Етнографічне районування України

У зв'язку з процесом історичного формування народу і його етнічної території, залежно від природних умов, характеру і способу господарських занять населення, в різних регіонах розселення народу формуються певні особливості побуту і традиційної культури. Спільність і однотипність таких локальних особливостей є основою для визначення історико-етнографічних районів розселення народу і його етнографічних груп.

Внутрішнє етнографічне районування і культурно-побутові особливості населення таких районів є властивими для кожного народу. Так, у німців вирізняються нижньосаксонці, шваби, баварці; у французів — бретонці, нормандці, провансальці; в італійців — флорентійці, сіцілійці, генуезці; у поляків — мазури, підгаляни, краков'яки, кашуби та ін. Численні етографічні групи характерні для російського народу. Їх ділять на три великі підрозділи: північно-, середньо- і південноросійські.

Походження етнографічних груп народу різне. Нерідко вони — нащадки колишніх племен, що злилися в єдиний етнос, зберігши певні особливості побуту і традиційної матеріальної та духовної культури, мови тощо. Локальні особливості побуту, господарського і культурного устрою окремих частин народу складалися залежно від природ­но-географічних умов, культурно-побутових зв'язків з ін­шими народами, переселень, міграційних процесів тощо. У процесі розвитку поступово втрачалися регіональні етнографічні особливості народу. Тому етнографічна група не є стійкою формою спільності, її члени навіть не завжди усвідомлюють себе чимось своєрідним. Такі спільноти визначаються здебільшого шляхом етнографічних дослі­джень на основі регіональних особливостей традицій­но-побутової культури.

У зв'язку з цим поняття «етнографічна група», що означає складову частину народу, не можна ототожнювати з по­няттям «етнічна група», що означає частку якогось іншого народу, яка проживає на не своїй етнічній території, себто національну меншину. Так, в Україні етнічними групами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці та ін., а етнографіч­ними — гуцули, бойки, лемки, поліщуки тощо. Питання історико-етнографічного районування України розроблене на сьогодні лише в дуже загальних ри­сах — головно через недостатнє етнографічне вивчення багатьох її регіонів і місцевостей. На основі наявних етнографічних матеріалів і даних інших українознавчих дисциплін, зокрема мовознавства (діалектології), історії, фольклористики, географії, запропоновано визначення передусім трьох просторово обширних регіонів України: Центрально-східного (точніше, Південно-східного), Північ­ного (поліського) і Західного (Південно-західного), які, в свою чергу, поділяються на певні етнографічні райони і підрайони. Це районування поки що може бути запропоно­ване лише як певна робоча схема, яка потребує удосконалення і уточнення.

Центрально-східний (Південно-східний) регіон охоплює велику територію Центральної і Південно-східної України. У його складі вирізняються три райони: Середнє По­дніпров'я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, і Пів­денна степова Україна.

До Середнього Подніпров'я належить більша частина Київської, Черкаська, південна частина Чернігівсь­кої та Полтавської, південно-східна частина Житомирської, південно-західна частина Сумської, східна частина Вінниць­кої, північна частина Кіровоградської, північно-західна частина Дніпропетровської областей. Це один з найдавніше і найгустіше заселених районів України, осереддя найбільш інтенсивного формування давньорусько-української народ­ності й української нації.

Традиційна культура населення цього району зберегла багато архаїчних рис, що своїми витоками сягають культури предків корінних жителів цього краю — по­лян — найбільш розвиненого (згідно з літописною ха­рактеристикою) східнослов'янського племені. Особливо це стосується традиційних для даного регіону основних галузей господарства — хліборобства і скотарства. До XIX — початку XX ст. тут збереглися давні традиції планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати; в одязі — багато вишита уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска, тканий пояс, свитка та ін. Цей район відзначається помітним розмаїттям місцевих варіантів традиційної куль­тури. Вирізняються, зокрема, Правобережжя і Лівобережжя. Деякі дослідники виділяють локальні етнографічні групи полтавців і переяславців.

Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України — теперішні Харківську область, південно-східні райони Сумщини, північно-східні — Дніпропет­ровщини, східні — Полтавщини, північні — Донецької і Луганської областей. До нього етнографічно дотичні суміжні західні райони Білгородської та Воронезької областей Росії.

Назва цього історико-етнографічного району виникла в період його інтенсивного заселення (XVII — XVIII ст.). Вихідці з Лівобережної і Правобережної України та з Росії, а також численні втікачі від утисків феодально-кріпосного ладу користувалися тут якийсь час різними пільгами («свободами»), поселялися «на слободах», засновували поселення — «слободи».

З часів монголо-татарської навали ця територія зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. вона заселялася переважно козаками і селянами з інших районів України. У XVII ст. тут виникли як військові опорні пункти міста Харків, Охтирка, Суми, Чугуїв, з місцевого населення і українських переселенців було створено козацькі слобідські полки. Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема зі суміжної Полтавщини та інших районів середнього Подніпров'я, для народної культури Слобожанщини, а саме будівництва, одягу, фольклору, було властивим поєднання рис козаць­ко-степової України з багатьма побутово-культурними привнесеннями з різних місць переселення. Позначився і вплив заселення Слобідської України російськими «служи­вими людьми», а згодом і переселення російських селян. Значно посилився приплив російського населення на Слобо­жанщину в період обмеження, а в 1765 р. і ліквідації царським урядом козацького самоврядування, закріпачення українських селян і козаків, а також у зв'язку з іншими антиукраїнськими проявами імперської політики царизму.

Слобожанщина з етнографічного боку є своєрідною перехід­ною зоною між Середнім Подніпров'ям, особливо Лівобе­режним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним районом України. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання кочовиків, територія теперішніх Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південних районів Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей.

З середньовіччя ця територія відома як «Дике поле» — так вона названа і на карті України Гійома Боплана (середина XVII ст.). Головною опорою процесу української колонізації «Дикого поля» з XV—XVI ст. було козацтво. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими завойовниками не припинялося просування українців у південні степи. Численні втікачі від феодально-панщинного гніту і переселенці-«уходники», які шукали волі й кращої долі, вперто обороняли свої степові займанщини і розширяли опановану територію. Запорізькі землі сягали гирла Дніпра і прос­тягалися обабіч його пониззя, від річки Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Росії здобути доступ до Чорного моря. Але це спрацювало і проти інтересів українського народу. Здійснюючи свою імперську політику, царизм усілякими засобами намагався обмежити українське заселення Причор­номор'я, особливо після скасування Гетьманщини і ліквідації Запорізької Січі.

З огляду цих історичних обставин, природних умов і напливу поселенців склався і своєрідний етнографічний характер Півдня України. У господарській діяльності визначальними були типові риси степового хліборобства і відгінного скотарства. Певні особливості мали степове народне будівництво, різні ремесла і промисли. Істотно позначилися етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського населен­ня з поселенцями інших національностей, зокрема росіян, білорусів, болгар, сербів, греків, молдован та ін. Вони виявлялись у поєднанні різнонаціональних елементів в одязі, будівництві житла тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зростання робітничого класу також великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, передусім спричинюючи витіснення її національних складо­вих міськими елементами.

Загалом у другій половиш XIX — на початку XX ст. південноукраїнський етнографічний масив відзначався реаліями традиційно-побутової культури порівняно пізнього часу. Локалізація її певних місцевих особливостей дає підставу виділити тут п'ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, а також Буджак і Таврію.

Традиційно-побутова культура Півдня України ще біль­шою мірою, ніж на Слобожанщині, позначена зловісним тавром імперської русифікаторської експансії царизму та її новітніх, ще агресивніших послідовників післяреволюцій­ного часу.

Українське Полісся— етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається через увесь північний край України і разом з суміжним білоруським, брянським у Росії та люблінським у Польщі Поліссям творить одну зі своєрідних географічних та історико-етнографічних територій слов'янського світу.

