Діалекти — це відгалуження загальнонародної мови, яким говорить частина народності; нації, племені. 1 страница

Самостійна робота № 1

Тема: Виразність як ознака культури мовлення

План:

1. Ознаки культури мовлення.

2. Виразність - одна з головних ознак культури мовлення.

Література:

З.Мацюк, Н.Станкевич "Українська мова професійного спілкування" с.126-130

Словосполучення “культура мови” (синонім - мовна культура) уживається в кількох значеннях. По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення. По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту.

Предметом культури мови як галузі лінгвістичного знання є сукупність і система комунікативних якостей мови, до яких належать правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність. Розглянемо ці якості докладніше.

ПРАВИЛЬНІСТЬ мовлення - це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як “ідеал” чи прийнятий зразок. Правильність вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних та стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного - орфографічних і пунктуаційних.

ТОЧНІСТЬ - це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін. мовленнєвого акту).
Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімії, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних.

Вимоги до точності мовлення зростають за умови відсутності безпосереднього контакту з адресатом мовлення, а також при спілкуванні з великою аудиторією. Точність мовлення є важливою умовою результативності наукового й офіційно-ділового спілкування.

ЛОГІЧНІСТЬ як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

ЧИСТОТА мовлення - це вживання елементів, які відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення, належить також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, власне кажучи, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик.

ВИРАЗНІСТЬ мовлення - це такі особливості його структури, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та ін.
Виразність мови забезпечують:

1) самостійність мислення мовця;

2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання;

3) добре знання мови та її виражальних засобів;

4) знання особливостей функціональних стилів;

5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття;

6) наявність у мові виражальних засобів.

БАГАТСТВО мовлення - це використання мовцями великої кількості мовних одиниць - слів, словосполучень, речень. Існує прямий зв’язок між поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше мовлення, тим воно багатше. Джерелами багатства мови можуть бути будь-які мовні елементи. Насамперед прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке виявляється у тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами.

Для ясного і чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. Сьогоднішня доросла освічена людина застосовує 6-9 тис. слів, словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший. Відомо, наприклад, що В. Шекспір використовував близько 15 тис. слів, М. Сервантес - близько 17 тис. слів, М.Гоголь — близько 10 тис. слів, О. Пушкін, Т. Шевченко, І. Франко - понад 20 тис. слів. До речі, одинадцятитомний словник української мови (1971-1980) нараховує понад 130 тис. слів, “Великий тлумачний словник сучасної української мови”, виданий 2001 р., містить понад 170 тис. слів, що свідчить про надзвичайно високий потенціал української лексики.

На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій (батькові - батьку, на вечірньому - на вечірнім, п’яти – п’ятьох, квартира професора - професорова квартира, обрати суддею - обирати на суддю, починатися прес-конференцією - починатися з прес-конференції, згідно з рішенням - відповідно до рішення). Можна говорити також і про інтонаційне багатство мовлення - використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної, окличної).
ДОРЕЧНІСТЬ мовлення - це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові, звичайна сфера використання термінів - науково-технічний, спеціальний текст, усна мова спеціаліста, неприпустимим є вживання емоційно-експресивної лексики у документі чи підручнику тощо. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу.

ПРИЧИНИ ПОМИЛОК У ЛОГІЦІ ВИКЛАДУ:

1. Поєднання логічно несумісних слів (злюща баба-яга, а не злюща бабуся).

2. “Зайві” слова (плеоназми) (травень, а не травень місяць).

3. Заміна особової форми дієслова активного стану зворотним дієсловом (вибачте мені – вибачаюсь)

4. Неправильне чергування низки однорідних членів речення (письменники і поети).

5. Неправильне утворення аналітичних граматичних форм (найчастіше ступенів порівняння – самий найкрасивіший, більш виразніше).

6. Неправильна координація присудка із складеним підметом (дехто з нас знали).

7. Порушення порядку слів у реченні (Секретарка сиділа у приймальні, яку ми вперше бачили).

