Тема: "Менеджмент безпеки, правове забезпечення
Та організаційно-функціональна структура
захисту населення та АТО у НС"
ПЛАН
8.1. Менеджмент безпеки.
8.2. Механізми регулювання безпеки, зниження ризиків і пом’якшення нас-лідків НС.
8.3. Організаційно-функціональна структура захисту населення і територій.
8.4. Навчання населення діям та способам захисту в разі виникнення НС та аварій.
Менеджмент безпеки
Менеджмент можна розглядати як різновид управління, що означає суку-пність методів, форм та засобів управління діяльністю людей (працівниками, колективами працівників, організацією), спрямованих на досягнення конкрет-ної мети, при цьому часто термін менеджмент вживається відносно суб’єктів господарювання, а для органів влади, діяльність яких пов’язана з реалізацією цілей і функцій держави, використовується поняття «державне управління».
Менеджмент безпеки – це сукупність функцій управління, спрямованих на забезпечення рівня захищеності від небезпек в межах прийнятного ризику. Дане поняття сформульоване в найбільш загальній формі незалежно від специ-фіки безпеки (національної, інформаційної, економічної, екологічної, техноген-ної тощо), а також рівнів здійснення управління – державного, регіонального, місцевого, об’єктового, що визначає організаційний аспект менеджменту. Фор-мування і реалізація менеджменту безпеки на різних організаційних рівнях обо-в’язково передбачає посилене державне регулювання у цій сфері, що часто за-вершується розбудовою єдиної державної системи.
Як вид управлінської діяльності менеджмент безпеки є складним для ре-алізації, оскільки пов'язаний із небезпечними видами господарської діяльності та невизначеністю, обумовленою імовірнісним характером ініціюючих подій та здійснюється у двох основних формах: безпосередній і опосередкованій. Безпо-середнє управління – це функціонально забезпечена діяльність суб’єкта управ-ління на правовій або делегованій основі. Головною його ознакою є право на прийняття і реалізацію управлінського рішення. Опосередковане управління – це участь об’єкта управління у підготовці, прийнятті й реалізації управлінсько-го рішення. Зміст процесу управління полягає у перетворенні сукупності інфор-мації про об’єкт управління або проблемну ситуацію, що склалася на інформац-ію управлінських рішень. У процесі управління безпекою реалізуються як зага-льні та допоміжні функції (характерні для всіх систем) так і спеціальні функції управління, що є основними, бо саме для їх реалізації утворюються системи менеджменту та державного управління техногенною, природною, соціальною безпекою і захистом в умовах НС та несанкціонованого втручання (рис. 8.1).
Рис. 8.1. Функції управління
Функція прогнозування серед загальних функцій є такою, що створює га-рантії певної ефективності менеджменту. З урахуванням результатів прогнозу і детального аналізу можливої обстановки на відповідній території, об’єкті, а та-кож стану наявних ресурсів та набутого досвіду здійснюється функція плану-вання, що дозволяє підтримувати пропорційність і злагодженість у діяльності та раціональність у використанні наявних ресурсів, завдяки чому забезпечують-ся організація та динамічна рівновага процесів із реалізації цілей управління. Під час планування з безпеки завчасно відпрацьовуються превентивні та ситуа-ційні (оперативні) плани, а також перспективні та поточні програми, забезпечу-ється їх періодичний перегляд з метою збереження актуальності і максимальної користі планованих документів. Превентивні плани – це науково-обґрунтовані програми дій з регулювання безпеки, підвищення надійності технологічного об-ладнання та експлуатаційної надійності систем, стійкості роботи об’єктів в умо-вах дії первинних і вторинних факторів ураження. Ситуаційні плани дій (вза-ємодії) персоналу об’єктів, спеціальних служб, населення, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування представляють собою аналітичний та оперативний матеріал (опис, таблиці) графічні, картографічні додатки, фор-малізовані і довідкові документи з локалізації і ліквідації аварій, аварійних і надзвичайних ситуацій та пом'якшення їх наслідків. Перспективне та поточне планування забезпечує удосконалення та розвиток складових системи управ-ління безпекою та захистом.
