску на Москву. 11 липня 1920 р. британський міністр закордонних справ Дж.Керзон запропо­нував радянським військам зупинитися на відстані 50 км на схід від лінії, визначеною Антантою як східний кордон Польщі в декларації від 8 грудня 1919 р. Встановлення радянсько-польського кордону по лінії Керзона залишало під контро­лем Польщі стародавні українські землі: Холмщину, Підляшшя, Посяння й Лемківщину. Однак ці пропозиції не були підтримані радянською стороною.

23 липня 1920 р. відновився наступ Західного фронту на Варшаву, а Південно-Західного - на Львів. Однак на Львівському напрямі 1-ша Кінна армія наразилася на силь­ний опір у районі Бродів і була на деякий час зупинена. Спроба взяти Львів з ходу також виявилася невдалою. Затримавши передачу 1-ї Кінної та 12-ї армій у розпорядження Західного фронту, командування Південно-Західного фронту зірвало можливість захоплення польської столиці. 13 серпня знек­ровлені в попередніх боях радянські з'єднання підійшли до Варшави, але взяти її вже не змогли. Загроза втрати неза­лежності згуртувала навколо Польщі найширші верстви сус­пільства, у тому числі й селянство. Провівши мобілізацію і отримавши воєнну допомогу від Франції, війська Ю.Пілсудсь-кого швидко відкинули Червону армію за Буг. Наприкінці вересня фронт знову відкотився до Житомира та Бердичева.

3. Ризький мир. Другий зимовий похід військ УНР

Відтак знесилені війною Польща й Радянська Росія зму­шені були розпочати мирні переговори, які з перервами три­вали спочатку в Мінську, а потім у Ризі з вересня 1920 р. до березня 1921 р. Українські дипломати від УСРР увійшли до складу спільної російсько-радянської делегації. 12 жовтня 1920 р. в Ризі радянські та польські представники уклали перемир'я, за умовами якого Західна Україна та Західна Біло­русія відходили до Польщі.

Залишившись без союзників, українські війська продов­жували вести боротьбу проти більшовиків самостійно. У

вересні 1920 р. армія УНР та нечисленні загони російських білогвардійців (так звана 3-я Російська армія) перейшли р.Збруч і почали просуватися в східному напрямку. 27 верес­ня частини УНР вступили у Проскурів. Наступ розвивався спочатку успішно, але вже через декілька тижнів настав пе­релом на користь радянських військ. 14 листопада уряд УНР залишив Кам'янець-Подільський та остаточно виїхав до Польщі. 21 листопада залишки української армії, перейшов­ши Збруч, були інтерновані польською владою й розміщені у спеціальних таборах.

18 березня 1921 р. в Ризі між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, - з другого, був підписаний мирний до­говір, згідно з яким сторони припиняли будь-які воєнні дії, Польща визнавала УСРР, було анульовано Варшавську угоду між Польщею й урядом УНР від 21 квітня 1920 p., встанов­лено нові кордони. Зокрема, до відновленої Речі Посполитої відходила частина Правобережної України - Холмщина, За­хідна Волинь і Західне Полісся. Східну Галичину на правах автономії було остаточно приєднано до Польщі після відпо­відного рішення 15 березня 1923 р. на конференції у Парижі. В ті ж дні уряд ЗУНР після опублікування антиокупаційного маніфесту самоліквідувався. Рішення країн Заходу розв'яза­ло руки польській окупаційній владі для широкого наступу на культурно-національні та соціально-економічні права ук­раїнського населення краю.

На початку 1921 р. велика частина бійців армії УНР, яка була вибита з Поділля радянськими військами наприкінці 1920 р. й перебувала на території Польщі, не бажала склада­ти зброю. У березні 1921 р. в Тарнові, де розташувалося майже все керівництво УНР, було утворено Партизансько-повстансь­кий штаб (ППШ). Командування підготовкою майбутньої повстанської армії очолив генерал-хорунжий Ю.Тютюнник. У квітні ППШ переїхав до Львова. Розпочалася підготовка до військового рейду в глиб Радянської України.

У листопаді 1921 р. відбувся другий зимовий похід військ УНР. Так, 26 жовтня через Збруч перейшла Подільська група на чолі з підполковниками М.Палієм і С.Чорним, яка налічувала понад 500 бійців. Вона дійшла з боями до Київщини, захопила

численні трофеї й б грудня повернулася на польську територію.

