Співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики

Спрямування зовнішньої політики і способи її здійснення не можна пояснити без врахування співвідношення із внут­рішньою політикою. Г. Моргентау зазначає, що сутність міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внут­рішня, і зовнішня політика є боротьбою за силу, яка модифікується лише різними умовами, що складаються у внутрішній і міжнародній сферах.

Більшість політологів виходить із визнання численних зв'язків між тим, що відбувається на дипломатичній сцені, і тим, що відбувається на національних сценах. Такі погляди відображають реалії політичного життя всіх часів. Досить зіслатися на події 80—90-х років XX століття. Зокрема, складні і суперечливі процеси кризи "реального соціалізму", подолання тоталітаризму і утвердження демократичних ре­жимів у країнах Східної Європи, в державах, що колись змінами в їх зовнішній політиці, в загальній політичній ситуації в світі. Своєю чергою зростає роль зовнішньо­політичних чинників у зазначених процесах.

Вплив зовнішньополітичного середовища на внутрішню політику тим сильніший, чим нестабільніша соціально-політична ситуація і політичні інститути в тій або іншій державі. Цей вплив може бути прямим і опосередкованим. Пряму дію, як правило, він справляє на соціально-психо­логічні та ідеологічні процеси.

Частіше мовиться про опосередкований вплив. Наприклад, виникнення конфліктної ситуації може мати своїм наслідком рішення уряду про збільшення воєнного бюджету — через систему оподаткування, інфляцію та ін. І це відобразиться в політичній сфері в одному аспекті — якщо погіршить економічну ситуацію. Якщо буде сприяти економічному пожвавленню, хоч тимчасовому, то вплив на політику буде іншим.

Маючи на увазі ці процеси взаємодії, політологи говорять про "лінкідж" (зв'язаність) національних та інтернаціональ­них взаємин. Деякі автори використовують поняття "доме­стикація" зовнішньої політики та "інтернаціоналізація" внут­рішньої, підкреслюючи цим самим процес взаємопроникнення цих двох складових політичного життя сучасних держав.

Процеси демократизації всередині держав як провідної тенденції нашого часу виявляються і на міжнародному рівні у вигляді "ліберального інтернаціоналізму". Р. Гарднер визначає його як інтелектуальну і політичну традицію, яка визнає необхідність провідної ролі ліберальних демократій в будівництві мирного світового порядку за допомогою бага­тостороннього співробітництва і створення ефективних між­народних організацій. Під час другої світової війни і безпо­середньо після неї це означало передусім провідну роль США. Нині їм доводиться поділяти тягар витрат і прийняття рішень з новими центрами сили.

Другий підхід — заперечення будь-якого зв'язку між зовнішньою і внутрішньою політикою. Стверджується, що "поведінка" міжнародних систем визначається їх власними законами і правилами, що зовнішня політика держав не є функцією внутрішньополітичних умов, а відображенням їх­нього становища в міжнародній системі. Принципово важ­ливим є твердження, що простих теоретичних зв'язків між внутрішніми рисами або джерелом і зовнішньою поведінкою не існує. Такий підхід дає змогу розглядати міжнародну сферу виходячи винятково з її власної природи.

Щодо ієрархії зовнішньої і внутрішньої політики, то теж існують різні погляди. В першій половині XX ст. Л. Ранке започаткував концепцію "примату зовнішньої політики", тобто визначального впливу її на внутрішню, на весь внутрішній устрій держави. JI. Гумплович однозначно сфор­мулював положення про те, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком його зовнішніх сил. На долю пер­шого припадає службова роль стосовно останнього.

Марксистська концепція виходить із того, що зовнішня політика похідна від внутрішньої в історичному плані, оскільки виникає пізніше. Вона похідна і тому, що грун­тується на внутрішніх суспільних відносинах. Перебуваючи в єдності з внутрішніми суспільними відносинами за поход­женням, класовою природою і соціально-політичним спря­муванням, міжнародні відносини регулюються одними і тими ж соціальними законами класової боротьби, революції та побудови соціалізму, зазначає А. Мурадян.

