Масові політичні репресії 20-30-х років ХХ ст. в Україні.

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь – яку опозицію сталінському режиму, будь – які прояви інакомислення. Органи ДПУ – НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.

Початок масового вишуковування „класових ворогів" – „ворогів народу" поклав сфабрикований ДПУ "шахтинський процес" 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі – 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні.

Перша – 1929–1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)" , ліквідація УАПЦ.

Друга – 1932–1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).

Третя – 1936–1938 рр.: так званий „великий терор", в центрі якого були репресії проти військових.У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення України". У 1930 р. відбувся процес над 45 „керівниками" СВУ. Серед них – академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого „Українського національного центру", за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки – геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр „Березіль" – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого „Українського центру білогвардійців-терористів" було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир'єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів). Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники.

Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу". Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.

Політичне та соціально-економічне становище західноукраїнських земель у 20-30-х роках

Ст.

Політична сфера

- відсутність органів самоврядування;

– заборона українським представникам обіймати адміністративні посади в державі, керівні посади в армії;

– обмеження політичних прав українців.

Економічна сфера

- колоніальний характер економіки;

– панівне становище іноземного капіталу;

– переважання аграрного сектора;

– екстенсивний характер сільського господарства;

– малоземелля та безземелля селян;

– міграція та еміграція населення як результат безземелля та безробіття;

– розвиток кооперативного руху.

Екстенсивний розвиток – розвиток економіки, який характеризується збільшенням кількості продукції, що випускається, за рахунок збільшення витрат людської праці, сировини та матеріалів.

Національне життя

- асиміляція українського населення;

– обмеження у сфері освіти та культури;

– національне гноблення українського населення.

Асиміляція – добровільний або вимушений процес розчинення (втрати) мови, традицій раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу. Засіб досягнення етнічної однорідності.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ

- Перебування у складі Польщі Східної Галичини, Західної Волині, Західного Полісся, Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини.

- Поділ польських земель на корінні польські землі («А») та окраїнні – переважно українські й білоруські землі («Б»); перші – отримували дешеві кредити і державну підтримку, другі — використовувалися як ринок збуту, джерело дешевої сировини та робочої сили й надавалися польським осадникам – колоністам.

Осадники – назва польських колоністів на західноукраїнських землях, що були під польською окупацією у 1919 – 1939 рр.

- Політика полонізації (зокрема зміна назви Східної Галичини на Малопольщу, закриття українських шкіл, квота на вступ українців до Львівського університету та інших вищих навчальних закладів). Протягом 1921 – 1925 рр. у Львові діяв Таємний український університет – український нелегальний вищий навчальний заклад, що діяв в умовах польської окупації.

- Політика «пацифікації»

Пацифікація («умиротворення українського народу») – офіційна назва масових репресій польської влади щодо українського населення Галичини, проведених урядом Польщі восени 1930 р. як реакція на дії українських терористів ОУН.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РУМУНІЇ

- Перебування у складі Румунії Північної Буковини, Ізмаїльського, Акерманського, Хотинського повітів Бессарабії, а також українського населення румунського повіту Мармарош.

- Найгірше становище українських земель.

- Переселення румунських колоністів на землі Північної Буковини.

61.

- Запровадження воєнного стану на окупованих українських територіях (1918—1928 рр.).

- Політика румунізації.

- Закриття українських шкіл, ліквідація української кафедри в Чернівецькому університеті, заборона на ввезення українських книжок тощо.

- Переслідування Української церкви.

- Антирумунські повстання українців (Хотинське 1919 р., Татарбунарське 1924 р.).

- Відсутність умов для легальної політичної діяльності.

- Діяльність (із 1918 р.) Комуністичної партії Буковини, лідерами якої були С. Канюк, В. Гаврилюк (нелегальна діяльність, злиття з Комуністичною партією Румунії у 1926 р.).

- Діяльність із 1927 р. єдиної легальної партії Українська національна партія (УНП) на чолі з В. Залозецьким (шукали компроміс із урядом Румунії, здобули декілька місць у румунському парламенті).

- Виділення з УНП радикального крила на чолі з О. Зибачинським (нелегальна діяльність конспіративних груп за зразком оунівських).

- 1938 р. – установлення в Румунії військової диктатури, заборона всіх політичних партій.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

- Перебування у складі Чехословаччини Закарпаття.

- Найкраще становище українських земель.

Більш сприятливі, ніж в інших державах, умови для економічного розвитку, хоча капіталовкладення недостатні.

- Намагання чеської влади вирішити проблеми в аграрному секторі шляхом передачі селянам окремих земель угорських поміщиків.

- Заснування українських шкіл, гімназій.

- Діяльність «Просвіт».

- Створення українських театральних осередків, хорів тощо.

- Невиконання чеським урядом зобов’язання надати автономні права українцям.

- Відсутність суто українських політичних партій.

Проголошення Карпатської України

30 вересня 1938 р. – Мюнхенська змова Німеччини з іншими європейськими державами (Франції, Великобританії), яка поклала початок розчленуванню Чехословаччини. Чехословаччина перестає існувати як незалежна держава.

11 жовтня 1938 р. – надання автономії Підкарпатській Русі (офіційна назва Закарпаття). Голова автономного уряду – А. Волошин.

2 листопада 1938 р. – Віденський арбітраж, за рішенням якого частина території Закарпаття передавалася Угорщині. Український уряд переїхав до Хусту.

30 грудня 1938 р. – зміна назви «Підкарпатська Русь» на «Карпатська Україна». Проведення низки реформ (українізація адміністративної влади та освіти, початок створення збройних сил – «Карпатської Січі», вибори до Сейму тощо).

14 березня 1939 р. – початок окупації Закарпаття угорськими військами.

15 березня 1939 р. – проголошення незалежності Карпатської України, обрання президентом А. Волошина (столиця – Хуст, прапор – синьо-жовтий, армія – Карпатська Січ).

Кінець березня 1939 р. – остаточна окупація те­риторії Закарпаття угорськими військами.

Таким чином, у 1939 р. українські землі були у складі таких трьох держав: Східна Галичина у складі Польщі, Північна Буковина у складі Румунії та Закарпаття у складі Угорщини.