Суспільна стабільність та безпека, їх соціальна цінність

Тема 5. Соціум (суспільство людей).

Мета заняття:визначити закономірності історичного розвитку; сприяти формуванню вмінь розрізняти види соціальної стратифікації; розвивати вміння комплексного пошуку, систематизації соціальної інформації з теми; формування вміння аналізувати, робити висновки; формувати критичне ставлення до соціальної нерівності.

План:

1. Поняття соціуму.

2. Види спільнот.

3. Соціальна стратифікація.

4. Суспільна стабільність та безпека, їх соціальна цінність.

А) Суспільна цінність стабільності та безпеки;

Б) Соціальні небезпеки та їх характеристики.

Література:

1. Вілков В. Ю., Ніколаєвський В. М., Омельченко В. В., Салтовський О. І. Людина і світ: навч. Посібник. – Х., 2001.

2. Губерський Л. В., Кремень В. Г., Приятельчук А. О. та ін.. Людина і світ: підручник. – К., 2000.

3. Кон И. Социология личности. М., 1967.

Поняття соціуму.

Прагнучи пізнати суспільне життя людей, соціальна філософія стикається з багатьма труднощами, перша з яких – багатозначність терміна «суспільство».

Існує чимало визначень терміна, який нас цікавить. У сучасній лексиці товариствами (суспільствами) можуть називати і національно-державні утворення, які існують на політичній карті світу, і добровільні об'єднання людей за професіями та інтересами. Про суспільство кажуть, коли мають на увазі суспільне оточення людини, коло його спілкування. Раніше суспільством російські селяни називали сільську громаду, а аристократи – «бомонд», вищі соціальні верстви.

Соціум – велика, стійка соціальна спільнота, яка характеризується єдністю умов життєдіяльності людей в якихось певних відносинах.

Суспільство (соціум)можна визначити як сукупність усіх формі способів взаємодії та об'єднання людей. У такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями – між природою й суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю.

Соціальна спільнота – відносно стійка сукупність людей, що відрізняється більш-менш однаковими ознаками, умовами і способом життя, масової свідомості, спільністю соціальних норм, ціннісних систем і інтересів.

Спільноти не створюють свідомо, вони складаються під впливом об'єктивного ходу суспільного розвитку, спільного характеру людської діяльності.

Під соціальною групою розуміють сукупність людей, що мають загальні соціальні ознаки і виконують громадсько необхідну функцію у спільній структурі суспільного розподілу праці та діяльності.

Класифікація груп:

• За чисельність: великі (етнічні, релігійні); малі (до 30 осіб).
• За характером взаємин: первинні (сім'я, клас, студентська група); вторинні (трудовий колектив).
• За способом організації та регулювання взаємодії: формальні (юридично оформлені); неформальні.

Умовні групи – довільні об'єднання людей за будь-якою спільною ознакою.

Реальні групи – такі об'єднання людей, у яких має місце єдність діяльності, умов, обставин, ознак і в яких люди усвідомлюють свою належність до цієї групи.

Ознаки:

1. Пол.

2. Дохід.

3. Національність.

4. Вік.

5. Спорідненість і шлюб.

6. Професія.

7. Місце проживання.

За типом ідентифікації:

А) групи членства;

Б) референтні групи (індивід може не входити до такої групи, але він звіряє свій статус і поведінку з чим еталоном);

В) аут групи (групи, які індивід вважає чужими).

Квазігрупа – слабко організоване, нестійке, короткочасне об'єднання людей випадкового складу (натовп, публіка в театрі).

Статусні групи – виникають на основі соціальної нерівності і відіграють важливу роль під час визначення соціального стану, статусу особистості.

Номінальні групи – їх виділяють для статистичного обліку населення:

А) пасажири приміських потягів, автобусів;

Б) перебувають на обліку в міліції;

В) бездітні, багатодітні, малодітні;

Г) які мають постійну або тимчасову прописку.

Агрегатні групи – сукупності людей, виділені на основі поведінкових ознак (аудиторія, публіка). «Агрегат» - випадкове скупчення людей.

