Культурний розвиток україни на поч. Xx ст

Якщо у XIX ст. відбулося становлення української національної культури та її входження у світовий культурний процес, то на поч. XX ст. українська культура утверджується як культура світового рівня. Культурний процес в укра­їнських землях в цей період стимулювався соціально-економічною модерні­зацією, активізацією суспільно-політичного життя і національно-визвольно­го руху, все глибшим проникненням національних ідей в народні маси і утверд­женням національної самосвідомості українців. Великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався початок XX ст., позначилися на культурному житті, обумовивши його особливості, збагативши духовне життя чималим досвідом.

Освіта

Важливим чинником пожвавлення культурного життя став розвиток осві­ти. У зв'язку з подальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціа­лістах, під впливом революційного руху в Наддніпрянщині мережа початко­вих шкіл та середніх навчальних закладів, а також учнів у них збільшувалися. Так, протягом 1897-1911 pp. кількість початкових шкіл зросла з 13570 до 18719. У 1914-1915 pp. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл і понад 60 профе­сійно-технічних училищ, у яких навчалося відповідно 12,5 тис. та 5 тис. осіб. Однак все це далеко не задовольняло потреб населення в освіті: близько 70% його не вміло читати і писати, обсяг і рівень знань набагато відставали від вимог часу, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання у школах рідною мовою.

Кількість студентів в університетах на початку XX ст. зросла в середньому більш як у два рази. Усього в 1908-1910 pp. в університетах України навчало­ся близько 12,7 тис. чоловік. Однак уряд обмежив доступ в університети для вихідців з "нижчих" станів, для робітників і селян він залишався практично закритим, на всій території України не було жодного вузу з українською мо­вою викладання.

Сприятливіші умови для розвитку освіти в українському дусі склалися на західноукраїнських землях. Перед Першою світовою війною у Галичині функціо­нувало шість українських державних гімназій. У них, а також у 2 510 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 українських народних шкіл, діяли україномовна державна гімназія та семінарія для дівчат. Доступною для небагатьох залишалася вища школа на за­хідноукраїнських землях. Так, у 1911-1912 навчальному році у Львівському університеті було 5271 студентів, частка українців серед яких становила 21%. У Львові значного розмаху набув рух за відкриття окремого українського уні­верситету. На знак протесту проти гальмування цієї справи 600 українських студентів Львівського університету у 1901 р. організовано залишили навчання.

Наука

Початок XX ст. позначений подальшим розвитком науки в Україні. Багато­гранну діяльність проводили наукові товариства. Розгортає свою діяльність Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові (НТШ), яке фактично пере­творилося в академію наук. Очолюване М.Грушевським, НТШ згуртувало навколо себе найбільш відомих науковців України - А.Кримського, Б.Грінченка, В.Гнатюка, І.Франка, К.Студинського та інших. їхні праці друку­валися у "Записках Наукового товариства імені Шевченка", "Збірнику мате­матично-природничої і лікарської секції", "Етнографічному збірнику" та інших виданнях товариства. У 1907 р. за ініціативою М.Грушевського на зразок НТШ створено Українське наукове товариство у Києві, яке видавало свої наукові записки та збірники, популярні видання.

Не тільки вітчизняну, а й світову науку збагатили талановиті вчені, які пра­цювали в Україні. Великий внесок у розвиток математики зробили професо­ри академіки В.Стеклов, Д Синцов, С.Бернштейн, Д.Граве - засновник Київ­ської алгебраїчної школи, яка досліджувала найважливіший розділ алгебри - теорію груп. Для розвитку фізики і радіофізики багато зробив професор Хар­ківського університету Д. Рожанський - основоположник Харківської школи радіофізики. Розробкою проблем молекулярної фізики і термодинаміки у Львів­ському університеті займався М.Смолуховський, який своїми працями створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого принципу термо­динаміки. Вагомих результатів у фізичній хімії досягнув професор Харківського університету І.Осипов, в органічній хімії - професор Київського університету С.Реформатський. У Львівському університеті питання загальної і фармацевтич­ної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б. Радзішевський, дослідження з фізичної хімії тут проводили С.Толочко, В.Кемула.

Розвиток біології і медицини в Україні пов'язаний з іменами Л.Симиренка та М.Кащенка, які селекціонували та гібридизували рослини, іменем визнач­ного ботаніка-морфолога В.Арнольді - засновника Харківської школи альго­логів. Цінні праці професора Київського університету К.Пурієвича з хімічної фізіології рослин, зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Епідеміологи і мікробіологи М.Гамалія, Д.Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В.Високович та інші багато зробили для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо.

На поч. XX ст. Україна посіла провідне місце в Російській імперії у розвитку повітроплавання. У 1908 р. в Одесі було створено перший в Росії аероклуб, його члени С.Уточкін і С.Єфремов у 1910 р. здійснили перші в Росії польоти на літаку. Військовий льотчик П.Нестеров - член Київського товариства повіт­роплавання - 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував "мертву петлю".