Інші функції управління – регулювання, координації, контролю – це фун-кції оперативного, технологічного характеру. Регулювання впорядковує співві-дношення елементів єдиного процесу, який відбувається під час реалізації зав-дання. Координація має справу з організацією та забезпеченням узгоджених дій різних рівнів. Контроль як функція, що є потребою такої властивості управлін-ського процесу як зворотній зв’язок, приводить у відповідність систему та ме-тоди управлінської діяльності з новими умовами і властивостями, що виника-ють у процесі реалізації управлінських рішень. Методи управлінської діяльнос-ті, як способи і прийоми забезпечення цілей і функцій менеджменту, обумов-люються внутрішнім змістом матеріальних, соціальних мотивів та мотивів при-мусового характеру, якими керується об’єкт управління у процесі взаємодії із суб’єктом управління, та розрізняються на економічні, соціально-психологічні і організаційні методи управління.
Загальні функції управління становлять так званий цикл управлінських дій, що поєднується з процесом вироблення, прийняття і реалізації управлінського рішення. Управлінські рішення є відповідною реакцією на внутрішні й зовніш-ні впливи та можуть класифікуватися: за характером цілей (стратегічні, такти-чні, оперативні); за відношенням до загальних функцій (планові, організаційні, прогнозуючі, технологічні); за характером розробки (одноособові, колегіальні, колективні); за методом розробки (формалізовані, модельні, графоаналітичні, експертні, логіко-інтуїтивні). Звичайно, наведений перелік можна розширити за використанням інших підходів до класифікації управлінських рішень.
Процес вироблення, прийняття і реалізації управлінського рішення пе-редбачає його структуризацію, типізацію робіт і операцій та охоплює: 1) збір і аналіз інформації; 2) визначення розвитку ситуації; 3) формування цілей; 4) постановку завдань, які необхідно вирішити; 5) пошук та формування мож-ливих варіантів рішень; 6) оцінку варіантів рішень, вибір оптимального варіан-та; 7) погодження проекту рішення із зацікавленими особами; 8) прийняття рішення (надання йому юридичної сили); 9) доведення рішення до організаторів виконання та виконавців; 10) організацію взаємодії між виконавцями та координацію їх зусиль; 11) аналіз реалізації та корегування рішення.
|
|
|
Рис. 8.2. Функціональна схема управління з ліквідації НС
У теорії управління виділяють три основні моделі прийняття рішень: класична, поведінкова та ірраціональна. Класична модель спирається на понят-тя "раціональності" в прийнятті рішень. Передбачається, що умови прийняття рішення достатньо визначені, особа, яка приймає рішення, має повну інформа-цію, раціональну систему упорядкування переваг за ступенем їх важливості, усі її дії в процесі прийняття рішень, спрямовані на вибір найкращої альтернативи. Проте на практиці на процес прийняття рішень впливають чисельні обмежува-льні та суб’єктивні фактори, до найважливіших з яких належать: 1) час, який відводиться на прийняття рішення (на практиці більшість керівників не мають можливості проаналізувати усі можливі альтернативи, відчуваючи дефіцит ча-су); 2) ризик – фактор неправильного рішення, який пов’язаний із зростанням відповідальності та враховується свідомо або підсвідомо при прийнятті рішен-ня; 3) суб’єктивний фактор – ступінь підготовленості осіб, які приймають рі-шення (управлінська та спеціальна освіта, участь у тренінгах, досвід роботи), а також їх особисті риси, які повинні сприяти прийняттю рішень (психологічна сталість, поведінкові реакції, інтелект, комунікабельність, відповідальність).
Сукупність таких факторів у процесі прийняття рішень враховують поведінкова та ірраціональна моделі. Поведінкова модель передбачає, що особа, яка приймає рішення, не маючи повної інформації щодо ситуації та можливих аль-тернатив її розвитку намагається прийняти більш-менш раціональне рішення. Ірраціональна модель ґрунтується на передбаченні, що рішення приймаються ще до того, як досліджуються альтернативи та менеджер або група менеджерів мають достатньо влади, аби нав’язати своє рішення.
