Основні концепції громадянського суспільства

Не слід змішувати категорію "суспільство" як людську спільність взагалі з категорією "громадянське суспільство", яке виникло на певному етапі історичного розвитку західної цивілізації. Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, іцо усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наді­леним певним комплексом прав і свобод, і в той же час несе відповідальність перед суспільством.

Поняття "громадянське суспільство" з часу своєї першої згадки в XVI ст. у коментарі до "Політики" Арістотеля увібрало в себе різноманітні цінності. Це не просто поняття, а важлива концептуальна категорія політології. Саме роз­виток цивілізації визначається розвитком громадянського суспільства.

Зміст поняття "громадянське суспільство" включає су­купність неполітичних відносин у суспільстві, тобто еко­номічні, духовно-моральні, релігійні, національні. Громадян­ське суспільство — це сфера спонтанного самовияву вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади.

На певній стадії свого розвитку громадянське суспільство з метою захисту власних інтересів створює державу, утримує її і певним чином здійснює контроль над нею. Громадянське суспільство домагається законодавчого упорядкування і ре­гулювання відносин з державою.

На основі інститутів громадянського суспільства (приват­ної власності, гарантованої державою свободи підприємниць­кої, трудової і споживчої діяльності) формуються різноманітні об'єднання: благочинні фонди, клуби за інтересами, споживчі кооперації і кооперативи. Характерною рисою цих об'єднань є суверенність їх членів. Самі об'єднання виникають і функціонують на добровільних засадах, не претендуючи на обмеження свободи своїх членів у галузях, які не виходять за рамки їх компетенції.

Існування громадянського суспільства передбачає високу соціально-економічну культуру населення, усвідомлення ним своїх різноманітних інтересів.

Категорія "громадянське суспільство" трактується в світлі наукової традиції, що йде від Локка, Монтеск'є, Гегеля, Токвіля. Так, у праці Дж. Локка "Два трактати про державне правління" зазначається, що суспільство склада­лося і склалося ще до появи держави. До цього люди перебували в стані повної свободи своїх дій, розпоряджалися своїм майном і особистістю в межах закону природи. З метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особистої власності люди погоджуються утворити політичне суспільство, заснувати державу. Держава не повинна обмежувати соціальної свободи та ініціативи, а гарантувати їх. Верховним сувереном у державі є не уряд, а нація. Якщо уряд (правитель) чинить всупереч діючому праву і перекручує закони або взагалі не рахується з ними, наприклад, забирає власність громадян, то піддані можуть розірвати угоду з урядом і, використовуючи право на самозахист, піднятися на насильну революцію. Будуючи державу добровільно, люди дуже точно, навіть скупо відмі­ряють той обсяг повноважень, які вони потім передають державі.

Особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства у взаємозв'язку з державою належить Гегелю. Він дійшов висновку, що соціальне життя, характерне для громадянського суспільства, відрізняється від етичного світу сім'ї і від публічного життя держави. Воно, на думку Гегеля, включає ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, завдання яких є забезпечити життєздатність суспільства і реалізацію громадянського права. Громадянське суспільство — це комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом, і які як такі прямо не залежать від політичної держави. За Гегелем, сім'я "як перший етичний корінь держави" є сутнісне ціле, члени якого вважають себе "акциденцією" (від лат. acidentia — випадковість), а не конкуруючими між собою індивідами, пов'язаними якимсь договором. Щодо громадянського суспільства, то його численні складові нес­тійкі, одні приватні інтереси стикаються з іншими, причому надмірний розвиток одних елементів громадянського суспіль­ства може заглушити інші.

Громадянське суспільство в трактуванні Гегеля — це опосередкована працею система потреб, яка грунтується на системі приватної власності і всезагальній формальній рів­ності людей. Поява такого суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язана з утвердженням бур­жуазного суспільства.

Громадянське суспільство не може залишатися громадян­ським доти, поки воно не управляється політично під наглядом держави. Лише верховна публічна влада — кон­ституційна держава може успішно справитися з його несправедливостями і синтезувати конкретні інтереси в універ­сальну політичну спілку.

З цієї позиції Гегель критикував сучасну йому теорію природного права за те, що вона змішувала громадянське суспільство і державу, розглядаючи останню як партнера її підданих, і тим самим ставила під сумнів "абсолютний божественний принцип держави". Відносини громадянського суспільства і держави можна визначити з позицій політичної реальності, переваг і недоліків обмеження самостійності, абстрактної свободи і конкретного плюралізму громадянського суспільства на користь універсальних державних прерогатив. Держава представляє суспільство в його єдності. Громадян­ське суспільство одночасно зберігається і перемагає як необхідний, але підпорядкований аспект ширшої, складнішої, вищої спілки, яка організована політично.

