Проголошення ЗУНР. Організація держави на західно­українських землях

Перебіг подій, який дедалі виразніше окреслював неми­нучість розпаду Австро-Угорської імперії, змушував галиць­ких політиків до певних кроків щодо національно-державного самовизначення.

Згідно з попередніми домовленостями, 18жовтня 1918р. до Львова з'їхались делегати політичних груп, які, за проек­том Української Парламентської Репрезентації, мали сфор­мувати сейм, який би мирним та законним шляхом перебрав владу. У зібранні взяли участь українські посли до австрій­ського парламенту й крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату Української греко-католицької цер­кви, делегати крайових політичних партій: галицьких -національно-демократичної, радикальної, християнсько-сус­пільної та соціал-демократичної; буковинських - національ­но-демократичної, соціал-демократичної й радикальної, а також посланці студентської молоді - всього 69 делегатів.

 

Петрушевич Євген (1863-1940) — ук­раїнський громадсько-політичний діяч. Доктор права. Під час Першої світової війни - член Головної Української Ради та Загаль­ної Української ради. В 1917-1918 pp. -голова Української Парламентської Репре­зентації в австрійському парламенті. Обра­ний Президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично — Президен­том ЗУНР). До кінця свого життя перебу­вав в еміграції у Берліні. У 1920-х pp. перейшов на позиції "радянофільства". Порвав з радянофільською орієнтацією після краху політики "українізації" в УСРР.

Представницьке зібрання проголосило себе Українською Національною Радою- вищим органом влади західноукраї­нських земель. Зазначалося, що українські землі імперії становлять «одноцільну українську територію», що «укон-ституйовується як Українська держава». К.Левицький зая­вив, що це рішення означає «утворення Української держави

Проголошення ЗУНР. Організація держави на західно­українських землях - student2.ru в межах Австро-Угорщини». У дебатах лунали голоси щодо необхідності негайно висловитися за з'єднання західноукраї­нських земель з Великою Україною. Однак гору взяла думка голови Української Національної Ради Є.Петрушевича, який акцентував увагу на несвоєчасності об'єднання західної та східної України, мотивуючи це слабкістю, несконсолідовані-стю і непевністю державності Наддніпрянщини.

Тим часом розвиток внутрішніх та зовнішніх подій вима­гав швидкого подолання роздвоєності у цьому чи не найваж­ливішому для українського революційно-визвольного руху питанні. Однак перед цим слід було створити українську владу в Східній Галичині. Молоді політичні й соціальні сили, пере­бравши ініціативу у визвольному русі, енергійно домагалися усунення австрійської воєнної адміністрації, перш ніж вона передасть владу в Східній Галичині полякам. 1 листопада 1918 р. польське командування готувалося перебрати владу у Львові від австро-угорського намісника К.Гуйна.

Проте ретельно опрацьований польський сценарій оволодін­ня Львовом був перекреслений. У ніч на 1 листопада в голов­ному місті східної Галичини встановилася українська влада. Цього разу справу організував очолюваний сотником Д.Вітовсь-ким Військовий комітет, створений у вересні 1918 р. офіцера-ми-українцями австрійської армії та поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Головною ланкою револю­ційного вибуху став Львів. Організатори виступу мали в своє­му розпорядженні невелику кількість (щонайбільше 2,5 тис.) солдатів-українців у складі розміщених тут австрійських час­тин. Оволодіти 200-тисячним містом з такою незначною си­лою було неможливо. Але йшлося не про воєнний переворот, а про загальне повстання. Його мета не обмежувалася перебран-ням влади в Львові. Визвольна революція мала відновити на­ціональну державність на західноукраїнських землях. Перше історичне завдання вдалося успішно розв'язати.

О 7-й годині ранку 1 листопада 1918 р. командувач ук­раїнськими силами Д.Вітовський з великим піднесенням ра­портував К.Левицькому, що, не втративши жодного стрільця, національне військо оволоділо Львовом.

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від

цісарського намісника. К.Гуйн ухилився від небажаної місії, пославшись на те, що він є інтернованим і «не може викону­вати ніяких правних актів». Вихід знайшли у передачі його повноважень заступникові - українцеві В.Децикевичу, який заявив, що на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. й одностайного бажання українського народу передає владу від Австро-Угорщини Українській Національній Раді. Було складено урядовий протокол, який підписали від Австрії В.Децикевич, як заступник намісника, від Української Ради - С.Голубович та Л.Цегельський.