8. Вживання дієприслівникових зворотів на місці підрядних речень (Повернувшись у село, випускнику обіцяли роботу).

9. Неправильне використання сполучних засобів у складних реченнях
Отже, поняття “культура мови” містить чимало вимог, як-от: багатство словника, уміння говорити точно, уживаючи слова у властивому їм значенні, здатність говорити просто, доступно, логічно, не порушуючи змістових зв’язків між частинами висловлювання, вміле використання виражальних і зображувальних засобів, емоційність, вміння впливати на почуття, доречність, добирання засобів залежно від мети і сфери спілкування. Але, зрештою, усі ці комунікативні якості мовлення визначаються відповідністю до норм - лексичних, граматичних, стилістичних та ін.

Самостійна робота № 2

Тема: Диференційні ознаки усного та писемного ділового мовлення

План:

1. Ознаки усного ділового мовлення.

2. Диференційні ознаки писемного ділового мовлення.

Література:

З.Мацюк, Н.Станкевич "Українська мова професійного спілкування" с.130-132

Літературна мова має дві форми вираження: усну та писемну.

Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку. Вона визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна –на читача.

Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення: усна форма пов'язана з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна - з графічним відображенням мовлення і читанням. Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов'язані з різними видами мовленнєвої діяльності (слухання - читання, говоріння - письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь підготовлений письмовий текст треба озвучити, тобто подати як вид усного мовлення.

Способи наближення писемного мовлення до усного:

1. Замінити довгі речення короткими.

2. Обов'язково використовувати звертання до слухачів.

3. Вживати вставні слова, які допомагають впорядкувати послідовність викладу думок (по-перше, по-друге, наступне).

4. Висловити власну оцінку повідомлюваного (на нашу думку, як бачимо, можна сказати).

5. Зберігати смислові причинно-наслідкові зв'язки

(отже, таким чином, можна зробити висновок, загалом).

Усне та писемне мовлення:

Первинне

1.Діалогічне (полілогічне) і монологічне.

2.Розраховане на слухача.

3.Часто непідготовлене заздалегідь, допускає імпровізацію.

4.Передбачає живе спілкування.

5.Інтонаційно оформлене,супроводжується мімікою,жестами.

6.Чітко індивідуалізоване.

7.Емоційно й експресивно забарвлене.

8.Допускає використання повторів, зіставлень, різних тропів та фразеологізмів.

Вторинне.

1.Монологічне.

2.Графічно оформлене.

3.Пов'язане з попереднім обдумуванням.

4.Передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення.

5.Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення.

7.Повний і ґрунтовний виклад думки.

8.Поглиблена робота над словом і текстом.

9.Допускає редагування та самоаналіз написаного.

Самостійна робота № 3

Тема: Термін у системі професійного мовлення

План:

1. Термінологічна лексика.

2. Використання термінів у діловому мовленні .

3. Загальнонаукові та вузькоспеціальні терміни.

Література:

1. З.Мацюк, Н.Станкевич "Українська мова професійного спілкування" с.131-142

2. Н.Д.Бабич "Практика, стилістика і культура української мови" с.56-57

Наукові поняття визначаються спеціальними словами — термінами, які складають основу наукової мови. Термін (від латин, tеrтіпus — кордон, межа, кінець).

Термін — це слово або усталене словосполучення, що чітко й однозначно позначає наукове чи спеціальне поняття. Термін не називає поняття, як звичайне слово, а, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього. У цій різниці вбачається відома конвенційність терміна, яка полягає в тому, що вчені чи фахівці тієї або іншої галузі домовляються, що розуміти, яке поняття вкладати в той або інший термін. Отже, конкретний зміст поняття, визначеного терміном, буде зрозумілим лише завдяки його дефініції — лаконічному логічному визначенню, яке зазначає суттєві ознаки предмета або значення поняття, тобто його зміст і межі.

