Джерела вивчення давніх слов’ян. Східні слов’яни в історичному контексті

Відомостей про культуру стародавніх слов'ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах є вірогідними, а які є пізніми вставками різних переписувачів. Походження слов'ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов'яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Перша і найдавніша концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора. Ця концепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.Друга концепція пов'язана з іменами польських вчених Ю. Костишевського та М. Рудницького, які пов'язують походження слов'ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії. Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов'ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність ряду культур цього регіону до слов'янського типу. Матеріали археологічних розкопок засвідчують, що стародавні слов'яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місця свого проживання. Тому стосовно того чи іншого періоду розселення слов'ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівники. Достовірнішими, на думку дослідників історії культури, є археологічні, лінгвістичні, етнографічні джерела, аналіз яких дає підставу вважати, що формування східнослов'янських племен та їх культури почалося ще в кам'яному віці, тобто в другому тисячолітті до н. е. Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов'ян досить виразно і прив'язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Феофалій Сімокатта, Маврикій Стратег) пишуть про слов'ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов'ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи. У дослідженні культури слов'янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов'язане з історією народу. Доведено, що загальнослов'янська мова має давню історію, успішно з'ясовано питання про її своєрідність і відношення до інших індоєвропейських мов. На цій основі слов'янство виділено і охарактеризовано як окрему етнічну спільність в сім'ї народів земної цивілізації. Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов'янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов'янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).

4. Передумови утворення та основні етапи розвитку держави Київська Русь.У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий процес заселення півдня східноєвропейського регіону. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів почали формуватися середньовічні ллеменнІ об'єднання, відомі нам з «Повісті временних літ». На території України літопис фіксує факт проживання шести племінних об'єднань: волинян (Західна Волинь), білих хорватів (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра) та уличів (нижнє Подніпров'я). У VIII—IX ст. ці племінні союзи трансформувалися у племінні княжіння. Поступово занепадає роль віча, на якому раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається значення збройного ополчення, оскільки навколо князів формувалася дружина — об'єднання постійних бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів.У східних слов”ян родова община переросла в територіальну, хоча її рештки у вигляді великих патріархальних сімей ще довго зберігалися. Утвердилася приватна власність індивідуальних сімей на засоби виробництва і продукцію. В общинному користуванні залишалося головне багатство землеробського суспільства – земля. Поряд зі землеробами-общинниками існували соціальні групи ремісників і купців. Виділення дружини — важливий етап у створенні класового суспільства і перетворенні влади князя з родоплемінної в державну. За допомогою дружини князь завойовує нові землі, збирає данину. Зміни у сфері суспільно-політичного розвитку східних слов'ян VIII—IX ст. зумовлювали подальший прогрес у галузі економіки, збільшення обсягів додаткового продукту. Особливо зростала продуктивність сільського господарства. У цей період Збільшуються розміри землеробських поселень, отже, й орних земель. Утвердилася двопільна система. Широкого поширення набули важке рало чи плуг. Важливі зрушення відбулися й у ремеслі. у VII—IX ст. значно зросли масштаби міжнародних контактів Русі. Неоднозначне формувалися відносини з Хозарією, якій вдалося у цей час поширити свій вплив на частину східних слов'ян і обкласти їх даниною. з середини VIII ст. на Русі з'являються варяги. Таким чином, у VIII—IX ст. у слов'янскому середовищі набирали сили процеси соціальне -економічного, політичного і культурного життя, складалися передумови для формування державності на Русі. Назва «Русь» стосується землі полян та їх стародавнього центру — Києва. Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда. Аскольдпроводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися.

Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об”єднання слав”янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту.Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі. З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами.