В більшості повітів уже вночі з 31 жовтня на 1 листопада було передано владу згідно з наказом Центрального Коміте­ту. Влада перейшла до українців без кривавих збройних су­тичок. Це, безперечно, свідчить, що національні організації мали значні військові сили й підтримку населення. Без зброй­ної боротьби українська влада встановилася у Станіславові, Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві, Окольно­му, Городку, Підгайцях, Жовклі, Печеніжині, Кам'янці-Стру-миловій, Буську. В Тернополі, Перемишлі, Бориславі, Рудках, Бережанах,Стрию, Турці, Густинському повіті, Самборі й Дрогобичі владу встановлено за допомогою селянських і робіт­ничих виступів.

Стрімке і порівняно безболісне поширення української влади на терені Східної Галичини яскраво засвідчило той факт, що національна революція у краї визріла, а проголошена в її перебігу Українська держава була природним продуктом сус­пільного розвитку.

У відозві від 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада проголосила створення національної держави на украї­нських землях колишньої Австро-Угорської монархії. її назву й територіальні межі закріпив закон, ухвалений 13 листопа­да: «Держава... має назву Західноукраїнська Народна Рес­публіка» (ЗУНР); вона становить «українську суцільну етнографічну область... з українською частиною бувших ав­стрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буко­виною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітетів): Спиш, Шариш, Уг, Берег, Уюча і Мармарош». Закон утверджував державну самостійність ЗУНР.

Проголошення ЗУНР. Організація держави на західно­українських землях - student2.ru Проголошення ЗУНР. Організація держави на західно­українських землях - student2.ru З проголошенням ЗУНР виникла реальна потреба у на­ціональних кадрах на різних ділянках державотворення. Якщо серед засновників Української Центральної Ради пере­важали літератори й журналісти, то в Українській Націо­нальній Раді більшість делегатів мали правничу освіту й депутатський та фаховий досвід. Після доповнення Україн­ської Ради представниками війська, політичних партій, а згодом повітів і міст її соціальна структура більш урівнова­жилася. Рада державних секретарів ЗУНР сформувала уп­равлінський апарат, в якому на початок 1919 р. 85% службовців мали освіту, що відповідала профілю діяльності відповідного секретаріату, а 80% - практичний досвід робо­ти в австрійських урядових інституціях.

В умовах відсутності сильної влади на місцях, що було спричинено українсько-польською війною, державний апа­рат орієнтував повітові національні ради на виявлення ініціа­тиви у розв'язанні місцевих проблем. Під час організації влади в провінції було створено інститут повітових комісарів, які перебрали повноваження австрійських старост. На ці посади було призначено авторитетних українських діячів. За фахом серед них переважали правники, 18 повітових комісарів мали докторський ступінь, 8 були членами Української Ради, 5 -колишніми послами в імперських законодавчих органах.

Як зазначає історик О.Субтельний: «На відміну від східно­українських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві органи управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі (га­личани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами) й комплектувалися з українців, а також досить часто - з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечити на своїй території стабільність і по­рядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення адміні­стративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організо­ваності, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття».

На жаль, поразки на військових та дипломатичному фрон-

ах звели нанівець зусилля галичан по розбудові Українсь-ої держави.

. Польсько-український конфлікт

Як зауважував історик В.Кучабський: «Хоча українці й ули добрими конспіраторами, однак вони виявилися пога-ими військовими вождями... Вони не зробили відповідних риготувань одразу ж після захоплення влади. Вони не підго-увалися також до воєнних дій у Львові, щоб протистояти еминучому польському повстанню. Вони здійснили револю-ію і надіялися, що справи й надалі підуть самі собою, що кимось містичним шляхом «народ перебере все в свої руки». итуація вимагала надзвичайних здібностей з боку керів­ників і надзвичайної готовності до дії з боку мас. Але керів­ники виявилися дуже пасивними, а вичерпані війною маси не виявили великої готовності до дій».

Свідченням тому - демобілізаційні настрої, котрі поши­рилися серед українського вояцтва одразу після взяття вла­ди. Більше половини українських вояків, які брали участь у «листопадовому повстанні» у Львові, ледь не наступного дня розійшлися, вважаючи, що «справу зроблено». Іншими були дії польської сторони.