4 листопада у похід вийшло велике з'єднання - Волинсь­ка група (близько 800 чол.) на чолі з Ю.Тютюнником, яке рушило на Житомирщину, розраховуючи підняти загальне повстання в краї. 7 листопада українські бійці зайняли Ко­ростень. Проте 17 листопада групу розгромила кавалерійсь­ка дивізія Г.Котовського. Більше половини вояків потрапило в полон та згодом було розстріляно. Лише близько сотні бійців (у тому числі й Тютюннику) вдалося 20 листопада знову перетнути польський кордон. 19 листопада з боку Румунії зробила невдалу вилазку Бессарабська група генерала А.Ку-лого-Гуленка. Так закінчилися спроби організувати збройне повалення радянської влади в Україні.

Отже, Директорія УНР в особі С.Петлюри і його одно­думців до кінця обстоювали незалежність України від більшо­вицької Росії. Втім, рішучі зусилля змусили її кинутися у досить жорсткі обійми Польщі, якій довелося платити втра­тою частини українських етнічних земель.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть дату. Радянсько-польська війна розпочалася у:

березні 1920 p.; квітні 1920 p.; квітні 1921 р.

2. Виберіть правильну відповідь. Ризький договір було укладено у:

березні 1921 p.; березні 1920 p.; березні 1919 р.

3. Хто очолив боротьбу Польщі проти радянської Росії:
Р.Домовський; Ю.Пілсудський; А.Денікін.

Середній рівень:

4. Чому польське керівництво прагнуло війни з радянською Росією?

5. Назвіть головні події радянсько-польської війни.

6. Розкажіть про другий «зимовий похід» військ УНР. Достатній рівень:

7. Проаналізуйте зміст договору від 21 квітня 1920 р. між Польщею

та УНР.

8. Складіть хронологічний ланцюжок подій радянсько-польської
війни.

9. Охарактеризуйте основні положення Ризького договору.
Високий рівень:

10. Радянсько-польська війна й Україна. Висловіть своє бачення
цієї проблеми.

§16. Розгром військ Врангеля й махновців

«У білих практично не було шансів, бо більшовики вже надійно опанували державну російську машину й зорієн­тували на забезпечення своїх воєнних потреб величезні природні й людські ресурси Росії».

(Історія України: нове бачення)

О Як відбувався останній двобій «білих» та «червоних» на тери-• торії України?

1. Наступ військ Врангеля

Після розгрому Червоною армією денікінських військ їх залишки закріпилися на Кримському півострові. В квітні 1920 р. замість А.Денікіна головнокомандуючим біло­гвардійців було обрано генерала П.Врангеля. Він одразу роз­почав реорганізацію військових сил у так звану Російську армію. Ще в лютому-березні 1920 р. кораблі Антанти еваку­ювали до Криму білогвардійські частини (близько 40 тис. чол.) з Одеси і Новоросійська. Не маючи змоги нарощувати армію через нечисленність населення півострова, Врангель вважав за доцільне посилення її наступального потенціалу за рахунок найсучаснішого озброєння. Країни Антанти надали йому невикористані А.Денікіним кредити (11 млн. фунтів стерлінгів), доставили через кримські порти зброю й військо­ве спорядження. Воєнні сили Врангеля були зведені у дві армії та кінний корпус, які мали високу боєздатність. Так, 1-ша Російська армія під командуванням О.Кутепова напо­ловину складалася з офіцерських частин.

Врангель не лише реорганізував білу армію і повернув їй боєздатність, а й заходився міняти політичний курс свого попередника - генерала А.Денікіна. Свою стратегію він виз­начив так:

«Не тріумфальним походом на Москву можна визволити Росію, а створенням хоча б на клапті російської землі такого порядку і таких умов життя, які привертали б усі думи й сили народу, що стогне під червоним гнітом».

(Історія України: нове бачення)

Головнокомандувач білогвардійців відхилив пропозицію

французів про єдине командування з польськими військами і вирішив самостійно вести бойові дії проти радянських військ. Оскільки головні сили Червоної армії зосереджувалися на польському фронті, він планував захопити Північну Таврію та Донбас до Ростова. Після посилення військ мобілізованим селянством розраховував також оволодіти Доном і Північним Кавказом, потім просуватися на Москву незалежно від по­ляків. Кінцевою метою Врангель вважав знищення більшо­визму й відновлення Російської імперії.

7 червня 1920 p., коли радянські війська вели бої з поля­ками в районі Києва, білогвардійці розпочали наступ. Військові сили радянської Росії, які займали позиції на підступах до Крима, більше ніж вдвічі поступалися чисельністю вранге-лівським військам. Після запеклих боїв протягом червня Вран­гелю вдалося заволодіти Північною Таврією, звідки відкривався прямий шлях у тил армій Південно-Західного фронту, що на­ступали проти польських військ та на Донбас. Контрнаступ радянських військ наприкінці червня, не забезпечений вели­кими силами, завершився невдало. Фронт на деякий час стабі­лізувався на лінії Херсон-Нікополь-Бердянськ.