Технологія прийняття управлінських рішень базується на використанні системи методів, які умовно можна класифікувати у три групи: евристичні, ко-лективні, кількісні. Евристичні (неформальні) методиприйняття рішень базуються на інтуїції та аналітичних здібностях осіб, які приймають управлін-ські рішення. Це сукупність логічних прийомів і методики вибору оптимальних рішень, теоретичне порівняння альтернатив з урахуванням накопиченого досві-ду, вони оперативні, але не гарантують вибору безпомилкових (неефективних) рішень. Колективні методи обговорення і прийняття рішень передбачають ви-значення учасників певної процедури і відбір форм групової роботи Частіше усього це тимчасовий колектив, головними критеріями його формування є ком-петентність, здатність вирішувати творчі задачі, конструктивність мислення і комунікабельність. Колективні форми групової роботи можуть бути різними: засідання, наради, робота в комісії, штабі. Найбільш поширеним типом методу колективного підготування управлінських рішень є «мозковий штурм», або «мозкова атака» (спільне генерування нових ідей і наступне прийняття рішень). В основі кількісних методів прийняття рішень лежить науково-практичний підхід, що припускає вибір оптимальних варіантів управлінських рішень шля-хом комп’ютеризованої обробки великих масивів інформації (прогнозування, моделювання сценаріїв розвитку подій тощо).
Здійснення процесу підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень супроводжується його правовим, організаційним, інформаційним та до-кументальним забезпеченням. Правове забезпечення передбачає всебічне вико-ристання засобів і форм юридичного впливу на суб’єкт і об’єкт управління че-рез нормативне закріплення функціональних й правових відносин у процесі ви-роблення і реалізації рішення, укладання необхідних угод, документальне офо-рмлення результатів реалізації рішень. Організаційне забезпечення охоплює планування виконання рішення, визначення проміжних етапів його реалізації, а також форми й обсяги поточного контролю. Вирішуються питання, пов’язані з режимом роботи, розподілам часу та зусиль виконавців, що залежать від рівня відповідальності та компетентності виконавців. Інформаційне та документа-льне забезпечення охоплює комплекс робіт стосовно змісту й умов здійснення заключного етапу процесу управління.
Значно підвищує ефективність управління, в результаті зниження імовір-ності помилки й економії часу, формалізація прийняття рішень через завчас-не розроблення планів, правил, інструкцій і нормативів. Процесу формалізації управлінських рішень, пов’язаних з усуненням загрози виникнення або реагу-ванням на аварійну, НС та організації ліквідування її наслідків передує: послі-довне проведення робіт з формування та аналізу джерел небезпеки, з врахуван-ням зовнішнього впливу, можливих комбінацій подій та розрахунку імовірності виникнення ситуації даного виду; формування сценаріїв розвитку ситуації на підставі конкретних умов та вихідних даних з урахуванням вторинних факторів ураження та оцінки ймовірних втрат.
Хоча менеджмент безпекою базується на загальних функціях і методах управління, цей процес має свою специфіку на кожному рівні та відображається у змісті спеціальних функцій управління. До спеціальних функцій, що реалізу-ються у процесі управління безпекою та захистом від загроз природного, техно-генного та соціального походження, можна віднести: 1) запобігання і мінімізацію наслідків аварій, катастроф, стихійного лиха та інших небезпечних подій; 2) організацію захисту населення і територій в умовах небезпечних, надзвичай-них ситуацій та ліквідацію їх наслідків.
З точки зору досягнення нормованих показників прийнятного ризику:
1. Запобігання виникненню загроз та мінімізації їх наслідків передбачає: іде-нтифікацію та оцінку рівня ризику; регулювання безпеки діяльності суб‘єктів господарювання; підготування територій та об’єктів до функціонування з урахуванням ризику виникнення НС.
2. Захист населення і територій, матеріальних і культурних цінностей та довкілля від негативних наслідків НС включає: оповіщення та інформуван-ня населення; укриття людей у захисних спорудах цивільного захисту; здійс-нення евакуаційних заходів; інженерний захист територій; медичний і психо-логічний захист людей та забезпечення санітарного та епідемічного благопо-луччя; біологічний захист людей, тварин і рослин; радіаційний і хімічний за-хист населення і територій; навчання населення діям у НС.