Категорія "громадянське суспільство" посідала певне місце і в марксизмі. "Візьміть певний ступінь розвитку виробниц­тва, обміну і споживання, ви одержите певний суспільний лад, певну організацію сім'ї, груп чи класів — словом, певне громадянське суспільство",— зазначав К. Маркс. Підкреслювалося, що громадянське суспільство — не одно­манітне утворення, а багаторівнева система, яка має свої сфери і частини з певною підпорядкованістю одних іншим. Відносини між державою і громадянським суспільством тлу­мачилися як відносини між публічною владою та індиві­дуальною свободою.

Проблема громадянського суспільства посідає чільне місце і в творах А. Токвіля. На його думку, такі "вторинні асоціації демократії, як етнічні, релігійні, професійні, робіт­ничі і локальні об'єднання, становлять ту структуру грома­дянського суспільства, з якої може вирости правова держава".

Розглядаючи взаємовідносини між громадянським суспіль­ством і державою, більшість мислителів підкреслювали, що не державою зумовлюється і визначається громадянське суспільство, а навпаки, громадянським суспільством зумов­люється і визначається держава.

Громадянське суспільство в особі самодіяльних асоціацій людей, які виражають та захищають індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі стосунки з державою. Чим більш розвинене громадянське суспільство, тим з'являється ширша основа для демократичних форм держави. І навпаки, чим менш розвинене громадянське суспільство, тим більш імовір­ним є існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади.

В умовах недостатнього розвитку економічної, соціальної і культурної сфер суспільства держава фактично стає єдиною силою, на яку покладається завдання перебудови всіх сфер суспільного життя. Відбувається інверсія функцій держави і громадянського суспільства. Держава бере на себе не тільки власні функції, а й функції суспільства, поглинає все суспільство.

Концепція співвідношення громадянського суспільства і держави розроблялась українською політичною думкою. У найбільш розвиненій формі цю проблему представив В. Ли-пинський. На його думку, громадянське суспільство — це люди даної території, які не живуть за рахунок виконання державних функцій, не в змозі безпосередньо здійснювати свої "хотіння", застосовувати силу фізичного примусу. Але громадянство — це резервуар сил, перебуває в стані вічного руху вперед, вічної нерівноваги у боротьбі за владу. А держава як політична організація людей має нахил до зруйнування руху, до творення твердих, непорушних форм.

В. Липинський вказував на неоднорідність громадянського суспільства. У ньому існує поділ вертикальний, поділ, в основі якого лежить праця і спосіб вироблення продукції. У зв'язку з цим В. Липинський розрізняв клас промисловий, який охоплює всіх громадян, що продукують товари — власників фабрик, інженерів, робітників; клас хліборобсь­кий — поміщиків, селян, сільських робітників; клас фінан­совий і купецький; клас інтелігенції, яка виконує в грома­дянському суспільстві дуже важливі духовні функції.

Крім вертикального поділу, зазначав В. Липинський, у громадянському суспільстві існує ще й поділ горизонтальний, тобто поділ на стани. У кожному класі є організатори й організовані, які утворюють стани. Поділене на класи і стани громадянське суспільство перебуває у вічній внут­рішній боротьбі, у вічній нерівновазі. І без сили фізичного примусу, що є монополією держави, жодна сила громадська не може реалізувати своїх бажань.

На думку В. Липинського, взаємовідносини громадянсь­кого суспільства і держави визначає закон, в основі якого лежить взаємне обмеження права сильніших правом слабших і права слабших правом сильніших. Коли держава поневолює громадянське суспільство, тоді "нищиться" закон, бо право сильніших не обмежене правом слабших. У такій державі панує беззаконня. Але так само "нищиться" закон, коли громадянське суспільство поневолює державу і коли сила сильніших розкладається слабкістю слабших. Закон, підкрес­лював В. Липинський, існує при гармонійному співвідношенні громадянського суспільства і держави.

Згідно з сучасними поглядами, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозв'язку, а не підпо­рядковувалися одним і тим же керівникам (Ж. Зіглер).

Головне для держави — здатність встановлювати норми для плюралізму державних і приватних суб'єктів, тобто потрібна держава, яка б більше гарантувала соціальні права, а менше займалася б оперативним управлінням.