Назва «Полісся» — похідна від слова ліс і означає лісисту місцевість, біля лісу. Небезпідставно звернуто увагу на близькі за звучанням слова в литовській і латинській мовах: «Pala», «Pelesa», «Pelysa», що означають характерний для Полісся болотяний ландшафт, багнистий ліс. З цієї причини побутує думка про балтсько-слов'янську спільність кореня слова «Полісся». Ця назва зустрічається вже в працях давньогрецького історика Геродота, значиться вона в Галицько-Волинському літописі під 1274 p., а також в інших середньовічних і пізніших джерелах.

Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю і займає північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. У західній частині до нього історично і згідно з лінгвістично-етнографічними даними належать південна смуга Брестської області (тепер входить до складу Білорусі) і східна частина Підляшшя (Польща). Південна етнографічна межа українсь­кого Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі на схід, північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі — Ніжин, по ріці Сейм до сучасного кордону України з Росією.

Залежно від розташування щодо Дніпра українське Полісся поділяється на Правобережне і Лівобережне, а також відповідно на Західне і Східне. Західне називають ще Прип'ятським, а Східне — Наддеснянським. Побутує і визначення окремих частин Полісся стосовно сучасного адміністративного районування: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське.

Загальновизнаною в науці характерною прикметою етно­графії цього регіону є значна збереженість у побуті й культурі його населення архаїчних явищ і рис. Вони виявляють етногенетичне східнослов'янське коріння укра­їнських поліщуків, а також їх етнокультурну спільність з усім українським народом.

Народні культурні традиції у різних частинах території українського Полісся відзначаються місцевою своєрідністю, що походить, мабуть, з часу розселення тут давніх племен (волинян, древлян, дреговичів та ін.), приналежності після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого князівства Литовського, Польщі, Росії), а також зумовлені певною природною ізольованістю краю. Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, у заплавах рік, на лісових зрубах, характер ґрунтів виріз­няють поліське хліборобство, його знаряддя, агротехніку. Залежно від місцевих кліматичних умов склався відповідний сільськогосподарський календар. Особливостями позначені тваринницьке господарство, організація відгінного випасан­ня худоби, заготівля сіна на болотах та ін. Поширеними видами занять поліщуків були мисливство і рибальство з використанням своєрідних ловецьких способів і знарядь. Багатий досвід і специфічне знаряддя накопичено у поліському бджільництві.

Ще в недалекому минулому основними для Полісся були водні шляхи сполучення і транспортні засоби (плоти, пороми, різні типи човнів). У будівництві добре збереглися архаїчні риси планування житла і садиби; широко відома неповторна поліська глинобитна піч. Чимало давніх мотивів знаходимо і сьогодні у традиційному поліському вбранні

(тунікоподібні жіночі сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взуття, саморобні прикраси тощо). На громадському побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України, позначився і зберігся вплив общинних відносин і устрою: розподіл громадою земель­них угідь, організація спільного використання пасовищ, лісів, лук, рибних виловів, трудова взаємодопомога (толо­ка). У сімейному житті домінуючими були засади патріар­хального устрою — підпорядкування всіх членів сім'ї батькові.

Реліктовими елементами слов'янської обрядовості насичені поліські звичаї і обряди: проводи зими і зустрічі весни, русальні, купальські, колядні, весільні, пов'язані з народжен­ням чи смертю людини. Регіональна специфіка простежуєть­ся у різних народних знаннях поліщуків щодо самолікуван­ня, прогнозування погоди за місцевими прикметами, у словесному і музичному фольклорі, прикладному декора­тивному мистецтві, зокрема в ткацтві, неповторній поліській вишивці та ін.

Західний (Південно-західний) регіонвключає декілька приро­дно-географічних зон: волинсько-подільську, прикарпатську, карпатсько-гірську і закарпатську. Цей край був здавна заселений і мав упродовж віків відносно стабільний склад корінних жителів.

