Поняття «етнос», «нація», «народ». Проблема походження та формування українського етносу в історичній літературі. Основні теорії етногенезу українців
У сучасному світі налічується приблизно 3,5 тис. народів (етносів) [4,с. 13]. Прихід у світову історію кожного народу − це результат тривалої спільної історичної практики багатьох поколінь людей, поява народу (етносу) − це конкретна стадія поступального розвитку, соціальної зрілості певної етнічної спільноти.
Зарубіжні вчені вирізняють такі типи етнічних спільнот, як клан і плем'я, що відповідають докласовим суспільствам, а також націю і народ, що прийшли їм на зміну в індустріальних суспільствах. У вітчизняній літературі продовжує домінувати існуюча ще за радянських часів типологія етнічних спільнот, побудована на марксистському вченні про суспільно-економічні формації:
– первіснообщинній формації відповідає такий тип етнічного утворення як плем'я (іноді вказують і рід);
– феодальній та рабовласницькій – народність;
– капіталістичній – нація.
Поняття рід вживається для означення первіснообщинних груп, члени яких є кровні родичі, об'єднані певними господарськими й суспільними зв'язками. Визначальним етнотворчим фактором у родових об'єднаннях є сімейно-шлюбні стосунки, у формі ендогамії, як необхідної умови й ознаки виникнення і збереження етнічної спільноти (під ендогамією розуміють заборону шлюбних стосунків поза межами певного етнічного утворення).
Плем'я є наступним, вищим типом етносоціальної організації, яка об'єднує кілька родів. Розширення етнотворчого комплексу на рівні племінних об'єднань проявляється в тому, що до ендогамності та культурно-релігійних особливостей додаються спільна мова, звичаї, традиції, інститут управління у формі вождівства, ради старійшин тощо [35, с. 46].
Поняття «народ» («етнос»), «народність», «нація», «етногенез» є ключовими у пострадянській, зокрема й українській, етнологічній літературі. Тому актуальною є проблема правильного визначення цих понять.
Слово «народ» у сучасному науковому та суспільному лексиконі майже злилося з поняттями «етнос» і «етнічна спільнота», а нерідко воно застосовується як тотожне термінові «нація». Взагалі терміни „етнос” і „нація” – синонімічні і перекладаються з грецької та латини одним словом „народ”. Більшість сучасних українських дослідників його походження виводить від слів «рід», «родина», «народити». Крім того, в українській суспільній думці утвердився етносоціальний підхід, згідно з яким, поняття „народ” охоплює всі класи, суспільні верстви та прошарки, що мешкають на території Української держави. До українського народу, таким чином, входять не лише етнічні українці, але й представники всіх інших етнічних груп (меншин), що проживають на території України.
Слово «етнос» (ethnos) запозичене з давньогрецької мови, де так називали всіх не греків, чужинців. По суті, воно означає такі поняття, як плем'я, народ, група людей, стадо, рід та ін. З XIX ст. слово «етнос» увійшло в наукову літературу в значенні «народ». У такому ж розумінні воно побутувало в радянському суспільствознавстві. В західній літературі поняття «етнос» не отримало належного теоретичного опрацювання, хоча ним часто позначається термін «нація». Латинське слово нація (nation) особливо прижилося в Західній Європі, де переважна більшість народів здавна мала власні держави. Тому поняття „нація” у наш час набуло значення „одержавлений народ”, тоді як словом „етнос” користуються найчастіше для позначення народу взагалі, незалежно від того, створив він власну державу чи має колоніальний статус у державі сусідів [20, с. 4].
Спираючись на наукові здобутки вітчизняних та зарубіжних вчених, можна запропонувати таке визначення етносу.Етнос – це стійка природно та історично сформована на певних територіях динамічна людська спільнота, що має власну самоназву й усвідомлює свою єдність та спільне походження, протиставляючи себе всім іншим аналогічним утворенням, і характеризується сталими своєрідними ознаками мови, культури, способу життя, психічного складу та менталітету, стійкими господарськими таекономічними зв’язками [5, с. 27]; [26, с. 50]; [35, с. 31].
Поняття „народ” в зарубіжній етнології вживається як синонім до слова «народність». У пострадянській літературі цей термін найбільш активно застосовується при вивченні етнічних процесів X–XIX ст. Виходячи з формаційного членування історичного процесу, з другої половини 1940-х років радянські історики та етнографи стали визначати народність як рівень етноісторичної зрілості, що відповідає першому етапові класового суспільства (починаючи з рабовласницького). Відтак і сьогодні народностями називають людські спільноти, які виникли на основі злиття племінних об'єднань, передували націям і мали такі риси, як спільність мови, території, економічних і культурних зв'язків. Отже, згідно з таким підходом категорія «народ» має означати державну, а «народність» – етнічну належність населення[35, с. 48].