У Північній Таврії Врангель почав мобілізацію селянства для поповнення своїх військ, але селяни відмовилися йти на союз з білогвардійцями, що відчутно ослабило їх наступаль­ний потенціал.

2. Контрнаступ радянських військ

Боротьба на два фронти - польський і врангелівський -змусила радянське командування провести нові мобілізаційні заходи. Зокрема, на півдні було сформовано 2-у кінну армію (командуючий - Ф.Миронов).

Влітку 1920 р. воєнні дії між білогвардійськими й ра­дянськими військами проходили з перемінним успіхом. Ан­танта вимагала від Врангеля активного наступу з метою полегшення ситуації для польських військ. Наприкінці лип­ня білогвардійці зайняли Олександрівськ, але через обме­женість сил їх успіх виявився тимчасовим. На початку серпня радянські війська після запеклих боїв змогли закріпитися на Каховському плацдармі. Втративши надію на підтримку се-

лянства та козацтва, Врангель опинився в цілковитій залеж­ності від польського фронту.

Врангелівський уряд намагався утримати Польщу від укладення миру з Радянською Росією. Тепер уже Врангель пропонував Франції об'єднати Російську армію і польські війська під командуванням одного з французьких генералів. Одночасно він розпочав операції по виведенню військ на лінію фронту Черкаси-Кременчук, оволодів Одесою, щоб з'єднати­ся з правим крилом польських військ на Правобережній Ук­раїні. Уряд Польщі відправив для поповнення Російської армії колишніх денікінців, дозволив сформувати на своїй території військові з'єднання чисельністю до 80 тис. чол., але від спільних дій та продовження війни ухилився.

Після початку переговорів з поляками Червона армія от­римала можливість спрямувати головні зусилля на розгром армії Врангеля. 21 вересня 1920 р. кримська ділянка Півден­но-Західного фронту була виділена у самостійний Південний фронт на чолі з М.Фрунзе. До його складу, крім 13-ї й 2-ї кінної, увійшла 6-та армія, сформована з частин, переведе­них з-за Волги. В жовтні з польського фронту було направле­но на південь і 1-шу кінну армію.

Протягом вересня радянські війська стримали наступ Вран­геля на Донбас, а у середині жовтня в боях під Нікополем та Апостоловим завдали поразки його правобережному угрупо­ванню. 28 жовтня 1920 р. армії Південного фронту, що на­лічували близько 150 тис. чол., перейшли у наступ на всіх напрямках. Але головний удар М.Фрунзе завдав з Каховсько­го плацдарму. Уникаючи оточення, Російська армія змушена була швидко відходити до Перекопського перешийку. При цьому в полон потрапили 20 тис. білогвардійців. Протягом тижня головні сили Врангеля у Північній Таврії були розбиті. Проте значній частині його військ вдалося зайняти оборону за Турецьким валом, що являв собою цілий комплекс штучних укріплень на всю довжину Перекопського перешийку (11 км).

3. Поразка врангелівців. Розгром махновського руху

7-11 листопада 1920 р. відбулася Перекопсько-Чонгарська операція радянських військ по знищенню врангелівської армії.

Штурмували Перекоп разом з Червоною армією також мах­новські частини, що були введені до її складу як самостійна військова одиниця. Ціною величезних втрат радянським бійцям і махновцям вдалося форсувати озеро Сиваш, прорвати сильні укріплення Перекопського перешийку й увірватися в Крим. Врангелівці серйозного опору вже не чинили, але капітулювати відмовилися. Вони спішно добиралися до портів та морським шляхом евакуйовувалися до Туреччини. За кілька днів Крим залишили близько 150 тис. військовослужбовців і біженців.

17 листопада 1920 р. остаточно було завершено звільнення Криму Червоною армією від білогвардійців. Одночасно більшо­вики розпочали масовий терор, спрямований у першу чергу проти переможених. Доля тисяч військовослужбовців, які відмови­лися залишити батьківщину, склалася трагічно. 10 листопада Реввійськрада Південного фронту направила радіограму Вран­гелю з обіцянкою всім, хто припинив опір, «повне прощення всіх провин, пов'язаних з громадянською боротьбою». Але, за розпорядженням члена Реввійськради угорця Б.Куна, чекісти винищили всіх офіцерів, які, повіривши радянській владі, при­пинили опір та залишилися в Криму. Це переважно були не професійні військові, а мобілізована у білогвардійську армію молодь з вищою або середньою освітою.

