Національне відродження 18-20 ст

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики. наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. Історія Русів — це перша своєрідна політична історія України. Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів. Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського було фактично започатковано українську етнографію. На початку XIX ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства — друкована граматика української мови — «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко та інші, повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У середині 40-х років XIX ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап. 1846 р. у Києві заснована українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ. Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення. Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. У 30-х роках XIX ст. «народними будителями» на Зах. Укр. виступили Маркіян Шашкевич (1811—1843) та його товариші Яків Головацький (1814—1888) та Іван Вагилевич (1811 — 1866) утворили знамениту «Руську трійцю», яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що, на думку її членів, відкривало би селянству доступ до знань, полегшувало б їх долю. Під впливом революції 1848 р. у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, котра взяла на себе роль представника інтересів українців Галичини перед центральним урядом. З кінця 70-х років провідну роль у розвитку політичної думки починають відігравати західноукраїнські землі. Цьому сприяли ідейні шукання молодої інтелігенції – І.Франка, М.Павлика, О.Терлецького та інших, співпраця з ними М.Драгоманова, погляди якого знайшли тут значно більше прихильників, ніж на Сході України, та й самі обставини життя в Австро-Угорщині, де у 60-х роках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію. На Східній Україні активізація національного політичного руху припадає на 90-ті рр. ХІХ ст. Молодь створює підпільні гуртки в гімназіях та громади в університетах. У 1900 р. гурток студентів Харкова, очолюваний Д.Антоновичем, засновує Революційну українську партію, яка порвала з культурництвом попередніх поколінь української інтелігенції і звернулася до політичної боротьби. У 70—90-х роках XIX ст. унаслідок переслідувань царизмом українофілів-громадівців у Наддніпрянській Україні центром національно-визвольного руху стають західноукраїнські землі. У 1873 р. з ініціативи наддніпрянців М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пальчикова та за активної участі галицьких народовців у Львові було утворено літературно-наукове товариство ім. Тараса Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) і стало фактично першою новітньою всеукраїнською академією наук.

18. Скасування кріпацтва та демократичні реформи в Україні в 19 ст.Поразка в Кримській війні підштовхнула уряд до реформування внутрішнього устрою країни. Але головними причинами реформи стали нездатність кріпаків низькою продуктивною працею вдовольнити потреби власних і поміщицьких господарств, зубожіння значної частини поміщиків і маси кріпосних селян, наростання антикріпосницького руху селянства, стихійне зменшення кількості кріпаків, помітне відставання Росії у військовій справі від передових європейських держав, наростаюча критика царизму з боку прогресивних кіл суспільства за відстоювання кріпосницьких порядків, осуд європейською громадськістю станового устрою Російської імперії тощо. З початку 1857 р. їх підготовкою займався Таємний комітет, з 1858 р. перейменований на Головний комітет у селянських справах. Основні положення про скасування кріпосного права викладались у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. і “Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності”. Даючи кріпакам волю, законодавство залишало землю у власності колишніх кріпосників. Селянам надавалося право користування садибами й польовим наділом, за що вони мали відбувати панщину або сплачувати грошовий чинш. Законодавчі документи передбачали значне розширення особистих прав звільнених з кріпацтва селян, їм надавалося право володіти нерухомістю, займатися промислами, торгівлею й підрядами, створювати промислові підприємства. При проведенні селянської реформи мали враховуватися насамперед інтереси поміщиків і тільки в окремих випадках – селян. Після реформи 1861 р. відбувався перехід від станового (дворянського) до безстанового (буржуазного) землеволодіння. Земля перетворювалась на предмет купівлі-продажу. Розвиток капіталістичних відносин щодалі глибше втягував селянські господарства в товарно-грошові відносини. Становлення на селі буржуазних відносин супроводжувалося загостренням стосунків селян з поміщиками і владою. Чи не наймасовішими були їхні відмови вносити викупні платежі. Досить поширеними були виступи селян проти несправедливого розмежування угідь. Скасування кріпацтва супроводжувалося цілим рядом реформ, які мали пристосувати внутрішнє життя країни до нових умов. У 1864 р. уряд здійснив земську реформу, що запроваджувала місцеве самоуправління на більшості земель Російської імперії. Земське законодавство передбачало перевагу в земських установах представників заможних кіл населення й насамперед дворян-поміщиків. До компетенції земств передавались організація медичної допомоги населенню, будівництво і фінансова підтримка початкових шкіл, утримання місцевих доріг, налагодження регулярного поштового зв’язку, розподіл державних грошових надходжень, збирання й опрацювання статистичних матеріалів. Судова реформа 1864 р. ліквідувала становий характер судів, закритість судових засідань і залежність суддів від адміністрації. Судочинство перетворилося на незалежну сферу управлінської системи. Суд засідав відкрито за участю присяжних засідателів. З’явилися посади адвокатів. У кожній губернії утворювався окружний суд. Серйозного реформування зазнала народна освіта. “Положення про народні училища” 1864 р. запроваджувало єдину систему початкової освіти. До неї належали нижчі школи всіх відомств з підпорядкуванням їх Міністерству народної освіти. Лише духовні заклади підпорядковувалися сенатові. В народних училищах могли навчатися діти представників усіх станів. Серйозні зміни відбулися в середній школі. Згідно зі статутом від 19 листопада 1864 р. встановлювалося два типи гімназій: класична (з викладанням латинської і грецької мов) та реальна (без давніх мов і з переважанням природничих і точних наук). Обидві мали семирічний термін навчання. Одночасно з лібералізацією освіти уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За новим цензурним законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ. Була удосконалена система міського управління. Згідно з законом від 16 червня 1870 р. у містах створювалися міські думи з числа обраних від міщан гласних. Виконавчим органом дум були міські управи. Військова реформа 1864 р. запроваджувала поділ території країни на військові округи. На українських землях створювалися Київський, Одеський і Харківський округи. В кожній губернії та повіті запроваджувалися відповідні військові управління. Фінансова реформа (1860-64) Створено єдиний державний банк і впорядкована податкова система. Це сприяло розвитку промисловості і торгівлі.