Нація − це найвища стадія в розвитку етнічних спільностей і не всі вони досягли такого рівня. З 3,5 тисяч етносів у сучасному світі лише 800 є націями [32, с. 37]. Усі інші знаходяться на донаціо-нальних етноісторичних стадіях. Перетворення етносу в націю відбувається шляхом зростання й поглиблення його самосвідомості. Етнос, на відміну від нації, не усвідомлює своєї єдності в межах власної етнічної території, має несформовані національні інтереси, а тому нездатний створити незалежну національну державу [19,
с. 4–5]. Таким чином, нація – це політично організований етнос або група етносів, які об’єднані спільними інтересами у створенні своєї національної держави.
Однією з найскладніших у вітчизняній та зарубіжній науці вважається проблема етногенезу. Існує принаймні три точки зору на етногенез:
– він розглядається як безперервний процес;
– у ньому виділяється момент зародження етносу й подальша його історія;
– в етногенезі фіксується лише етнічна історія без виокрем-лення етапів [38, с. 80].
Найпоширенішим сьогодні є другий підхід. Перед його прибічниками, в свою чергу, постає низка запитань, серед яких основними є такі:
– яку точку можна вважати початком етногенезу?
– які факти, ознаки, процеси та явища свідчать про завершення етногенезу?
Відомий етнограф А. Пономарьов, наприклад, першою етніч-ною одиницею вважає плем'я, а момент формування племен пропонує розглядати як початок етногенетичних процесів. Завершення цих процесів – поява етнічної самосвідомості та самоназви етносу[33, с. 81]. Отже, етногенез – це процес зародження, формування й зникнення етнічних спільнот та сукупності суспільних явищ іпроцесів, що визначають зміст і форми їхньої життєдіяльності[26, с. 50];[35, с. 32–39 ].
Одна з найскладніших проблем етноісторії є проблема зародження та формування українського народу. Вона включає в себе такі питання, як доведення автохтонності (постійного проживання) предків українського народу на своїй території, установлення спадкоємності різних поколінь людей на українській землі від найдавніших часів у різних галузях матеріальної та духовної культури, дослідження спільних антропологічних рис українців, успадкованих від їхніх доісторичних предків, місця українців в етногенезі східнослов’янських народів, часу складання територіальної та господарської спільності, формування мовних особливостей і культури, розвитку етнічної самосвідомості українців.
На жаль, ґрунтовну та правдиву відповідь на ці запитання в історичній літературі одержати можна не завжди. Ранні літописці української історії ще не мали глибоких спеціальних знань, методичної та методологічної обізнаності. У працях пізніших, недавніх і деяких сучасних істориків нерідко йдеться не про те, що було в дійсності, а про те, що на даний момент переважало з огляду на політичну кон’юнктуру.
Протягом багатьох століть минуле українського народу уявлялось як один суцільний і безперервний історичний процес. Ще в працях українських істориків ХVІІ ст., наприклад, виразно підкреслювалась думка, що козацька Україна є продовженням старої княжої Русі. Цю ж думку висловлювали не раз і тодішні політичні діячі [15, с. 16].
У ХІХ − на поч. XX ст. панівним стає російський велико-державний погляд на історію українського народу. Російські дворянські історики Татищев, Щербатов, Карамзін, Соловйов, Ключевський у своїх працях відмовили українцям у їхньому праві бути окремим народом, вважали їх просто етнічною групою, невід'ємною складовою російського народу. Була вироблена особлива схема „русской истории”, в якій змішувалися поняття історії території, історії народу та історії держави. Згідно з цією схемою в історіографії утвердилося поняття одної „руської держави”, яка почалася з Київської Русі й продовжила своє існування під владою одної династії: після Києва – у Володимирі, далі – в Москві, потім – у Петербурзі. Така історична схема залишала поза увагою історію українського та білоруського народів, до того ж, залишала без початку історію самого російського народу.
Питання про окреме існування українського народу вперше в українській історіографії поставив М. А. Маркевич, автор „Історії Малоросії”, написаної на рубежі ХVІІІ − ХІХ століть. Маркевич розглядає великоросів як „молодших братів” українців, оскільки, на його думку, малоруський народ сформувався в незапам'ятні часи, а великоруський був утворений пізніше переселенцями з території України [25, с. 40].
