Виникнення Боспорського царства

Вступ

Історія державно-правового розвитку на території су­часної України бере свій початок від середини І тис. до н. е., коли у народів і племен Північного Причорно­мор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспільства.

Актуальність цієї теми для нашого сьогодення базується на необхідності обізнаності кожного свідомого громадянина держави Україна в її давній історії, джерелах і витоках тих, чи інших суспільно-політичних процесів, що відбувалися на території нашої Батьківщини у минулому і державно-правових відносин, що їх супроводжували.

Ідучи поряд, історія держави і історія права найчастіше вплітаються одне в одне, дають нам розуміння історичних фактів не тільки як перелік хронологічних дат, а й як сукупність чинників, що привели до формування держави з характерним їй політично-правовим устроєм.

Розуміння цієї особливості науки, яка зветься "Історія держави і права" дає можливість використовувати її вчення для дослідження історії з точки зору правознавства.

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тисячоліття до н.е. виступили кочові племена Північного Причорномор’я – кіммерійці, скіфи, сармати та ін. Ось чому з державних утворень саме цих народів, які хоч не мають прямого генетичного відношення до українців, але вплинули на українське державотворення, я починаю висвітлення проблеми зародження та розвитку державотворчих процесів на території України. Ці процеси можна відстежити дослідуючи рабовласницьку державу та право скифів, які мали певний суспільний лад, державний лад та способи ведення господарства. Наступним кроком були грецькі міста колонії такі як Ольвія, Тіра, Пантинакапей, Фанагорія, Керкенітіда тощо та їх державний устрій. У V ст. до н.е. виникло Боспорське царство державний та суспільний лад якого теж є предметами мого дослідження. Також у розділі «Античні міста-держави» я окремо розглядаю Херсонес та його державний устрій.

Розділ 1. Рабовласницька держава та право скіфів

1.1 Етнографічна історія

У VII—III ст. до н. е. у степових районах Північно­го Причорномор'я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму пану­вали скіфські племена. Вони займали значну терито­рію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кімме­рійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII—VII ст. до н.е.

У VII ст. до н. е. у скіфів утворюється могутній пле­мінний союз. Відомості про основні племена, які входи­ли у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н. е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі ни­жньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгу­лом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-земле­роби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліноскіфи. Нарешті, на пів­ніч від царських скіфів (мабуть, у межах степової сму­ги України) розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі).

І хоч у рамках скіфського племінного союзу прожи­вали не тільки власне скіфи, а й інші племена та різно­племінні групи, які відрізнялися від скіфів за поход­женням і живою, цю спільність античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіф'ю».

Геродот вважав скіфів одним народом, проте спосіб життя, господа­рювання свідчить про інше. На думку деяких учених, скіфів-орачів можна, більш імовірно, вважати прапращурами українського наро­ду. А В. І. Петрук дотримується точки зору, за якою необхідна взагалі заміна історичної парадигми з «Історії Руси-України» на «Історію Скіфії-України».

2.2 Суспільно-економічний лад

У VII - VI ст. до н. е. більшість скіфських племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщин­ного ладу.

Родові зв'язки все ще були сильні. Основною сус­пільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община во­лоділи землею, виділяючи кожній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на зе­млю в цей час не існувало.

У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала об­щині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочовках і т. ін.

У скіфському суспільстві VII - VI ст. до н. е. вже мо­жна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових ско­тарів і осілих землеробів — виділялася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незнач­ною.

Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демокра­тії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але осо­блива роль у союзі належала військовим вождям — «царям», які очолювали скіфське військо під час похо­дів. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кан­дидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверд­жувалися народними зборами.Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соці­альна диференціація, процес класоутворення, що роз­почався, сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійс­ної царської влади.

Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспільстві, війна скіфів з військами перського цари Дарія І у 514—513 рр. до н. е.

Згідно з Геродотом скіфські племена, що вступали у боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угрупувань. Кожну з них очолював свій вій­ськовий вождь — «цар». Один з них на ім'я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді.

Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забезпечили собі панівне становище у союзі племен. Це надало їм мож­ливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарією І влада «царів» і військово-дружинної знаті.

У підсумку на рубежі VI—IV ст. до н. е. у Скіфії, як вважає ряд скіфологів, відбуваються становлення класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших «царів» і узурпував усю владу. Атей прожив дов­ге життя і в 40 р. IV ст. до н. е. зумів об'єднати під своєю владою майже всю країну - від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. е. виникло велике укріплене поселення — Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н. е. з македонським царем Філіппом II закінчилася поразкою і смертю Атея.

Незважаючи на загибель Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скі­фія залишалася все ще сильною в економічному і воєн­ному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало з IV до III ст. до н. е.

Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н. е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський (непо­далік від сучасного Сімферополя) — з міцними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н. е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економі­ці займали орне землеробство і скотарство. Скіфи ви­рощували різні культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змо­лочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському суспільстві також вироб­ництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, .рабів та інші това­ри, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, юве­лірні вироби. У результаті між скіфами і греками вста­новилися міцні й широкі торгові зв'язки.

Успіхи в економічному розвитку стали основою для росту майнової нерівності й соціальної диференціації.

Основи родоплемінної структури у скіфському сус­пільстві підривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках іму­щих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величез­ні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот по­відомляв про скіфських багачів, які вважалися «найблагороднішими, що користувалися найбільшим май­ном», і про скіфську бідноту, яка належала до «най­нижчого походження».

Унаслідок цього з загальної маси вільних землеро­бів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військова аристократія, дру­жинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибу­ток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецьки­ми містами Північного Причорномор'я.

У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували різні повинності. У тяжкому становищі були скіфі-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу міського населення становили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського су­спільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоч кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньому гос­подарстві, для охорони худоби і т. ін. Дуже часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і кла­сову структуру суспільства скіфів дають розкопки похо­вань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою «царські». У таких кур­ганах археологи виявили силу-силенну золота й дорого­цінностей, дорогу кераміку, багату зброю і т. ін. Різкий контраст з «царськими» курганами складають похован­ня простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентара.

Державний лад

Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою правління це була од­на з різновидів рабовласницької монархії.

Главою Скіфської держави був цар. Влада його пе­редавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді ви­падків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.

Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв'язаний у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей вирішував багато різних важливих питань, кар­бував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у III—II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в II ст. до н. е. — Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалась скіфськими правителями і зов'нішня політика. Так, дипломатичні пе­реговори Атея з македонським царем Філіппом II свід­чили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський правитель.

Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить детальні й красномовні, з різно­манітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, по­ряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам'яному мавзо­леї.

Навколо скіфського царя утворювався апарат дер­жавного управління. Як і у багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку, найближчих родичів правителя, а з іншого — його особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до н. е. — 23 р. н. е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під владою Скілура і його синів з Палакам на чолі». А синів у Скілура було, за одними даними, шістдесят, за інши­ми — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль війсь­кової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові помічники правителя входили до складу цар­ської ради.

Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому уп­равлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді.

1.4 Джерела Скіфського права

Основним джерелом права у скіфів був звичай, пе­ретворений відповідно з інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, згідно з Геродотом, уникали запозичення чужоземних звичаїв не тільки від інших народів й особливо від елеїнів. Скіфська культура про­тягом усієї історії залишалася, безписемною, тому і фік­сація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд із звичаєм досить рано з'являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися групи населення, які жили на основі своїх законів. Збе­регли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, що жили на південь від Прип'яті.

Норми скіфського права захищали приватну влас­ність на худобу, повозки з пересувними житлами, до­машні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями.

Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу і т. ін. Звичайно до­говори у скіфів скріплювали клятвою, як це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіф­ського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах пат­ріархату. Рахування родоводу велося по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося багато­женство. Старша жінка займала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила як май­но в спадщину до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підкореним становищем жінки, але й тим, що старші сини у випадку одружен­ня одержували частку майна і право на виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадко­ємцем батьківського господарства.

Найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважа­лися злочини проти царя (замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу). Зло­чином була також неправдива клятва богам царського вогнища. Усі названі злочини каралися смертю. Пору­шення звичаїв і відступ від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного.

Відомі злочини проти власності (крадіжка, грабіж і т. ін.), проти особи (вбивство, перелюбство, обра­жання).

Найбільш поширеними видами покарання були смертна кара, відрубання правої руки, вигнання. Дов­гий час у скіфів зберігалася кровна помста. Можна гадати, що оправи про злочини, які не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку здійснення змагального проце­су. Проте з найбільш небезпечних злочинів здійснював­ся слідчий процес.

Розділ 2. Античні міста-держави

2.1 Утворення та розвиток полісів

Утворення та розвиток полісів.Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VII ст. до н.е. в Криму та Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років. Причини їх появи були різні. Найпершими оселилися тут греки-пірати, які торгували рабами і грабували купецькі кораблі. Їхні поселення були тимчасовими, наїжджали вони до них періодично. У VI ст. до н. е., коли кількість населення у Греції зросла, а орної землі залишилося мало, почалася скрута з продуктами. У пошуках землі частина населення полишала батьківщину, а знайшовши вільні родючі території, засновувала там поселення. Але зв'язків з рідним містом-матір'ю (метрополісом) не поривала.

Колонізація розпочалася у V ст. до н. е. В цей час тривали війни з Персією, а потім міжусобні війни між грецькими державами. У самих містах точилася боротьба між аристократами та демосом. Переможені, або люди, які не хотіли брати участь у цих кривавих сутичках, залишали рідні місця і переселялися за море. Виникали колонії і як купецькі факторії - тимчасові укріплення з ринком і складами. Поступово і вони перетворювалися на міста-держави. Освоювали нові землі представники всіх верств населення Еллади. Місцевих жителів вони називали "варварами".

У переважній більшості переселенці були вихідцями з малоазійських міст Мілета, Галікарнаса, Пергама. Перші поселення мілетські колоністи створили в Придунайщині та на острові Березань, назвавши його Борисфенідою. Але вони не розвинулися у сильні держави. Слідом виникли ті колонії, які з часом перетворилися на міцні міста-держави (поліси). Найбільшого розвитку досягли Тіра (неподалік сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія ("щаслива", на Бузькомулимані), Пантикапей ("риб'ячий шлях", на місці сучасної Керчі). Місто Херсонес("півострів", у межах сучасного Севастополя) заснували вихідці дорійської колонії Гераклеї Понтійської.

Чорне море, яке дало їм притулок, греки назвали Понт Евксинський, тобто гостинне море. Грецька колонізація мала важливе значення в історіїУкраїни. Через греків-колоністів праукраїнські племена, які жили північніше, долучалися до здобутків античної цивілізації.

Жителі міст-держав, як і в Греції, займалися землеробством, скотарством, виноградарством, садівництвом. Вони були сміливими рибалками, талановитими ремісниками, заповзятливими купцями. Працею як вільних громадян, так і численних рабів колоністи споруджували житлові будинки, міцні оборонні мури, фортеці - акрополі, господарські споруди та чудові храми. У Херсонесі, Ольвії та Пантикапеї побудували театри та спортивні школи-гімнасії. Грецькі Майстри кераміки виготовляли прекрасні амфори, піфоси, вази, побутовий посуд. Вони були вправними митцями з виготовлення металевих речей, зброї, а також талановитими ювелірами. їхні вироби зі срібла і золота стали шедеврами золотарства.

Колоністи виступали посередниками у торгівлі Еллади зі скіфами,сарматами та іншими племенами. 3 Греції вони вивозили вироби ремесла, вино, зброю, олію. До Греції везли рибу, хутра, рабів, збіжжя. Важливу роль у житті колоністів відігравав рибний промисел. Рибу споживали самі і вивозили у Грецію. У Херсонесі знайдено великі цистерни для її соління.