3. Ліквідація наслідків небезпечних і надзвичайних ситуацій передбачає: проведення комплексу робіт із негайного реагування на факт виникнення не-безпеки; проведення рятувальних та інших невідкладних робіт; життєзабез-печення потерпілого населення та персоналу, який бере участь у ліквідації наслідків; проведення відновлювальних робіт; відшкодування збитків та на-дання допомоги особам, які постраждали внаслідок НС.
Кожна із зазначених складових спеціальних функцій відрізняється своїм набором інтелектуальних і практичних дій.
Ідентифікація та оцінка рівня ризику охоплює ідентифікацію небезпек та можливих їх джерел, визначення ймовірності реалізації ідентифікованих не-безпек та сценаріїв розвитку подій, розрахунок максимально можливого збитку від їх реалізації, оцінку потенційних ризиків щодо відповідності критеріям при-йнятного ризику з метою їх усунення, зменшення, прийняття або передачі ри-зику. Ідентифікація здійснюється відносно об’єктів господарювання щодо ви-значення потенційної небезпеки та потенційно-небезпечних об’єктів з присво-єння відповідного класу підвищеної небезпеки. У процесі ідентифікації розгля-даються і враховуються внутрішні і зовнішні фактори небезпеки та небезпечні події, які можуть привести до надзвичайної ситуації. Внутрішні фактори не-безпеки характеризують небезпечність будов, споруд, обладнання, технологіч-них процесів суб’єкта господарської діяльності та небезпечних речовин, що ви-готовлюються, переробляються, зберігаються чи транспортуються на його тери-торії. Суб’єкти господарської діяльності, у користуванні яких є небезпечні ре-човини чи категорії речовин у кількості, що дорівнює або перевищує норматив-но встановлені порогові маси, ідентифікуються як об’єкти підвищеної небезпе-ки. Суб’єкти господарської діяльності, на яких можуть використовуватися або виготовляються, переробляються, зберігаються чи транспортуються небезпечні речовини, біологічні препарати, а також інші об’єкти, що за певних обставин можуть створити реальну загрозу виникнення аварій, ідентифікуються як поте-нційно-небезпечні об’єкти. Зовнішні фактори небезпеки безпосередньо не по-в’язані з функціонуванням суб’єкта господарської діяльності, але можуть ініці-ювати виникнення аварійних, НС на ньому та негативно впливати на її розви-ток (природні чинники та аварії на об’єктах, які розташовані поблизу). Небез-печні події (катастрофа, аварія, пожежа, стихійне лихо, епідемія, епізоотія, епі-фітотія, несанкціоноване втручання тощо), які при певних умовах можуть при-вести до НС. Процедура ідентифікації небезпечних подій, які можуть привести до НС, вважається закінченою, якщо здійснений опис і розрахунок параметрів уражальних чинників, джерела їх виникнення, визначені код та максимально можливий рівень НС. На підставі результатів ідентифікації формуються перелі-ки, реєстри обліку небезпечних об’єктів та складаються паспорти об’єктів та територій, які підлягають ризику виникнення НС.
Після ідентифікації переходять до оцінки ризику, яку проводять залежно від специфіки підприємства, особливостей території або специфіки самого ризику або в два етапи: якісний аналіз ризику та кількісний аналіз ризику, або за одним із зазначених етапів. Якісний аналіз ризику спирається на прогнозовану оцінку наслідків найбільш песимістичних сценаріїв розвитку небезпечних подій. На цьому етапі за даними експертизи та прогнозів визначається територія, в межах якої небезпечна подія призводить до втрат серед людей та до шкоди господарс-тву, довкіллю, а також ступінь небезпеки за величиною її наслідків. Кількісний аналіз ризику – це визначення частоти настання ініціюючих подій, оцінка сту-пеню ймовірності виникнення певних сценаріїв їх розвитку та визначення роз-мірів збитків від їх наслідків, що дозволяє обрати найбільш ефективну систему захисту від небезпеки, обґрунтувати величини фінансових вкладень у підтрим-ку і підвищення рівня безпеки об’єктів, комплексів, систем з урахуванням кіль-кісних характеристик можливих втрат і реальних фінансових можливостей.