Модель громадянського суспільства, розглянута вище, принципово відрізняється від того суспільства, яке сформу­валося в Україні починаючи з кінця 20-х років, коли були ліквідовані його горизонтальні структури, не санкціоновані зверху громадські об'єднання, неполітичні організації. З наукового ужитку було виключене саме поняття "громадян­ське суспільство".

Громадянське суспільство як самоорганізована система може функціонувати, якщо для цього створені сприятливі умови. Основою формування громадянського суспільства в Україні, фундаментальною умовою свободи особи є подолан­ня відчуження громадян від власності, розвиток усіх її форм, передусім приватної.

Важливою для функціонування громадянського суспіль­ства є наявність у суспільстві розвиненої соціальної струк­тури, що відображає багатоманітність інтересів представників різних груп і верств. Це, своєю чергою, вимагає добре розвинених вертикальних і особливо горизонтальних зв'язків. При "розмитій" соціальній структурі індивід прямо пов'яза­ний з державою, а це істотно обмежує його можливості реалізувати особисті права і свободи.

Необхідною умовою життєдіяльності громадянського сус­пільства є високий рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку особи, її внутрішня свобода, здат­ність самостійно включатися в той чи інший інститут. Духовна сфера громадянського суспільства передбачає сво­боду совісті, реальні можливості публічно висловлювати свою думку.

Формування громадянського суспільства невіддільне від трансформації індивіда у громадянина з властивою йому громадянською позицією. Вона передбачає усвідомлення осо­бою інтересу суспільства, держави як свого власного інтересу, захист конституції і дотримання прийнятих законів, прак­тичну участь у розв'язанні суспільних проблем.

В усіх сферах громадянське суспільство змагається з об'єктивною тенденцією державних структур до монополі­зації економічного, соціального і духовного життя. Завдання держави — виробити стратегію, визначити й обгрунтувати пріоритети, пропорції розвитку суспільства, стимулювати суспільно корисну діяльність громадян і захищати їхні права, власність, особисту гідність, а також кордони і внутрішній порядок.

Усе це дає змогу зробити висновок, що громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соці­альних, етнонаціональних, культурних, релігійних, еколо­гічних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує її відносини з індивідами. Чим розвиненішою є ця сфера, тим ефективніша соціальна захищеність індивіда.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Ідея правової держави пов'язана з утвердженням суверен­ності народу, підпорядкуванням держави суспільству.

Правова держава — це система органів та інститутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому відношенні перебувають влади усіх рівнів, партії та громадські організації, посадові особи й окремі громадяни.

До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенства закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. А тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої, де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удоскона­ленням уявлень про демократичну правову державу.

Політична теорія правової держави бере початок з ан­тичності. Давньогрецький філософ Платон писав, що дер­жавність можлива там, де панують справедливі закони, "де закон володар над правителями, а вони його раби". Почи­наючи з нового часу вона була суттєво доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі XVII—XVIII ст. сформулювали принцип розподілу єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: зако­нодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них повинна бути, по-перше, відносно самостійною, по-друге, врівноважувати інші. Принцип розподілу влади послужив заділом для теорії правової держави. Так, Кант (а саме з його іменем насамперед пов'язують цю теорію) вважав, що держава забезпечує торжество права, вимогам якого сама підпо­рядковується. Громадянський правовий стан, на думку Канта, грунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини; рівність його з кожним іншим як підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Згідно із вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов'язується підпо­рядковуватися загальним настановам держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов'язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою — рухом людства до свободи, усвідом­леним намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність. Загальна Декларація прав людини 1948 р. прого­лосила, що кожен громадянин повинен наділятися всіма правами і свободами. їх здійснення обмежується тільки законом з метою забезпечення прав і свобод інших громадян.

Теорія правової держави у марксистській літературі була офіційно засуджена як буржуазна й опортуністична. Ствер­джувалося, що "якщо людина претендує на звання марксиста і говорить серйозно про правову державу, а тим більше застосовує поняття "правова" до радянської держави, то цс означає, що вона відходить від марксистсько-ленінського вчення про державу". Теоретики марксизму і практики побудови радянського суспільства не ставили питання про можливий наступний зв'язок між соціалістичною і поперед­ньою буржуазною державою. У життя було втілене сталінське розуміння держави, згідно з яким діяльність правлячої (і єдиної) партії накладалася на діяльність держави, її органів. Громадські організації, такі, як кооперація, професійні, молодіжні, творчі спілки, які за інших умов могли б стати основою розвитку громадянського суспільства й правової держави, були позбавлені самостійності, увійшли до офі­ційних структур як важелі чи "приводні ремені". А людина, індивід вмонтовувалася в ці структури як "гвинтик". Статус громадянина з визначеним у Конституції обсягом прав мало що означав у реальному житті. Насильство над людиною стало суттю державної політики. Держава утвердила прин­цип: "Заборонено все, крім дозволеного". Право держави перетворилося в команди і накази. Не випадково самі способи (методи) управління дістали назву адміністративно-команд­них.

Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об'єк­тивно необхідним формування правової держави в Україні.

Розглянемо конкретніше суть правової держави, її прин­ципи. У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право, на другому — держава. Це означає верховенство права у суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така фор­мальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними й вільними тільки як учасники конкретних пра­вовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві — основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкуванні законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, за­кріплювати невід'ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх.

У правах людини виражаються можливості її дій у різних сферах: економічній, політичній, культурній, особистій. От­же, держава визнає автономію особи щодо себе, захищає, охороняє від свавілля права людини, які стають ядром усієї правової системи. Закони й інші нормативні акти, які видає держава, узгоджуються з правами людини, підпорядковані принципу їх непорушності. Саме тому непорушність прав людини, її честі і гідності, її інтересів, їх охорона і гарантування — один із принципів правової держави.

Самообмеження держави правом, що закріплює свободу особи, означає також те, що й особа погоджується на певні обмеження і зобов'язується підпорядковуватися законам, а держава несе відповідальність за дотримання прав особи, гарантує їй гідні умови життєдіяльності. Отже, у правовій державі утверджується принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Важливим принципом правової держави є розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову та розмежування їхніх завдань і функцій. Це означає, що державна влада не може належати у повному обсязі жодному державному органу. Кожна влада здійснює власну функцію і не має права підміняти діяльність іншої. Такс розмежування спрямоване на те, щоб не допустити можливих зловживань з боку влади.

Здійснення принципу розподілу влади — це гарантія прав громадянина, оскільки йому протистоїть не монолітний, наділений великими повноваженнями, а внутрішньо розчле­нований державний апарат. Громадянин, отже, має змогу захистити себе від утисків будь-якої влади. Цей принцип, урівноважуючи між собою всі гілки влади, забезпечує стабільний розвиток суспільства.

Кожна із влад посідає особливе місце у загальній системі державно організованої влади.

Законодавча влада — це представницька установа, най­вища із трьох влад. Це верховенство не є абсолютним, воно перебуває під контролем народу через систему демократич­ного представництва і демократичні вибори. Вся діяльність законодавчої влади "інспектується" від імені Конституції особливими органами (Конституційний нагляд, Конституцій­ний суд).

Виконавча влада формується законодавчими представ­ницькими органами, вона підконтрольна й підзвітна їм, повинна діяти на основі закону.

Судова влада здійснюється незалежним від усіх влад судом. Суд — це орган захисту права, охорони закону. Основні принципи правосуддя: публічність і гласність розг­ляду справ, право звинуваченого на захист, оскарження вироку чи іншого судового рішення.

Розподіл влади — це не тільки юридичний та ор­ганізаційний, а й соціально-політичний принцип. Він дає змогу поєднати такі суперечливі аспекти соціального життя, як держава і суспільство, влада і свобода, закон і права громадян.

Отже, будуючи сьогодні правову, демократичну державу, громадянам недостатньо мати права. Вони повинні вміти і бажати ними користуватися. Ідея правової держави може утвердитися тільки тоді, коли в цієї держави буде рівно­правний партнер — громадянське суспільство.

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА

Нині Україна вибирає модель свого розвитку. Такою мо­деллю може бути соціальна держава. М. Грушевський, роздумуючи про місце України серед інших європейських країн, вважав, що її майбутнє — у побудові соціально відповідальної держави. Соціальна держава передбачає наповнення її функціонування соціальним змістом. Соціальність у широкому розумінні зводиться до наявності у суспільстві умов для нормального, цивілізованого життя і діяльності людини, яка усвідомлює, що вона може реалізувати себе тільки у середовищі людей, завдяки їм, у системі людських зв'язків і взаємовідносин. Основна функція соціальної дер­жави — забезпечення суспільного блага, суспільної користі. Лише ті державні устрої, підкреслював Арістотель, які виходять із принципу загальної користі, є правильними. Отже, соціальна держава — цс правильна, гуманістична держава людей і для людей. Критерієм правильності є ступінь розвитку людських контактів, якість спілкування людей.