За містами лежали оброблені поля та пасовиська для корів, кіз, овець, свиней, коней, ослів. Центром кожного міста була агора - торгівельна площа. Карбувалися власні гроші - монети з міді, бронзи, срібла золота. Ольвія виготовляла гроші для скіфських і сарматських царів. Міста мали бруковані вулиці, каналізацію, водогін. За міськими Мурами розташовувалося "місто мертвих" (некрополь) - міський цвинтар. Поступово з'являлися виселки, що формували сільськогосподарську округу - хору.

Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами - замкненими суспільно-політичними організаціями. Переселенці приносили на новоосвоєні землі ті порядки, що існували в їхній метрополії, насамперед рабоволодіння, політичну систему. Ольвія та Херсонес розвивалися якдемократичні республіки, Пантикапей - як аристократична (до утворенняБоспорського царства). Отже, це була західна, антична модель станово-класового суспільства, де над особою та її власністю стояла верховнавлада та державна власність. Але вона не була монополізованабюрократичною державою, як на Сході чи у Римській та Візантійській імперіях, а функціонувала у вигляді державно-громадських органів самоврядування.

Як і на батьківщині, колоністи поклонялися олімпійським богам: Зевсу, Посейдону, Афіні, Артеміді, Діонісу та іншим. Вихідці з Мілета шанували Аполлона - покровителя цього міста. Величні храми Аполлона стояли у центрі Ольвії і Пантикапею. На початку нашої ери, у III ст., у Пантикапеї з'являються перші християни. Колоністи брали участь і в Олімпійських іграх, а Ольвія влаштовувала у себе спортивні змагання на честь Ахілла - Ахіллеї.

Розмовною і писемною була грецька мова. Місцеві вчені писали нею твори з історії, філософії, географії, медицини. У IV ст. до н. е. в Ольвії побував "батько історії" - Геродот. У Пантикапеї жив філософ Смікр. Вихідцем з Ольвії був грецький філософ Біон, який сказав про одного жадібного афінянина: "He він володіє багатством, а багатство володіє ним". У цьому ж місті жив філософ Анахарсіс. Його батьком був скіф, матір'ю - грекиня. Анахарсіса, а також царя Скіла скіфи осудили до страти за зраду скіфських звичаїв і захоплення грецькою культурою.

Полководець Олександра Македонського Зопіріон хотів завоювати Ольвію, але з допомогою скіфів ольвіополіти відстояли незалежність.

На першому етапі існування (VII-I ст. до н. е.) міста-держави залишалися незалежними утвореннями, а на другому (I ст. до н. е. - III ст. н. е.) - були підкорені Римом. У IV ст. н. е. припинила існування Ольвія, а вцілілий Херсонес (Корсунь) відійшов до Візантійської імперії. У XV ст. його вщент зруйнували монголо-татари із Золотої Орди. Та ж доля спіткала Пантикапей та Феодосію.

2.2 Суспільний устрій

За суспільним ладом поліси були станово-класовимгромадянським суспільством, союзом голів і власників окремих господарств, заснованих на рабовласництві. Античні соціуми вирізнялися чітким розшаруванням на панівну верхівку - судновласники, купці, лихварі, землевласники та власники крамниць і майстерень; на вільних громадян - ремісники, землероби, торговці; та невільників - рабів, склад яких поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими у рабство. Своєрідне місце у суспільстві займали іноземці (метики) та гетери (жінки легкої поведінки), які не належали до жодної з груп.

Античне суспільство будувалося на специфічній формі власності (насамперед земельній) як своєрідній співвласності громадянина й громади у формі общини, як поєднання індивідуальної свободи й громадського суверенітету. Це ще не була приватна власність у її пізнішому, буржуазному вигляді, і не новоєвропейське громадянське суспільство приватних власників. Соціальні відносини між громадянами будувалися за принципом рівноправних взаємин людей, a lie no вертикалі, яка сходить з висоти влади до окремих виконавців царських указів, що характерно для деспотичної форми правління. Привілеї надавалися за правом народження лише громадянам міста - грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Жінки вважалися вільними, але політичних прав не мали. Більшість громадян були купцями, ремісниками чи землеробами, які заробляли на життя працею, а політичною діяльністю займалися у вільний час. Існували щодо цього й інші норми. У Херсонесі, наприклад, рабиню відпускали на волю, якщо її за обрядом посвячували якомусь божеству. Покровителями таких рабів ставали храми або релігійна громада. Під час облоги Ольвії військами Македонії у 331 р. до іі. е. міська рада звільнила рабів і надала їм право громадянства.