5.Роздробленість Київської Русі. Політичний та соціально-економічний розвиток Південно-Західних руських князівств.Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке. попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Одним із наслідків роздробленості стало об'єднання незалежних князівств у кілька груп земель. Одну з них склали Новгородська, Псковська, Смоленська.Полоцька та Вітебська; іншу -Володимиро-Суздальська, Рязанська, Муромська. Четвертою специфічною групою стали Галицьке та Волинське князівства. Вже у другій половині XІІ ст. почали вимальовуватись істотні відмінності їх суспільне політичної організації - від початкових форм республіканського ладу до міцної централізованої князівської влади. У Галицькій та Волинській землях влада князів обмежувалася постійним втручанням боярської опозиції в державні справи, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики тощо. Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія. В Галицько-Волинському князівстві державна влада належала великому князю, який спирався на бояр землевласників та міський патриціат. І князь, і феодальна верхівка були пов'язані спільними класовими інтересами, що згуртовували їх проти селян, дрібних бояр та нижчих верств городян. Разом з тим між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри - обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі. Князь здійснював усі функції державної влади - законодавчу, виконавчу, судову. Найбільші надходження до державної скарбниці йшли за рахунок данини з жителів міст і волостей. Збиралися також побір. Основними формами військових сил були вот та дружини. Дружина складалася з бояр та їхніх загонів. На утримання княжого війська йшли, зокрема, прибутки з прикарпатських солеварень. Господарство досягло високого рівня розвитку (ремесло, землеробство, скотарство, торгівля). Бояри і купці розвивали місцеву і міжнародну торгівлю. Наявність покладів солі та великих овечих черід зробило галицьких бояр багатими, вони мало залежали від місцевих князів. Таким чином, різні князівства південної Русі розвивалися дуже нерівномірно. Економічний підйом Галича і Чернігова супроводжувався слабкістю Волині і повільним занепадом Києва.

6. Культура княжої України-Русі. Писемність — було дві слов'янські абетки — глаголиця й кирилиця. Остання одержала більше поширення через свою простоту й прямий зв'я­зок із грецьким алфавітом. Навчання велося в початкових школах (при великих монастирях) або приватно й було дуже поширене.Бібліотеки — першу створив при Софійському соборі в Києві Я. Мудрий (1037 p.). Інші великі бібліотеки існували при монастирях і церквах, де книги не тільки зберігалися, але й переписувались і перекладалися з іноземних мов. Література — історична (літописи) — писалася за роками: найбільш відомий — «Повість минулих літ», написаний батьком руської історії, ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором на поч. XII століття; вершиною всієї давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім» (XII ст);першою давньоруською енциклопедією став «Ізборник» митро­полита Іларіона (1073 p.).Усна народна творчість — епічні пісні й билини зображували в підне­сеному дусі історичні події та прославляли героїзм у боротьбі із загарбни­ками; на святах і торгах — скоморохи виконували частівки, були танцюристами, фокусниками, акторами — водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах. Архітектура — шедеврами стали: Софійський собор у Києві (1037 p., що став зразком для будівництва подібних соборів у Новгороді та Полоць­ку), Успенський собор і Десятинна церква в Києві, Храм Святого Спаса в Чернігові та ін. Не менш цінна мозаїка і фрески в середині храмів, при­свячені біблійній тематиці. Прикладне мистецтво — ювелірні вироби із золота та срібла, прикраси (діадеми, кулони), різьблення по кістці, каме­ню й дереву (скриньки, ґудзики, ложки, шахово-шашкові фігурки), лиття (бронзові куполи церков). У результаті: культура Київської Русі посіла помітне місце в скарбниці світової культури, увібравши в себе культуру стародавніх слов'янських племен і Візантії (спадкоємиці культури Стародавньої Греції).