Після того як Крим опинився під контролем радянських військ, 25 листонада 1920 р., за наказом М.Фрунзе, почалася ліквідація військових частин Н.Махна. В цій ситуації на-півпартизанські загони, які не бажали підпорядковуватися залізній дисципліні більшовицького командування, чекало знищення. Ще у січні 1920 р. командування 14-ї армії під час наступу проти А.Денікіна наказало Н.Махну перекинути свої з'єднання з Півдня України під Ковель, але той відмо­вився виконувати наказ і продовжував самостійно вести бо­ротьбу проти будь-яких супротивників. Разом з тим «батько» не пішов на союз з Врангелем. Коли генерал влітку 1920 р. зайняв Олександрівськ та Синельникове - території, які вва­жалися вотчиною Махна, «батько» змушений був шукати союзу з більшовиками. Наприкінці вересня 1920 р. він уклав союз з урядом УСРР про спільну боротьбу з Врангелем. При цьому Махно наполягав надати після розгрому білогвардійців

автономію Гуляйпольському району, дозволити пропаганду анархізму, видати повстанцям боєприпаси й спорядження.

Після поразки Врангеля більшовики знайшли причину, щоб скасувати договір з Махном, проголосивши його «поза законом».

У наказі М.Фрунзе військам зазначалося: «З махновщи­ною треба покінчити, за три заходи. Всім частинам діяти сміливо, рішуче і без жалю. В найкоротший строк усі бан­дитські ватаги повинні бути знищені, вся зброя з рук кур­кулів вилучена». На розгром махновської армії було кинуто 2/3 військ Південного фронту. 1 грудня кримська група мах­новців (2,5 тис. чол.) була майже вся ліквідована. Але, не­зважаючи на нерівні сили, остаточно знищити повстанців на Катеринославщині, які майстерно використовували парти­занську тактику, не вдалося. З надією підняти селянство проти більшовиків Махно здійснював широкі рейди по Україні.

7 грудня 1920 р. пленум ЦК РКП(б) ухвалив спеціальну постанову, де говорилося про першочергову важливість ліквідації махновців та інших повстанців. Загальне керівництво вшсько-вими діями здійснювали М.Фрунзе й Р.Ейдельман. Лише влітку 1921 р. більшовикам вдалося остаточно знекровити повстанські загони «батька* Махна. У серпні загін махновщв, що налічу­вав 250 бійців, перейшов румунський кордон.

8 1921 р. на всій території радянської України більшо­вицькій владі більше не протистояли регулярні війська про­тивника, а повстанські загони були придушені.

«1921 р. В.Ленін докорінно переосмислив і змінив своє ставлен­ня до «воєнного комунізму». Опинившись перед необхідністю зро­бити вибір між комуністичною ідеєю та реальною державною владою, він вибрав останню, проголосивши новий економічний курс. Запровадження нової економічної політики поклало край грома­дянській війні й на довгі десятиліття утвердило радянську владу в Україні, закамуфлювавши її в національні форми державності».

(Історія України: нове бачення).

Перевір себе Початковий рівень:

1. Хто очолив війська Південного фронту Червоної армії? Н.Махно; М.Фрунзе; М.Тухачевський.

2. Коли розпочався наступ врангелівських військ? червень 1920 p.; липень 1920 p.; серпень 1920 р.

3. Яка подія відбулася раніше?

Штурм Перекопа, Ліквідація Південного фронту. Середній рівень:

4. Розкажіть про розгром махновського руху.
Достатній рівень:

5. Порівняйте діяльність Врангеля і радянської Росії під час воєн­
них дій. Чому врангелівці зазнали поразки?

Високий рівень:

6.»Озираючись тепер на минулі дні славної боротьби й намагаючись дати їм історичну оцінку, несамохіть доходимо висновку, що в особі Врангеля и керованої ним армії наша батьківщина, без сум­ніву, мала надзвичайно небезпечну силу», - писав М.Фрунзе. Про­коментуйте наведене твердження. Що вам відомо про події громадянської війни з творів літератури та мистецтва? Назвіть їх.

§17. Культура ідуховне життя в Україні у 1917—1920 pp.

«...Повага до історичної пам'яті спонукає побудувати і нову, незаідеологізовану національну історію украї­нської науки і культури...»

(Історія Національної Академії Наук України)

О Хто з діячів української культури 1917-1920 років вам особливо • запам'ятався? Чому? Розкажіть про нього?