Отже, населення міст-держав складалося з трьох основних класів: громадян, мекетів і рабів, які не були рівноправними з політичного іі правового поглядів.

Державний лад

До II ст. до н. е. у полісах взяли гору демократичні Засади, згідно з якими вирішальна роль належала демосу (народу - громадянам міста), а всі інститути держави, включно з вищим владним органом - народними зборами - переважно обстоювали Інтереси повноправних громадян. Однак уже з I ст. до н. е. основні посади й фактичне управління полісами потрапили до рук невеликої групи аристократичних сімей, і демократичну форму правління замінила аристократична. Проте на початку Ольвія, Тіра, Херсонес та ряд інших полісів розвивалися як рабовласницькі демократичні республіки, законодавча влада в яких належала народу - демосу, що обирав архонтів, стратегів та інших урядових осіб. Раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Всі ж громадяни присягалися п,і вірність місту та його законам. Камінь з текстом такої присяги знайдено в Херсонесі.

Іншим законодавчим органом влади у містах вважалися народні збори, які називалися еклесія. У них брали участь всі вільні громадяни - чоловіки, якім виповнилися 25 років. Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньої політики, обирали посадових осіб, розглядали питання у сфері морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод, звільнення іноземних купців від сплати мита урегулювання правовідносин громадян з полісом.

Постійнодіючим органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні збори на рік, на чолі з головою та його секретарем. До складу ради входили суд присяжних і головний жрець - базилевс, який відав релігійними культами. Нараді готувалися проекти рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборні посади, контролювалася діяльність посадових осіб, відбувалося нагородження громадян, що мали заслуги, приймалися пожертви багатіїв до міської скарбниці та безоплатне забезпечення ними міста хлібом у неврожайні роки. В Ольвії такі громадяни отримували почесний декрет й нагороджувалися золотим вінком або встановленням статуї.

Подібно вшановували також іноземців за надані значні послуги полісу. Зокрема, вони отримували торгові привілеї та право громадянства. Галузевими відомствами були магістратури (фінансова, військова, торговельна тощо) або магістрати (посадові особи). Керувала ними колегія архонтів (5-6 осіб) на чолі з першим архонтом, яка скликала еклесію. Серед урядовців згадуються також базилевси (жреці), стратеги (воєначальники), деміурги (судді), колегія продиків (юристів), номофілаки (адміністратори)

2.4 Право античних міст-держав

Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Закон і звичай часто ототожнювались, і лише наприкінці V ст. до н. е. почали віддавати пріоритет законам. Однак, ухвалюючи нормативні акти, органи державної влади не могли не рахуватися зі звичаями і традиціями місцевих племен. У свою чергу, звичаї і закони випливали з принципу широкої право- і дієздатності громадян.

Найчастіше регламентувалися право власності, право володіння, зобов'язальне право, особисті відносини між громадянами і стосунки в родині. Норми права захищали державну й приватну власність на землю, речі, худобу, рухоме і нерухоме майно, особу, рабів. Найтяжчими вважалися злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу або спроба його ліквідації, розголошення державної таємниці, державна зрада; злочини проти власності, посягання на життя, честь і гідність. Вони зазвичай каралися смертю. За інші правопорушення застосовувалися конфіскація майна, кари на тілі, штрафи.

Судові функції у полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки, позивачі, відповідачі. Суди використовувалися як інститут забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самими законами. Судовий процес мав змагальний характер: позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту після того, як жодна зі сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення.

Отже, в містах Північного Причорномор'я панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, і за суттю, формою та змістом воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії класичної доби.