Визначаючи як реальність взаємодію внутрішньої і зов­нішньої політики держави, не можна не бачити істотних відмінностей між ними. Так, для внутрішньої політики характерною є державна монополія на законну владу. Ця політика має метою підкорення людей державним законам. Поділ політичних ролей тут однозначний — уряд володарює, громадяни зобов'язані підкорятися. В зовнішній політиці такого розподілу нема. Це "політика без уряду". Жодна з держав не має легітимізованої монополії на владу щодо інших. Тією мірою, якою політика зачіпає відносини між державами, підкреслює Р. Арон, її об'єктивною і разом з цим ідеальною ціллю є просте виживання держав перед імовірною загрозою, яку створює існування інших держав.

Важливим для практичної діяльності с питання про закономірності зовнішньої політики. Поряд з поглядами, що таких закономірностей немає або вони недоступні для пізнання, існує інший підхід. Так, Л. Гумплович дійшов висновку, що головним законом міжнародного життя є "постійна боротьба між сусідніми державами через прикор­донну лінію". З цього закону випливають "вторинні" закони. Перший гласить, що будь-яка держава повинна прагнути до збільшення своєї могутності. Тому вона перешкоджає зро­станню могутності сусіда, піклується про збереження полі­тичної рівноваги і всіма силами протидіє порушенню цієї рівноваги. Згідно з другим, "вторинним законом", кожна держава прямує до найвигіднішого надбання і найменшого опору. Нарешті, третій закон полягає в тому, що внутрішня політика повинна підпорядковуватися "нарощуванню воєнної сили" для здійснення зовнішньої політики.

Є спроби пояснити зовнішню політику, виходячи з "циклічного" розвитку силової політики. Так, згідно з поглядами Дж. Моделскі та П. Моргана, сучасні міжнародні політичні відносини являють собою "інститути і механізми для управління глобальними проблемами або відносинами". В центрі "глобальної політичної системи" знаходяться "сві­тові держави", чий вплив домінує у світі. Змінюючи одна одну, "світові держави" формують характер "головної сис­теми". Якщо уявити кожний період, що асоціюється зі світовою державою, як один цикл, то тоді історія міжнародної системи може розглядатися як серія тривалих циклів. З кінця XV ст. налічується п'ять циклів панування великих держав: Португалії, Нідерландів, Великобританії (два цикли) і США. П'ятий цикл почався в 1914 р.— "американський вік". Довжина циклу — 107 років. Як правило, "зміна лідера" супроводжується глобальною війною. Згідно з цією концепцією, важливим є пошук шляхів виходу із без­вихідного кола однозначної воєнно-силової політики, рух до багатополюсної політики міжнародного життя. .

Взаємодія зовнішньої та внутрішньої політики, концепція "циклічного розвитку силової політики", концепція "балансу сил" — усе це відображення пошуків об'єктивного в зовнішній політиці. Чимале значення має суб'єктивний чинник. Мається на увазі якість політичних рішень, що великою мірою визначається професіоналізмом, ідейними настановами і особистими характеристиками дипломатів, загалом адміністративного апарату зовнішньоекономічних ві­домств, а також державних лідерів.

Вважається, що головне в процесі прийняття рішень — це інтуїція політика, його особисті якості і судження. Існує навіть концепція "зовнішньополітичних помилок". Звичайно, некомпетентність, амбіції дипломатів і державних діячів відіграють певну роль у формуванні зовнішньої політики. Це не виключає того, що зовнішньополітичні рішення, визнані помилковими, приймалися і підготовленими, квалі­фікованими політиками. Але мала місце невідповідність між суб'єктивними можливостями цих політиків і непередбаченістю і складністю міжнародних політичних процесів.

Щодо державних лідерів, то важко переоцінити їхню роль у зовнішній політиці. Вона, звичайно, буває деструктивною (А. Гітлер, Й. Сталін, Н. Чемберлен), але і конструктивною (Ф. Рузвельт, У. Черчілль). Особливо зростає роль загаль­нонаціональних лідерів у перехідних для суспільства ситуаціях.

Це тим більше відчутно, оскільки реальна зовнішня політика визначається волею дуже невеликої частини насе­лення, що виявляється і в характері прийняття зовніш­ньополітичних рішень. К. Дойч стосовно США виділяє п'ять рівнів. У першому бере участь "соціально-економічна еліта" (2—3% населення), у другому — "політична і урядова еліта , у третьому — володарі і керівники системи масових комунікацій, у четвертому — "лідери думок", у п'ятому — невелика "політично активна" частина населення.