Схожі погляди висловлював М. І. Костомаров. У своїй праці "Дві руські народності" він теж виходив з ідеї про неодночасність утворення українського й російського народів. На його думку, український народ існував уже в ІХ ст. Приблизно на таких же позиціях стояли й інші українські дослідники ХІХ ст. (Костомаров, Куліш, Драгоманов, Антонович, Грушевський) [24, с. 338].
М. С. Грушевський розробив власні підходи до розвитку історичного процесу. В узагальнюючій формі вони викладені в статті „Звичайна схема „русской” історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства” (1904 р.). Головною в концепції Грушевського є думка про те, що „общерусской” історії не було й не може бути, як нема „общерусской” народності. Може бути історія всіх „русских народностей”, або історія східного слов'янства. Грушевський ратує за необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства, закликає до необхідності перегляду пануючої на той час теорії, яка розцінювала Київську Русь виключно як творіння великоруської народності. Грушевський категорично заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємицею якої, на його думку, є виключно "українсько-руська народність" оскільки вона створила Київську державу [8, с. 5, 7].
Особливе місце в схемі Грушевського відводилося проблемі етнічного розвитку українського народу. М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов'ян, відомий візантійським авторам VI ст. під іменем антів. У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза може бути дещо уточнена й розширена: виходячи з археологічних джерел, які в часи М. Грушевського були ще невідомі, витоки культур – предків українців, слід шукати не тільки в старожитностях Подніпров'я, залишених антами, а й на території Верхнього Подніпров'я й Волині, де відкриті численні поселення склавинів. Інтеграція антів і склавинів, їхнє велике розселення та перегрупування привело до виникнення, а потім і до відокремлення тієї групи східнослов'янських племен, що стала основою утворення українського етносу [1, с. 212 – 213].
Початком історичних часів для українського народу Грушевський вважав V ст. н.е., наполягаючи на існуванні безпосередньої лінії етногенетичного розвитку від антів до XX ст. „Перед тим, − писав історик, − про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи” [9, с. 18]. Грушевський першим в історіографіїпредставив український народ цілком сформованим ще за часів складання Київської держави, тобто в ІХ ст., а початок утворення „державної організації українських племен” він датує VІІІ ст. Князі цієї держави, що називала себе Руссю, „... об'єднали навколо себе всі краї, залюднені полудневими, українськими племенами, підбили їх під свою власть, а також і ті північні племена, з яких потім пішов народ білоруський і великоруський [11, с. 40]. Відособлення української, білоруської та великоруської народностей Грушевський відносить ще до розселення східнослов'янських племен зі своєї прабатьківщини. Уже тоді поступово складалися відмінності між окремими групами слов'ян, що потрапляли в різне етнографічне середовище, різні географічні й економічні умови. Великоруська народність сформувалась переважно на фінській основі, білоруська − на литовській, український народ сформувався в спілкуванні з кочовими племенами тюркського походження. Подальша історія вела ці три народи "здебільшого цілком різними шляхами, що мають більше відмінностей, а ніж подібностей” [10, с. 20]. Особливо помітним цей процес став, – вважав Грушевський, – після татаро-монгольської навали, яка різко розірвала зв'язки між українцями та великоросами. Українські землі в той час зберегли зв'язки лише з білоруськими землями й разом із ними потім увійшли до складу Литовсько-Польської держави. А далі настали козацькі часи в Україні, які вже остаточно відрізнили українське життя й від білоруського. Нарешті, українське відродження, яке почалося з кінця ХVІІ ст., остаточно завершило формування українського етносу” [11,с.40].
Серед вітчизняних вчених 20−30 рр. ХХ ст.. переважала думка про безпосередній етнічний зв'язок слов'янських племен на території України, а через них, - і українців, з найдавнішою місцевою людністю. З кінця 30-х рр. в українській історіографії панівною стає концепція про єдину давньоруську народність, з якої в післятатарські часи розвинулись російський, український, та білоруський народи. Такий погляд випливав з офіційної радянської історіографії, представниками якої були В. В. Мавродін, Б. О. Риба-ков, Л. В. Черепнін, М. П. Третьяков та ін. Суть цієї концепції − в існуванні давньоруської народності, яка була спільною етнічною основою трьох східнослов'янських народів. Справедлива у своїй основі, ця теза доводилась до абсурду великодержавною доктриною „старшого брата”. Теоретичний постулат рівності російського, українського та білоруського народів на практиці трансформувався в незаперечний російський пріоритет. Вважалося цілком природним починати історію Росії із часів Київської Русі й політично небезпечним – стверджувати теж саме стосовно історії України. До тих, хто набирався такої відваги, швидко приклеювали ярлик націоналіста з усіма подальшими драматичними, а часто й трагічними наслідками [38, с. 5]. За таких умов стало дуже важко досліджувати, дискутувати проблеми зародження, формування та розвитку українського етносу. Особливо нестерпною обстановка стала після виходу офіційного партійного документа − „Тез про
300-річчя возз'єднання України з Росією (1654–1954 рр.)”, який проголосив „остаточне з'ясування” (партійним керівництвом) склад-ної етнічної проблеми.