Державний лад Херсонеса

Херсонес був типовим грецьким полісом. Це місто-держава було рабовласницькою республікою з демократичною формою правління. Вищим органом влади були збори всіх вільних громадян чоловічої статі, які досягли повноліття. Народні збори приймали закони і вирішували найважливіші питання. Повсякденним життям міста керували виборна рада та колегії, які здійснювали спостереження за всією діяльністю жителів міста. Історики припускають, що члени ради обиралися на місяць, а її секретар (грамматевс) — на рік. Ім'я цара (василевс) було епонімом, тобто його ім'ям називався і датувався рік. Від стародавньої високої посади царя збереглися почесні, але тільки формальні релігійні функції. Для командування військом обиралася колегія стратегів, пізніше їх замінили архонти.

Колегія деміургів охороняла чистоту демократичного ладу. У місті існували народний суд і спеціальні посадові особи — дікасти (судді). Рішення суду приймалися за допомогою голосування камінчиками, тобто шляхом таємного голосування. Державна скарбниця і священні суми перебували у віданні різних осіб, які також обиралися народом, а після закінчення терміну служби звітували перед народними зборами про проведені витрати. Агораноми спостерігали за порядком на ринку, астіноми — за точністю мір ваги та об'єму, імена останніх карбувалися на монетах і ручках амфор.

Як і в інших античних державах, в Херсонесі надавали великого значення фізичному вихованню та навчанню. Тому тут існувала особлива посада гімнасіарха. Всі ці посади були виборними, вибори проводилися або хейротонією (голосування підняттям рук), або за жеребом. До числа найважливіших посадових осіб належали номофілаки — магістрати, характерні виключно для аристократичних та олігархічних держав, де вони мали право накладати покарання, призначати послів тощо. Така риса аристократичного устрою пов'язана із завоюванням і підпорядкуванням місцевого населення і необхідністю бути в постійній військовій готовності, коли представники найзаможніших родин виступають основою збройних сил.

Політична історія Херсонесу V—II ст. до н. е. майже невідома. Мабуть, тільки один, але зате дуже важливий період висвітлений у джерелах дуже повно. З III в. до н. е. грізною силою в Північному Причорномор'ї стають скіфи. Розрізнені їх племена поступово переходять до осілого способу життя, землеробства (поряд зі скотарством), утворення племінних союзів. Політичне їх об'єднання завершується створенням великої держави з центром у Неаполі («Нове місто», руїни його — на південно-східній околиці сучасного Сімферополя). На чолі його стає розумний і енергійний вождь — цар Скілур. Скіфська знать мріє про багатства грецьких міст, прагне захопити в свої руки узбережжя з його заморською торгівлею.

У I столітті до н. е. Херсонес втратив демократичну форму правління, потрапивши в залежність від Римської імперії і довго служив основним форпостом її політики в Північному Причорномор'ї.

Розділ 3. Боспорське царство

Виникнення Боспорського царства

Боспорська держава виникла у V ст. до н. е. на основі об’єднання деяких грецьких держав-полісів й приєднання територій скіфських і меотських племен Керченського й Таманського півостровів, а також Південного узбережжя Азовського моря. Центром цього краю було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке й стало столицею царства.

У IV-ІІІ ст. до н. е. Боспорське царство сягає найбільшого розквіту й поширює свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря.

Але з кінця III ст. до н. е. Боспор поступово занепадає. Царство зазнає фінансово-економічних і соціальних катаклізмів унаслідок кризи рабовласницької системи, поглибленої повстанням у Пантикапеї у 107 р. до н. е. під проводом Савмака. Хоча воно й було придушене, Боспорське царство вже не могло звестися.

На початку І ст. до н. є. понтійський цар Митридат VI Євпатор об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорно­мор'я, у тому числі й Боспорське царство. Щоправда, Боспор пере­бував у складі Понтійської держави недовго. Після поразки й загибелі Митридата VI у боротьбі з Римом у середині І ст. до н. є. він опинився під владою римлян. Поступово залежність від Риму стала слабшати. Боспорське царство накопичувало сили. Однак у середи­ні III ст. н. є. на нього нападають готські племена. Наслідком цього стала загибель значної кількості дрібних боспорських поселень, ро­зорення і занепад великих міст. Останній удар по царству був за­вданий гунами. Кочові орди гунів і підвладних їм племен вторглися сюди в останній чверті IV ст. й учинили жахливий погром. Боспор­ське царство було зруйноване. З VI ст. Боспор увійшов до складу Візантії як її безпосереднє володіння. На цьому його існування припинилося.