Начальна команда військ польських (НКВП) мала дос­татню кількість офіцерів. У перші дні були призначені ко­менданти прифронтових дільниць, визначені місця дислокації, окреслено коло важливих об'єктів, що необхідно охороняти. Успіхом поляків стало захоплення 2 листопада складів зброї та амуніції в районі головного вокзалу. До рук ворога потрапило 2 млн. одиниць військового спорядження.

Попри несприятливі обставини в боях на вулицях Львова українське військо виявило відвагу й самопожертву. Оборо­няючи столицю ЗУНР, українські вояки усвідомлювали, що її утримання має ключове значення для утвердження націо­нальної держави.

Зауважимо, що в передлистопадові вирішальні дні ук­раїнці мали добре вишколений та загартований полк Україн­ських січових стрільців, однак дислокувався він за 250-270 км у районі Чернівець-Вижниці. З різних причин перший його

Проголошення ЗУНР. Організація держави на західно­українських землях - student2.ru підрозділ (800 вояків) прибув на станцію Сихів лише ввечері З листопада, коли поляки вже значно зміцнили своє станови­ще. Генеральна Команда не встановила з прибулими, по суті, ніякого зв'язку. Повільно налагоджувався контакт і з інши­ми підрозділами УСС, котрі прибули згодом.

Негативно впливали на перебіг подій і часті зміни коман­дування. 2 листопада зрікся свого становища командувача Д.Вітовський, його наступник отаман Г.Коссак протримався до 9 листопада. Того ж дня Українська Національна Рада призначила головним комендантом національних збройних формувань полковника Г.Стефаніва. 9 листопада був створе­ний Державний Секретаріат військових справ на чолі з пол­ковником Д.Вітовським.

Держсекретаріат військових справ 13 листопада здійснив поділ території ЗУНР на 3 воєнні області: Львівську (пізніше Стрийську), Тернопільську та Станіславську. Кожна з них у свою чергу поділялася на 4 воєнні округи. Кожен з 12 ок­ругів очолював військовий комендант, обов'язками якого було: мобілізація й підготовка кадрів армії, залучення до війська нових сил, боротьба з дезертирством.

Польські атаки у Львові 21 листопада мали певний успіх, але до перемоги було ще далеко - українці утримували по­зиції. Проте полковник Г.Стефанів визнав становище загроз­ливим і зажадав від Ради державних секретарів санкції на евакуацію українського війська та уряду зі Львова. Незважа­ючи на численні протести, Г.Стефанів домігся реалізації сво­го помилкового рішення.

Події 1-22 листопада 1918 р. у Львові - драматична сто­рінка української історії. Новонароджене українське військо зазнало в львівських боях поразки. Однак наслідки її не були виключно негативними. Поразка у столиці стала дзвоном на сполох для українців усієї Галичини. Сучасники подій одно­стайно зазначають небувале піднесення національної свідо­мості її мешканців. Незважаючи на воєнну виснаженість краю, галицька провінція масово відгукнулася на заклик пол­ітичного керівництва йти до національного війська, забезпе­чувати власну державу хлібом, бути законослухняними громадянами молодої ЗУНР.

3. Створення Української Галицької Армії

Збройні сили молодої держави творилися занадто повільно: військове керівництво й уряд ЗУНР перебували в Львові, зв'яз­ки з провінцією були слабкими. Новостворені частини мали довільні структури, носили найменування своїх місцевостей або командирів. На базі легіону УСС було створено перші бойові групи - «Старе село» отамана О.Микитки та «Схід» полковника М.Тарнавського. Вже у листопаді діяли групи «Щирець», «Наварія», «Рудьки», «Крукеничі», «Хирів», «Південь». На півночі краю сокальська, угнівська, ревська, бельзька, яворівська, янівська групи у грудні об'єднались у загін «Північ».

«Упадок Львова, - згадував військовий діяч ЗУНР С.Шу-хевич, - справив як на селянство, так і на інтелігенцію страшне враження. Немов би хто несподівано ударив селян­ство по голові... І коли перед цим мало хто йшов до Українсь­кої Армії, а багато з неї й дезертирували, то тепер йшли всі, кого тільки засягнув перший приказ мобілізації». На місцях керівництвом військових повітових команд, а нерідко з власної ініціативи колишніх січових стрільців, старшин та підстарший австрійського війська формувалися бойові підроз­діли, що брали собі за назву місто чи село, де вони виникали.