Усі терміни мають низку характерних ознак, до яких належать:
а) системність терміна (зв'язок з іншими термінами даної предметної сфери);
б) наявність дефініції (визначення) в більшості термінів;
в) моносемічність (однозначність) терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності;
г) стилістична нейтральність;

д) відсутність експресії, образності, суб'єктивно-оцінних відтінків.
Терміни поділяються на загальновживані (авангард, ідея, гіпотеза, формула) та вузькоспеціальні, уживані в певній галузі науки (знаменник, дільник, чисельник).

На відміну від загальнолітературної, мова професійного спілкування вимагає однозначності тлумачення основних ключових понять, зафіксованих у термінах. Для будь-якої сфери діяльності це дуже важливо, оскільки неточне вживання того чи іншого слова може мати небажані наслідки. Цього можна легко уникнути, якщо вживати терміни лише в тій формі та значенні, які зафіксовані в словниках останніх видань.

У множині термінів кожної галузі вирізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія — це така підмножина термінів, яка відображає поняття, що утворилися й функціонують у кожній галузі стихійно. На відміну від термінології, терміносистема — це опрацьована фахівцями певної галузі та лінгвістами підмножина термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі.

Від термінів слід відрізняти номенклатурні назви — своєрідні етикетки предметів, явищ, понять. Якщо в основі терміна лежить загальне поняття, то в основі номенклатурної назви — одиничне.

До номенклатури входять серійні марки машин, приладів, верстатів, найменування підприємств, установ, організацій, географічні назви та назви рослин, звірів і под.

У множині термінів кожної галузі вирізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія – це така підмножина термінів, яка відображає поняття, що утворились й функціонують у кожній галузі стихійно. На відміну від термінології, терміносистема – це опрацьована фахівцями певної галузі та лінгвістами підмножина термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі.

Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється з активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується з інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та частин іншомовних або із запозичених складників (фотокамера, фототелеграф, фототелетайп) тощо.
Мовна специфіка сучасного українського терміна ще не стала предметом спеціального наукового дослідження лінгвістів. Вони здебільшого розглядають український термін як особливий знак серед лексем національної мови або використовують його як об’єкт для ілюстрації теоретичних засад загального термінознавства. Тому українські мовознавці особливу увагу звертають на семантику терміна й особливості вияву парадигматичних відношень (синонімних, омонімних, паронімних і родо-видових) в термінній лексиці, а також на пошуки доказової бази, що ілюструє таку фундаментальну властивість терміна, як тенденція до однозначності.

Чимало місця в різноманітних дослідженнях займає етимологія і словотвірна будова термінів, що належать до різноманітних терміносистем, а також історії формування найменувань спеціальних понять.
Тематичні обрії українського термінознавства розширюють недавні монографічні дослідження, де внутрішньомовні чинники розвитку терміносистем пов’язано з теорією мовного планування, детально проаналізовано роль і місце греко-латинських коренів у різноманітних терміносистемах чи розвиток термінології пов’язано з лінгвоцидом української мови в ХХ ст.

Серед власне лінгвістичних проблем, пов’язаних з розбудовою українських термінів, що містять специфічні національномовні риси, на сьогодні можемо виділити принаймні шість:

1) опрацювання критеріїв знеросійщення сучасних терміносистем, у зв’язку з чим вимагає опрацювання проблема росіянізму в українській термінології;
2) виявлення англіцизмів (американізмів) у різних терміносистемах і наукове обґрунтування доцільності їх ужитку;

3) з’ясування ролі й місця інтернаціоналізмів та їх національних відповідників у різних терміносистемах;

4) способи відбору назв опредметнених дій;

5) способи відбору найменувань опредметнених ознак;

6) орфоепічні й орфографічні проблеми.