Складною була історична доля регіону. З раннього се­редньовіччя його захоплювали і шматували чужоземні поневолювачі. Цим зумовлена і етнографічна різноманіт­ність краю. У його складі можна виділити кілька історико-етнографічних районів і підрайонів, що відзначаються виразними локальними особливостями культурно-побуто­вих традицій.

Волинь — це територія басейну верхів'я правих приток Прип'яті й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської та Рівненської, південно-західні — Житомирської, північну смугу Хмель­ницької, Тернопільської та Львівської областей. До етно­графічної Волині на заході дотичне лівобережне Побуж­жя — Східна Холмщина.

Етнографічна Волинь в основному територіально збігається з давньоруською історичною областю «Волинська земля»

без її північної зони — Західного Полісся. У давнину Волинь заселяли праукраїнські племена дулібів, бужан, волинян. У X—XI ст. на цій території виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець та ін. Волинь була одним з осередків процесу творення державно­сті Київської Русі, Володимиро-Волинського і Галицько-Волинського князівств, тереном активної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами. Віддавна провідною галуззю господарства волинян було хліборобство, значна кількість міст стимулювала розвиток різних ремесел і промислів (ткацтво, гончарство, обробка заліза та ін.). У народному будівництві, одязі простежують­ся перехідні риси від поліського до подільського типу: дерев'яні зрубні хати під солом'яним дахом (на По­ліссі — здебільшого очеретяні й дощані покрівлі, а в суміж­ній з Поділлям зоні — стіни будівель з глиносолом'яних вальків), такі компоненти вбрання, як довгі й рясні опанчі, сіряки, кожухи.

Своєрідним регіональним колоритом відзначаються во­линські народні звичаї і обряди, багата фольклорна традиція, мистецькі вироби з дерева, вишивка з пе­реважаючими рослинними орнаментами червоного або тільки білого кольору. Давня назва жителів цього краю — «волиняни» — найменування однієї з локальних груп українського народу.

Поділля — історико-етнографічний район, що займає головно басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного Середнього Подністров'я. Це більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільська та суміжна з нею на півдні частина Чернівецької областей. В етнографічній літературі Поділля ділять на Східне і Західне.

Назва «Поділля» зустрічається в писемних джерелах XIV ст., ще раніше (початок XIII ст.) фіксується вживання стосовно цього краю назв «Пониззя», чи «Русь долішня». Відповідно давнє побутування похідного найменування жителів Поділля — «подоляни», «поділяни». Поділля здавна заселяли східнослов'янські племена тиверців і уличів. Після занепаду княжо-руської державності в другій половині XIV ст. Поділля захопила Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінської унії (1569 р.) і Східне Поділля опинилося під владою шляхетської Польщі. Різні частини південно-подністровського Поділля неодноразово понево­лювали турецько-османські загарбники. Після першого (1772 р.) і другого (1793 р.) поділів Польщі Західне Поділля відійшло до Австрії, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії. Етнографічне Поділля — один з найсвоєрідніших і найколоритніших районів України. «Красо України, Подолля», — писала Леся Українка про цей край, маючи на увазі не тільки чарівність його природи, але й багатство і непов­торність народної культури: вписані в рівнинно-хвилястий рельєф мальовничі білохаті села, сповнені вікової мудрості й поезії своєрідні звичаї і обряди, мелодійну пісню, самобутнє народне мистецтво.

Характерними для цього краю були будівлі з використанням глиносолом'яних вальків. Своєрідності подільській хаті надавали білизна мазаних стін з пластичною обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча присьба, підведена червоною глиною, оздоблення інтер'єру хати рушниками та іншими декоративними елементами. Традиційне вбрання подолян вирізняється багатим оздоб­ленням вишивкою і мережкою. Далеко за межами України відомі подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукава­ми, ткацькі вироби, килими з рослинним і геометричним орнаментом, кераміка та ін.