3.2 Суспільний лад

Суспільний лад у Боспорському царстві характеризується наявністю рабовласників і рабів, вільних і невільників.

Соціально-економічні відносини у Боспорському царстві були такими самими, як і в окремих грецьких містах-колоніях і місцевих племінних союзах, котрі входили до його складу. Досить виразно виявлявся у Боспорському царстві поділ на ра­бовласників і рабів, вільних і невільників. Панівний клас складався з правителів з їхнім оточенням, чиновників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних ділянок, ремісничих майсте­рень — ергастерій. Серед експлуататорів було чимало представників скіфської та меотської знаті, які перейняли грецьку культуру й пе­ретворилися у таких самих рабовласників, як і грецькі аристократи. Саме ця рабовласницько-купецька знать (як грецька, так і місцева) відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

Основною формою соціальної залежності у Боспорській дер­жаві було античне рабство. Рабами ставали полонені, яких захоп­лювали у сутичках із сусідніми племенами. Боспорські купці купу­вали рабів у кочівників. Рабська праця використовувалась у реміс­ничих майстернях, у виноробстві, на різних промислах, будівель­них роботах. Багато рабів було зайнято у домашньому господарстві. Працювали вони й у сільському господарстві, але тут їх кількість була незначною.

Раби становили основну продуктивну силу боспорського су­спільства. Однак у землеробстві були й інші форми залежності та експлуатації. Поряд з рабською тут використовувалася праця зале­жного населення. Із залежного сільськогосподарського населення збиралася подать натурою за право обробітку земель, власниками яких були боспорські правителі та великі землевласники. І все ж основною соціальною суперечністю Боспорського царства було про­тистояння рабів та рабовласників. Найяскравіше воно виявилося у повстанні в Пантикапеї у 107 р. до н. є., коли прапор повстанців під­няв «раб, якого вигодували у палаці Перісада» — Савмак, скіф за походженням.

3.3 Державний устрій і право

Боспорське царство сформувалося як союз грецьких полісів, і всі вони зберігали певну частку самостійності. Поступова ліквідація залишків автономії й самоврядування сприяла переродженню Боспорської держави в монархію.

Верховна влада належала архонтові й була не менш могутньою, ніж у монарха. Архонти видавали закони для всього об’єднання античних полісів, хоча кожен із них як незалежне місто-держава мав власне право. Спочатку тут правила династія Археанактидів, а потім Спартокідів. У ІІІ ст. до н. е. один із представників династії Спартокідів (Євмел) проголосив себе царем; власне, відтоді Боспор вважається царством. На початку нової ери тамтешній цар стає одноосібним правителем, необмеженим главою держави, розпоряджається всіма її матеріальними та людськими ресурсами. У його руках зосереджується вища законодавча, виконавча й судова влада, і навіть жрецькі функції.

Після поразки в боротьбі проти Риму (63 р. до н. е.) Боспорське царство стало залежним від Риму, який, однак, вважав Боспор союзною державою. За римських часів царі офіційно титулувалися друг кесаря й друг римлян. Державно-політичний устрій у Боспорському царстві римського періоду лишився майже таким, як і за правління Спартокідів. При вступі на престол боспорський цар затверджувався римським імператором, від якого одержував регалії своєї влади курульне крісло, скіпетр та ін. Функції центрального управління здійснювало найближче оточення царя. Монарх призначав із числа вищої придворної знаті всякого роду управителів. Центральний апарат управління становили: міністр палацу, особистий секретар, начальник фінансів, охоронці царських скарбів, казни, керуючий справами релігійних культів, спальник та ін. Для зв’язку із сусідніми племенами й державами при дворі утримувалися перекладачі.