Названі питання означають тільки перше наближення до комплексу проблем, пов’язаних з національною своєрідністю сучасного українського терміна. Вони тягнуть за собою й інші, наприклад, проблеми практичного термінознавства, насамперед термінографії, а також викладання основ наук у середній школі та різноманітних наукових дисциплін у школі вищій.
Дискусії на термінологічних конференціях кінця ХХ–початку ХХІ століття дають змогу зробити висновок, що принаймні певна частина українських дослідників у своїй науковій галузі під росіянізмами розуміє слова, що містять не притаманні сучасній українській літературній мові корені або афікси (суфікси чи префікси), хоч такі лексеми можуть бути широко розповсюджені в будь-якій терміносистемі. Якщо українські терміни навіть поморфемно перекладені з російської, тобто скальковані за російськими взірцями, але їх морфемний склад не суперечить будові українського слова, такі похідники сучасні носії української наукової мови цілковито сприймають і здебільш не обговорюють.

Чимало термінів утворено шляхом метафоризації — перенесення назви з одного явища або предмета на інший на підставі подібності ознак чи функцій. Такий спосіб спільний для всіх мов. Приміром, поширений у техніці термін сорочка (ізольована порожнина в машинах та апаратах для циркуляції охолоджувальної чи обігрівної речовини) передається в слов’янських мовах так: в українській сорочка, в російській рубашка, в чеській kosile і т. д. Тобто для називання спільного поняття кожна мова знаходить власні лексичні засоби.
Прекрасно, що наші фахівці сьогодні намагаються не перекладати дослівно терміни, а підбирати до них найбільш вдалий національний відповідник.
Мова законодавчих актів і нормативних документів відіграє дуже важливу роль у становленні української мови. Саме від того, як написано нормативні документи, залежить, чи буде український діловий і науковий стиль удосконалюватися й збагачуватися, чи — як часто, на жаль, трапляється — буде засмічуватися. Відомий мовознавець, доктор філологічних наук, професор О.Сербенська запровадила поняття «екологія мови». Використовуючи екологічну термінологію, можна сказати, що сьогодні основними джерелами забруднення мови є, на жаль, саме нормотворці всіх рівнів. Термінологічну або стилістичну помилку в законі чи іншому нормативному акті можна порівняти з залповим скиданням каналізації в річку, з якої беруть питну воду. Тому що таку помилку тиражують у тисячах примірників, вона фактично стає нормою, й «очистити річку» після цього буває дуже складно.

Отже, потрібно, побудувати ефективні «очисні споруди», створивши багаторівневу мовно-термінологічну експертизу законодавчих актів та нормативних документів. Мета такої експертизи — поліпшити якість законодавчої й нормативної бази, забезпечити системність, понятійну узгодженість, однозначне розуміння викладених у документах вимог та положень, використовуючи застандартизовану й усталену термінологію.

Самостійна робота № 4

Тема: Використання синонімії в мові офіційно-ділових документів.

План:

1. Синонімія та її поширене розуміння.

2. Загально мовні та контекстуальні синоніми.

Література:

1. З.Мацюк, Н.Станкевич "Українська мова професійного спілкування" с.143-149

2. Н.Д.Бабич "Практика, стилістика і культура української мови" с.61-62

3. О. Пономарів "Стилістика сучасної української мови с. 55-63

Синонімія – величезне багатство мови, одне з найпотужніших джерел мовної і мовленнєвої образності. Стилістичне використання синонімів дає змогу висловлюватись точно, у багатьох випадках надає сказаному, написанному потрібного емоційного навантаження або потрібної нейтральності, є показником широких стилістичних можливостей мови.

Синонімія – одне з ключових понять стилістики. Синонімія проявляється на різних мовних рівнях: лексичному, синтаксичному, морфологічному тощо.

Лексичні синоніми – слова (зрідка сполучення слів), які тотожні або близькі за своєю семантикою, але відрізняються матеріально, тобто звуковим

складом.

Кілька синонімів, об’єднаних за своїм лексичним значенням в окрему групу, називають синонімічним рядом, або синонімічним гніздом. Щоб правильно віднести лексичну одиницю до того чи іншого синонімічного ряду, потрібно знайти стрижневе слово, яке стилістично найбільш нейтральне, найменш емоційно забарвлене, найуживаніше і в словниках синонімів подається першим: сильний – всесильний, дужий, міцний, потужній, могутній,

могучий, здоровий, двожильний, стожильний, повносилий та ін. Усі синоніми

цього ряду об’єднані спільним основним значенням (той, кого характеризує велика фізична й моральна сила). Водночас кожен із наведених синонімів індивідуально неповторний своїм семантико-стилістичним відтінком, через що

неоднаково виявляє себе в різних стилях мови.