Активізація суспільно-політичного життя обумовила піднесення суспіль­них наук. Значний вклад у розвиток історичної науки в Україні внесли В.Іконников, Д.Багалій, В.Барвінський, Д Яворницький, І.Франко. Вченим зі світовим ім'ям на поч. XX ст. став М.Грушевський.

Плідною була робота українських вчених і в інших галузях гуманітарних наук. І.Франко, В.Гнатюк, О.Роздольський та інші розгорнули дослідження з українського фольклору й етнографії. Ряд важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літератури створив видатний учений-філолог, сходо­знавець, історик А.Кримський. Значною подією в розвитку українського мово­знавства було видання в 1909 р. Українсько-російського словника В.Дубровського та в 1907-1909 pp. Словника української мови за редакцією Б.Грінченка. Дослідженнями історії української культури займався професор Київського університету В.Перетц та його учень І.Огієнко.

Література

Складна, драматична ситуація в Україні на поч. XX ст. знайшла яскраве відображення в літературі, де розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Набуває поширення модернізм, який шукає нових засобів мистецького відображення світу. Модернізм породжує нові стилі - імпресіо­нізм, символізм, неоромантизм, футуризм. Українські модерністи, змусивши українську літературу вирватись із кола побутописання, відмовитись від шаб­лонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків, підняли тим са­мим літературу на якісно новий рівень.

Першим в українській літературі під гаслами модернізму виступив у 1901 р. поет М.Вороний. У 1907 р. оголосила свою мистецьку платформу група га­лицьких письменників "Молода муза" (П.Карманський, В.Печорський, С.Чарнецький, О.Луцький та інші). Молодомузівці шукали нових шляхів у літературі, входили в русло загальноєвропейського культурного розвитку. Дещо відмінні позиції займала група київських модерністів "Українська хата": вона проголошувала культ сильної особи, крайнього індивідуалізму.

Поряд з І.Франком на чільне місце в українській поезії виходить Леся Українка, збагатили українську поезію твори О. Олеся, Б.Лепкого, А.Кримського, М.Філянського, Г. Чупринки, поетів-молодомузівців.

Серед прозаїків-новаторів поч. XX ст. вирізняються постаті М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Винниченка, В.Стефаника. На ниві української літератури плід­но працював і ще чималий загін талановитих літераторів -М.Черемшина, Г.Хоткевич, С.Васильченко, А.Тесленко, О.Маковей, П.Грабовський, І.Нечуй-Левицький та інші.

Театральне мистецтво

Важливі зміни відбулись в українському театральному мистецтві. Театр залишався важливим чинником культурного розвитку, тому в середовищі інте­лігенції розгортається дискусія навколо театральних проблем: слід було шу­кати нові теми і форми, нові методи донесення до глядача основних ідей тієї бурхливої епохи. Головною була проблема нової драми. До її вирішення знач­них зусиль доклали Володимир Винниченко, Леся Українка та Олександр Олесь, створивши нову українську драматургію.

У Львові продовжував діяти театр "Руської бесіди", який у 1905-1906 pp. на чолі з його керівником М.Садовським та актрисою М.Заньковецькою здій­снив постановку кращих творів вітчизняної та зарубіжної драматургії. 1907 р. М.Садовський заснував у Києві перший в Україні український стаціонарний театр. Широке визнання здобули Гуцульський театр, заснований Г.Хоткевичем, та Буковинський народний театр.

Музика

На поч. XX ст. почалася нова доба у розвитку української музики, яка впев­нено ставала на професійну основу. Цілу плеяду талановитих музикантів і композиторів виховав Вищий музичний інститут, відкритий 1903 р. у Львові. Серед них виділявся С.Людкевич, який став одним із найвідоміших україн­ських композиторів.

Велике значення для розвитку музичної культу­ри мала музично-драматична школа видатного українського композитора М.Лисенка, заснована ним 1904 р. у Києві. Справу М.Лисенка продовжи­ли відомі композитори київської школи К.Стеценко, М.Леонтович, О.Кошиць, Я.Степовий.

До найвищого рівня вокального мистецтва під­нялися С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Менцинський, відігравши велику роль у пропаганді україн­ської музики.

Продовжували діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, здійснюючи постановку му­зичних п'єс, оперет, опер. Серед них особливою ак­тивністю відзначались Київське літературно-арти­стичне товариство, "Український клуб", Музичне товариство ім. М.Лисенка у Львові.

Образотворче мистецтво

Велике значення для мистецького життя мала діяльність творчих об'єд­нань митців Західної і Наддніпрянської України, зокрема Товариства південно­російських художників в Одесі, Товариства харківських художників, Товариства прихильників української літератури, науки і штуки у Львові. Ці та інші творчі об'єднання виступали організаторами мистецького руху в Україні. Так, у 1905 р. Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, очолюване І.Трушем та І.Франком, влаштувало у Львові першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка сприяла єднанню західноукраїнських і наддніпрянських митців.