Своєрідні риси традиційно-побутової культури українців Поділля формувалися під певним впливом багатовікового спілкування з представниками інших народів, що в різний час поселялися тут, зокрема поляками, чехами, молдавана­ми. Сукупність виразних локальних особливостей традицій­ної матеріальної і духовної культури корінного населення Поділля дає підставу вважати подолян однією з локальних груп українського народу.

Покуття — давня назва одного з історико-reoграфічних районів України. Зустрічається вже в джерелах XVI ст. як визначення адміністративно-територіальної одиниці. На карті України Гійома Боплана з 1650 р. цю територію позначено як «частину України, яку народ називає Покут­тям». Найбільш вірогідне походження назви — від слова «кут». Так іменувалися землі в кутах, утворюваних крутими згинами рік (у даному разі Дністра, Прута і Черемоша з їх притоками).

Це територія південно-східної частини теперішньої Іва­но-Франківської області. З півночі її межа проходить по Дністру, на північному заході вона доходить до річок Бистриця і Бистриця Солотвинська, на південному заході межує з етнографічною Гуцульщиною, на південному сході — з Буковиною.

У минулому покутська земля належала до Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства, зазнавала особливо частих зазіхань з боку завойовників. Її жителі брали активну участь у боротьбі проти іноземних поневолю­вачів. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи. У промові на раді старшин у Чигирині 1657 р. Богдан Хмельницький зазначав, що йому пощастило визволити від шляхетського ярма Волинь, Покуття, Поділля та Полісся.

Порівняно невеликий покутський край виразно вирізняється як своєрідний локальний етнографічний район України. Його етнокультурні особливості виявляються в традицій­ному будівництві, якому притаманні як риси перехідності між Поділлям і гірським карпатським ареалом, так і власні самобутні прикмети; в народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів; у орнаменті й колориті вишивки; у словесному і музичному фольклорі, звичаях, обрядах, танцях та інших проявах народної культури. За багатьма ознаками галицько-покутський етнографічний ареал продовжується на південному сході та суміжній частині Буковини. Ця спільність виражена і в народній мові — покутсько-буковинському говорі.

О п і л л я — назва, якою в географічній літературі позна­чається територія північно-західної частини Подільської височини в межах Львівської, Івано-Франківської і централь­ного західного виступу Тернопільської областей. З етно­графічного боку вивчена дуже слабо, хоча її розташування між Волинню, Поділлям та Прикарпаттям становить значний науково-пізнавальний інтерес.

Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов'янський період тут проживали племена дулібів, бужан, у південній смузі — білих хорватів. Густо заселеною була ця земля у княжу добу. Стабільний контингент корінного населення зберігався тут і в наступні періоди феодально-польського і австрійського поневолення. Простий народ стійко оберігав і захищав свою етнокультур­ну самобутність, мову, релігію, звичаї і обряди. Навіть на підставі наявних матеріалів і відомостей щодо народного будівництва, мистецтва, фольклору, традиційних промислів окремих місцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаївського лівобе­режного Подністров'я та ін.) можна судити про Опілля як певний етнографічний район.

У південно-західній частині етнографічне Опілля перехо­дить у наддністрянське Прикарпаття, а на заході — у перемисько-яворівське Надсяння, які за характером народної культури є своєрідними етнографічними під­районами. Наприклад, Яворівщина й досі відзначається неповторністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв (обхід на Великдень дворів з подібним до колядування обрядовим спі­вом — «риндзівками»).

Яскравою етнографічною своєрідністю відзначається кар­патська зона західноукраїнського регіону. Вона поділяється на три історико-етнографічні райони, які відповідно до розселення на їх території етнографічних груп україн­ців — гуцулів, бойків і лемків названі Гуцульщиною, Бойківщиною і Лемківщиною.

Гуцульщииа — це край, який чи не найбільш повно з усіх етнографічних районів України відображений у літературі й мистецтві. Він обіймає східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південну частину Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської області, суміжні Путильський, Сторожинецький і південну частину Вижницького районів Чернівецької та Рахівський — Закарпатської областей. Заселення Гуцульщини і взагалі українських Карпат здавна відбувалося шляхом поступового просування в гори долинами рік. Основним колонізаційним елементом було українське населення, хоча цілком вірогідне кочування та поселення тут решток давніх тюркських і східно-романських племен.