Становлення соціальної держави було відповіддю на запити громадянського суспільства. Цей процес розкрив Н. Боббіо у праці "Майбутнє демократії". Він відобразив наявність потреб у різних верств населення і необхідність їх реалізації. Так, коли право голосу мали тільки власники, природно, вони вимагали від політичної влади здійснення основної функції — захисту власності. Коли правом голосу почали користуватися неграмотні, вони боролися за ство­рення безплатних шкіл. А коли право голосу одержали ті, хто не має власності, а володіє тільки власною робочою силою, то перед державою ставилася вимога захисту від безробіття, соціального забезпечення у випадку хвороби, старості, піклування про материнство, надання можливості одержати житло за доступними цінами. Так утворилася соціальна держава, держава соціальної демократії.

Однак концепція соціальної держави має своїх против­ників. Так, німецький політолог В. Вебер зазначає, що принципи соціальної держави вступають у суперечність з принципами правової держави, мовляв, правова держава грунтується на автономії і відповідальності індивідів за свою долю, а соціальна держава позбавляє індивіда того й іншого, інтегрує його в систему задоволення колективних потреб. Перша грунтується на свободі індивіда, економічній і ду­ховній свободі, друга — на зрівнялівці. На його думку, соціальна і правова держава — поняття, які виключають одне одного.

У реальному житті існує певний зв'язок між правовою та соціальною державою. Це виявляється у тому, що вихідним пунктом концепції правової і соціальної держави є індивід, вільний громадянин. Якщо мета правової держа­ви — захист свободи і прав індивідів, то мета соціальної держави — забезпечення його гідного існування. А тому їхні основи повинні гармонійно поєднуватися. Теоретиками соціальної держави були М. Годе, А. Браун (США), М. Бонетті (Франція), Г. Ріттер, А. Мейер (Німеччина), К. Соле (Іспанія), Н. Боббіо (Італія). В їхніх працях визначені основні інститути такого суспільства: солідарна ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика.

Солідарна ринкова економіка передбачає створення спри­ятливих умов включення до ринкових відносин усіх верств населення на мікроекономічному рівні, через малі під­приємства, сімейний бізнес, надомне підприємництво.

Соціальна демократія — це складна суспільна система, що зв'язує воєдино громадянське суспільство із властивими йому елементами самоврядування з правовою державою, в якій забезпечується широке представництво народу в уп­равлінні справами суспільства. Соціальну демократію харак­теризує також значна децентралізація адміністративних функцій, активізація діяльності муніципальних органів, ін­ститутів громадянського самоврядування. Одна із функцій такого режиму суспільного життя полягає у ліквідації "соціальної порожнечі", подоланні відчуження людей від влади. Для соціальної демократії типовою є тенденція до створення розгалуженої мережі кооперативних форм соці­ального життя, такої ж мережі профспілкових об'єднань, всіляких клубів, територіальних спільностей, що охоплюють значну частину населення. Наприклад, у Швеції дев'ять із десяти громадян входять до однієї з таких організацій.

Суспільство повинно виконати значну роботу щодо ство­рення добробуту для окремої людини, невеликої групи, встановлення оптимальних пропорцій між соціально "вели­ким" і соціально "малим". Це завдання покликана розв'язати соціальна етика, специфічна система моральних норм і принципів. Істотною характеристикою соціальної етики є її орієнтація на досягнення згоди за будь-яких умов. Взаємодія, а не боротьба, культура згоди, а не психологія сутички — суть соціальної етики. Соціальна етика визнає наявність конфронтуючих інтересів, їх розбіжність, але вона виходить з того, що не існує перепон, які б виключали можливість узгодження таких інтересів, їх взаємодію. Соціальна етика визнає автономне право кожної людини бути особистістю, захищати свою гідність.

Важлива функція соціальної етики — сприяти розв'язан­ню конфліктних ситуацій, забезпечувати в суспільстві гро­мадянський мир, злагоду. Отже, концепція соціальної дер­жави містить в собі значний потенціал подальшого вдоско­налення соціального життя, розкриває труднощі в його реалізації. Соціальна держава має об'єктивні межі, вихід за які може дати зворотний результат. Розширення соціальних гарантій і захисту може призвести до зниження ефективності економічної, підприємницької діяльності, зруйнувати тра­диційні стимули до праці. В основі благоденства держави повинно бути високоорганізоване і діяльне громадянське суспільство, особиста зацікавленість кожного громадянина у результатах власної праці.