Синонімічні ряди найчастіше формуються словами якоїсь однієї

частини мови.

За такою ознакою, як повна чи часткова лексико-семантична спільність між синонімами одного ряду, прийнято виокремлювати такі групи синонімів: безвідносні (абсолютні), відносні, синтаксичні, контекстуальні, фразеологічні.

Безвідносні (абсолютні) синоніми.Лексично вони однозначні, але різняться стилістично: одні вживаються частіше, інші – рідше, ці синоніми також характерні для різних стилів мови; неоднаковим може бути емоційне забарвлення безвідносних синонімів: інфінітив – неозначена форма дієслова; асиміляція звуків (переважно у вузівському викладанні) – уподібнення звуків (у шкільному використанні); шлях – путь – дорога; експорт – вивіз та ін.

Відносні синоніми. Вони різняться певним смисловим відтінком. У мові їх найбільше: мир, спокій, тиша, згода, злагода.

Синтаксичні синоніми. До них належать семантично близькі синтаксичні конструкції – словосполучення й речення: зошит учня –учнівський зошит, високоросла людина – людина високого зросту; Я непрацюю. – Мені не працюється.

Контекстуальні синоніми. За ними в літературній мові закріпились різні лексичні значення, але в певних текстах ці лексеми набувають іншої семантики – тропеїчної, переносної. Напр.: Пани, ох! Наїхали, будуть землю ділити... – Яку землю? Що ти мелеш? (М. Коцюбинський); Як почне щось наукове плести, то комедія чиста (І. Франко); І що я йому говорила, товкла? (І. Франко), хоча пряме лексичне значення дієслів молоти, плести, товкти не має нічого спільного з дієсловом говорити, і, отже, ці дієслова поза контекстом не можуть вважатись синонімами. Так само не сприймаються як синоніми слова провалитися і не скласти, але в середовищі студентів і учнів вони можуть уживатись як контекстуальні синоніми: провалитися на екзамені – не скласти екзамену.

Фразеологічні синоніми. Вони бувають щонайменше двослівні: плескати язиком, теревені правити, розводити теревені, плести нісенітницю. Такі сполучення слів разом із лексичними синонімами утворюють той самий синонімічний ряд: говорити, мовити, балакати та ін., молоти язиком тощо.

Синонімія як стилістичний засіб не є характерною для офіційно- ділового та наукового стилів і може бути представлена лише абсолютними синонімами (дублетами): порівняй делікт – правопорушення.

В офіційно-діловому стилі необхідно уникати вживання синонімів в одному тексті , що може порушити точність викладу й однозначне розуміння інформації. Наприклад, вживання в одному тексті синонімів угода, домовленість, договір, контракт може бути розтлумачене як інформація про різні документи (чи способи дійти згоди). Повтор одного і того ж слова навіть у невеликому відрізку тексту не є вадою, а засобом досягнення точності і однозначності.

Самостійна робота № 5

Тема: Паронімія як стилістичний засіб.

План:

1. Поняття про пароніми, їх стилістичні можливості.

2. Функції паронімів. Пароніми, як вада тексту.

Література:

1. З.Мацюк, Н.Станкевич "Українська мова професійного спілкування" с.153-159

2. О. Пономарів "Стилістика сучасної української мови с. 51-55

Пароніми – це слова, які мають однаковий корінь, а різнятьсялише суфіксом, кількома літерами в закінченні, префіксом, наявністю чи відсутністю частки -ся (абонент – абонемент, афект – ефект, адрес – адреса, професійний – професіональний, континент – контингент, особистий – особовий).