У місцевому управлінні спочатку зберігалося полісне самоврядування: народні збори, рада, виборні посади. Та плинув час, і традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам, поступово зникли. Певна автономія залишилась у місцевих племен.

Визнавши владу боспорського царя, вони мали, втім, власних царьків, або вождів, зберігали племінний устрій, звичний спосіб життя, родовий побут, звичаї. Проте вони зобов’язані були сплачувати данину боспорським правителям.

У перших століттях нашої ери за римських часів держава поділялася на округи, управління якими доручалося царським намісникам. Органи місцевого самоврядування ліквідовуються.

Збереглося мало відомостей про боспорське право. Його джерелами були: законодавча діяльність царів Боспору, право грецьких міст-держав, звичаї місцевих племен, норми римського права. Право захищало інтереси рабовласників. Воно регулювало майнові відносини, насамперед державної та приватної власності на землю, рабів, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками земель були боспорська знать і місцева аристократія.

Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли користуватися землею, виконуючи певні службові обов’язки та повинності на користь царя, котрий вважався верховним власником усіх земель. Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля стимулювали розвиток зобов’язального права, договірних відносин: купівлі-продажу, позики, дарування та ін.

У кримінальному праві найтяжчими злочинами вважалися повстання, змова та замах на життя царя, державна зрада тощо.

Каралися й злочини проти особи, власності. Застосовувалися також такі види покарання, як смертна кара, конфіскація майна, штрафи. До нас дійшло небагато свідчень про судочинство в Боспорському царстві. Вірогідно, що суд творили цар зі своїми наближеними, які зналися у судових справах, та місцеві правителі. Існувала посада судового виконавця.

.

Висновки

Історія української державності складна і суперечлива. Вона сягає у сиву далечінь. На території нашої Батьківщини в різні часи виникали, існували і занепадали різні держави. Першими на шлях державотворення на території сучасної України стали кочові племена Північного Причорно­мор'я у середині І тис. до н. е. - кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гунни, традиції та досвід державного життя на ці території були принесені греками - переселенцями, що в середині VII ст. до н. е. заснували міста - держави.

Метою мого дослідження було опрацювання джерел права періоду держави скіфів, античних міст-держав та Боспорського царства.

Окрему частину історії державотворення на території су­часної України становлять Північне Причорномор'я і Крим. Важливо зазначити, що активну участь у державотворенні в згаданому регіоні брали греки. До того ж вони відіграли провідну роль у цьому процесі. Прикметною рисою державного устрою полісів Північно­го Причорномор'я був розвиток демократії вільних громадян. У містах-державах Північного Причорномор'я вкоріню­валася правова система тих метрополій, які їх засновували. Здебільшого це була система афінської рабовласницької де­мократії. Але в цих полісах на неї впливали звичаєве право й традиції місцевих племен. Основу права становили закони, прийняті народними збо­рами, декрети народних рад, постанови магістратів і окремих осіб — керівників цих магістратів.

В містах, заснованих греками, існували дві форми правління: міста-республіки (вже названі) і монархії — Боспорське царство. Греки-колоністи були носіями високої культури. Для сусідніх народів це мало велике значення, тому що зміцнювало торговельні і господарські зв'язки, збагачувало їх культуру. Причинами занепаду античних міст-полісів була загальна криза рабовласницької економіки, а також постійні напади кочівників.

Отже, державно-правовий розвиток античних полісів та Боспорського царства безпосередньо вплинув на майбутню державну організацію і право східнослов'янських племен і України-Руси зокрема.

Література

1. Дегтяр П.Д. Історія держави і права України. – К.:-Міжн.н-тех. університет.1997.

2. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: - Львів: Світ. 1996.

3. Мурзин В.Ю. Происхожение скифов. Основные этапы формирования скифского этноса. – К., 1990.

4. А.С.Чайковський, В.І.Батрименко, О.І.Гуржій. Історія держави і права України.-К:1997.

5. Історія держави і права України. Підручник. — У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А.Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. — Том 1. — Кол. авторів: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О.Д.Святоцький та ін. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 656 с.