7. Галицько-Волинське князівство як фактор формування української державності.Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. Територія простягалася від Карпат на півдні до литовської землі на півночі, від Угорщини й Польщі на заході до Київського князівства та Половецького степу на сході. Переваги положення князівства, що забезпечили його висування, могутність і незалежність:а) територія князівства була вогнищем давньої орної землеробської культури, що дало великий досвід ведення землеробства, вищі врожаї, раннє відділення ремесла від сільського господарства, а отже, і більше багатство; б) віддаленість від Києва забезпечувала майже завжди відносну незалежність і самостійність князівства;в) додатковий прибуток і могутність приносила наявність торговельних шляхів, що проходили через князівство: другий торговельний шлях з Балтійського моря в Чорне: Вісла — Західний Буг — Дністер (перший — «із варяг у греки»); сухопутний торговельнийшлях з Русі до країн Центральної та Південно-Східної Європи;залежність від князівств Дністровсько-Дунайської землі дозволяла князівству контролювати торговельний шлях із Європи по Дунаю до країн Сходу й назад. Соціально-економічний розвиток князівства — був традиційним для Русі. Налічувалося близько 80 міст, найбільшими з яких були Галич, Волинь, Перемишль, Володимиро-Волинськ та ін. Етапи політичного розвитку:а) розвиток у рамках Київської Русі (до 1097 р. — Галицької землі, до сер. XII ст. — Волинського князівства);б) самостійний розвиток двох князівств до 1199 р.Галицька земля, що відокремилася в 1097 p., являла собою кілька дрібних князівств, у 1141 р. об'єднаних перемишльським князем Володимирком Володаревичем, котрий переніс свою столицю до Галича. Найвищої могутності князівство досягло при його сині Ярославі Осмомислі (1153-1187), що боровся за об'єднання русь­ких земель. Однак після смерті Осмомисла в 1187 р. Галицьке князівство стало роздиратися міжусобною боротьбою між «великими» галицькими боярами, багато з яких були в союзі з угорськими та польськими феодалами. Волинське князівство, на відміну від Галицького, меншою мірою роздиралося міжусобицями, бо з початком фео­дальної роздробленості дісталося прямому нащадку великого київського князя — Романові Мстиславовичу, чий авторитет підкріплювався і родовитістю, і талантом політика, а також твердим контролем над «великими» галицькими боярами. Забезпечена внаслідок цих причин внутрішня стабільність Волинського князівства дозволила почати йому напри­кінці XII ст. активну боротьбу за розширення своїх володінь. У результаті: у 1199 р. Романові Мстиславовичу вдалося вперше об'єднати Волинську й Галицьку землі, тим самим відгородивши останню від розграбовування польськими й угорськими феодалами. Надалі:в) 1199-1205 pp. — розвиток об'єднаного Галицько-Волинського князівства, якому після взяття Києва в 1240 р. вдалося об'єднати всю південну й південно-західну Русь. Створення такого могутнього князівства в умовах феодальної роздробленості, що панувала на Русі та в Європі, дозволило йому з успіхом вести боротьбу з половцями, угорськими й польськими феодалами, зі своїм непокір­ливим боярством, сприяло піднесенню західноукраїнських міст, ремесел, торгівлі;г) 1205-1238 pp. — тимчасовий розпад Галицько-Волинського кня­зівства, викликаний загибеллю в 1205 р. Романа Мстиславовича в Польщі й посиленням боярського сепаратизму. Внаслідок чого почалася 30-літня війна, що привела до безпрецедентного на Русі випадку князювання в Галичі польського феодала Владислава Кормілічича. Данило Романович утвердився спочатку на Волині, а потім (у 1238 р.) зайняв Галич. Данило Галицький, об'єднавши Галицькі та Волинські землі, став першим українським королем. ґ) 1238-1240 pp. — відновлення єдності Галицько-Волинського князівства, а після взяття Києва в 1240 р. і всієї південно-західної Русі; д) кінець 1240-1340 pp. — розвиток під владою монголо-татар, що наприкінці 1240 р. зруйнували міста Галицько-Волинського кня­зівства. Повернувшись після навали, він знову об'єднав Галицько-Волинське князівство та лише в 1245 р. номінально визнав залежність від Золотої Орди. Це дозволило йому, сплачуючи данину, врятувати князівство від монголо-татарських набігів, збирати сили, відновлювати економіку, торгівлю, ремесла, міста. Але в 1258-1259 pp. під загрозою нової монголо-татарської навали Данило був змушений знищити відновлені укріплення міст, що завершило підпорядкування кня­зівства Золотій Орді. Після смерті Данила Галицького в 1264 р. князівство фактично розпалося на 4 частини (Східну і Західну Галичину, Західну і Східну Волинь). Князівство стало спадкоємцем Київської Русі, боролося за возз'єднання та консолідацію земель, сприяло розвитку господарства, міст, ремесла, торгівлі, культури; сприяло захисту населення південно-західних земель під фізичного знищення монголо-татарами; підняло авторитет українських земель на міжнародній арені, особливо в умовах феодальної роздробленості. Галицько-Волинське князівство після занепаду Києва продовжило на ціле століття існування державного утворення на слов'янських землях і стало головним політичним центром майбутньої України. Термін «Україна» згадується в Київсько­му літописі в 1187 р. як синонім поняття «країна», тобто — край, рідна земля,(для порівняння: Сербія по-сербохорватськи — Сербська Країна).