Лише одиниці серед вчених-істориків України намагалися переглянути офіційну точку зору про походження українського народу. Визнаючи, що Київська Русь були спільним періодом у розвитку українського, російського та білоруського народів,
М. Ю. Брайчевський, наприклад, наполягав на ролі антів (ототожнював їх із літописними полянами) в українському етногенезі [3, с. 17]. Незважаючи на ідеологічну реакцію, що посилилася в 60-ті роки, дещо по-новому до проблеми формування українського етносу намагався підійти К. Г. Гуслистий, керівник авторського колективу, що підготував до друку історико-етнографічну монографію „Українці”. Щоправда, праця так і не вийшла у світ. Оригінальністю та новизною відзначалися праці
В. Петрова. В 1972 р. він видав книгу „Етногенез слов'ян”, перероблений і розширений варіант попередньої маловідомої в наукових колах праці „Етногенез українського народу”. Тираж іншої книги В. П. Петрова „Історичний розвиток українського народу” було знищено в 1972 р.
Низка українських вчених у різних варіантах продовжують доводити існування давньоруської народності в Київській Русі. Інша група авторитетних науковців з різних позицій обстоює тезу, що в поліетнічній Давньоруській державі українці виступали як окрема спільнота, що творила її етнічне ядро (табл. 1). Вони переконані, що процес формування трьох східнослов'янських спільностей відбувався неодночасно і на різних територіальних ареалах, тому теорії єдиної давньоруської народності та «спільної колиски» є ефемерними теоретичними конструкціями, які виникли з відомих ідеологічних мотивів, а тепер підтримуються через нездатність позбутися стереотипів імперського мислення.
Таблиця 1
| Захисники | Теорія єдиної давньоруської народності | Противники |
| П. Толочко, М. Котляр, О. Моця та ін. | Етнічною основою формува-ння росіян, українців і біло-русів була так звана єдина давньоруська народність | М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, Я. Дашкевич, Л. Заліз-няк, В. Борисенко |
У 90-ті роки, коли українська нація досягла нового рівня самоорганізації, що ознаменувалося утворенням незалежної держави, інтерес до проблем україногенезу стрімко зріс. З’явилась низка ґрунтовних публікацій, насамперед, праць М. Брайчевського [2], Я. Грицака [7], Я. Дашкевича [13], Я. Ісаєвича [21; 22],
Л. Залізняка [19; 20], Г. Півторака [31], Н. Яковенко [44], у яких учені використовували найновіші методологічні підходи та методи наукового пізнання. Етногенетичні процеси на українській території автори розглядають не осібно, а в широкому європейському контексті, через порівняння, пошук аналогій і т.п.
Сьогодні з'явилися, нарешті, сприятливі умови розповісти про минуле українського народу в усій його складності й суперечності. Ряд складних питань походження українського народу порушують у своїх наукових розвідках П. П. Толочко, О. П. Моця, В. М. Ричка та інші історики [29]; [39]. З новітніх видань слід відзначити книгу
В. А. Смолія та С. І. Гуржія, в якій досліджується завершальний період розвитку українського етносу та формування української нації [36],а також фундаментальні праці П. Кононенка [26] і Б. Савчука [35].
Виходячи з різного розуміння проблеми походження та формування українського етносу, протягом останнього століття виникло багато концепцій і теорій, що прагнули її пояснити. Серед теоретичних конструкцій можна вирізнити принаймні п'ять основних концепцій формування (етногенезу) українського народу - це автохтонно- міграційна, трипільсько-арійська, ранньослов'янська, києворуська (давньоруська) та пізньосередньовічна [35, с. 56-62].
Прихильники автохтонізму (М. Грушевський В. Хвойка,
М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков, В. Старосольський) вважали, що після появи первісної людини територія України вже ніколи не залишалася обезлюдненою, тому саме автохтони (грец. «auhtos» – сам та «chtones» – земля, тобто належний за походженням до даної території, місцевий, аборигенний) становили головну «етногенетичну підоснову», у яку лише вкраплювалися всі пізніші іноетнічні елементи.