Паронімічними відношеннями поєднується пар слів, значно рідше – три або більше. За характером смислових зв'язків пароніми поділяються на кілька груп:

1) синонімічні (важкий – тяжкий, привабливий – принадливий);

2) антонімічні (прогрес – регрес, адресат – адресант);

3) що мають семантичну близькість (вирізнятися – відрізнятися, проблема – дилема, витрати – затрати, зумовлювати – обумовлювати).

Явище паронімії – досить велика небезпека. Уникнути її можна лише тоді, коли людина відчуваючи її, перевіряє себе за словником (оснований – той, що базується на чомусь,заснований – створений, розпочатий; дипломант – переможець конкурсу, дипломник – автор дипломної роботи, дипломат – уповноважений колективу чи держави). Досить часто під впливом російської мови плутають значення слів адрес і адреса.

Адрес – це письмове привітання на честь ювілею тощо.

Адреса – напис на конверті, бандеролі, поштовому переказі, місце проживання чи перебування особи або місце знаходження установи. Таким чином, у заявах, договорах та листах слід користуватися словом адреса / … що мешкає за адресою, … надсилайте на адресу/, а в наказах можна вжити слово адрес /з нагоди якогось свята установи, чи ювілею певного працівника/.

В оголошеннях, протоколах бажано уникнути помилки у вживанні слів виборний і виборчий.

Виборний вживається, коли йдеться про виборчу особу. Виборчий – пов'язаний з виборами, з місцем де відбуваються вибори, з правовими нормами виборів /виборча компанія, виборче право, виборчий бюлетень/.

Паронімами є такі слова:

Виключно - винятково

Виключно – лише, тільки (... виключно для членів правління...)

Винятково – дуже, особливо, надзвичайно (це питання має винятково важливе значення).

Громадський – громадянський

Громадський – від "громада"; не державний, не службовий, добровільний (громадські інтереси, громадські організації).

Як і омонімія пароніми використовуються для створення каламбурів, але пароніми тут мають ширші можливості. Приклади: розрахунки (бюджет) і прорахунки (помилка), манери й маневри, факт і фактор, таємничий і утаємничений, індійці й індіанці, особовий (týká se obecně člověka – особовий відділ) – особистий (о. справа – osobní věc).

Самостійна робота № 6

Тема: Пароніми в діловому мовленні.

План:

1. Паронімічні пари.

2. Явище парономазії.

Література:

З.Мацюк, Н.Станкевич "Українська мова професійного спілкування" с.152-158

Приклади паронімічних слів, які використовуються в діловому українському мовленні і неправильне вживання яких може докорінно змінити зміст документа.

1. Банкрот чи банкрут.

У суспільно-політичному лексиконі наших днів досить часто використовують слово банкрут (банкрот) та похідні від нього. Уживані вони не тільки в прямому значенні «комерсант, підприємець, що став неспроможним боржником», а й (навіть частіше) у значенні переносному - стосовно невдалих політиків, розвінчаних ідеологів, скомпрометованих теорій тощо. Різні лексикографічні джерела фіксують ці слова як із звуком у, так і з о в другому складі. Засоби масової інформації України віддають перевагу формам з о, мабуть, під упливом російської мови, де такі форми тепер с єдино можливими: банкрот, обанкротиться, обан-кротившийся і т. д. В українській мові обидві форми досигь довго співіснували, проте в останні десятиліття накреслилася тенденція віддавати перевагу утворенню з у. Чому? Насамперед, певне, тому, що цей варіант ближчий до французького banqueroute, від якого походить українське слово. По-друге, форми з у мають ширшу географію та давнішу традицію вживання в нашій мові. По-третє, саме від банкрут утворилося більше, ніж від банкрот, гніздо слів: банкрутство, банкрутувати, збанкрушитися, збанкрутілий, збанкрутований і под. Напр.: «Низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську сировину роблять колективні підприємства банкрутами» (газета); «Гра за такими правилами приведе країну до банкрутства в будь-якому випадку» (газета); «Ідеї ваші не мають грунту в Галичині. Ось причина того, що всі ваші видання банкрутують» (П. Колесник).