Керівники новоутвореної держави і насамперед військові шукали союзників у боротьбі за незалежність. Зрозуміло, що на їх заклик відгукнулася Українська Народна Республіка. Директорія УНР надіслала до Галичини козацький загін імені Ґонти, Козятинську стрілецьку й артилерійську бригади. 10 грудня з Києва прибув М.Павленко, обійнявши командуван­ня Галицькою армією. 40-річний генерал мав значний бойо­вий досвід, брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах.

Начальником штабу армії було затверджено колишнього полковника російської армії Є.Мишковського. Він став авто­ром докорінної реорганізації галицького війська, а фактично створив до січня 1919 р. нову сучасну армію.

Впродовж грудня-січня відбулася організація Галицької армії, створювалися корпуси, бригади, курені. Бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів» та деякі інші разом з окремими

загонами ввійшли до 1-го корпусу під командуванням пол­ковника В.Курмановича.

З груп «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Наварія» було сформовано ІІ-й корпус під командуванням підполковника М.Тарнавського, уродженця с Барилів на Радехівщині.

Бойові групи «Хирів», «Крукеничі», «Гофмана» утворили Ш-й корпус бригади, що утримував чи не найважливішу ділян­ку фронту по лінії Городок - Судова Вишня-Хирів-Турка. Кор­пусним командиром було призначено полковника Г.Коссака.

На жаль, українському війську постійно бракувало гар­мат і боєприпасів. Поставки Директорії не забезпечували по­треб УГА. Практично у всіх фронтових операціях польська армія значно перевищувала галицьку у кількості гармат й артилерійських частин.

Нестачу артилерії бійці компенсували особистим героїз­мом. Золотими сторінками в історію національно-визвольної боротьби увійшли подвиги багатьох галицьких артилерійсь­ких підрозділів.

Тоді ж було створено перший авіаційний загін, командиром якого було призначено сина Каменяра - сотника П.Франка.

До весни 1919 р. організацію регулярного війська в ціло­му було завершено. Лави Галицької армії зросли до 1 млн. 254 тисяч вояків.

4. Злука українських земель

Проблема «З'єднання» стала практичною потребою дня одразу після встановлення української влади у Львові. Вже 5 листопада 1918 р. в Київ до гетьмана П.Скоропадського з по­вноваженнями Української Ради і проханням збройної допо­моги українським силам у Львові прибула делегація в складі О.Назарука та В.Шухевича. Гетьман обіцяв допомогу зброєю і грошима, а також запропонував передислокувати з Білої Цер­кви до галицького кордону полк січових стрільців, який міг би згодом перейти на територію ЗУНР. Однак П.Скоропадсь­кий прагнув уникнути збройного протистояння з Польщею.

Згодом ЗУНР заявила про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською На­родною Республікою, увійти «з усею своєю територією й на-

селениям, як складова частина державної цілості, в Украї­нську Народну Республіку». Водночас УНР декларувала бажання «прийняти всю територію й населення Західно­української Народної Республіки, як складову частину дер­жавної цілості, в Українську Народну Республіку». Зауважувалося, що з огляду на історичні обставини ЗУНР дістане «територіальну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія».

З січня 1919 р. у м.Станіславі Українська Національна Рада одноголосно проголосила «торжественно з'единение з нинішнім днем Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну суве­ренну Народну Республіку». Було затверджено «Передвступ-ний договір» від 1 грудня та доручено Держсекретаріату «негайнорозпочати переговори з Київським Правительством ля сфіналізування договору про злуку».

Рівночасно робилося важливе застереження для розумін-

я подальшого перебігу подій: «До часу, коли зберуться ус-

ановчі збори з'єднаної Республіки, законодавчу владу на

території бувшої Західноукраїнської Народної Республіки

виконує Українська Національна Рада».

Після одноголосного схвалення цього рішення президент Української Ради Є.Петрушевич урочисто заявив: «Ухвале­ний закон полишиться в нашій історії одною з найкращих карт. До лінії з'єднання не було між ними двох гадок. Сьо­годнішній крок піднесе нашого Духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народ­на Республіка. Нехай вона живе!»