Міґраціоністи доводять, що постійні потужні міграційні хвилі, які прокочувалися територією України, були настільки всеохоплюючими та мали такі глибокі наслідки, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних суспільностей.
Основи трипільсько-арійської концепціїсформулював
Я. Пастернак наприкінці XIX ст. У 1990-х роках вона відродилася в дещо модифікованому вигляді. Трипільська версія походження українців стверджує, що український етнос вже існував за часів трипільської археологічної культури, тобто 5–7 тис. років тому. При такому підході українська історія зразу стає винятком із загальноєвропейської. Адже більшість народів помірної смуги Європи має вік близько 1,5 тис. років. Показово, що прибічники такого надзвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці-історики.
Немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні трипільську людність Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану, про що твердять автори деяких публіцистичних статей останніх років. Трипільсько-арійська версія етногенезу українців є типовим прикладом історичної міфотворчості, бо надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки, аматорства та постколоніального комплексу меншовартості. Користь від цього псевдонаукового, суперпатріотичного жанру українській державі сумнівна, а шкода – очевидна. Крім того, в наш складний час дезорієнтується громадськість, дискредитується українська історична наука в боротьбі з ідеологічними супротивниками незалежності України [19, с. 56].
Ранньослов'янську концепцію походження українців, як уже говорилося, свого часу обґрунтував М. Грушевський. Багато сучасних вчених вважає її найбільш прийнятною. Прихильники цієї концепції витоки українців пов'язують безпосередньо із проблемою походження слов'ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Поряд із територіальним аспектом другим важливим аргументом на її користь є віковий фактор. Український етнос як частина слов'янського світу з'явився не раніше V ст. Саме із середини І тисячоліття після закінчення Великого переселення народів та падіння Римської імперії можна простежити відсутність значних етнічних катаклізмів, змін у складі населення та безперервність етноісторичних процесів на українських землях. Ранньослов'янська концепція етногенезу українського народу, як показав Л. Залізняк, узгоджується із загальними законами етнічного розвитку середньовічної Європи. Переважна більшість європейських народів, що знаходилася в зоні впливу Римської імперії (французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки та ін.), народилася в ранньому Середньовіччі у V–VII ст. Безперервність розвитку названих європейських етносів, а також і українців, прослідко-вується саме з доби раннього Середньовіччя, коли вони виникли. Племінний етап їхнього формування закінчився в IX–X ст. консолідацією у власних державах (Французькій, Англійській, Чеській, Сербській, Польській та ін.). Вони, як і Київська Русь, часто охоплювали й сусідні народи, стаючи середньовічними імперіями [19, с. 111-112].
Києворуська (давньоруська) концепція має два відгалуження. Представники одного з них стверджують, що Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу, який склався з південноруських союзів племен – волинян, полян, деревлян, хорватів, уличів, тиверців. Вони стали «консолідуючим ядром» у вигляді державотворчого «імперського» (панівного) етносу. Інші спільноти, зокрема, і пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму.
Прихильники іншої точки зору доводять, наче б то в Києворуській державі склалася вже згадувана „давньоруська народність”, на основі якої вже потім почали формуватися три східнослов'янські народи – росіяни, українці та білоруси. 
Пізньосередньовічна концепціятісно пов'язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теоретичної конструкції полягає у доведенні, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у ХІІ–
XIII ст., а завершився лише у XIV–XV ст., після монгольської навали, яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки щодо питання про виникнення східнослов'янських народів. Насправді ж, виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя, є невиправданим хоча б тому, що, таким чином, фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування.
Виникнення численних екзотичних неарґументованих, а почасти й псевдонаукових гіпотез про походження українського народу зумовлюється невизначеністю предмета дослідження та багатьма іншими, зокрема, і політичними, факторами. Відомий сучасний історик Л. Залізняк справедливо зауважує, що при вивченні історичних витоків українського етносу слід визначити, що ми шукаємо: наших предків чи найдавніших українців, які були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Пращурами тією чи іншою мірою можна вважати всі народи, що в давнину проживали на українській землі (кіммерійці, скіфи, сармати, фракійці, хозари, татари та ін.). З одного боку, їхні етнокультурні здобутки вплинули на формування української культури, з іншого – є й генетична спорідненість, бо, зрештою, сучасна людина є носієм генного коду всіх попередніх біологічних форм [19, с.59]; [20, с. 219].