8. Адміністративний устрій та політичне становище українських земель напр. XIII-XV ст. ослаблені золотоординським поневоленням українські землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Здійснення захоплення білоруських і українських земель велося князями: Міндовгом (1230-1263), засновником Литовської держави, що захва­тив «Чорну Русь» (сучасну Гродненську область Білорусії); Вітеном (1293-1316) і Гедиміном (1316-1341), що захопили більшу частину білоруських земель; Ольгердом (1345-1377), що захопив більшу частину українських і час­тину російських земель (від сучасної Волині до Бєлгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської й Миколаївської на півдні; у 1363 р. Ольгердом був узятий Київ); Вітовтом (1392-1430), що захопив південноукраїнські степи аж до Чорного моря в районі Одеси. Причии швидкого захоплення:а) Русь була ослаблена золотоординським поневоленням;б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаю­чись союзом із нею убезпечити свої землі від натиску Тевтонсько­го ордену й монголо-татарського поневолення. Політика Литви на захоплених землях — українські та білоруські землі становили 9/10 території литовської держави: а) державна мова — давньоруська, закони складені на основі «Руської правди» та ін.; б) Велике князівство Литовське було схоже на федерацію чис­ленних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої української та бі­лоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. Захоплення Галичини польським королем Казимиром III у 1349 р. У 1351-1352 pp. між Великим князівством Литовським і Польщею спалахнула війна за Галицько-Волинські землі: Галичина залишилася за Польщею, Волинь — за Литвою. Буковина, що входила до складу Галицько-Волинського князівства, була в середині XIV ст. завойована Угорщиною, а з 1359 р., коли зі складу Угорщини виділилося Молдавське князівство, Буковина ввійшла до його кладу за назвою Шипинської землі, спочатку на правах автономії, а із середини XV ст. як звичайна адміністративна одиниця Молдавії. Захоплення Закарпаття Угорщиною:було здійснено в 2-й половині XIII ст. На захопленій території зали­шився колишній адміністративний розподіл — 4 жупи, на чолі яких стали великі угорські феодали, що проводили політику:а) посилення феодального гніту; роздачі українських земель угор­ським феодалам; уведення з 1351 р. кріпосного права, безконтроль­ного панування феодалів над селянами;б) із XIV ст. —запровадження католицизму; в) переселення до Закарпаття угорських селян і витіснення українців у гірські необжиті райони. У результаті: загострення класової боротьби, виступи населення за національну мову й традиції, неприйняття католицизму та ін. ЕТАЛИ ОБ'ЄДНАННЯ ПОЛЬСЬКОЇ Й ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВ Кревська унія (1385): а) причини — прагнення об'єднанням посилити свої держави перед обличчям Тевтонського ордену і Московського князівства;б) зміст унії: Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою й проголошений був польським королем, до Польщі приєднува­лися землі — Велике князівство Литовське (включаючи українські та білоруські), на яких запроваджувалося католицтво як держав­на релігія; припинялися зіткнення між Польщею та Великим кня­зівством Литовським, а їхні збройні сили об'єднувалися для бо­ротьби з Тевтонським орденом; скарбниця Великого князівства Литовського переходила в користування Польщі. Скориставшись унією, польські магнати захопили Галицькі землі. Люблінська унія повністю об'єднала ці держави. Люблінська унія (1569 р.) — утворення Речі Посполитої:а) причини — повна поразка Литви від Росії на першому етапі Лівонської війни (1558-1583 pp.);б) зміст унії — Польща й Литва об'єднувалися в єдину державу Річ Посполиту; на об'єднаній території встановлювались: єдиний дер­жавний устрій, спільна грошова система, єдиний сейм, суд, зако­ни тощо за польським зразком; спільний польський король обирався і польськими, і литовськими феодалами; католицтво, як державна релігія, та ін.;в) значення унії — різко посилилася полонізацію українських, білоруських і литовських земель, класове й національно-колоніальне гноблен­ня працюючого населення;г) наслідки унії:захоплення українських земель місцевою, частково — польською шляхтою, що поступово перетворювалась на великих землеробських магнатів, які з посиленою енергією експлуа­тували українських селян; покріпачення селян — остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., за яким встановлювався 20-річний термін піймання збіглих селян, шляхтичам давалося право самим встановлювати всі повинності селян, розпоряджатися селян­ським життям і майном; полонізація. Брестська унія (1596 р.)