22 січня 1919 р. на Софійському майдані Києва відбулося урочисте проголошення акту злуки. Ухвалу Національної Ради ЗУНР зачитав Л.Цегельський, а член Директорії Ф.Швець оприлюднив відповідний універсал УНР: «Іменем Українсь­кої Народної Республіки Директорія оповіщає народ украї­нський про велику подію в історії землі нашої української. 3-го січня 1919 р. в м.Станіславі Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки урочисто про­голосила злуку Західної Української Народної Республіки з

Наддніпрянською Українською Народною Республікою в од-ноцільну суверенну Народну Республіку.»

Проте документи про злуку українських земель лише проголошували утворення Української Народної Республіки й намічали шлях до її створення. Однак обидва державні ут­ворення на Сході й Заході України під натиском Росії та Польщі втрачали територію, наслідком чого ширився хаос, зростало непорозуміння, що, врешті, спричинило до цілко­витого розриву між ними.

5. Дипломатична діяльність ЗУНР

Президент Української Ради Є.Петрушевич і уряд С.Го-лубовича сподівалися на справедливе вирішення конфлікту з Польщею, Антантою та США, надсилаючи їм численні зая­ви, ноти, направляючи делегації. Проте ці дипломатичні за­ходи не давали бажаних наслідків. Симпатії Заходу, насамперед Франції, беззастережно були віддані Варшаві. «Створення великої Польщі, - згадував Д.Ллойд-Джордж, -було одним з головних намагань французької стратегії.»

Незважаючи на тиск місії Бартелемі й прагнення галиць­кого проводу зберегти добрі стосунки з Антантою, зазначені умови Рада державних секретарів ЗУНР відкинула. 28 лютого генерал М.Омелянович-Павленко звернувся до особового скла­ду військ з відозвою в зв'язку з провалом переговорів, яка завершувалася так: «До зброї, товариші коменданти, стар­шини, стрільці і козаки! Хай нас розсудить залізо і кров!»

6. Війна триває

У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбу­лися докорінні зміни в розстановці сил: з Франції до Галичи­ни було перекинуто 100-тисячну польсько-французьку армію. Очолював її генерал Й.Галлер - кадровий військовий, недавній командир бригади польського легіону у Франції.

Найвища Рада країн Антанти вирішила, що ця армія не має використовуватися на галицькому фронті. її при­значення - відсіч більшовикам. Польське командування обійшло цю умову: новоприбулі дивізії зосереджувалися вздовж колишнього австрійсько-російського кордону

нібито для ведення операцій проти війська Петлюри.

В середині травня польські війська, зміцнені армією Гал-лера, перейшли у загальний наступ та до початку червня зай­няли всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між р.Дністер і р.Збруч. 23 травня румунські війська перетнули галицько-буковинський кордон та зайняли Коломию й По­куття аж по р.Дністер.

26 травня 1919 р. президент Укради Є.Петрушевич та уряд ЗУНР залишили тогочасну столицю - м.Станіслав.

Становище української влади здавалося безнадійним, і відступ національної армїї - щораз трагічним. Внаслідок пора­зок і внутрішньої політичної боротьби захиталася довіра насе­лення до уряду. Армїї загрожував розвал, урядові - криза.

В той час, коли завершувалася Чортківська операція УГА, у черговий раз на допомогу полякам прийшла Антанта. В її рішенні від 25 червня 1919 р. йшлося: «Щоби забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд,» найвища Рада союзних та прийнятих до союзу держав вирішила уповажити сили Польської Республіки вести свої операцїї аж по ріку Збруч. За цих обставин під натиском переважаючих сил ворога 16-18 липня війська ЗУНР у цілковитому порядку зі зброєю в руках перейшли р.Збруч, залишивши всю Східну Галичи­ну польській владі.

Перехід почався у полудень 16 липня. Як згадував ці трагічні часи активний учасник визвольних змагань О.Наза-рук: «Були то страшні дні. З одного боку напирали поляки, з другого - большевики. Територія обох українських держав займала вже дуже малий простір по обох боках Збруча. На тім просторі чути було гук гармат і від сходу, й від заходу. Нескінченні ряди галицьких обозів тягнулися... Здалека долі­тав глухий гук гармат: то галицька артилерія здержувала дійсно безприкладним геройством польський напір, щоб мали час вицофатися (відступити, відійти) наші обози з хворими й раненими, з майном. Артилерія мала ще трохи амуніції. А піхота вже ні. Вона зброєю помагала, де могла, нашій арти­лерії здержувати напір ляхів. І своїми трупами вкривала останні поля галицької землі...».