Головну роль у господарському укладі гуцулів відігравало скотарство, особливо відгінне, з перевагою вівчарства. На цій основі розвинулася культура полонинського господарст­ва зі своїми типами будівель, способами переробки молокопродуктів, організацією побуту тощо. Тваринницьким спрямуванням господарства великою мірою зумовлений особливий характер поселень гуцулів — здебільшого роз­порошене розміщення садиб («оседків») і не лише в до­линах, а й на схилах і верхів'ях гір — ближче до випасів і запасів кормів. Овече хутро, шкіра, домоткане сукно були основним матеріалом для виготовлення одягу гуцулів, який (особливо святковий і обрядовий) відзначався багатою орнаментикою, прикрашанням вишивкою, аплікацією, тисненням на шкірі, виробами з металу і кості. Здавна гуцули займалися різними промислами і ремеслами: лісорубством, ткацтвом, обробленням вовни, шкіри, виробами з дерева, лози, коріння тощо. Витвори гу­цульського народного мистецтва (вишивки, вироби з дерева, писанки, ткання, кераміка, художній метал) здобули славу в усьому світі.

У традиційному побуті гуцулів, звичаях, обрядах, народних знаннях, віруваннях збереглося багато старовини, простежуються витоки духовного життя різних епох, поєднання язичницьких і християнських елементів, фан­тастичних уявлень з практичним досвідом. Неповторною своєрідністю відзначаються гуцульський словесний і му­зичний фольклор, танець.

Бойківщииа — суміжний з Гуцульщиною на заході етно­графічний район, що займає центральну частину Українсь­ких Карпат. Це територія південно-західної частини Рож-нятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівського, Турківського, південної смуги Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшої частини Старосамбірського районів Львівської області, Міжгірського, Воловецького, північної смуги Великоберезнянського районів Закарпатської області. У верхів'ях Сяну і Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить Польщі, а південно-західна — Словаччині. Бойківські села розташовані в долинах рік і мають пе­реважно скупчений характер. Багато поселень давнього

походження згадуються в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. Основна традиційна галузь господарства — хліборобство_г в процесі розвитку якого освоювалися не тільки долини рік, а й гірські схили. В умовах малородючих ґрунтів і кліматичних режимів різних висотних зон склалася своя агротехніка і асортимент вирощуваних культур. У тваринництві переважала велика рогата худоба, особливо воли — основна тяглова сила верховинців.

Розвинутими були на Бойківщині ремесла і промисли: ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство, бондарство. Місцеві майстри будували характерні бойківські хати, зводили справжні шедеври дерев'яного зодчества — диво-церкви, виробляли з дерева майже всі сільськогос­подарські знаряддя, транспортні засоби, посуд тощо. Традиційний бойківський одяг до нашого часу зберіг давню простоту форм і крою, самобутню колористику, способи оздоблення і орнаментики. Неповторними є традиційні обряди, звичаї, вірування, пісні, легенди, перекази, народні знання бойківського краю, вишивка, різьблення по дереву, писанкарство. Вони донесли до нас відгомін далекої давнини, цінні надбання духовної культури наших предків. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI—XVIII ст. належать до унікальних пам'яток українсь­кої загальнонаціональної художньої культури.

Лемківщина — найвіддаленіший на південний захід край української етнічної території, обіймає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет ділить Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею вважають річки Уж і ліву притоку Сяну — Солинку, західною — Попрад з Дунайцем. Уся північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) — до Словаччини, і лише східна смуга закарпатської частини цього етнографічного району — до України. Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білих хорватів, котре проживало в Кар­патах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицько-Волинського і Галицького кня­зівств (північна частина). Багато століть цей край загарбували і шматували іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже в новітню добу, коли після другої світової війни внаслідок злочинної змови між урядами Польщі і Радянсь­кого Союзу корінні жителі північної Лемківщини були насильно переселені з прадідної землі у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну. Основною запорукою збереження лемків як частини укра­їнського етносу була їх народна мова, традиційна культура і релігія.