а) причини — прагнення Ватикану підкорити католицтву східну православну церкву; бажання окре­мих православних священиків зрівнятися в правах із привілейо­ваним у Польщі католицьким духівництвом, прагнення захисти­ти себе від впливу Московського патріарха;б) зміст унії — українська церква визнавала основні догмати като­лицької церкви й переходила під владу Ватикану, визнавши своєю главою — Папу Римського; в) наслідки унії — перехід у лоно католицизму; фактична заборона православної церкви. Проти унії вели боротьбу:частина дворянства на чолі з князем Костянтином Острозьким (1527-1608), а також українські братства. ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА (5липня 1410 р.)Вирішальна битва польсько-литовсько-руського війська проти Тевтон­ського ордену. Причини:а) прагнення коаліції зупинити агресію німецького ордену;б) піписання Кревської унії (1385 р.) дозволило об'єднати польські, литовські, українські та білоруські війська.У результаті: вся орденська верхівка загинула разом з орденом. Значення Грюнвальдської битви:— зупинила агресію Тевтонського ордену; посилила незалежність Великого князівства Литовського від Польщі.

9. Соціально-економічний розвиток українських земель 15-пер.пол.16 ст.За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з’явилися нові явища в економічній сфері. Після падіння в 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна(Італія, Франція), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає м. Гданськ, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі посполитій та укр.. землях, які входили до її складу. Така зміна зумовила якісні зміни в техніці та технології господарювання(розширення асортименту с/г культур), але зростаючі масштаби експорту поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці. Це зумовило зростання великого феодального землеволодіння. Основними джерелами такого зростання були князівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, освоєння нових земель(найбільші землевласн. – Острозькі, Ружинські, Немиричі, Потоцькі). Тиск феодалів на общинні землі виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост. У 15-16 ст. прогресував розвиток товарно-грошових відносин, зростав ринок с/г продукції. Земельні володіння були перетворені на фільварки - багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на щотижневій панщині залежних селян. За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці, активізувалася урбанізація. Поглиблювалася спеціалізація ремісництва. У 15 ст. набули поширення ярмарки – становлення внутрішнього ринку; виникли фахові ремісничі об’єднання – цехи, з’являються зародки мануфактурного виробництва. Укр. землі під орбітою активних торгівельних відносин. В соціальній сфері укр.. земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків. На вершині соц.. ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта). Наступною ланкою були пани(члени великокнязівської ради і найзаможніші феодали). Найнижчу ланку займала дрібна шляхта. У 16 ст. відбулися такі зрушення в соц.. сфері: шляхта остаточно відокремилася від селянства; права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти – розширені. Важлива роль та особливе місце в укр.. суспільстві належали духовенству, яке становило окрему верству. Православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла окатоличення, ополячення, європейську культуру. Виділилися міщани, на вершині перебував патриціат – найбагатші купці і промисловці. Характерною рисою міського життя була цехова організація – населення укр.. міст об’єднувалися в цехи, кожен цех мав свій статут, органи управління. Запровадження Магдебурзького права(13 ст.) у укр.. землях мало важливі наслідки(захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла і торгівлі. М.П. встановлювало виборну систему органів міського самоврядування та суду, регламентувало діяльність купецьких об’єднань, визначало покарання за злочини. М.П. сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства. Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, воно поділялося на 3 групи:чиншові селяни(сплачували феодалам натуральну й грошову ренту); тяглі селяни( панщина, державні повинності); службові селяни(при дворі феодала,сплачували данину,відбували панщину). Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадження панщини; обмеження прав селянства(литовські статути:панщина визначалася волею пана, позбавлення права селян розпоряджатися своєю землею, право карати на смерть своїх кріпаків). Селяни реагували на процес закріпачення непокорою та активною протидією. Суспільні процеси цього періоду зумовили виникнення в соціальній структурі нової верстви – селянства.