Види спільнот.

1. Етнічні, територіальні, релігійні.

2. Стійкі (етнічні, територіальні).

3. Нестійкі (масові рухи, аудиторія, натовп).

4. Особливою спільнотою (самостійною одиницею) є територіальна спільнота (ТО) – сукупність людей, що живуть на одній господарсько освоєній території.

У кожному суспільстві існує соціальна нерівність. Соціальні нерівності бувають: статева, вікова, національно-етнічна, релігійна, політична, економічна, культурна, освітня).

Передумови соціальної нерівності:

А) нерівність здібностей і можливостей;

Б) обмеженість ресурсів суспільства.

Соціальна нерівність – система відносин у суспільстві, яку характеризує нерівномірний розподіл дефіцитних ресурсів (грошей, влади, освіти і престижу) між різними стратами, або верствами населення.

Соціальна нерівність є причиною і наслідком соціального розшарування (соціальної стратифікації).

Соціальна стратифікація.

На сьогодні численну групу людей, що перебуває в певній позиції, називають стратою (прошарок), а сукупність розташованих у вертикальному порядку соціальних верств – соціальною стратифікацією. Термін «стратифікація» узятий с геології, де він означає розташування пластів Землі по вертикалі. За основу взяли драбину доходів: бідняки посідають нижчу сходинку, заможні групи населення – середню, а багаті – верхню.

Стратифікація (лат. Stratum – шар, пласт і facere – робити) – процес і результат диференціації суспільства на різні соціальні прошарки, що відрізняються за своїм суспільним статусом.

Страта– сукупність сімей та індивідів, що мають певний соціальний рівень за доходами, добробутом, владою або престижем.

Основні категорії соціальної стратифікації

Соціальний прошарок – великі групи, члени яких не можуть бути пов'язані ні міжособистісними, ні формальними груповими відносинами, не можуть ідентифікувати своє групове членство і пов'язані з іншими членами таких спільнотна основі близькості інтересів, специфічних культурних зразків, мотивів і установок, способу життя і стандарту споживання.

Соціальний прошарок – соціальна спільнота, яку виділяють за однією або декількома ознаками диференціації суспільства - доходами, престижем, рівнем освіти, культури і т.ін.

Соціальний прошарок – це безліч людей, які в даному суспільстві перебувають в однаковій ситуації.

Соціальний клас – численна соціальна група людей, які володіють або не володіють засобами виробництва, що посідають певне місце в системі суспільного розподілу праці і мають специфічний спосіб отримання доходу.

Історичні типи соціальної стратифікації

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним — залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має неоднакові форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що майже виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов’язана з індуїзмом і вченням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві європейському феодалізму. До найвищого стану належали аристократи й вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства — головний об’єкт соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності.

В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класотворних ознак: місце в системі суспільного виробництва, ставлення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри прибутків тощо.

Суспільна стабільність та безпека, їх соціальна цінність.

А) Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруження – це коло питань, на яких значною мірою зосереджена увага політологів. Якщо на Заході їх активно обговорювали і вони лягли в основу відповідних політичних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративна система і тоталітарні режими, ці проблеми замовчувались взагалі.

Стабільність – характеристика стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин.

Незалежно від існуючого режиму важливою функцією політичного керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан (лат. Stabilis – постійність) суспільства без втрати здатності до динамічності, адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.

Соціальна стабільність - стійкий стан соціальної системи, що дозволяє їй ефективно функціонувати і розвиватися в умовах зовнішніх і внутрішніх дій, зберігаючи свою структуру і основні якісні параметри. Механізмами, що забезпечують соціальну стабільність є соціальні інститути держави і цивільного суспільства.

Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене структуризацією суспільства – горизонтальною і вертикальною, його диференціацією – утворенням відповідних спільнот, соціальних груп і верств з властивими їм інтересами, відображенням цих інтересів різними політичними організаціями. Йдеться по суті про інтеграцію людей для досягнення певних цілей, розв'язання тих або інших завдань на основі поділу праці і обов'язків, а отже, і відповідної ієрархічної структури суспільства, окремих груп та індивідів на ґрунті спільних. Згідно з концепцією «соціальної інтеграції», в основі стабільності лежить інтеграція суспільства. Мається на увазі стан зв’язаності окремих диференційованих частин суспільства в ціле, а також процеси, які ведуть до цього.