Головним у господарській діяльності лемків було хлібороб­ство, з ремесел і промислів — оброблення дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, бондарство. Для поселень лемків властива скупченість у долинах рік. Типовим помешканням вважалась довга хата, яка під одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення. Народне вбрання виготовлялося здебільшого з матеріалів домашнього виробу, відзначалося простотою і виразними локальними особливостями різних компонентів.

Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного і гро­мадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, багатому фольклору, декоративному мистецтву. Значною мірою особливості традиційно-побутової культури лемків були зумовлені близьким їх сусідством і спілкуванням з поляками і словаками.

Закарпаття і Буковина — це назви історико-географічного й адміністративно-територіального рівнів. Як відомо, значна частина Закарпаття, зокрема гірська, є продовженням території трьох етнографічних груп укра­їнських горян: гуцулів, бойків і лемків. Так само на Буковині з етнографічного погляду спостерігаємо продовження в суміжних територіальних частинах подільського, покутсь­кого і гуцульського ареалів.

Для Закарпаття й Буковини характерне досить густе вкраплення між українським населенням острівців поселень етнічних груп сусідніх та інших народів: угорців, румунів, словаків, чехів, молдаван, німців, циган. Ця обставина помітно позначилася на традиційно-побутовій культурі корінних мешканців. У народному будівництві, господарських заняттях, одязі, ремеслах і промислах, їжі, звичаях, фольклорі, народній мові відчувається нашарування і поєднання різних культурно-побутових взаємовпливів. Тому українське Закарпаття і Буковина не є якимись етнографічно однорідними районами, а висту­пають як окраїнні ареали української етнічної території, де локалізуються і взаємодіють різні етнографічні й етнічні культурно-побутові традиції. Цим і визначається їх етно­графічна специфіка.

Така загалом приблизна схема етнографічного районування України за матеріалами XIX — перших десятиліть XX ст., коли локальні особливості традиційно-побутової культури районів і етнографічних груп проглядалися ще виразно. Доречно зауважити, що межі етнографічних районів нестій­кі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес втрачання місцевих локально-територіальних рис традицій-но-побутової культури.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив у цій сфері істотні зміни: поширювалися фабрично-заводські вироби, елементи міського одягу, саморобні знаряддя праці заміню­валися промисловими, розширювалися позарегіональні зв'язки тощо. Але особливо великі зрушення відбулися внаслідок так званої перебудови життя на «соціалістичний лад», яка супроводжувалася знищенням традиційних устоїв господарювання, масовими переміщеннями і перемішуван­ням населення, переслідуваннями і викоріненням народних звичаїв та обрядів, масовою русифікацією і т. ін. І все ж не зважаючи ні на що серед місцевого населення різних регіонів України збереглися і побутують, відроджуються і оновлю­ються чимало явищ традиційної культури і народного мистецтва. Кращі їхні здобутки долають регіональні межі і набирають загальнонаціонального поширення. Відзначаючись певними особливостями побуту і традиційної культури, корінне населення різних етнографічних районів України завжди усвідомлювало себе складовою єдиного українського народу. Ця свідомість здавна ґрунтувалася на спільності етногенетичного походження, мови, історичної долі, культурних традицій, економічних зв'язків різних частин України, утверджувалася у процесі боротьби з поне­волювачами. Останні не раз намагалися відокремити певні частини України, трактувати етнографічні групи ізольовано, розрізнено, як етнічні, себто відмінні від українців, спільності. Наслідування давнього загарбницького принципу «по­діляй і владарюй», штучне роз'єднання українського народу на основі тенденційного перебільшення регіональних етног­рафічних особливостей і нехтування спільними для всього українського народу етновизначальними ознаками не припиняється і в наш час.