10. Українське козацтво: причини появи, час, місце та роль в українській історії.Термін «козак» — тюркського походження; означає «степовий розбій­ник», «вільна людина». Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства). Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об’єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка – прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби. Перші відомості про українських козаків— згадуються в дипломатичному листуванні між Росією, Польщею, Туреччиною, Кримом, Молдовою та Валахією (1489,1492,1494pp.). У XVI ст. кількість козацтва постійно зростає, і вони розселяються частково в побудованих ними хуторах і слободах, частково в козацьких містах Чигирині, Каневі, Корсуні, Черкасах. Основними заняттями козаків були: полювання, рибальство, бджільництво, скотарство та землеробство, що поступово поширювалося. Життя було вкрай важке: кожному козакові доводилося починати, маючи лише незначні пожитки, прихоплені ним з дому. А життя в прикордонних з татарами районах змушувало кожного мати зброю, уміти майстерно ним володіти й бути готовим у будь-який час його застосувати. Усе це загартовувало козацтво; змушувало його триматися разом; прискорювало майнову диференціацію в середовищі козацтва, тому що новоприбулі змушені були найматися до заможних козаків, з яких формувалася козацька старшина. У результаті: на початок XVI ст. козаками були освоєні середнє Подніпров'я й Запоріжжя, де в середині XVI ст. проводир козацтва — староста Канівський і Черкаський Дмитро Вишневецький — об'єднує козаків, створює на Дніпрі за порогами козацький центр — Запорізьку Січ. Січ була заснована у вигляді укріплення спочатку на островах Хортиця, Мала Хортиця, потім на о. Томаківка, а потім не­одноразово переносилася. Згодом термін Запорізька Січ поширився на все об'єднане навколо Січі українське козацтво. Основні риси суспільного устрою Запорізької Січі й усього козацтва:відсутність кріпосництва;формальна рівність між усіма козаками (мали право користува­тися землею та іншими угіддями, брати участь у радах, де вирішувалися суспільні справи, обирати старшину і т. п.); була одночасно військовою організацією; кожен козак був зобов'язаний за свій рахунок нести військову службу; як політична організація була козацькою республікою на чолі з виборною військовою радою, якою керував кошо­вий отаман. В адміністративно-територіальному відношенні ЗС поділялася на паланки (округи) на чолі з полковниками. У військовому відношенні військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Усі керівні посади в республіці були виборними на загальному козацькому сході. Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини та Кримського ханства:а) Запорізька Січ була південно-східним прикордонним захисним, форпостом українських земель, до проникнення в які турецькі й татарські війська змушені були спочатку зіткнутись із запорізьким козацтвом;б) козаки і самі завдавали ударів — спускаючись по Дніпру на своїх швидкохідних великих човнах — «чайках». Роль козацтва в антифеодальних повстаннях — брали активну участь із 80-90-х pp. XVI ст., як правило, їх очолюючи (краще озброєні, навчені, організовані, ніж звичайні селяни).У результаті: розуміючи роль козацтва в захисті українських земель і намагаючись розколоти козацтво на заможних і «голоту» (особливо на випадок повстання), Річ Посполита йде на створення реєстрового козацтва. Реєстрове козацтво — список козаків, що користувалися особливими привілеями за службу (оде­ржували плату грішми, мали своє самоврядування під керівництвом ко­ронного гетьмана й були звільнені від податей і повинностей). Значення козацтва:освоїло пустельні степові землі; охороняло південні рубежі держави; брало участь в антифеодальних виступах; поклало початок нової україн­ської (козацької) державності; внесло головний вклад у звільнення України від влади Речі Посполитої під час війни середини XVII ст.