Політична стабільність – одна зі сторін соціальної стабільності, її можна визначити як такий стан співвідношення політичних груп і соціальних сил, за яких жодна з них не може істотно змінити політичну систему на свою користь, тобто забезпечується її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільнот, соціальних груп і політичних інститутів як суб'єктів владних владних відносин.

Характер політичної стабільності визначає суспільна система та її політичний режим.

Б) Соціальні небезпеки – це дії одних класів, груп, шарів,особистостей, спрямовані (навмисно чи несвідомо) на знищення інших, а також позбавлення їх життєво важливих умов і об'єктів, заподіяння шкоди, що призводить до фізичної і духовної деградації, руйнування особистості, етносу, суспільства, держави.

Умовно соціальні небезпеки можна звести у три групи:

1) Походять з інших сфер суспільного життя – політики, економіки, військово-оборонних справ тощо;

2) Випливають із соціальної сфери для економіки, політики, військової та екологічної безпеки та ін..;

3) Закріплені в соціальній сфері.

Найбільш руйнівні небезпеки для соціальної сфери йдуть у першу чергу від політики і економіки. Друга група соціальних небезпек пов'язана з антагонізацією (Антагонізм — тип суперечності, де тенденції, сторони, що стикаються, мають діаметрально протилежний характер, який поглиблюється в міру свого розвитку і переростає у конфлікт. Боротьба між антагоністичними протилежностями відбувається у гострих формах і майже завжди завершується знищенням однієї з них. Повне розв'язання антагонізму досягається лише в результаті ліквідації тієї основи, що його породила.), затвердженням недосконалої соціальної структури і відносин.

Цілями соціальної безпеки є:

- Забезпечення міцного громадянського мир, що ґрунтується на справедливості, свободі, рівності…;

- Збереження і розвиток соціуму;

- Формування і здійснення соціально орієнтованої політики модернізації суспільства, покликаної відновити і забезпечити в майбутньому сталий соціально-економічний розвиток країни в ім'я загального блага народу і кожної особистості;

- Сприяння з боку держави поліпшенню глобальної соціальної обстановки.

Приклади соціальних небезпек: алкоголізм, військові дії, тероризм і т.ін.

Запитання для самоперевірки:

1. Що таке соціальна стратифікація?

2. Чи треба позбавлятися нерівності?

3. В чому полягає суспільна стабільність?

4. Які є соціальні небезпеки і які цілі соціальної безпеки вам відомі?

Існують дев’ять основних типів стратифікаційних систем, які можуть бути використані для опису будь-якого соціального організму.

В основу першого типу фізико-генетичної стратифікаційної системи покладено диференціацію соціальних груп за «природними» соціально-демографічними ознаками. Тут ставлення до людини або групи визначається статтю, віком, наявністю певних фізичних якостей, сили, краси, спритності. Відповідно, слабші, з певними фізичними вадами, вважаються збитковими й посідають принижене суспільне становище. У цьому разі нерівність затверджується існуванням загрози фізичного насильства або його фактичним застосуванням, а потім закріпляються у звичаях і ритуалах.

Другий тип кастової системи. В її основі лежать етнічні відмінності, які, у свою чергу, закріплюються релігійним порядком і релігійними ритуалами. Кожна каста являє собою замкнену, наскільки це можливо, ендогамну групу, якій відводиться суворо певне місце в суспільній ієрархії. Воно є результатом відокремлення функцій кожної касти в системі розподілу праці. Існує чіткий перелік занять, якими можуть займатися її члени: жрецькі, військові, хліборобські. У зв’язку з тим, що становище в кастовій системі передається в спадщину, можливості соціальної мобільності обмежені. І чим вираженіша кастовість, тим закритішим виявляється дане суспільство.