У західноукраїнських землях збагатили українське мистецтво творами ве­ликої сили і високої естетичної вартості визначні живописці І.Труш, Ю.Панькевич, О.Новаківський, Й.Курилас, А.Монастирський, О.Кульчицька та інші. За­сновником школи монументалістів вважається галичанин М.Бойчук. Осново­положником нової української графіки був Г.Нарбут. У Наддніпрянщині націо­нальне мистецтво творчо розвивали С.Васильківський, М.Пимоненко, О.Мурашко, Ф.Кричевський, Г.Світлицький та інші. Загалом в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, "великого стилю", до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіо­нізму. Серед них виділяються Т.Гаврилко, автор погруддя Т.Шевченка; М.Паращук, якому належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також пам'ятник А.Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А.Попелем; П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер'єру Львівського оперного театру.

Промисловий розвиток та посилення процесів урбанізації, пожвавлення суспільно-політичного та культурного життя викликали бурхливий розвиток архітектури, широке міське будівництво. У Києві, Львові, Харкові, Одесі, Ка­теринославі та інших містах постали будівлі фабрик і заводів, вокзали й елек­тростанції, банки і біржі, театри, музеї, бібліотеки, навчальні заклади тощо.

Чималий внесок в українську архітектуру зробили архітектори О.Кобелєв, О.Вербицький, П.Альошин, В.Риков, В.Осьмак, О.Бекетов, М.Верьовкін, В.Кричевський, О.Сосновський, Л.Левинський, А.Захаревич, В.Нагірний та ін.

В архітектурі початку XX ст. швидко поширюється новий стиль - модер­нізм, пов'язаний з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним - неокласицизм (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). На основі використання традицій українського народного зодчества, зокрема дерев'яного, формується національний стиль в архітектурі. На цій ниві тво­рить львівський будівничий В.Нагірний, автор численних церков у Галичині. Кращими витворами у національному українському стилі вважаються будинок Полтавського земства (1901-1908 pp.), спроектований В.Кричевським, будинок страхового товариства "Дністер", побудований 1905 р. у Львові за проектом І.Левинського та інших архітекторів.

Історичні джерела

Із доповіді голови слідчої комісії про недільні школи (20 серпня 1862 р.)

...Ініціатива про розповсюдження грамотності в народі і про недільні для цього школи вийшла не від уряду безпосередньо, а, на нещастя, від таємного товариства, яке утворилося в 1855 році в Харкові з метою змінити спосіб прав­ління і взагалі внутрішній порядок в Росії. Засновниками і головними рушія­ми цього підбурливого товариства були студенти Харківського університету Бекман, Моравський, Єфіменко, Завадський і Івков, а спільниками - студенти Левченко, Португалов, Зеленський, Раєвський та інші. Не усвідомивши ще думки про заснування недільних шкіл, товариство стало спочатку трудитися над поширенням грамотності в народі, а особливо між розкольниками за до­помогою різних рукописних статей (заміток, повчань і т.п.) обурливого змісту.

Потім, коли внаслідок безпорядків, які були в 1858 році в Харківському уні­верситеті, деякі члени таємного товариства (Бекман, Моравський і Левченко) переїхали в Київ, то тут склалося нове ще ширше коло їх товариства, яке привер­нуло до себе деяких студентів Київського університету. В цьому колі вперше проявляється виразний і свідомий намір про заснування недільних шкіл для поширення за їх допомогою пропаганди в народі. На чолі цього починання стає професор Павлов; за діяльною участю його, як агента уряду і разом з тим пере­дової людини, з одного боку, було одержано дозвіл начальства на заснування недільних шкіл у Києві, під головним наглядом його ж, Павлова, а з другого - об'єднані при ньому особи із злочинними тенденціями почали діяти вільніше і рішучіше і встановили відносини із студентами університетів столичних.

Таємна і злочинна мета недільних шкіл у Києві очевидна з багатьох натя­ків і думок, висловлених головними діячами в їх паперах, розглянутих слід­чою комісією, а особливо із слів колишнього викладача в тих школах Левчен­ка, який рішуче висловився: "що засобом до поширення в масі простого наро­ду ліберальних ідей повинні служити недільні школи". Крім того, гідно уваги, що на вечорі, даному студентами Київського університету професору Павло­ву 14 грудня 1859 року, Зеленський дозволив собі натякнути на паралель 14 грудня 1825 року, а Павлов, якому дякували за участь у недільних школах, проголосив тост за здоров'я того, хто стоїть на чолі прогресивного руху Росії. Приклад Києва незабаром наслідували в Харкові, де недільні школи заснова­ні за розпорядженням начальства в 1860 році; з листів про це Левченка до Бекмана і Павлова в Київ видно, що з нагоди відкриття в Харкові шкіл Завадський, якому там було багато діла, не поїхав тоді в Петербург; що зайняття харківських шкіл передбачаються значно ширше, ніж у Києві, одне тільки не гаразд, що школи підпорядковані штатним доглядачам. Беручи участь таким чином у створенні недільних шкіл, злочинці поширювали пропаганду і в ін­ших учбових закладах, а також розсилали в різні місця заборонені твори іно­земної преси...