Як уже зазначалося, на вирішення долі Галичини впли­нув страх країн Антанти перед більшовицькою загрозою. Рішенням від 25 червня 1919 р. Антанта застерегла, що справа державної приналежності східної Галичини має ще вирішу­ватися. 20 листопада того ж року Антанта зробила наступ­ний крок - Польща дістала мандат на цей край упродовж 25 років, після чого його долю мав вирішувати всенародний пле­бісцит. Але всі ці рішення були лише мовчазним примирен­ням з доконаним фактом - окупацією Східної Галичини польськими військами. Сумнівне право на володіння Польщею цією територією «скріпила» Рада послів Антанти 14 березня 1923 р.

Перевір себе Початковий рівень:

1.Вкажіть дату. ЗУНР було проголошено в:

листопаді 1918 p.; грудні 1918 p.; січні 1919 р.

2. Назвіть відомі вам імена історичних діячів, пов'язаних з добою ЗУНР

3. Розкрийте абревіатури ЗУНР, УГА.

Середній рівень:

4. Розкажіть, що вам відомо про створення УГА

5. Коли відбулася злука УНР та ЗУНР?

6. Назвіть, на ваш розсуд, найбільш важливі події доби ЗУНР.
Достатній рівень:

7. «Українська Галичина, заснувши одного дня під Австрією, про­будилася другого - під Польщею». Про яку подію йдеться? Що її спричинило та які її наслідки?

8. Охарактеризуйте державотворчі процеси на західноукраїнських

землях.

9. Встановіть послідовність подій:
проголошення ЗУНР

створення Української Національної Ради «Чортківська офензива» злука УНР і ЗУНР проголошення акту злуки Високий рівень:

10. Українсько-польський конфлікт та позиція Антанти. Висловіть
своє бачення цієї проблеми. Відповідь обґрунтуйте.

§12. Політика радянського уряду в Україні у 1919 р.

1. Формування більшовицького режиму в Україні

Після переїзду на початку січня 1919 р. Тимчасового ро­бітничо-селянського уряду до Харкова постало питання про формування в Україні органів радянської державності. 6 січня було проголошено «Українську Соціалістичну Радянську Рес­публіку» (УСРР). 16 січня на засіданні уряду більшість його членів проголосувала за звільнення Г.П'ятакова від обов'язків голови й призначення замість нього Артема (Ф.Сергеева). Од­нак Г.П'ятаков не погодився з таким рішенням і почав апе­лювати до ЦК РКП(б). В.Ленін вирішив направити в Україну на посаду голови її уряду Х.Раковського.

Проголошення ЗУНР. Організація держави на західно­українських землях - student2.ru

Раковський Християн (1878-1941) — державний і політичний діяч. Народився в болгарському м.Котел. Людина виняткової обдарованості й незвичайної долі. Автор де­сятків книг і багатьох статей. В автобіог­рафії писав, що з раннього дитинства відчував сильну симпатію до Росії: "Моїм гарячим прагненням... було поїхати на ро­боту в Росію". В 45 років Раковський обра­ний до складу політичного керівництва РКП(б). У 1919-1923 pp. працював головою Раднаркому України. Репресований у 1938 р. Був засуджений до 20 років ув'язнення і роз­стріляний 3 жовтня 1941 p., коли німецькі війська наближалися до м.Орла.

Після приїзду 29 січня 1919 р. у Харків X.Раковський реорганізував за російським зразком український радянсь­кий уряд у Раду народних комісарів (Раднарком).

Нова державність створювалася «зверху» через Раду на­родних комісарів УСРР та ЦК КП(б)У. Ради існували зде­більшого в губернських містах. У невеликих містах і волосних центрах були створені революційні комітети (ревкоми), які здійснювали диктатуру більшовицької партії. Опорою нової влади на селі стали комітети бідноти (комбіди), створені за російським зразком (у РСФРР існували з 1918 p.).





Однією з умов успішного будівництва комунізму більшо­вики проголосили боротьбу зі своїми противниками - «кла­совими ворогами» - поміщиками, капіталістами, офіцерами, священиками, членами антирадянських партій, підпільних організацій та повстанських загонів. Було створено Всеук­раїнську надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією й службовими злочинами. Створювалися народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція.

Наши рекомендации