Третій тип представлений станово-корпоративною стратифікаційною системою, де групи розрізнюються формальними (юридичними) правами, які, у свою чергу, жорстко пов’язані з обов’язками й перебувають від них у прямій залежності. Останні мають на увазі зобов’язання перед державою або корпорацією, закріплені формальним (законодавчим) порядком. Одні стани зобов’язані нести ратну або чиновну службу, інші — «тягло» у вигляді податків або трудових повинностей. Важливо й те, що належність до стану часто передається у спадщину, сприяючи закритості системи.

Деяка схожість зі становою системою спостерігається в четвертому типі етакратичної системи. Диференціація між групами тут будується насамперед за їхнім становищем у владно-державних ієрархіях (політичних, військових, господарських), а також за тими привілеями, які ці групи здатні витягувати зі своїх владних позицій. Ступінь матеріального благополуччя, стиль життя соціальних груп, як і престиж, що відчувається ними, пов’язані з формальними рангами, які ці групи посідають у відповідних владних ієрархіях.

П’ятий тип — соціально-професійна система, в якій групи діляться за змістом та умовами праці. Особливу роль виконують кваліфікаційні вимоги, що висуваються до певної професійної ролі володіння відповідним досвідом, уміннями й навичками. Наступність ієрархічних порядків у цій системі здійснюється за допомогою кваліфікаційних сертифікатів, які підтримуються силою держави або якоїсь іншої досить могутньої корпорації (професійного цеху). Самі сертифікати у спадщину не передаються, хоча історія й дає приклади відступів від цієї норми.

Шостий тип — класова система. У найтрадиційнішому соціально економічному трактуванні класи — це соціальні групи однорідних у політичному і правовому аспектах громадян. Відмінності між групами спостерігаються передусім у характері й розмірах власності на засоби виробництва, у рівні прибутків, що отримуються, та особистого матеріального добробуту. На відміну від багатьох попередніх типів, належність до класів буржуа, пролетарів, самостійних фермерів та ін. не регламентується владою, не встановлюється законодавчо й не передається в спадщину (передаються майно й капітал, але не сам статус). У чистому вигляді класова система взагалі не містить ніяких внутрішніх формальних перетинів (економічне досягнення успіху, нагромадження власності автоматично переводить вас у вищу групу).

Сьому стратифікаційну систему ми назвали культурно-символічною. У ній диференціація виникає з відмінностей доступу до соціально значущої інформації, нерівних можливостей її фільтрувати та інтерпретувати, здібностей бути носієм сакрального знання (містичного або наукового). У старовину ця роль відводилася жерцям, магам і шаманам, у середньовіччі — служителям Церкви, а в Новий час — ученим, технократам і партійним ідеологам. Вище становище в цій системі посідають ті, хто має відповідні можливості для маніпулювання свідомістю й діями інших членів суспільства, хто переконливіше за інших може довести свої права на істинне розуміння, володіє кращим символічним капіталом.

Восьмий тип правомірно назвати культурно-нормативною системою. У ній диференціація побудована на відмінностях поваги і престижу, що виникають із порівняння способу життя і норм поведінки, яких дотримуються дана людина або група. Ставлення до фізичної та розумової праці, споживчі смаки і звички, манери спілкування й етикет, особлива мова (професійна термінологія, місцевий діалект, карний жаргон) — усе це лягає в основу соціального розподілу.

Нарешті, дев’ятий тип: соціально-територіальна система, що формується внаслідок нерівного розподілу ресурсів між регіонами. Відмінності в доступі до робочих місць і житла, якісних продуктів і послуг, користування освітніми й культурними установами закріплюються адміністративними бар’єрами у вигляді паспортного режиму і прописки, державних кордонів, які лімітують мобільність людей і потоки товарів. Згладжуванню нерівності перешкоджають і такі економічні причини, як нерозвиненість ринку житла, висока ціна транспортних послуг і т. ін.

Названі стратифікаційні системи — це «ідеальні типи» і не більше. Будь-яке реальне суспільство відмітне своєрідними зміщенням, комбінацією. І безглуздо зводити справу до якоїсь однієї системи.