Для ймовірнісної оцінки небезпек використовуються різні методичні під-ходи: інженерний (спирається на статистику, розрахунок частот, ймовірний аналіз безпеки); модельний (побудова моделей впливу на об’єкт захисту); екс-пертний (визначення ймовірності подій на основі опитування експертів); соціо-логічний (опитування населення). Застосування одного із зазначених підходів не виключає застосування іншого.
Для оцінки наслідків небезпек, що можуть привести до загибелі людей, тварин, рослин, значних матеріальних збитків використовують наявні методики з прогнозування та оцінки обстановки, в основу яких закладений причинно-нас-лідковий зв'язок двох процесів: впливу уражальних чинників на об’єкт захисту та опір самого об’єкту такому впливу.
При оцінці обстановки враховують: дані моніторингової інформації про джерело небезпеки, об’єкти захисту; характеристику факторів ураження (тиск у фронті ударної хвилі, інтенсивність теплового опромінення, еквівалентна кіль-кість небезпечної речовини у первинної і вторинної хмарі, доза зовнішнього ра-діоактивного опромінення та тривалість її накопичення у часі тощо); погодні умови, стан атмосфери, умови розповсюдження небезпеки.
Збитки (втрати) відображають кінцевий ефект негативного впливу небез-пеки на соціально-еколого-економічну систему та розділяються на наступні класи залежно від виду завданої шкоди: 1) збитки від втрат життя і здоров’я; 2) технічні збитки (руйнування і пошкодження основних фондів); 3) втрати від недовироблення продукції внаслідок припинення виробництва; 4) екологічні наслідки. При визначенні збитків оперують поняттями прямого, побічного, пов-ного та загального, враховуючи динаміку зміни функції збитків у часі в зале-жності від оперативності вжиття заходів із реагування та ліквідації наслідків. Під прямим збитком розуміють втрати всіх структур господарської діяльності, що увійшли до зони ураження. Побічні збитки – це втрати та додаткові затрати внаслідок порушень і змін в існуючій структурі господарських зв’язків та необ-хідності проведення окремих заходів з ліквідації НС, що несуть об’єкти, які не увійшли до зони ураження. Повний збиток – це сума прямого та побічного збитків, розрахованого на конкретний термін часу, він є проміжним, якщо його порівнювати із загальним збитком, що чисельно визначиться віддаленою пер-спективою.
Логічним завершенням процедури оцінки ризику є порівняння отриманих результатів з нормативно визначеними показникам прийнятного ризику у пев-ній сфері (галузі) з метою обрання, залежно від внутрішніх та зовнішніх обме-жень, наступного варіанту дій: або усунення неприйнятного ризику, або його зменшення і прийняття, або передача ризику. Варіант усунення ризику перед-бачає відмову від джерела, виробництва, сфери бізнесу, що формують неприй-нятні ризики, зменшення рівня яких є економічно невиправданим. Зменшення ризику до прийнятних показників досягається за рахунок вироблення і впрова-дження превентивних заходів та додаткових систем комплексного захисту. Прийняття ризику полягає у своєчасному виявленні можливих відхилень від заданих показників (індикаторів), плануванні дій щодо регулювання безпеки, забезпечення захисту та реагування у разі реалізації ризику. Передача ризику відбувається шляхом укладання договорів з ін. організаціями (аутсорсинг упра-вління ризиком) або/та угод із страховими компаніями (особисте, майнове, ст-рахування відповідальності). Перевагами передачі ризику вважаються: еконо-мія на витратах, пов’язаних із виконанням складних дій і процедур менеджмен-ту з безпеки, комплексного обслуговування спеціальних систем і засобів, мож-ливості зосередитися на основної діяльності, покриття збитків за рахунок стра-хової компанії. Іноді страхування виступає основною реалізації процедури ме-неджменту з безпеки згідно закону (обов’язкове страхування відповідальності).